Антропологія

Ліра замислилася над тим, що їй одягнути на сцену. Зазвичай на концертах від неї чекали чогось вигадливого, на кшталт тієї біло-золотої сукні, яку Реріті пошила їй для Гала-вечора. Ні... Нічого подібного. Це був не той стиль. На ній були джинси і футболка, як і в будь-який інший звичайний день.

Музичний фестиваль проходив у темній будівлі з аудиторією людей, які стояли на вулиці і спостерігали за ним. Рендалл жартував про те, що колись у нього буде "справжній натовп". Лірі стало цікаво, що ж це таке.

Зі стелі пролунав голос. Вона вловила лише слова "Real Crowd", але це означало, що час починати. Ліра ледве встигла підняти очі, щоб побачити людину, яка говорила, перш ніж увімкнулося світло, майже засліпивши її. Її серце калатало, але зараз вона не могла панікувати. Це було те, на що вона чекала.

Вона подивилася на Рендела, який стояв біля мікрофона, і він швидко кивнув їй. Все відбулося так, як вони й репетирували...

Ліра зіграла перші кілька ізольованих нот їхньої першої пісні, яка називалася "Welcome to the Jungle". Натовп вже кричав і аплодував, а вони ще навіть не закінчили. З її гітарою, підключеною до звукової системи сцени, цього все одно було достатньо, щоб заглушити їх.

Це був її перший виступ після Великого Гала-вечора. Всі ці задушливі поні Кантерлота просто хотіли, щоб проста, тиха музика грала на задньому плані, поки вони їли і розмовляли між собою. М'які звуки ліри могли б загубитися в гомоні розмов. Але не тут. Тепер вона була в центрі уваги.

Музика набирала обертів у вступі. Вона відчувала, як звук трясе сцену крізь її ноги. Рендал підійшов до мікрофона і почав співати. Його голос не був таким хрипким, як у оригінального вокаліста на записі - вона насправді віддавала перевагу Рендалу; оригінальний голос навіть не був схожий на спів.

- Welcome to the jungle

We got fun and games

We got everything you want

Honey, we know the names

Страх перетворився на порив чистого захоплення. Це була пісня, яку знали люди, і вона грала її разом з ними, перед аудиторією щонайменше в сотню осіб. Здавалося, що її вуха ось-ось лопнуть, але їй було байдуже.

Попереду було соло. Ліра любила цю частину. Вона могла грати будь-яку складну мелодію, яку хотіла, просто вигадуючи її на місці. Її пальці ковзали по струнах, знаючи, куди йти, просто на дотик. Наслухавшись рок-музики, вона мала до цього слух, а оплески після її закінчення були найкращим звуком у світі. Люди плескали їй у долоні. Це було схоже на сон.

Рендалл повернувся з вокалом і доспівав останні кілька куплетів.

- In the jungle, welcome to the jungle

Watch it bring to your

It's gonna bring you down, huh

Ліра закінчила пісню затяжним акордом, дозволивши йому ще деякий час відлунювати, як вони і репетирували, поки нарешті Рендал не подав знак рукою, щоб обірвати її. І тоді аплодисменти стали ще гучнішими.

Часу на мовчання майже не було, вони одразу перейшли до наступної пісні. Вони грали не надто довго. Зрештою, це був не їхній власний виступ, адже на сцені було багато таких самих гуртів, які чекали на продовження. Але Ліра була готова дозволити цьому тривати всю ніч.

Тут у неї були друзі, і тут була музика. Люди розуміли ці дві речі так само добре, як і будь-які поні. Що ж, можливо, їхні музичні вподобання були набагато веселішими, ніж у Еквестрії. І її товариші по гурту були, безумовно, більш привітними, ніж Октавія та інші, щойно вони до неї звикли.

Можливо, вона знала це відтоді, як приїхала сюди і вперше побачила іншу людину. Це стало зрозуміліше після того, як вона залишилася тут надовше. Спочатку було так важко залишити всіх в Еквестрії позаду, але тепер вона була там, де їй належало бути. Людський світ був місцем, де Ліра народилася, і де вона житиме до кінця свого життя.

Їй було байдуже, що вона більше ніколи не побачить жодної поні.

