Антропологія

- Дасть, - закінчила Ліра, але батька вже не було.

Дивно, але ніхто не дивився на неї, хоча вона щойно з'явилася з нізвідки. Але з чого б це? Для єдинорога не було нічого незвичайного в тому, що він телепортувався в центр Понівіля.

Ліра якусь мить стояла ошелешена. Спочатку Діскорд, тепер це. Вона не повернулася в Понівіль. Вона не могла повернутися. Де був її батько?

Намисто. Мабуть, воно було зачароване. Тож, можливо, її батько знав щось про магію; принаймні, в цьому він був правий. Вона спробувала згадати, що вона зробила - це було ніщо інше, як просто доторкнутися до амулета з якоюсь магією, і тоді він відреагував. Її ріг засвітився, коли вона спробувала ще раз.

- Ні, будь ласка... Тільки не кажіть мені, що ця дурна штука перестала працювати! - Вона зосередила стільки магії, скільки змогла, на крихітній лірі, тримала її перед очима, сильно трясла. Нічого.

- З тобою все гаразд? - Жеребець зупинився і витріщився на неї, явно занепокоєний.

Ліра впустила намисто. - Я... в порядку. Усе гаразд. - Вона зціпила зуби і побігла в інший бік, перш ніж він встиг сказати ще одне слово.

Це було дещо знайоме. Стенди, розставлені вздовж дороги, вказували на те, що це був базарний день. Тут не було машин, які б заважали людям ходити від одного прилавка до іншого. Ліра рушила вперед, одне копито перед іншим. Земля здавалася досить реальною. Це не було якоюсь ілюзією. Принаймні, вона так не думала. Відколи з'явився Діскорд, ніщо не здавалося реальним.

- Привіт, Ліро! Де ти була? - Вона впізнала голос. Це була Дейзі, рожева земна поні, у якої вона час від часу купувала квіти. Ліра витріщилася на неї. Було дивно розмовляти з поні. Дейзі нахилила голову. - З тобою все гаразд?

- Привіт... Давно не бачились. - Вона ніяково посміхнулася і поспішила пройти повз.

Вона справді звикла бути серед людей. Ці поні, з усіма їхніми різними кольорами, рогами, крилами, чотирма копитами і без рук... це було просто дивно.

Повітря тут пахло чистотою, і навіть при звичайній метушні базарного дня було тихіше, ніж у звичайний день у Філадельфії. Це було майже приємно. Але вона не хотіла тут залишатися. Її світ - її сім'я - був у небезпеці, вона повинна була щось зробити...

- Ліро, ти повернулася! - Вона обернулася на голос Еппл Блум.

- Привіт, Еппл Блум... - сказала Ліра. - Зачекай, ти сама керуєш стендом?

- Так! Епплджек мала поїхати з міста на деякий час, тож вона сказала, що я впораюся! - сказала Еппл Блум, сяючи від гордості. Ліра помітила, що у неї досі немає к'юті-марки.

- За містом... - відгукнулася Ліра. Вона на мить замислилася, а потім знову загубилася в натовпі.

- Зачекай! Ти не збираєшся купити яблук? - покликала Еппл Блум, але Ліра проігнорувала її.

Було б непогано знайти Епплджек. І Твайлайт. У натовпі вона не побачила жодного з потрібних їй поні. Тут і там траплялися знайомі обличчя - поні, яких вона впізнала на концертах чи вечірках, які відвідувала.

- Ліро? - Цей голос змусив її зупинитися на місці. Вона впізнала б її будь-де. - Ліро, це справді ти, чи не так? Скільки ж часу минуло!

Ліра повільно обернулася. - Привіт, Бон-Бон...

Бон-Бон підбігла до неї ззаду, а потім насупилася, помітивши сорочку та штани Ліри. - Я бачу, ти все ще переодягаєшся... - Ліра нічого не сказала. Вона купила цей одяг у магазині "Таргет" у Філадельфії - магазині для людей. І зараз він, мабуть, виглядає досить безглуздо - занадто мішкуватий, звисає з її маленького поні-тіла. - Але, Ліро, я справді рада тебе знову бачити. Ти просто зобов'язана зайти в гості. Я ще не здала його в оренду, але думаю, що запропоную його комусь. Тут досить тихо, коли живеш сама.

- Так, мабуть. Слухай, я б з радістю зупинилася, але я поспішаю.

- Не поспішай. Я хочу почути все про те, куди ти втекла. Ти мені нічого не казала про те, куди ти їдеш. Я навіть запитала твоїх батьків, куди ти поїхала, але вони не знають...

