Антропологія

Цього року Ліра багато чого чекала з нетерпінням.

Останнім часом батьки Ліри тільки й говорили, що про школу. У її віці більшість людей закінчували останній рік "середньої школи". Але, скоріш за все, вона буде навчатися вдома. Було видно, що її освіта не зовсім на належному рівні, якби вона не намагалася прикидатися.

Те, що вона дізнавалася з підручників з історії, було корисним, і саме з цього предмету вона найбільше відставала. Коли вона дивилася на історію інших країн - тих, про які вона читала у своїх старих книжках, - починали спливати знайомі речі, хоча все це було століття тому. Але саме нещодавні події були важливими. І це було складно.

Однак, окрім усіх цих академічних речей, Хлою дуже хвилювало те, що вона називала "Гелловін". Ліра слухала її і робила деякі нотатки. Це було наприкінці місяця, і там були костюми і ходіння від дверей до дверей, щоб отримати цукерки. Це була явно людська версія "Кошмарної Нічі". Це було майже в той самий день.

Це не було те саме свято врожаю, про яке Ліра читала в книжках. Жодних звичаїв з її старих книжок. Насправді, Гелловін був майже таким самим, як і Кошмарна Ніч - трохи моторошним. Хоча це точно не могло бути на честь Найтмер Мун, чи не так? Хлоя чула цю історію, але не говорила про якийсь зв'язок з майбутнім святом. Для чого б люди не робили це, Ліра вирішила, що дізнається більше, коли день нарешті закінчиться.

А після осені настане зима, і вона відчує ще одне людське свято. Різдво. Ліра згадала, яким захоплюючим і барвистим був Кантерлот напередодні Свята Вогнища, і замислилася, як люди у Філадельфії святкують свої зимові канікули. Місто було більшим. Можливо, і їхнє святкування було б більшим.

А потім настане новий рік, і вона переживе зиму, весну і наступне літо зі своєю людською родиною. З кожним днем ставало дедалі легше пристосовуватися. Незабаром вона стане такою ж, як і всі інші люди.

* * *

Ранок почався майже так само, як і будь-який інший ранок у родині Міхелакосів.

Коли Ліра прокинулася, вона почула слабкий звук батька, який друкував на комп'ютері у своєму кабінеті далі по коридору. Вона переодяглася у футболку та джинси і попрямувала вниз, щоб поснідати.

Зрештою, Хлоя спустилася вниз, швидко з'їла миску пластівців і сіла навпроти Ліри. Вони трохи поговорили. Не завжди про Еквестрію - як Ліра і сподівалася, ці розповіді лише підштовхнули сестру до того, щоб вона відкрилася їй. Вона також розповіла Лірі про свої шкільні уроки та нових друзів, яких вона знайшла у своєму класі.

- Ти підеш зі мною на "цукерки або життя"? - раптом запитала вона.

- Це... коли треба збирати цукерки, так? - сказала Ліра.

- Очевидно!

Ліра посміхнулася. - Звичайно. Це моє улюблене.

- Гаразд, Хлої, ти готова? - Тато щойно спустився вниз. Він зняв пальто зі спинки одного з кухонних стільців і почав його одягати.

- Так.- Хлоя підвелася, щоб узяти свою сумку з книжками. Ліра дивилася, як два ремінці прилягають до її рук, і вага буде зосереджена на спині - майже як у сідельній сумці, але видозмінений. - Побачимося пізніше, Ліро!

Вона дивилася, як вони разом вийшли з парадного входу, поки доїдала сніданок. Школа була досить далеко. Очевидно, була якась довга жовта машина, яка забирала більшість дітей, називалася "автобус", але вона не під'їжджала до будинків, розташованих поруч з їхнім будинком. Тому їхній батько завжди мусив відвозити її до школи.

Було дивно, наскільки далеко була школа. У Понівілі - ні. Ліра похитала головою. Їй треба було припинити нагадувати про це через кожну дрібницю. Вона ненавиділа це визнавати, адже їй так подобалося бути людиною, але - чи не сумувала вона за домівкою?

Почулися нові кроки по сходах, а потім у передпокої з'явилася її мати. - Вони вже пішли?

Ліра кивнула. - Вони щойно вийшли за двері.

- Добре. Я збираюся піти в магазин за деякими речами. Хочеш, щоб я щось купила для тебе?

- Ще кілька таких... - Ліра намагалася згадати дивну назву. - Поп-тартс.

- Щось ще?

- Ні, це все. О, і, можливо, ще трохи яблук.

- Гаразд. Я скоро повернуся. - Вона схопила сумочку та ключі від машини і попрямувала до воріт гаража. Ліра почула низький гуркіт величезних дверей, що відчинилися самі собою. Через кілька хвилин двигун автомобіля завівся і затих.

