Антропологія

Коридором пролунав тихий тупіт копит. Скрипнули і зачинилися двері.

Ліра все ще не спала, прислухаючись до звуків, що вказували на те, що Бон-Бон лягає спати, і чекала, поки не буде впевнена, що її не потурбують. Це було більше заради Бон-Бон, ніж заради неї самої; після першої катастрофи Ліра пообіцяла, що більше ніколи не спробує це зробити.

Вона сиділа на своєму ліжку, а на тумбочці лежав її щоденник. Вона підняла два передніх копита перед обличчям, заплющила очі й зосередилася. Повільно вона відчувала, як магія змінює її. Вся ця практика зробила заклинання набагато легшим, з меншою кількістю нещасних випадків. Вона майже не помічала дискомфорту в процесі. Минуло лише дві ночі після панічної атаки Бон-Бон, перш ніж Ліра просто не змогла втриматися, щоб знову не спробувати писати від руки. Тепер вона робила це щонайменше три ночі на тиждень.

Коли вона розплющувала очі, то бачила ідеальну пару рук. Це видовище завжди викликало у неї посмішку. Вона зігнула пальці, знову звикаючи до їхнього дотику. Якою була б реакція, якби вона спробувала тримати їх так весь час? Більшість поні, мабуть, відреагували б так, як Бон-Бон... Принаймні, Ліра могла мати руки в такі моменти, коли вона була сама по собі. Вона взяла свій щоденник і перо та перегорнула на чисту сторінку.

Останні кілька ночей їй не снилося жодних снів. Проте одна з повторюваних деталей не давала їй спокою останнім часом. Втупившись у сторінку, Ліра задумливо почухала підборіддя, а потім почала накидати кілька рядків.

Перш за все, їй потрібно було правильно передати поставу. І вигини фігури. Жінки-люди мали деякі відмінності у своїй формі від чоловіків. Ліра провела пальцями по своїй гриві. Вона сягала їй до плечей, тож вона спробувала намалювати її так на ескізі. Це виглядало не зовсім правильно, тому вона зробила її трохи коротшою. У людини шия не така довга, як у поні.

Також було питання одягу. Поні носили одяг лише для особливих випадків, а люди завжди були повністю одягнені. У повсякденних ситуаціях вони носили штани - Ліра намалювала їх на ногах фігури, а зверху сорочку з довгими рукавами. Так, це виглядало досить добре.

Нарешті, обличчя. Ліра на мить зупинилася. Її пальці ліниво погладжували перо. Як саме виглядатиме її обличчя, як у людини? Вона спробувала просто загальне жіноче обличчя. Очі - вони виглядали трохи маленькими, але це було нормально. Вуха були б зовсім не загострені і знаходилися б по боках голови, приблизно по центру. Ніяких рогів.

Вона часто думала про ріг. Люди не мали його, тому не могли використовувати магію. Можливо, це не так вже й погано. Зрештою, можливість мати руки здавалася справедливим обміном. Вона підняла ліву руку, щоб оглянути її, поки малювала правою. Здавалося, що правою рукою легше контролювати перо, тож вона завжди використовувала саме її.

Ось так вона виглядала б, якби стала людиною. Ліра підняла книжку й оглянула свою роботу. Вона виглядала досить добре. Всі ці дивні деталі - двонога постава, відсутність хвоста, пальці - коли вони були частиною людської фігури, вони зовсім не виглядали дивними. Ліра зловила себе на думці, що хотіла б виглядати саме так, але... Руки виявилися досить складним завданням. Вона зітхнула. Про це, мабуть, не може бути й мови.

Ліра закрила щоденник і поклала його назад на тумбочку. Потім задула свічки і поклала голову на подушку. Можливо, це було трохи смішно - уявляти себе людиною. Знання того, що вони були справжніми, нічого не змінювало. Вона ніколи не стане людиною, що б вона не робила.