- Моїх... батьків? - перепитала Ліра. Очевидно, Бон-Бон мала на увазі Дьюї та Циррус. - Так. Вони, мабуть, хвилюються, чи не так...

- Я була у Кантерлоті і випадково побачила їх. Я знаю, що ти втекла з Понівіля, не попередивши мене, але я думала, що ти принаймні скажеш своїм батькам, куди ти йдеш. Як вони на мене подивилися, коли я запитала, куди ти пішла! Вони дуже за тебе хвилюються.

- Слухай, Бон-Бон? Це прозвучить дивно, але... я справді тут, чи не так? Це все насправді відбувається? - Ліра штовхнула Бон-Бона в плече одним копитом.

Бон-Бон відступила назад. - Ти поводишся дивно... Принаймні, більше, ніж зазвичай. Що ти робила?

- Це важко пояснити, та й ти все одно мені не повіриш, - відповіла Ліра. Вона озирнулася навколо. - Зараз мені потрібно знайти Твайлайт. Вона в бібліотеці?

- Твайлайт? Здається, її щойно покликали назад до Кантерлоту разом з іншими. Що за поспіх? Просто зупинись і зайди ненадовго. Думаю, ти повинна мені все пояснити після того, як...

- До Кантерлота? - перепитала Ліра. - Звичайно... Селестія повинна знати, що Діскорд повернувся.

- Діскорд? - вигукнула Бон-Бон, її очі розширилися. - Зачекай, що ти...

- Це ідеально! Не можна гаяти часу. Я повинна повернутися до Кантерлота. Принцеса може повернути мене до нормального життя. - Ліра на мить пригадала, де знаходиться залізничний вокзал, потім розвернулася і поскакала геть.

Бон-Бон дивилася їй услід з роззявленим ротом, а потім зі стогоном роздратування погналася за нею крізь натовп поні.

Ліра пленталася людними вулицями. Жоден з поні, здавалося, нікуди не поспішав. Мабуть, до них ще не дійшли новини. Принцеса Селестія запросила до Кантерлота лише носіїв Стихій. Чи знають вони, що Діскорд утік?

Вона знайшла залізничну станцію на околиці міста. Дістатися сюди було легко. Вона пам'ятала це місто краще, ніж могла собі уявити. Наразі вокзал був практично порожній. Жоден поні сьогодні не їхав. Нудьгуючий жеребець у синій уніформі чекав біля стійки, дивлячись на неї.

- Мені потрібен наступний потяг до Кантерлота. І якнайшвидше, - сказала вона йому. Вона за допомогою магії витягла з кишені гаманець і дістала п'ятірку, щоб дати йому.

Він розгублено дивився на папірець. - Це має щось коштувати?

Вона зрозуміла, що зробила, і потягнула папірець назад. - О, гм... - На вивісці було написано, що квиток коштує п'ять біт. Не п'ять доларів. Вона сховала гроші назад у кишеню. - Що тепер? - запитала вона.

- Ліро! Ти щойно прийшла, а вже хочеш піти? - Бон-Бон підійшла до неї ззаду.

Ліра обернулася, шалено посміхаючись. - Бон-Бон! Чудово! Послухай, мені потрібно позичити п'ять біт. Це дуже важливо. Я, мабуть, не поверну.

- Ти... що? - Бон-Бон витріщилася на неї.

- Це терміново, - благала Ліра.

Бон-Бон зітхнула і дістала з сідельної сумки кілька монет. - Ось десять. Візьми два квитки. - Вона повернулася до Ліри і штовхнула її копитом. - Але я чекаю пояснень.

Вони попрямували до перону, щоб дочекатися поїзда. Ліра сіла на лавку, підтягнула один рукав, а іншим копитом потерла передню ногу. - Як я взагалі витримувала, будучи вкритою усім цим волоссям? Воно так свербить...

- У нас є трохи часу, - сказала Бон-Бон. - А тепер давай поговоримо. Де ти була, і що там з Діскордом?

Ліра зітхнула і почала розтирати іншу ногу. - Я не знаю, з чого почати...

- Гала-вечір був би чудовим.

- Так... - сказала Ліра. - Того вечора я розмовляла з принцесою Селестією, і вона сказала мені...

- У тебе була аудієнція у принцеси? - спитала Бон-Бон. - Ліро, це...

- Дай мені закінчити, - сказала Ліра. - Я думала, що вона стежить за мною, і виявилося, що так. Вона знала про дослідження, які я проводила. Вона розповіла мені все про людей.

Бон-Бон зітхнула. - Знову люди? Ти втекла у пошуках людей? Я думала, що ти нарешті прийшла до тями. Ти гірша, ніж будь-коли, Ліро. Не дивно, що твої батьки хвилювалися за тебе.