Залишившись на самоті, Ліра простяглася на дивані і замислилася над тим, що робитиме решту дня. Телевізор був тут, але вона ніколи не мала звички дивитися його. Кілька разів вона дивилася "фільми" зі своєю сім'єю, які були схожі на цілі людські п'єси, що відбувалися там. Кілька разів вони використовували магію, але її мама коментувала це і називала це "спецефектами". Здебільшого її власна сім'я не була такою залежною від екрану, що світився, як сім'я Одрі. Вона трохи погралася зі своїм телефоном. Тепер на ньому грала музика.

Вона вирішила щось перечитати. Останні кілька книжок, які вона придбала, були з'їдені за останні пару тижнів. Вона вже заповнювала полицю в своїй кімнаті своєю колекцією, і вона легко перевищувала її стару колекцію людських досліджень, яку вона залишила ще в Еквестрії.

Це було все. Вона виходила на прогулянку і знову йшла до книгарні. Був ще ранній ранок у будній день, тож Моніка, мабуть, працювала.

Ліра схопила ручку та папір і написала швидку записку, на випадок, якщо її не буде довше, ніж вона очікувала. Звісно, батьки завжди могли їй зателефонувати, але вона відчувала, що вони хвилюються, якщо вона їде надовго і нічого не каже. Це було зрозуміло. З огляду на те, через що вони пройшли.

Вона знайшла свою куртку в шафі в передпокої і накинула її. Погода вже ставала досить прохолодною. Вона залишила записку на кухонному столі, перевірила, чи всі двері надійно замкнені, і стала перед вхідними дверима.

І останнє...

В одній руці Ліра тримала телефон, а в іншій - шнур і "навушники". Вона тикала пальцями по екрану, щоб увімкнути музику. Це їй показав батько. Трикутник означав "грати". З крихітних динаміків почувся тихий, потріскуючий звук. Не знаючи, чого очікувати, вона повільно вставила один з них у вухо, намагаючись знайти правильне місце, щоб закріпити його на місці. І - несподівано - музика зазвучала в її вухах так чітко, ніби гурт був прямо перед нею.

Перевіривши це, вона вийняла його, відсунувши від себе. Її все ще було ледь чутно, але коли вона піднесла його ближче, звук став ідеальним. Навіть краще, ніж стереосистема, яку вона використовувала вдома у Одрі.

Вона одразу ж вставила інший навушник, і всі інші звуки навколо неї просто зникли. Це було чудово. Пісня була знайома - "Highway to Hell", пісня, яку вона грала з групою Рендела. З музикою, що грала у неї в голові, як їй здавалося, вона попрямувала до дверей.

Її звичний маршрут пролягав через ліс навколо будинку, через інші райони і в центр міста, де знаходилася книгарня. Ліра мала намір дослідити місто, зазирнути в деякі інші місця навколо. Можливо, вона зробить це сьогодні.

Повз неї проїхала машина. Вона ледве почула його через важкі удари музики, що линула прямо в її вуха. Вона дивилася, як він проїжджає повз, перевіряючи, чи це не її тато повертається зі школи, але це не була машина жодного з батьків. Після того, як він проїхав, вона знову залишилася на самоті.

Музика справді прикрашала те, що в іншому випадку було б нудною, не наповненою подіями прогулянкою. Тут рідко траплялися інші люди, як піші, так і в автомобілях.

Вона подивилася вгору. Ліс виглядав інакше цієї пори року. Листя починало змінювати колір, і на дорозі лежав тонкий покрив з нього. Без сумніву, його струшували машини, що проїжджали повз. Їй стало цікаво, чи не влаштують Осіннє Знагання, щоб переконатися, що решта опаде до того, як настане зима. Вона робила це кілька разів у Понівілі, не змагаючись, зазвичай бігаючи поруч із Бон-Бон у легкому, але енергійному темпі. Тут було дуже схоже на Ліс Еквестрії. Якби не людська дорога, що проходила тут, і не єдиний автомобіль, що проїхав повз кілька хвилин тому, Ліра подумала б, що вона повернулася туди.

Вона дозволила цим думкам на деякий час вивітритися з голови. Ліра дивилася на помаранчеві та коричневі дерева над собою, насолоджуючись музикою, що лунала у її вухах. Їй захотілося дістати гітару і вивчити кілька нових пісень. Можливо, після того, як вона повернеться після прогу...

- Насолоджуєшся прогулянкою, Хартстрінгс?

Раптовий голос - несподіваний і абсолютно чіткий - змусив її зупинитися. Вона обернулася, очікуючи побачити когось позаду себе, але, як не дивно, була все ще сама. Все, що вона могла чути, була її музика, в усякому разі, навушники заблокували майже все інше.

- Бачу, ти непогано пересуваєшся на двох ногах. Як і будь-яка інша людина. Ти справді одна з них, чи не так?

Ким би він не був, він назвав її Хартстрінгс. І...