За вухом у неї свербіло, тож вона потягнулася, щоб почухати його... і зрозуміла, що у неї все ще є руки. Мало не вляпалася. Як би їй не хотілося, Бон-Бон може вигнати її, якщо вона залишить їх, тож їм треба було йти. Зелене світло з її рогу освітило їх, коли пальці втягнулися назад у копита.

* * *

Наступного ранку Бон-Бон готувала сніданок, як зазвичай робила у вихідні. Протягом місяця, який вона мала між двома найбільшими святами року, робота йшла в спокійному темпі, і вона могла на деякий час розслабитися. Не кажучи вже про те, що всі божевільні речі, якими займалася Ліра, останнім часом, здавалося, уповільнилися. Бон-Бон була б задоволена, якби більше ніколи не бачила іншої пари рук.

- Доброго ранку, Бон-Бон, - сказала Ліра.

- Доброго ранку... - Бон-Бон обернулася, побачила Ліру і зупинилася. - Ем... що це з...?

Ліра була одягнена в білу сорочку і - що було особливо незвично для поні - пару чорних штанів. На шиї вільно висіла краватка. У Бон-Бон було хворобливе відчуття, що вона знає, про що йдеться, але сподівалася, що помиляється.

- Я збиралася пізніше зайти до Реріті, - сказала Ліра. - Я думала, ти знаєш, що я сьогодні забираю свою сукню на Бал.

Бон-Бон полегшено зітхнула. - А, так. Я майже забула, що ти замовила її у неї.

Ріг Ліри почав світитися, коли вона подивилася на свою краватку і поправила її. - Так чи інакше, люди постійно так одягаються, і я подумала, що це може стати моєю звичкою. Особисто я вважаю, що мені це пасує.

Бон-Бон витріщився на неї. Вона почала говорити - або намагалася, бо не могла придумати, що сказати. Вона подивилася на копита Ліри, щоб переконатися, що це все ще копита. - Гм, це...

- Тобі не подобається? - спитала Ліра.

Бон-Бон зморщила носа. - Я не про це, я просто думаю... Ну, це, мабуть, клопітно одягатися щодня. Ти впевнена, що хочеш терпіти такі клопоти?

- Ні, це не така вже й велика проблема. Це не зайняло багато часу. - Ліра сіла за стіл. - Гаразд, давай їсти!

Глибоко вдихнувши, Бон-Бон приєднався до неї. Одяг не був такою вже й великою проблемою. Деяким поні він подобався. І, можливо, Ліра через якийсь час нарешті втомиться і кине цю дурницю.

Але вона знову сиділа так само. Відкинувшись на спинку стільця. Наче вважала себе однією з них.

* * *

Ліра вийшла з дому невдовзі після сніданку. На вулиці було прохолодно. Листя вже почало опадати, але дерева не стануть повноцінно голими ще кілька тижнів, поки не розпочнеться Осінній Забіг. Помаранчеві та червоні кольори дерев різко контрастували з сірим небом.

Одяг був хорошим способом зігрітися. Це, безумовно, допомагало захиститися від вітру. Зрештою, це могло б стати гарною звичкою. Ліра починала дивуватися, чому саме цей аспект людської культури не зберігся у поні.

Ліра помітила, що кілька голів обернулися, щоб подивитися на неї, коли вона йшла риссю через місто, до бутіка Реріті. У її мріях люди завжди носили одяг, але в культурі поні все було зовсім не так. Одяг справді вирізняв поні з-поміж інших.

Ліра постукала у двері Реріті і терпляче чекала, задоволено наспівуючи собі під ніс і погойдуючи копитами вперед-назад.

Двері відчинилися, і коли Реріті побачила, хто прийшов, вона посміхнулася. - А, я очікувала побачити тебе сьогодні. Заходь. До речі, мені подобається твоє вбрання.

- Справді? - запитала Ліра, йдучи за нею до крамниці.