- Дьюї та Циррус мені не батьки. Вони мене вдочерили, - пояснила Ліра, знову потираючи ногу. Їй було б набагато легше почухати її, якби в неї були руки... - Насправді я не поні, Бон-Бон. Я людина.

Очі Бон-Бон розширилися. Вона похитала головою. - Ти справді божевільна.

- Відтоді я живу з іншими людьми. Я не можу цього пояснити, але існує цілий інший світ, де ми все ще існуємо. - Ліра слабо посміхнулася. - Ти не повіриш, що я там бачила.

- Ти маєш рацію. - Бон-Бон закотила очі. - Я тобі не вірю.

Внизу колії почувся свисток, і Ліра підхопилася з лавки, стаючи на копита. Поїзд під'їхав з клубами диму від двигуна.

Провідник взяв їхні квитки. Ліра не могла дочекатися, щоб дістатися до Кантерлота. Якщо вона отримає допомогу від Принцеси та Елементів Гармонії, можливо, все буде добре. Якщо ні... Вона не хотіла про це думати.

Бон-Бон заскочила на лавку і вмостився на ній. - Може, Діскорд повернувся. Може, він остаточно позбавив тебе розуму, і тому ти знову мариш цими безглуздими легендами. - Вона махнула копитом, коли говорила. - Я вже казала це раніше, але я справді маю це на увазі. Тобі потрібна допомога, Ліро.

Ліра сиділа прямо, але з таким хребтом це було не так зручно. - Він повернувся, але він не в Еквестрії. Він намагається... ну, він змусив людей вимерти одного разу, і тепер він хоче зробити це знову.

Поїзд почав від'їжджати від станції. - Навіщо я взагалі пішла за тобою... - пробурмотіла Бон-Бон, дивлячись у вікно.

Ліра застогнала в розпачі, і її ріг засвітився, коли вона намагалася дістати гаманець з кишені. Він завис перед її обличчям, коли вона витягла гроші. - Я можу це довести! Погляньте на це.

- Що це?

- Це п'ятидоларова купюра. Це людські гроші. Поглянь, на ній людське обличчя! - Вона пролетіла прямо перед обличчям Бон-Бон, і та здригнулася. - Це один з президентів. А це тут, де написано "Сполучені Штати Америки". Це країна, в якій я живу. У нас є багато окремих країн, але поки що я була лише в цій.

Бон-Бон примружилася. - Не знаю, де ти це взяла, але...

- Мені довелося позичити у тебе, бо у мене не залишилося грошей поні. Я відправила тобі все, що залишилося.

- Ліро, це лише папір. Ніхто й не подумав би, що він чогось вартий.

- Ну, я теж спочатку не думала. - Ліра опустила обличчя в копита. - Я не знаю, що я маю сказати... Одрі теж ніколи не вірила мені про єдинорогів.

- Хто?

- Одрі. Вона була моїм першим другом-людиною. Спочатку я нічого не розповідала їй про Еквестрію, але потім дійшло до того, що я занадто багато приховувала... - Ліра сумно опустила очі. - Вона назвала мене божевільною. Тоді я зрозуміла, що люди не надто відрізняються від поні. Там немає ні єдинорогів, ні навіть таких поні, як ти. Вони в нас не вірять. І я не змогла зробити жодного чаклунства, щоб довести, що я... - Її голос обірвався.

- Це... довга історія, Ліро. - Бон-Бон зробила паузу. - Але в цьому і проблема. Всі ці теорії, а у тебе ніколи не було жодного доказу. Як ти можеш очікувати, що тобі повірить якась поні?

- Мій тато вірить мені. Він бачив мене після... після того, як я змінилася, але... - Дивно, але Ліра почала посміхатися. - Але у мене є ще дещо з дому.

Її телефон вискочив з кишені. Бон-Бон витріщилася на нього. - Що ти робиш?

Пристрій поплив вниз, і вона притиснула його до себе двома передніми копитами. Екран був темний.

- Це... - Ліра зрозуміла, що він не ввімкнеться. Принаймні, якщо вона не зможе користуватися пальцями. Вона зітхнула. - Що ж... Це не спрацює, якщо тільки...

Це була божевільна ідея. Це, мабуть, навіть не спрацює, враховуючи, як довго вона не використовувала магію. Таке складне заклинання, як це, могло легко піти не так, але який інший вибір у неї був?

- Бон-Бон, я знаю, що ти не хотіла, щоб я використовувала це закляття, і мені шкода, але ти мусиш це побачити. - Вона зціпила зуби і сконцентрувала всю свою увагу на розі, а потім на копитах.