* * *

Вона спакувала все за лаштунками. Вистава закінчилася надто швидко. Вона відчувала себе енергійною, незважаючи на пізню годину.

Рука Рендела поплескала її по спині, змусивши підстрибнути. - Гей, ти чудово попрацювала.

- Дякую! - сказала Ліра. - Що ви, хлопці, робите далі?

- Ми збираємося повернутися до мене додому, щоб відсвяткувати. Твій друг Натан все ще тут, чи не так? Може, тобі варто піти знайти його?

- А ти не можеш мене туди відвезти? - У Рендала був чорний фургон, яким вони перевозили важке обладнання, наприклад, барабанну установку.

- Куди? На вечірку?

Вона кивнула.

- О, е-е... Слухай, Ліро, це чудово, що ти приєдналася до нас, але... Ця вечірка більше для дорослих, розумієш? Кейсі вже пішов за пивом.

- Але я... - Ліра зупинила себе. Протестувати було марно. Вона знала, що може досить добре тримати себе в руках, хоча більше любила вино або пунш. Це, мабуть, було неминуче, оскільки саме їх подавали на заходах у Кантерлоті, і вона вже звикла до цього. Але тут вона не була дорослою. Більше не була.

- Слухай, можеш прийти завтра. Я принесу тобі твою частку платні. Останнє, що нам потрібно, це вплутуватися в щось незаконне, так? - Він посміхнувся.

- Гаразд... - сказала Ліра, зітхнувши. - Тоді до завтра.

Вона застібнула блискавку на чохлі для гітари і підняла її вгору. За театром був вихід за лаштунки, в провулок, але вона попрямувала в інший бік, до глядацької зали, щоб знайти своїх друзів. Було темно, шумно і багатолюдно, але вона знайшла їх у глибині залу.

- Чудова робота! - Натан перекрикував музику, але навіть тоді його було неможливо почути.

Одрі стояла, схрестивши руки. - Так, чудово. Може, підемо звідси?

Ліра не могла перестати посміхатися, але кивнула. - Показуй дорогу.

* * *

Проживши тут кілька тижнів, усе почало здаватися знайомим. Раніше місто здавалося таким величезним після життя в такому маленькому містечку, як Понівіль, але Ліра вважала, що з часом можна звикнути до будь-чого. Маршрут, яким Натан їздив до будинку Рендела, завжди пролягав через центральну частину міста з найвищими будинками. Ліра впізнала книжкову крамницю, до якої вона заходила у свій перший день, коли стала людиною. Той перший день здавався таким давнім.

- Ну що, тобі було весело вчора ввечері? - запитав Натан.

- Звичайно. - Ліра посміхнулася. - Я ніколи не була на такому концерті. Це було неймовірно.

- Ти завжди здавалася мені рокеркою, - сказав Натан. - Напевно, тобі просто подобається фарба для волосся.

- Там, де я раніше жила, така музика не була популярною, - сказала Ліра.

- У середньовіччі, коли люди все ще слухали мандрівних менестрелів і ніколи не бачили автомобілів.

Вона зрозуміла, що він жартує, але він був не надто далекий від правди. - Ну, думаю, я була на одній. Але не думаю, що це рахується. Ці... діти... Молодші сестри моїх друзів, взагалі-то, намагалися виступити на шкільному конкурсі талантів.

- Справді? Це, мабуть, було добре.

- Насправді, це було жахливо. Їхній вокаліст був повністю глухим, і вони намагалися вставити кунг-фу в танцювальні рухи. - Вона зупинилася. - Ти ж знаєш, що таке кунг-фу?

- Так. Звучить цікаво. - Він розсміявся. - Ти це не вигадуєш? Ніхто не виклав це на YouTube, чи не так?

- Ні, вони хороші діти, але цей виступ точно не був їхнім особливим талантом. Не думаю, що я змогла б навіть оцінити його належним чином. Ви повинні були бути там... - Голос Ліри обірвався. - Але ніщо не могло перевершити вчорашній концерт. Це було дивовижно.

- Радий, що ти так думаєш. Неподалік від нас з Одрі сиділи хлопці, які були дуже п'яні. Вони весь час кричали і відпускали погані жарти. Це все зіпсувало. Але ти все одно була неймовірною, Ліро, - сказав Натан. - Ти справді їх розвеселила.