- О, звісно! Класичне чорно-біле, і ця краватка дійсно все поєднує... Ти справді поні з Кантерлота, чи не так? - Реріті схвально оглянула її. - Якась особлива подія?

- Ні, просто захотілося, - сказала Ліра. - Насправді мені ці штани дуже зручні.

- Знаєш, моїй мамі вони теж подобаються, хоча я завжди вважала їх трохи... вульгарними, мабуть, - насупившись, сказала Реріті. Вона озирнулася на Ліру. - О, але тобі вони дуже йдуть!

- Дякую! - Лірі здалося, що слова Реріті звучали досить щиро.

- Але давай не будемо відволікатися. Я просто знаю, що тобі сподобається те, що я для тебе створила, - сказала Реріті, ведучи її крізь хаотичне нагромадження матеріалів та ескізів, щоб поставити перед щойно завершеною сукнею на манекені. - Як тобі, подобається?

Сукня Ліри була повністю білою, за винятком бірюзового оздоблення та вишивки на спині. Спина витончено спадала донизу. На рукавах і шиї були золоті акценти, а спереду висіла брошка у формі талісмана її ліри.

- Виглядає... чудово! - сказала Ліра. Найбільше вона нагадувала тогу - це був старовинний стиль людського одягу, хоча Ліра не була впевнена, що Реріті коли-небудь чула про нього.

- Чому б тобі не приміряти її? Я маю переконатися, що вона абсолютно ідеальна, - сказала Реріті. - О, і не забудь про відповідні черевички і заколку для гриви. Я підготувала для тебе цілий ансамбль.

- Ого, це справді дивовижно, - сказала Ліра, милуючись деталями брошки.

- А тепер швидко. Я хочу подивитися, як воно на тобі виглядає, - сказала Реріті. Її ріг засяяв, коли вона зняла сукню з форми і передала її Лірі.

- Звичайно, - відповіла Ліра. - Гм... перепрошую. - Вона відійшла за ширму, переодягаючись з сорочки і штанів у сукню.

Реріті підійшла до того місця, де Ліра розглядала своє відображення в дзеркалі. - Ну, як тобі, подобається?

- Чудово, - відповіла Ліра. Вона повернулася з боку в бік, витягнувши шию, щоб подивитися на себе з усіх боків. Потім вона обережно піднялася на задні копита.

- Гм... Що ти робиш? - запитала Реріті.

- Просто хотіла подивитися, як це буде виглядати... - сказала Ліра. Вона намагалася зберегти рівновагу, але довго стояти на двох ногах було важко.

Реріті прикусила губу. - Ліро, я помітила, що ти іноді трохи дивно сидиш, особливо коли виступаєш. Можливо, на Святі тобі варто спробувати бути більш... - Вона шукала слово. - Жіночнішою.

Ліра знову впала на четвереньки. - Га? Ох. Так...

- Це офіційна подія. Тобі дуже пощастило, що тебе запросили. Ти повинна знати, що в Кантерлоті на тебе чекають всі формальності, - сказала Реріті.

- Ти вже бувала на Святі, чи не так, Реріті? - запитала Ліра.

Обличчя Реріті сіпнулося. - Ну... так, але боюся, що більше не зможу прийти. І все ж... не соромся розповідати кожній поні, де ти взяла свою сукню, зшиту на замовлення. І якщо ти побачиш когось із важливих особистостей Кантерлота...

- Я, мабуть, не впізнала б їх, якби й побачила. Я ніколи не звертала уваги на такі речі, - сказала Ліра. - До речі, ще раз дякую.

- Нема за що. - Реріті повернула собі самовладання. - Хочеш, я загорну це для тебе?

* * *

Ліра вийшла з бутіка і попрямувала додому через Понівіль, обдумуючи слова Реріті. Пакунок плив поруч з нею.

Кантерлот.