- Ліро, що ти робиш? - закричала Бон-Бон, коли побачила, що Ліра робить зі своїми копитами. - Ні, тільки не знову. Ліро, ми на людях!

Ліра скривилася від болю. Вона забула, як боляче перетворюватися, не кажучи вже про додаткове психічне напруження від магії.

Бон-Бон озирнулася і побачила, що вони, по суті, були самі у вагоні, але вона все ще сердилася. - Ліро, я серйозно. Це має припинитися. Ти хоч розумієш, наскільки це неправильно?

- Ти маєш рацію. Це дійсно не дуже правильно, анатомічно... - Ліра оглянула їх, згинаючи пальці. На них навіть не було нігтів. Справа була не тільки в тому, що вона не займалася магією кілька місяців, і вони не виходили так добре, як раніше. Вони ніколи не були близькі до людських рук. Але поки що згодилися б.

- Просто... просто зніми закляття зараз же, ти схожа на якесь чудовисько або щось подібне! - Бон-Бон зіщулилася, але не могла відвести погляд.

Ліра взяла в руки телефон і ввімкнула його м'ясистими пальцями, що росли з її передніх лап. Вона ткнула одним з них в екран, і, звичайно ж, він відгукнувся. Екран засвітився. Важко було керувати ним з великою точністю. Принцеса Селестія не змогла швидко повернутися до нормального стану. З'явилося повідомлення про те, що немає зв'язку. Вона не очікувала цього, але не для цього вона його використовувала. Вона постукала по ньому пальцями і відкрила фотоальбом.

- Поглянь на це. - Вона піднесла його до Бон-Бона.

- Що? Ліро, я не розумію, що ти робиш.

- Це називається мобільний телефон. У багатьох людей вони є. Але бачиш цю фотографію? Це я і моя сестра. Ось так я виглядаю насправді, - сказала Ліра.

Бон-Бон втратила дар мови. Ймовірно, це була комбінація деформованих копит чи рук Ліри, чи що б це не було, і фотографії на її телефоні. - Я не можу... Ти...

Проживши з Лірою багато років, Бон-Бон впізнавала людину, коли бачила її. І це саме те, що було на цій фотографії. Дві людини - одна з каштановим волоссям, а інша, більша, з таким же кольором м'ятно-зеленого волосся, як у Ліри. Колір міг бути випадковим збігом, але в цій усмішці було щось безперечно знайоме. Навіть на обличчі дивної істоти вона була безпомилковою.

- Це...

- Це я і моя молодша сестра. Її звуть Хлоя, - сказала Ліра. - Вона дуже цікавиться єдинорогами. Чесно кажучи, вся моя сім'я схиблена на магії.

- Твоя сім'я?

- Я ж казала тобі. Я народилася людиною. - Вона взяла телефон назад і подивилася на фотографію. - Цікаво, що з ними зараз відбувається... Мама ніколи в це не повірить. Хлоя... ну, я справді не уявляю, що вона подумає.

Бон-Бон на мить замислилася. Картину, чесно кажучи, важко було заперечити, але щоб повірити Лірі зараз, їй довелося б повірити, що останні чотири роки вона жила з чужою істотою з іншого світу. Можливо, це пояснювало б відсутність етикету, а іноді й раціонального мислення...

- Не думай, що це щось змінює. Навіть якщо ти маєш рацію, і ти людина, це не робить тебе менш божевільною, - пробурмотіла Бон-Бон.

- Ти мені віриш? - Ліра посміхнулася.

- Я знаю, що не повинна... - сказала Бон-Бон. Вона знову втупилася в руки Ліри і зіщулилася. - Але... будь ласка, просто зніми це закляття.

Ліра вимкнула телефон, а потім, востаннє оглянувши свої руки, повернула їх назад. Вона прикусила губу, коли вони втягнулися назад і перетворилися на копито. Вона сподівалася, що це ненадовго.

- Отже... - Бон-Бон здригнулася, просто дивлячись на Ліру. Це було не лише через неприродне закляття, яке вона використовувала. Як би важко це не було прийняти... - Ти... справді людина? Я просто не розумію, як це можливо.

- Це все дуже важко пояснити. Я щойно сказав батькові, що всі ці роки була єдинорогом. Він не знав, як це сприйняти. - Ліра втупилася у вікно. - А потім я опинилася тут, і він поняття не має, що зі мною сталося... - Вона опустила погляд на своє намисто.

- Прибуваємо до Кантерлота! Прибуваємо до Кантерлота! - Голос провідника вигукнув назву станції, коли вони зупинилися. Ліра неспокійно совалася на своєму місці.