- Дякую. - Ліра знову почала дивитися у вікно. - О, і я скоро зможу заплатити тобі за гітару.

- Поспішати нікуди, - відповів їй Натан. - Але... як довго ти будеш жити з Одрі та її сім'єю? Ти ж не можеш переїхати до них назавжди. До того ж, скоро починаються заняття в школі. Я навіть не очікував, що ти залишишся так надовго.

- Я теж не думала, що залишуся, - сказала Ліра. - Але мені тут подобається. Я... не дуже вписувалася там, де жила раніше. Вони вважали мене дивною.

- Справді? Не уявляю, чому.

Вона почула сарказм у його голосі, але насправді він, мабуть, не міг собі цього уявити. Навіть з огляду на те, як мало вона знала про людей, вона все одно відчувала, що пристосувалася до них більше, ніж будь-коли в Еквестрії. Ліра більше ніколи не почує від Бон-Бон, що люди не існують. Її ніколи не назвуть божевільною. І ці автокрісла були розроблені саме для такого сидячого положення, як вона завжди це робила.

Вони зупинилися біля будинку Рендела. Ліра відстебнула ремінь безпеки і вийшла з машини, поправивши сумку, що висіла на боці, коли вона встала.

- Я просто почекаю тут. Це буде швидко, так? - запитав Натан.

- Так. - Ліра кивнула. Вона побігла через зарослу галявину і піднялася по сходах.

Вона постукала у двері і стала чекати. Ніхто не відчинив. Вона спробувала постукати ще раз, сильніше, але зсередини почувся приглушений голос, який вона не змогла розібрати. Потім її привітав дуже виснажений Рендалл, потираючи чоло.

- О, привіт, Ліро, - повільно сказав він. - Сьогодні немає тренування. Всі виснажені після концерту. І афтепаті, - сказав Рендалл. Він потер лоба, зморщившись. - Переважно афтепаті.

- Сьогодні субота. Ти сказав, щоб я прийшов, і ти віддаси мені мою частку.

Він моргнув. - А, точно. - Він покопався в кишені і витягнув пачку грошей - паперових купюр, таких, що коштують дорожче. Він відрахував кілька з них. - Це має бути все. Ти добре попрацювала. Думаю, до понеділка все пройде, але я зателефоную, якщо почуватимусь паскудно.

- Дякую... Я б хотіла продовжити грати... - Вона подивилася на гроші. Якщо додати до них допомогу, яку вона отримувала від батьків Одрі, цього точно вистачило б на гітару Натана... Якби вона давала більше концертів, то змогла б заробляти на життя. Але... що тоді?

- Ти хочеш піти?

- Не знаю... Ми з Натаном просто розмовляли. Здається, я залишуся в Де-Мойні довше, ніж планувала.

- Ти тут не живеш? Тоді що ти тут робиш?

- Ну... Тобто, я знаю, що це, напевно, нікуди не приведе. - Вона потягнулася до своєї сумки і знайшла фотографію, затиснуту між книжками про гітару та щоденником. - Я просто проїжджала через місто. Я намагалася з'ясувати, хто мої батьки. Але це все, що у мене від них залишилося.

Рендалл взяв фотографію і подивився на неї. Вона не могла прочитати його вираз обличчя. Здавалося, що він був не зовсім тут.

- Думаю, вже очевидно, що вони тут не живуть. Мені потрібно вибратися звідси і знайти їх, навіть якщо я не знаю, з чого почати. Франція здається величезною країною, а я бачила лише її частину.

Він витріщився на неї. - Чому ти говориш про Францію? Ти несеш якусь нісенітницю... - Його слова, здавалося, злипалися воєдино. Він знову втупився в фотографію. - Крім того, вони живуть у Пенсильванії.

Ліра витріщилася на нього. - Га?

- Ти жартуєш. Ти не його дитина. - Він постукав пальцем по склу. - Ти казала, що не маєш прізвища.

- Не маю. Тобто, я не знаю, яке воно... - сказала Ліра. - І що ти маєш на увазі, коли кажеш, що вони живуть у Пенсильванії?