Ліра відчувала змішані почуття щодо повернення туди. Як сказала Реріті, це було дуже формально. Задушливо і нудно було б точніше. І все ж, Великий Гала-вечір був для неї честю. Те, що її запросили, свідчило про її талант музиканта.

Вона підійшла до свого будинку і відчинила двері. Звично попрямувавши до вітальні, вона замислено опустила голову.

Реріті насправді назвала її "поні з Кантерлота". Це був сміх. Цей одяг був більше для людського вигляду, ніж для вищого світу. Ліра завжди відчувала себе не в своїй тарілці в Кантерлоті, саме тому вона була рада переїхати подалі від батьківського дому.

- А, ось і вона! Ми скучили за тобою, Хартстрінгс!

Ліра підвела голову на голос батька. Бон-Бон сиділа у вітальні з темно-синім єдинорогом і фіолетовим пегасом. Ліра втратила дар мови. Її... батьки? Тут? Прямо зараз? Пакунок впав на підлогу. - Тату? Мамо? Коли ви приїхали?

- Вони приїхали кілька хвилин тому. Я сказала їм, що ти скоро будеш, - сказав Бон-Бон.

- Ми ж казали тобі, що приїдемо сьогодні, - сказала її мати. - Ти, мабуть, отримала нашого листа. Ти навіть причепурилася. Дуже гарно.

- А... Так, - сказала Ліра, нервово посміхаючись. Вона ніколи не отримувала жодного листа. Вона послабила краватку; здавалося, тут ставало тепліше. Дивно, але ще кілька секунд тому вона тремтіла на вулиці. - Дозвольте мені тільки прибрати це, і я зараз повернуся.

Вийшовши з кімнати, можливо, трохи занадто швидко, Ліра попрямувала до своєї спальні. Спочатку вона закинула пакунок у шафу, потім підняла свій щоденник і сховала його під ліжко. Забігши до кабінету, вона згорнула всі свої старі книги і закинула їх за диван.

Ліра обвела поглядом кімнату, задоволена своєю роботою. Чи варто їй переодягнутися в людський одяг? Ні, це зайняло б занадто багато часу. До того ж, її мати вже робила зауваження з цього приводу. Ліра розвернулася, щоб зіткнутися віч-на-віч з Бон-Боном.

- Ти ніколи не казала мені, що твої батьки приїдуть, Хартстрінгс, - сказала Бон-Бон, роблячи дивний наголос на імені. - Що там було про лист?

- Я ніколи нічого не отримував. Мабуть, загубився на пошті, - сказала Ліра. Її очі бігали по кімнаті, шукаючи будь-які сліди, які вона могла пропустити. - Ти знаєш ту пегаску, яка завжди приносить нашу пошту. Вона повна дурепа. Вона постійно щось губить.

- Можливо, так, Хартстрінгс. У всякому разі, я якраз збиралася почати готувати обід. Я буду на кухні. Чому б тобі не провести трохи часу зі своєю сім'єю? Вони зачекалися на тебе.

Очі Ліри знову забігали по всій кімнаті. - Чудово! Ти зробиш це... - Вона зупинилася. - Зачекай, чому ти продовжуєш вимовляти моє ім'я таким чином?

- Як саме, Хартстрінгс? - запитала Бон-Бон, пустотливо посміхаючись.

- Я... - почала Ліра. Вона моргнула. - Я ніколи не казала тобі, яке моє справжнє ім'я, чи не так?

- Ні, не казала. Я була впевнена, що вони, мабуть, помилилися будинком, коли питали "Хартстрінгс". Якби ти тільки бачила, як вони на мене подивилися, коли я сказала, що моєї сусідки Ліри немає вдома! Чому ти не сказала мені, що Ліра - це просто прізвисько? - спитали Бон-Бон.

Ліра зітхнула. - Гаразд... Я ношу людське ім'я відтоді, як приїхала до Понівіля. - Бон-Бон роззявила рота, але нічого не сказала. - Воно так і не прижилося, як я хотіла ще в Кантерлоті, але... мені ніколи не подобалося моє справжнє ім'я.