Гальма заскрипіли, коли поїзд сповільнив хід і в'їхав на станцію. - Нарешті. Не можу повірити, що ця штука така повільна,- сказала Ліра.

- Ліро, ми завжди так довго добиралися до Кантерлота. Ти проїхала навіть більше, ніж я.

- Якби у нас була машина, ми могли б бути тут менш ніж за половину часу. Це ж так близько, що замок можна побачити навіть з Понівіля! - Ліра підхопилася з місця і попрямувала до виходу. Говорячи, Ліра не зупинялася ні на мить. Бон-Бон пленталася позаду - вона не знала, у що вплуталася, але нічого іншого не залишалося, як слідувати за нею. - Я майже впевнена, що сама Філадельфія більша за Понівіль, Кантерлот і все, що між ними.

Бон-Бон нахилила голову. - Я була у Філідельфії, вона не набагато більша за...

- Ні, я сказала Філадельфію, - поправила її Ліра. - Це людське місто, де я... - Вона застогнала і сказала - Ми вже втратили достатньо часу. Треба йти.

- Ліра? Зачекай хвилинку... - Але вона вже пішла. - Що вона мала на увазі під "машиною"? - пробурмотіла Бон-Бон.

Бон-Бон з усіх сил намагалася не відставати від Ліри, коли вона прямувала переповненими вулицями Кантерлота до замку. Для того, хто стверджував, що останні кілька місяців ходить лише на двох ногах, вона була надто швидкою.

- Ліро, сповільнись! - гукала вона, але, здавалося, це не мало жодного значення. Бон-Бон роздратовано похитала головою і додала швидкості.

Незабаром вона втратила Ліру з поля зору, але було досить ясно, куди вона прямує. Зупинившись, щоб перевести подих, Бон-Бон продовжила йти повільніше. Кілька поні запитали її про єдинорога, який щойно пробіг, але вона заперечила будь-який зв'язок.

Як вона й очікувала, Ліра пішла до замку, але Бон-Бон не наважувалася наближатися до неї, коли побачила, що вона сперечається з одним із королівських гвардійців. Вона вже й забула, яким клопотом може бути Ліра, коли вона чимось переймається.

- Я ж казала тобі, мені треба туди потрапити! Принцеса зрозуміє! - казала Ліра. - Пропустіть мене!

- Нам наказано не впускати жодного поні. Це остаточний наказ, - сказав охоронець. Його суворий вираз обличчя майже не змінився.

- Але я знаю, де знаходиться Діскорд! Мені треба поспішати!

Бон-Бон зробила крок вперед. - Ліро, будь ласка, не треба їх турбувати... - Вона збентежено посміхнулася двом броньованим єдинорогам, а потім повернулася до Ліри. - Ходімо. - Вона обхопила її копитом і почала тягнути назад.

- Бон-Бон, я ж казала тобі. У нас мало часу! - Ліра все одно почала йти за Бон-Боном. Вона розчаровано зітхнула. - Я навіть не можу повернутися додому без допомоги Принцеси.

Коли вони опинилися поза зоною чутності, Бон-Бон озирнулася, а потім сказала тихим голосом - Останнє, що нам потрібно, це щоб нас заарештували. Я досі не знаю, що з тобою робити, але це я знаю точно.

Ліра зітхнула. Вона озирнулася на охоронців, які стояли майже нерухомо. - Це не схоже на них - мати таку сувору охорону в замку. Що відбувається?

- А я думала, що ти не довіряєш уряду.

- Я відчуваю себе інакше відтоді, як дізналася, що вони приховують.

Вони знову опинилися в метушні вулиць Кантерлота. Кілька поні сиділи біля кав'ярні, ведучи приємну розмову. Ліра розуміла, що в Понівілі все заспокоїться, але тут, у столиці? Невже ніхто не здивувався охоронцям, не помітив, що з садів зникла статуя? Та й не просто статуї - всі знали Діскорда після минулого разу.

- Мені все одно треба привернути увагу принцеси, незважаючи ні на що. Має бути якийсь інший шлях до замку... - сказала Ліра, потираючи підборіддя копитом. Вона витріщилася на вежі, що спіраллю здіймалися над містом.

- Нічого протизаконного. Будь ласка, - сказала Бон-Бон.

- Я знаю, - пробурчала Ліра. Вона знову почала блукати.

Важко було повірити, що ще кілька годин тому вона була вдома, у Філадельфії. Це вже було для неї нормальним явищем. А тут... Наскільки вона пам'ятала Кантерлот, настільки ж він починав здаватися їй казкою. Як це було для Хлої. І все ж обличчя тут були знайомі. Ніби вона ніколи звідси не виїжджала.