- Я бачив цей будинок раніше. І твого батька. - Це було схоже на те, що його нарешті осяяло якесь усвідомлення. - Я маю на увазі, боже... Просто зачекай секунду. - Його млявість, здавалося, повністю зникла. Він тицьнув їй фотографію назад у руки і побіг сходами нагору.

На мить завагавшись, вона увійшла до будинку. Все виглядало безладніше, ніж зазвичай, і це про щось свідчило. Мабуть, це було з його вечірки. Якби вона не знала краще, то подумала б, що тут побувала Пінкі Пай.

Але зараз інші речі були важливішими. Ліра втупилася в фотографію. Одрі казала їй, що навряд чи хтось їх впізнає. Чи знав Рендал її батьків? Як це взагалі можливо? І... де взагалі знаходиться Пенсильванія? Вона ніколи не чула про таке місце.

Скрип на сходах сповістив, що Рендал повернувся. Він ніс велику книгу в твердій обкладинці і простягнув її їй. - На звороті.

Вона перегорнула її і побачила фотографію чоловіка. - Зачекай... - Вона озирнулася на фото своїх батьків. Потім повернулася до книги. Таке ж коротке темне волосся. Та сама борода. На фотографії в книзі він не посміхався, але в очах все одно було щось схоже. Ліра подумала, що бачила достатньо людей, щоб відрізнити одного від іншого.

- Це той самий хлопець, чи не так? Це не просто похмілля на мене діє? - сказав Рендалл. - Ця книжка 95-го року чи десь так, до того, як він зробив перерву. Його фотографії після цього виглядають інакше. Він став старшим.

Над заголовком "Вхід у вічність" великими витіюватими літерами було написано "Томас Міхелакос". Кілька людських постатей стояли в густому лісі, одна з високим посохом, інші з мечами, перекинутими через спину, як Ліра носила свою гітару. Вони були одягнені в плащі та туніки. Речі, подібні до тих, що носили люди з її книжок з кінної історії, а не до того, у що вдягалися люди тут.

- Як ти... - почала Ліра.

- Не дивуйся, що я час від часу читаю, - відповів Рендалл. Його слова вже не були такими невиразними. - Мені подобається хороше фентезі час від часу. Толкін - найкращий, "Сліпий охоронець" - це те, що змусило мене захопитись цим. Але Томас Міхелакос досі залишається одним з найкращих авторів, як на мене.

- То... мій тато письменник?

- Твій тато у списку бестселерів "Нью-Йорк Таймс". Серйозно, я не думаю, що коли-небудь чув про те, що у нього є дитина.

Вона подивилася на людей на обкладинці. Якби вона не знала їх краще, то подумала б, що це вимерлі кінні люди. - Про що вона?

- Типове фентезі. Епічні битви, магія, все як завжди. Але персонажі справді...

- Ти сказав... магія. - Це слово вразило її. Це не могло бути збігом... чи не так? Люди, здається, знали, що таке магія, навіть якщо вони не могли її використовувати.

- Без неї не було б фантастики, чи не так?

- Я... мабуть, ні... - сказала Ліра. Можливо, це те, що люди вважали б фантазією, але для неї це було частиною старого життя, яке вона думала, що залишила позаду. Чому людині... Ні, чому її власний батько піклується про це? Хіба він не усвідомлював, наскільки чудовим був їхній власний світ?

- Серйозно, якщо ти його дитина... - Рендалл розсміявся. - Весь цей час. Ти дійсно повинна була витягнути це раніше. Які шанси?

Ліра не знала, що сказати. Вона ніколи не очікувала чогось подібного. Людський світ здавався таким великим, що вона повірила Одрі, коли та сказала, що фотографія не заведе її так далеко. Але коли вона перегорнула книгу і подивилася на фотографію на звороті, це було безпомилково.

- О, Боже. Це нереально, - сказав Рендалл. - Дістанеш мені його автограф?

- Гм... т-так, - сказала Ліра. "Нереально" було правдою. - Слухай, мені треба повертатися... - Вона показала великий палець через плече тремтячим жестом.

- Так, звісно. Не буду тебе затримувати. У тебе є кращі речі в запасі, чи не так? - сказав він. - Це, напевно, дійде до мене, коли моя голова перестане розколюватись.