- Ми живемо разом уже кілька років. Ти могла би принаймні сказати мені, як тебе звати.

- Вибач... Але ти мусиш зробити мені послугу! Будь ласка, не розповідайте моїм батькам про дослідження, які я проводжу.

- Твої... дослідження? - Бон-Бон насупився.

- Про людей. Мої батьки... Вони ніколи цього не схвалювали. Вони думали, що я просто проходжу через фазу. Вони завжди хотіли, щоб я поводилася як "нормальний єдиноріг". Все, що стосується людей... Вони думають, що це все купа нісенітниць.

- Ліро, я думаю, що це повна нісенітниця.

- Скільки разів я маю повторювати це? Те, що сказала Луна, доводить, що тут є щось більше! Я збираюся це з'ясувати. - Ліра глибоко вдихнула. - Але... Будь ласка. Хоча б сьогодні ти можеш вести себе так, ніби я... нормальна?

- Ти ж розумієш, як це буде важко. - Очі Бон-Бона звузилися.

- Мені дуже шкода. Я знаю, що змусила тебе пройти через багато чого останнім часом, - сказала Ліра. Вона втупилася в підлогу, намагаючись виглядати якомога вибачливіше. Вона сподівалася, що це було переконливо.

- Нормально, - сказав Бон-Бон. - Ти ж розумієш, про що ти просиш? Ти навіть ніколи не казала мені свого справжнього імені! А після того випадку з тими руками...

- Не так голосно, будь ласка! - Голос Ліри знизився до різкого шепоту. Вона нервово подивилася на вітальню.

- Ти абсолютно божевільна. - Бон-Бон похитала головою. - Я не знаю, скільки ще я зможу це витримати.

- Мені дуже шкода. Чесно. Але... вони так пишалися, коли почули, що мене найняли для Гала-вечора, і вони завжди хотіли, щоб я зосередилася на своїй музичній кар'єрі... - сказала Ліра. - Вони не розуміють, як важливі для мене люди.

- Я теж не розумію.

- Тільки на сьогодні. Ніхто з нас не буде згадувати про людей.

- Звучить чудово, Хартстрінгс. Можливо, це може стати твоєю звичкою, - сказала Бон-Бон.

- Я серйозно. Нічого не кажи. - Вона ткнула копитом у бік Бон-Бона. Вона не хотіла обговорювати це далі. Вона попрямувала до вітальні, а Бон-Бон пішла на кухню.

- Вибачте, що довелося чекати, - сказала Ліра батькам. Вона вже збиралася сісти на диван, але зупинилася. Вона не могла сидіти, як зазвичай. Не перед ними. Повільно, незграбно, вона лягла, як і більшість поні. Для неї це була незвична поза.

- Ти давно не писала додому. Ми не отримували від тебе звісток місяцями, - сказала її мати. - Як ти жила?

- О, я була... зайнята... - Голос Ліри обірвався. Вона швидко виправилася. - Практикувалася, звичайно.

- Твоя сусідка по кімнаті згадувала про це, - сказав її батько, насуваючи окуляри. - Я все ще не можу повірити, що тебе запросили на Великий Гала-вечір. Це величезна честь.

- Ми завжди знали, що ти вундеркінд, - додала її мати. - До речі, коли ми приїхали сюди, твоя сусідка по кімнаті сказала, що ти все ще носиш це старе прізвисько. Я думала, що ти вже виросла з нього.

- А, це? - сказала Ліра. Її голос тремтів. - Так, це ім'я прижилося. Це те, що всі... - Вона знову виправилася. - Так мене тепер всі поні називають.

- Доки ти не покінчиш з тими безглуздими старими історіями, - сказав її батько.