- Мушу визнати, це була справжня пригода, Ліро, - сказала Бон-Бон. - Але я не бачу, що тут ще можна зробити. Я збираюся повернутися до Понівіля. Тоді я зможу забути про все, що тут сталося.

- Ми не можемо здатися. Зараз мова йде не тільки про людей. Я ж казала. Моя сім'я там.

- Так, але...

- Там тепер мій дім. Чесно кажучи... я не дуже хотіла повертатися до Еквестрії.

- Невже так чудово бути однією з тих... істот? Ти не сумуєш за цим? Я б все віддала, щоб вирости в такому місті, як Кантерлот.

- Ні, не дуже... - Голос Ліри обірвався. Це була не зовсім правда. Було дещо, за чим вона тут сумувала. - Зачекай, хіба це не...

Вона втупилася в темно-синього єдинорога посеред натовпу. Вона думала, що більше ніколи його не побачить.

- Ліра? - Він поправив окуляри, ніби не був упевнений, що бачить все правильно.

Вона підбігла до свого прийомного батька, як тільки його побачила. - Тату... - Вона сповільнила крок. - Я маю на увазі... Ну...

Він витріщився на неї. - Як ти сюди потрапила? Принцеса сказала нам, що ти не повернешся...

- Це довга історія, - сказала Ліра. - Це було моє намисто. Але я не могла зробити його, будучи людиною, це сталося тільки після того, як Діскорд перетворив мене назад на поні...

- Діскорд? Ти маєш на увазі...

Бон-Бон втрутилася. - Містер Дьюї Децимал, чи не так? Ви розумієте, що накоїла ваша донька? Вона зникла на кілька місяців і раптом повертається, кажучи, що була...

- Так, людиною. - Він кивнув. - Що ти мала на увазі, Діскорд? Він зараз у тому світі?

- Ось чому мені потрібно потрапити до замку. Можливо, ще є час зупинити його, - сказала Ліра.

Бон-Бон роззявила рота. - Ви знали про це весь цей час?

- Звичайно, - відповів Дьюї. - Ми з Циррус хотіли розповісти тобі після того, як Ліра пішла, але принцеса Селестія порадила не робити цього. Нам справді дуже шкода, але походження Ліри було чимось на кшталт королівської таємниці.

- Я знала, що вона не схожа на інших поні, але ніколи не думала, що вона не була... ну, поні!

- Тату, ти все ще працюєш у Королівському архіві, так? - запитала Ліра.

- Звісно. Я ще не такий старий. До пенсії мені ще кілька років, - відповів він. - Чому?

- Ти можеш провести мене до замку? Якщо я не розповім принцесі, що сталося, і не попрошу її допомогти мені, я... не знаю, що станеться з іншими людьми.

- Звісно.

Ліра знову очолила шлях, ішла риссю в швидкому темпі. Вона озирнулася, щоб переконатися, що інші не відстають. Бон-Бон відстала, скорчивши гримасу, але вона поспішила наздогнати його і побігла поруч з Дьюї.

- Ви з дружиною виростили людську кобилу, - сказала Бон-Бон.

Дьюї витріщився на неї. - Так, вирощували.

- Бон-Бон, насправді ми не називаємо себе кобилками, - почала Ліра.

- Коли я вас зустріла, ви здавалися цілком нормальними кантерлотськими поні! - сказала Бон-Бон. - Чому ви вплуталися у все це?

- Спочатку ми не були в ній впевнені. Але Ліра виявилася більш-менш схожою на будь-яку іншу поні. Принцеса все ще має свої сумніви, але особисто я дещо зачарований ідеєю людей. - Він повернувся до Ліри. - То як воно там, звідки ти прийшла? Які інші люди?

- Вони дивовижні! - сказала Ліра. - Мені знадобився деякий час, щоб знайти свою справжню родину. Виявилося, що місце, куди я прибула, було за сотні миль від дому. Але мої друзі в Де-Мойні допомогли мені повернутися до Філадельфії - до речі, це людські міста - і для людей не так вже й важко подорожувати так далеко. Я була у цій штуці, яка називається літак...

Дьюї з цікавістю слухав розповідь Ліри, поки вони прямували до замку. Бон-Бон подумала, що все це звучить ще більш дивовижно, ніж старі теорії Ліри. Гігантська металева труба, яка може літати швидше і вище за пегаса? Все це звучало так божевільно, і все ж вона бачила ту фотографію на якомусь пристрої, явно не з Еквестрії...