Вона повернула йому важку книгу, востаннє глянувши на фотографію батька. - Мені дуже шкода. Напевно, я більше не повернуся на тренування.

- Нічого страшного. Може, ми ще побачимося, правда? Передавай привіт татові від мене. - Він розсміявся.

Ліра востаннє озирнулася, виходячи на вулицю. Машина все ще чекала там, і вона бездумно попрямувала до неї. У голові все ще паморочилося. Що все це означало?

Натан відірвався від телефону, коли Ліра відчинила двері і зайшла всередину. - Ось ти де. Мені щойно дзвонили батьки. Вони хочуть, щоб я якнайшвидше повернувся додому. Чому так довго?

Вона на мить замислилася. - У мене... є прізвище.

- Облиш, Ліро. Я впевнений, що ти не була там достатньо довго, щоб вийти заміж.

- Я показала Рендаллу фотографію моїх батьків. Він впізнав їх, - сказала Ліра, дивлячись перед собою.

- Він з ними дружить? Вони живуть десь поруч?

Ліра похитала головою. - Мій тато популярний письменник, я думаю. Про... магію. - Останнє слово вона вимовила тихо.

Натан зацікавлено нахилився вперед. - Це... Як його звати?

- Томас... Міхелакос? - Це ім'я було важким для вимови, але вона повинна була звикнути до нього. Це було її власне ім'я. - Я ніколи не чула про нього.

- Ти сказала, що ніколи не чула про "Aerosmith" ще кілька тижнів тому. - Нейтан похитав головою. - Цей хлопець - бестселер! Навіть я чув про нього. Рендалл, мабуть, пожартував.

- Ні, він показав мені одну з книг мого батька. Чоловік на малюнку був той самий. Я впевнена, що це він.

- О, Боже. Ти це серйозно... Якщо ти справді його дочка, чому він від тебе відмовився? Це не має ніякого сенсу.

- Я нічого про це не знаю. Моя інша сім'я не знала, як я потрапила... туди, де я раніше жила, - сказала Ліра. Вона задавалась питанням, чи дізнається коли-небудь, чому вона застрягла в Еквестрії. Принаймні, вона, мабуть, дізнається, якою була реакція людей на її появу.

- Не можу дочекатися, щоб почути, що Одрі про це думає... - пробурмотів Натан.

- Ти маєш рацію. У неї є комп'ютер, вона може пошукати його. - Ліра все ще не розуміла, як саме працює комп'ютер, але Одрі могла отримати з нього практично будь-яку інформацію. Наче цілу бібліотеку, але не набагато більшу за одну книжку. - Ми можемо дізнатися, де він живе.

Натан посміхнувся. - Знаєш, якщо Рендалл виявиться правий, то тобі, принаймні, не доведеться турбуватися про те, щоб заробляти гроші з якоюсь тіньовою групою.

- Все було не так вже й погано... - пробурмотіла Ліра. Вона сподівалася, що коли повернеться додому, у неї буде більше можливостей, подібних до минулої ночі. Стільки років, і вона нарешті насолоджувалася своєю музичною кар'єрою.

Натан завів машину, і вони рушили з місця. Ліра кинула останній погляд на будинок. Були б інші гурти... Така музика була популярною серед людей. Вона завжди зможе знайти інший концерт.

- Це справді божевілля, Ліро. Не те, щоб усе в тобі не було божевільним, - сказав Натан. - Невже ніхто не впізнав його на цьому фото? Кому ти її показувала?

- Ну, тобі... Одрі та її батькам... - сказала Ліра. - А тепер Рендалу.

- А до того, як ти приїхала в місто?

Ліра похитала головою. - Ні, вони про нього не чули.

Натан розсміявся. - Іноді мені справді здається, що ти прилетіла з космосу.

- Ні, нічого подібного, - відповіла Ліра. - Я звичайна людина.

Хоча, зважаючи на всі обставини, їй все ще було важко відпустити все інше. Жоден поні не міг уявити собі це місце. Вона все ще пам'ятала, як Бон-Бон казала їй працювати над своєю музикою замість того, щоб вивчати людей. Як Твайлайт сказала їй, що немає жодних доказів того, що люди існують. Як її поні-сім'я казала їй вивчати магію замість того, щоб...