Голос лунав у її навушниках.

Ліра висмикнула їх з вух. Вона застигла на місці, втупившись у свій телефон, але знала, що насправді голос йшов не з нього. Ні, це був просто трюк. Вона знала цей голос. Навіть якщо вона не зовсім пам'ятала, що сталося, коли він з'явився востаннє, вона знала достатньо.

- Я просто хотів зайти і висловити свою найщирішу подяку. Якби не ти, Хартстрінгс, я б ніколи не знайшов це місце. - Тон його голосу став глузливим, поблажливим, коли він вимовив її ім'я. Ні, не її справжнє ім'я, лише її старе поні. - І уявити тільки, ти весь цей час була тут, у Понівілі! Якби я знав, що там залишилися люди, я б не витрачав там час. Ні, з людьми набагато веселіше.

Голос лунав нізвідки. Водночас він був навколо неї. Все було дивно нерухомим.

- Мені самому дуже подобаються люди, - сказав він. - Гадаю, у нас з тобою багато спільного. Всі ці технології, так? І їхні руки, якими вони ними користуються?

Тепер здавалося, що він стоїть за її спиною, але коли вона розвернулася до нього обличчям - нічого, просто ще більш порожня дорога.

Ліра нарешті знайшла свій голос, хоча й не могла впоратися з тим, як тремтяче він звучав. - Де ти?

- О, я саме там, де хочу бути - тут, у людському світі. Можеш собі уявити? Окремий світ, наповнений мільйонами людей, і весь цей час він був поруч.

Так і було - він був у людському світі. Це, безумовно, було недобре. Але чомусь все, про що Ліра могла думати, - це книгарня в центрі міста.

- З вами справді дуже весело, з людьми. І тільки подивіться, який дивовижний цей світ! Дай вам спокій на пару тисяч років, і ви досягнете всього цього.

Цього разу її голос був трохи сильнішим. - Як ти сюди потрапив? - запитала вона. - Як ти мене знайшов? Що ти робиш?

Вона почула сміх. - Я думаю, що ти точно знаєш, що я планую. Бачиш, мені було страшенно нудно, ти навіть не можеш собі уявити. Мені потрібен був старий добрий хаос. Або - я помилився - люди тут знають нові способи створення хаосу! Я з нетерпінням чекаю на це, я дійсно маю це на увазі.

Вона зціпила зуби. Здавалося, що голос прийшов нізвідки, але він був навколо неї. Рух між деревами - це був просто вітер, чи не так? Перед нею впало кілька розкиданих листків.

- Люди - це більше, ніж просто люди. Я вивчала їх - нас, - сказала Ліра. - Ми кращі за них.

- Судячи з усього, ви і без моєї допомоги створили достатньо хаосу. Це ми ще побачимо.

Голос звучав так, ніби він був прямо за її спиною. Але вона все ще була сама - чи ні? Чи все це відбувалося насправді? Не може бути...

- Ну, я не планував приїжджати надовго. Просто заскочити і залишити тобі дещо. Розумієш, на мене чекає цілий світ людей, і, скажімо так, ти будеш щасливішою, якщо не станеш однією з них.

Вона відчула, як щось торкнулося її маківки. Її рука піднялася вгору, але це вже пройшло повз неї. Її коліна підкосилися. Перед очима все розпливалося.

- Ти усвідомлюєш, що вас у цьому світі мільярди? Не тисячі, навіть не мільйони. Я можу знайти мільйони вас лише в одному місті. І це не дуже далеко звідси, чи не так?

Останнє, що вона побачила, було усміхнене обличчя Діскорда перед собою.

- Як я вже казав, Хартстрінгс, я щиро дякую за твою допомогу.

* * *

Ліра прокинулася мляво, відчуваючи, що її трохи нудить. Останнім часом їй снилися дуже дивні кошмари, але цей був найстрашнішим з усіх.

Вона розплющила очі.

Це... не було її ліжком. Вона все ще була одягнена в той самий одяг, хоча він здавався їй трохи вільним і мішкуватим. Її обличчя лежало прямо на твердому чорному камені дороги, навколо було розкидано кілька сухих листочків. Спогади про те, що щойно сталося, нахлинули на неї.

Діскорд.

З усіх божевільних речей, від яких вона прокинулася, це була та, що була насправді реальною?

Вона спробувала підняти себе з землі - вона втратила свідомість, вона не була впевнена, чому. Як довго вона була без свідомості? Було ще денне світло, тільки... трохи хмарно... Важко сказати. Вона хитко підвелася на ноги, її хребет незручно вигнувся, але потім вона перечепилася через власний хвіст і важко приземлилася на спину. Вона застогнала. Її передні ноги застрягли прямо в повітрі, а вільні рукави впали на копита.

Ліра витріщилася на них, застигнувши в жаху.

- Цей придурок!