- Я сподівалася, що моя сім'я знає щось про те, що сталося зі мною, коли я зникла, але вони нічого не знають, - розповідала Ліра. - Мій тато - відомий письменник-людина. Його книги про магію. Абсолютно неточні, але все одно... Він ніколи не підозрював, що зі мною сталося насправді.

- Циррус буде рада почути, що у тебе все гаразд... - Д'юві сповільнив крок. Вони вже майже підійшли до воріт замку. - Звісно, у тебе немає часу зупинитися і поговорити, чи не так?

Ліра сумно похитала головою. - Сподіваюся, я не втратила вже занадто багато часу.

Вони поспішали решту шляху до воріт.

- Містере Децимал, сер! - Королівські гвардійці одразу впізнали його. - Чи можемо ми вам чимось допомогти?

- Моя дочка має важливу інформацію для принцеси. Ви повинні її пропустити.

- Нам сказали не робити цього...

- Принцеса зрозуміє. Просто пропустіть її. Я беру на себе повну відповідальність за це.

Охоронці подивилися один на одного, потім відступили вбік, щоб пропустити Ліру. Вона одразу ж побігла до входу, потім зупинилася, щоб розвернутися.

- Дякую.

- Це не проблема, справді, - сказав він.

Вона завагалася. - Я... можливо, не повернуся. Цього разу по-справжньому.

- Я розумію це, Ліра. Але ти сказала, що у нас мало часу.

Ліра прикусила губу. - Що ж... Дякую. За все. - Вона розвернулася і попрямувала до замку.

- Ти думала тільки про те, щоб розповісти мені, - почула вона слова Бон-Бона. - Ти б подумала, що якщо хтось збирається жити з... - Її голос стих, коли Ліра зайшла всередину.

Замок Кантерлот. Проходячи через передпокій, Ліра згадала Гала-вечір. Сьогодні все було моторошно тихо і нерухомо. Піднімаючись сходами, вона згадувала вечірку. Напевно, найбільш значущий вечір у її житті. Вона легко пригадала, куди привела її принцеса Селестія - у тій залі, ймовірно, зараз зібралися всі.

Це було вгору по сходах, через кілька звивистих коридорів. Вона швидко задихалася, але побачила масивні двері прямо перед собою. Ще трохи, і... Виплеском магічної сили вона розчинила їх і вбігла всередину.

Принцеса Селестія була там. Перед нею стояли шість поні - носії Елементів Гармонії. Загалом у довгій залі було сім пар вражених очей, які дивилися на поні, що щойно увірвалася.

На мить запала тиша - жодних звуків, окрім задиханої Ліри. Вона нарешті знайшла свій голос. - Діскорд повернувся. Я бачила його.

- Ліро? - Твайлайт заговорила першою. Її голос відлунював. - Що ти тут робиш? І... ти справді бачила Діскорда?

- Чудово! Ти можеш привести нас прямо до нього! - сказала Рейнбоу Деш. - Де він?

- Ти впевнена, що бачила його? - Пінкі нахилила голову. - Тому що останнім часом я не бачила ні шоколаду, ні солодкої вати, і я думала, що вони мають бути скрізь!

- Звісно. Він все це зробив. Як і минулого разу. - Ліра перетнула залу, щоб приєднатися до інших. Позаду принцеси стояла багато прикрашена скриня, і вона могла бачити стихії всередині. - І він перетворив мене на поні.

- Ти завжди була поні, цукерко. - Епплджек підняла брову.

- Ну, ні, взагалі-то, я... - Голос Ліри обірвався. Тепер, коли вона перестала бігти, вона зрозуміла, наскільки втомилася. - Ух...

Принцеса зробила крок вперед. - Це те, чого я боялася... Побачивши тебе тут, я підтвердила це, Ліро.

Твайлайт обернулася. - Що? Що ви маєте на увазі? Ви... знаєте її? Яке відношення до цього має Ліра?

Селестія зробила паузу. - Кілька місяців тому я відправила Ліру назад на її батьківщину. Це світ, абсолютно окремий від нашого, - сказала вона. - Ліра сама цього не знала, але насправді вона - істота, яку називають людиною.

- Вона... хто саме? - насупившись, запитала Реріті.

- Я ніколи не чула про таких раніше... - сказала Флаттершай.

- Ні, ви ж дали мені завдання дослідити людей, і... - Твайлайт заперечливо похитала головою. - Вони не існують. Все, що я читала, доводить це! Крім того, ніхто ніколи не бачив жодного живого.

- Доки не знайшли Ліру, я думала, що люди вимерли багато століть тому. А тепер, коли їх знайшов Діскорд... я не знаю, що можна зробити, - сказала Селестія. - Я не була впевнена, чи зможеш ти використати його, Ліро, але я відправила тебе з дорогою назад. Тут ти будеш у безпеці.