Її справжній батько писав книги про магію. Її людський батько.

Художні, а не навчальні - люди знали про магію, просто не вірили в неї. І Томас Міхелакос так і залишився б звичайною людиною. Він все ще жив у цьому світі, зрештою. У нього була машина, можливо, навіть власний комп'ютер... Просто здавалося дивним, що людина може цікавитися чимось таким буденним, як магія. Чому він не міг зрозуміти, що таке світ, у якому вони живуть?

Вона дивилася у вікно на вже знайомі пам'ятки Де-Мойна. Вона справді думала, що покінчила з магією. Як може людина піклуватися про неї, коли є все це? Вона була вражена людськими досягненнями ще тоді, коли читала про них у бібліотеці Кантерлота, але нічого з того, що зробили люди в Еквестрії, не йшло ні в яке порівняння з цим світом.

Єдине, чого Дьюї хотів, - це дізнатися, звідки вона насправді походить. Все, що насправді мало значення, - це те, що вона мала прізвище. У неї була людська сім'я. Очевидно, дуже відома, але не схоже, що вона коли-небудь чула про неї раніше. Чому вона не почувалася від цього краще?

- Ти ж спробуєш зв'язатися з ним, так? - Голос Натана привернув її увагу. - З твоїм батьком. З'ясуй, чи був Рендал правий щодо нього. Я не дуже багато знаю про нього. Ніколи не був великим читачем. Насправді, я здивований, що Рендалл, з усіх людей… - Він відірвав одну руку від керма, щоб почухати голову.

Ліра згадала щось, що сказав Рендалл. - Як далеко Пенсильванія? Здається, я звідти родом...

- Пенсильванія? Яка частина?

- Точно не знаю.

- Неважливо. Ти з'ясуєш. Це... Я точно не знаю, - сказав Натан. - Напевно, тобі доведеться летіти туди.

- Я не можу летіти. Я не пегас, - випалила Ліра, і тут же пошкодувала про це.

Натан лише розсміявся. - Це перша літаюча тварина, яка тобі спала на думку?

- Так... Ти не мав на увазі, що я сама, з крилами... Вибач. - Вона нервово засміялася. Вона не могла послизнутися зараз. Не тоді, коли вона була так близько.

- У тебе дивне почуття гумору... - Вони під'їхали до під'їзної доріжки Одрі і сиділи там, а машина все ще гуркотіла. - Ось ми і приїхали. Я не можу залишитися, але розкажи мені, як все пройшло. Я маю знати, чи це по-справжньому.

Ліра вийшла з машини і збиралася дістати гітару з заднього сидіння. Вона завагалася. - Думаю, тепер я можу дозволити собі заплатити тобі за це.

Він повернувся на сидінні, щоб озирнутися на неї. - О, так. Забув про це. Так, давай, бери поки що. Ми розберемося з цим пізніше, - сказав він. - У тебе зараз є важливіші речі, про які варто турбуватися, чи не так?

Вона кивнула і висунула валізу. Коли він від'їхав, вона помахала йому рукою, а потім повернулася і зайшла всередину.

Ноги Ліри тремтіли. Вона не знала, що відчувати в даний момент - вона знала, хто її батько, і все ж щось було не так з усім цим. Вона піднялася сходами і зайшла до кімнати Одрі, штовхнувши двері. - Я знаю своє прізвище.

Одрі сиділа за комп'ютером. Їй знадобилася мить, щоб обдумати це. Вона крутнулася на стільці. - Ти... що? Як?

Слова посипалися з її вуст одночасно. - Рендалл впізнав моїх батьків. Я ніколи раніше не показувала йому фотографію. Мій тато - письменник, він живе десь у Пенсильванії, здається...

- Хлопець з твоєї групи? Звідки він їх знає?

- Він не знає їх особисто. Він показав мені одну з книжок мого батька. Його звати Томас Міхелакос, - сказала Ліра. Вона вказала на комп'ютер. - Ти можеш знайти його там, чи не так?

- Так, звичайно, але... письменник?

- Нейтан казав, що теж про нього чув. Гадаю, він відомий. Він пише книги про магію.

- Тоді я його не знаю. Я не читаю багато фентезі.

- Я знаю. Це так нудно, чи не так? Магія нікому не потрібна, - сказала Ліра. Було приємно знати, що є й інші люди з розумом. - Але це може бути саме воно. Я думаю, що він дійсно може бути моїм батьком.

- Ліро, я б не слухала все, що говорить Рендалл. До того ж... ти казала, що у них була вечірка, він, мабуть, багато випив минулої ночі. Я хотіла би сказати, що він хоче як краще, але...

- Я сама бачила фотографію. Я знаю, що це той самий чоловік. - Ліра озирнулася на комп'ютер. Вона все ще не була впевнена, як він працює, але люди можуть використовувати його, щоб дізнатися про що завгодно. - Можеш спробувати?

Одрі сіла, розвернувши стілець так, щоб опинитися обличчям до клавіатури. - Я подивлюся. Тільки... не покладай великих надій. - Екран засвітився. - Як пишеться це ім'я? Здається, воно грецьке чи щось таке.

Ліра спробувала згадати. - М-І-К-Х...

- Неважливо, Гугл автоматично заповнив його. Ось сторінка у Вікіпедії.

Ліра втупилася через плече Одрі. Екран комп'ютера був весь у словах, як книга, але він світився, і вони продовжували віддалятися від її очей. Нарешті погляд зупинився на фотографії чоловіка в кутку екрана. Він виглядав старшим - його волосся було трохи сивішим замість чорного, а борода була підстрижена, але Ліра подумала, що, можливо, він схожий на стару версію чоловіка на її фотографії. На її батька.

- Це він... - сказала вона, показуючи пальцем. - Я знаю, що це він.

Одрі нахилилася вперед, тримаючи голову на одній руці, примружившись на текст. - Давай подивимось... Біографія... Живе неподалік від Філадельфії. Його дружина - вільна художниця, і у них є... донька? Ні, зачекай, це не...

- Філідельфія? Не може бути... - Ліра нахилилася ближче, щоб краще роздивитися сторінку. Всі ці крихітні літери. Вона не розуміла, як Одрі могла це витримати. Якби це було просто на папері, читати було б не так важко.

- Це те, що тут написано. Отже, у них народилася донька в... 2005 році. - Одрі відкинулася на спинку крісла і заклала руки за голову. - Вибач, Ліро, але ти не виглядаєш на сім років. До того ж, вона все ще живе з ними.

Ліра підвелася, кліпаючи очима. - Ні... Це має бути він. Я знаю, що це він.

- Рендалл, мабуть, помилився. Я не здивована.

- Ні, я теж дивився на фото. Це був він.

- Він міг просто виглядати схоже. І я знаю, що це звучить чудово, що твій батько міг би стати успішним письменником, але хтось інший міг би впізнати цю фотографію за останні п'ятнадцять років.

- Ну... ні, не думаю, що впізнав би. - Ким би не була ця людина, її сім'я з Кантерлоту нізащо б його не впізнала.

Одрі знизала плечима і продовжила читати. - Це не мало б сенсу. Я просто не розумію, як твоя сім'я могла мати цю фотографію, і це хтось досить відомий, і вони не знали...- Її голос обірвався. - Зачекай. У них була ще одна дитина, але...

Весь екран спалахнув і з'явився інший набір слів.

- Ось воно... - Одрі просканувала рядки тексту. - Тут сказано, що вона зникла ще в... 1997 році. Її звали... О, Боже мій. - Вона відкинулася на спинку крісла, затуливши рот рукою. - Ліра Мікелакос.

- Ця штука має інформацію про мене? - Слова перестали рухатися досить довго, щоб Ліра побачила власне ім'я. Вона нахилилася ближче, поклавши одну руку на спинку стільця Одрі. - Моє ім'я... - Її справді звали Ліра. Це пояснює, чому їй завжди подобалося, як воно звучить, ще з тих пір, як вона прочитала його в книжці багато років тому.