- Га? - сказала Ліра. Вона похитала головою. - Ні, я прийшла сюди не за цим. Нам потрібні Елементи Гармонії. Діскорд існує недовго. Він тільки починає. Має ще бути час, щоб зупинити його, якщо ми поквапимося.

- Діскорд знову втік зі своєї в'язниці. Це доводить, що він вже сильніший, ніж ми думали. І з тією силою, яку він черпає від людей, його, швидше за все, буде не зупинити.

Слова Селестії на деякий час повисли в повітрі. Ліра знову похитала головою. - Ні. Ми повинні спробувати.

- Ліра, гм... - Твайлайт намагалася знайти слова, щоб сказати. - Це... Це ж принцеса, з якою ти розмовляєш! Ти не можеш просто відмовити їй!

- Принцесо, ви краще за всіх знаєте, що сталося минулого разу, коли Діскорд взяв під контроль людей, - сказала Ліра. - І я бачила, які люди зараз, і буде тільки гірше. Якщо ми нічого не зробимо зараз, Діскорд стане сильнішим. І наступним він попрямує до Еквестрії.

Твайлайт похитала головою. - Я не розумію, що ти можеш знати про...

- Зачекай хвилинку, Твай, - заговорила Рейнбоу Деш. - Ми всі знаємо Ліру вже кілька років. Я не знаю, що вона таке, але ти не думаєш, що ми повинні спробувати допомогти їй?

- Але ж принцеса сказала, що це буде небезпечно... - Твайлайт підняла очі на свою наставницю і чекала відповіді.

- Ліра. - Селестія здавалася задумливою. - Що ти знаєш про людей у твоєму світі?

- Вони... ну... - Ліра завагалася.

- Вони мирні?

- Звісно! Всі, кого я зустрічала, були добрі до мене... - сказала Ліра. - Але... - Вона зітхнула. - Це складно. Я зустріла багато хороших людей, але... Ви мали рацію щодо людей. Ми боремося один з одним. Але я не думаю, що ми можемо просто відвернутися, тому що люди - це більше, ніж просто люди! Якщо ми дозволимо Діскорду піти, він просто перебере на себе все погане, і ми не можемо сидіти склавши руки і дозволити цьому статися.

- Принцесо? - запитала Твайлайт, але Селестія чекала, що Ліра продовжить.

- Діскорд все ще не був знайомий з людьми в моєму світі, - сказала Ліра. - Здавалося, що він не робив нічого більшого, ніж просто пустував, коли я пішла. Я не можу сказати, чим він займається зараз.

- А це означає, що він не чекає на нас. Треба йти, - сказала Рейнбоу Деш.

- Допомогти людям? - запитала Пінкі. - Невже я єдина, хто про них чув? Ні! Вони нас з'їдять!

- Я не збираюся нікого їсти, Пінкі, - сказала Ліра рівним голосом. Її шлунок вивернуло. Принаймні, не знову.

- Ми точно нічого не доб'ємося, якщо стоятимемо тут, - сказала Реріті. - Ліра, здається, єдина, хто знає, що робить, тому я пропоную піти за нею і покінчити з цим.

Епплджек знизала плечима. - Мабуть, так і треба.

Селестія завагалася. - Це надзвичайно небезпечно, - сказала вона нарешті. - Якщо ви всі готові ризикнути...

- Ми вже одного разу впоралися з Діскордом. Зробити це знову не буде проблемою! - сказала Рейнбоу Деш.

- Останнього разу, коли Діскорд напав на людство, ми з Луною були безсилі протистояти йому. Я не можу бути впевнениою, що станеться, якщо ви спробуєте протистояти йому зараз.

- Але ви дозволите їм спробувати... - спитала Ліра. - Так?

- Він стане сильнішим, ніж був рік тому, але наскільки, я не можу сказати. Незалежно від того, зможете ви його перемогти чи ні, мені потрібно, щоб ви всі негайно повернулися. Чари на намисті Ліри все ще діятимуть. - Принцеса опустила очі. - Якщо справа дійде до найгіршого, найкраще, що ми можемо зробити, це підготуватися до захисту тут.

- Тож... я трохи загубилася тут. Куди ми йдемо? - спитала Епплджек.

- Цього разу спробуйте підійти ближче, - сказала Ліра. - Людський світ великий. Минулого разу ви помилилися, коли послали мене туди.

- Зроблю все, що зможу, - сказала Селестія.

- О, і ще одне. - Ліра підняла копито. - Ви можете щось зробити з цим?