Одрі похитала головою. - Це не обов'язково ти. Це може бути збігом. - Вона повернулася до статті, і слова прокручувалися на екрані досить повільно, щоб їх можна було прочитати. - Я визнаю, що все збігається. Судячи з дати, тобі було б... близько року. Тут сказано... що сім'ю Міхелакосів пограбували. Забрали майже всі речі з кімнати їхньої доньки. Включно з нею. - У Одрі відкрився рот. - Вони заробили трохи грошей на книжковій серії на той момент, але не було навіть викупу. Все просто зникло. Вони так нічого і не знайшли, ніяких слідів злому...

Ліра посміхнулася. - Ні... я знаю про це. Все збігається. Це я. Я знаю, що це я.

Як і розповідала їй принцеса Селестія, її знайшли немовлям у садах Кантерлота. Навколо були розкидані предмети з її дому в цьому світі, в тому числі і картина, яку вона зараз тримала в руках. Очевидно, що з іншого боку це виглядало б погано. Її справжні батьки, мабуть, були спустошені...

Одрі витріщилася на неї. - Ти ж казала, що тебе вдочерили, Ліро. Ти маєш на увазі, що тебе викрали, і ти знала про це? Весь цей час?

- Все не так погано, як виглядає.

- Як це може бути не так?

- Ну... - Ліра не знала, що сказати. Яка б магія не перенесла її в Еквестрію, вона не думала, що хтось зробив це навмисно. Це не змінювало того факту, що вона не мала жодного уявлення про те, що насправді сталося. - Це... Це все просто непорозуміння. Зі мною все закінчилося добре.

- Федеральні злочини - це не просто "непорозуміння, - сказала Одрі. - Якийсь час я думала, що ти приховуєш щось важливе. Придушуєш це. Якщо ти справді ця Ліра… - Вона говорила повільно і рівно. - Мені дуже потрібно, щоб ти мені розповіла. Звідки саме ти прийшла? І що ти знаєш про те, як ти там опинилася? Ти казала, що навіть не знаєш, хто твої батьки.

- Я не знаю. Тобто, я не знала, хто вони такі. Я просто знала, як я... - І що вона сказала? - Насправді все гаразд. Мої інші батьки любили мене. Вони добре про мене піклувалися.

- Ти говорила це багато разів. Я не впевнена, що вірю в це.

- Вони сказали, що знайшли мене покинутою. У них була лише ця фотографія, але вони не знали, хто мої батьки. Вони нічого не могли зробити, щоб відправити мене назад. І вони не мали до цього жодного відношення. - Вона показала жестом на статтю в новинах, яка все ще була на екрані.

Одрі піднесла руку до чола. - Але ти не називаєш мені жодного імені, не кажеш, де ти жила до того, як приїхала сюди... Як ти взагалі потрапила до Айови з Пенсильванії? Як далеко вони тебе забрали?

- Набагато далі... - пробурмотіла Ліра.

- Що?

- Я... не це мав на увазі. Не в тому сенсі, як ти думаєш.

Одрі повернулася до новини, яка все ще була на екрані. -Ти несеш якусь нісенітницю. Чому ти не можеш просто розповісти мені, що сталося?

- Ти не повіриш мені, якщо я скажу. - Навіть у Еквестрії, де магія була просто частиною повсякденного життя, ніхто б не повірив, що можна якимось чином опинитися в зовсім іншому світі. Люди точно не прийняли б цього. Вони не вірили в магію.

- Все це звучить, м'яко кажучи, божевільно. Але чомусь я в це вірю. Якось це має сенс. Є тільки одна річ... - Одрі зітхнула. - Якщо ти заявиш, що ти Ліра Міхелакос, буде розслідування. Ти можеш розповісти мені, якщо хочеш, але тобі точно доведеться відповідати перед поліцією. І перед своєю сім'єю.

- Я ж казала тобі, що в цьому немає нічого протизаконного...

- Що саме не було б незаконним?

Що б Одрі не думала про неї, про всі її хибні уявлення про людську культуру відтоді, як вона приїхала... Вони були друзями. Це було зрозуміло. І поговорити з нею було б легше, ніж з будь-ким з людських авторитетів.

- Ну... Я дійсно Ліра Міхелакос. З... Філадельфії. - Важко було не вимовити за звичкою назву міста в Еквестрії. Вона глибоко вдихнула і продовжила. - І я людина. Але останні п'ятнадцять років... я була єдинорогом.