Ліра ледве стримала вибух, знаючи, що це не варто. Батьки були непохитні у своєму скептицизмі. Її батько багато років тому вказав їй на цю оцінку в її доповіді про людей і стверджував, що це доказ того, що вони не існують. А як щодо доказів навколо них, усіх тих реліквій людського суспільства в Еквестрії, які були такими очевидними, якщо тільки знати, що шукати?

Бон-Бон вийшла з кухні, обережно тримаючи в зубах тацю з їжею. Вона поставила його на стіл. - Коли ми дізналися, що ви приїдете, я приготувала щось особливе. - Це були залишки запіканки на сніданок, яку вона приготувала того ранку. Вона зробила вражаючу роботу, щоб надати їй свіжого вигляду. - Так чи інакше, мені здається, що я не чула ваші імена раніше.

- Дьюї Децимал, - відповів батько Ліри.

- А мене звати Циррус, - сказала її мати. Вона взялася за тарілку. - Це дуже смачно. Ти казала, що ти професійний кухар?

- Кондитер, - уточнила Бон-Бон. - Чесно кажучи, я нещодавно влаштувалася на цю роботу.

Ліра полегшено зітхнула. Розмова відійшла від неї - принаймні поки що. І поки її батьки не збиралися чіплятися до неї через прізвисько, все буде добре, і вона зможе насолоджуватися візитом.

- Тобі дуже пощастило, Хартстрінгс. Ти, мабуть, постійно отримуєш домашні солодощі, - сказав Дьюї.

- Так... Усе тут просто чудово, - відповіла Ліра.

- Звісно, - сказала Бон-Бон.

- Все абсолютно нормально, - додала Ліра.

Її батько схвально кивнув головою. - Радий це чути. У будь-якому випадку, в Кантерлоті багато чого сталося з тих пір, як ти поїхала, Хартстрінгс.

Ліра здригнулася від цього імені. Вона знала, що сьогодні почує його багато разів. Але, чесно кажучи, їй було шістнадцять років. Вона була дорослою, і вже кілька років жила сама по собі. Батьки все ще ставилися до неї, як до кобилки.

Наступні кілька годин тягнулися повз. Мати почала розповідати про плани метеорологічної станції на майбутню зиму. Батько просто хотів поговорити про кантерлотське товариство, яке Бон-Бон, схоже, просто обожнювала. Ліра придушила позіхання.

В якийсь момент вони попросили Ліру зіграти щось зі свого матеріалу для гала-концерту. Вона дістала свою ліру і зіграла для них п'єсу. Вона пройшла приблизно половину - мелодія все одно повторювалася в другій частині - а потім поклала ліру назад у футляр.

- Було б чудово, якби ти спробувала розвинути свій талант далі, - сказала Бон-Бон, киваючи. - Можливо, тобі варто більше зосередитися на ньому?

- Ну, є... інші речі... які займають мій час, - Ліра помітила погляд, яким Бон-Бон подивилася на неї, і точно знала, що вона має на увазі.

- Наприклад? - Дьюї нахилився. Ліра не знала, що відповісти.

Раптом у двері постукали.

- Хтось прийшов? - Ліра підвела голову. - Піду відчиню.

Вона була рада, що ненадовго відлучилася. Хто б це не був, це відволікання було бажаним.

Коли Ліра вийшла з кімнати, Циррус звернувся до Бон-Бон. - Ми хвилювалися. Хартстрінгс нічого не казала тобі про "людей", чи не так? Коли вона була кобилкою, вона була просто одержима ними, і це не дуже добре для неї. Вона навіть досі використовує це ім'я.

Частково їй хотілося накричати на них, розповісти цим напрочуд нормальним поні з Кантерлота про жахіття, які вона пережила через їхню доньку-психопатку. Але натомість, всупереч своєму здоровому глузду, вона просто відповіла - Люди? Ні. Звісно, ні. А хто вони такі? Я, звичайно, ніколи про них не чула.

- Яке полегшення. Вона, мабуть, зовсім про них забула, - сказав Циррус.

Бон-Бон озирнулася на вхід.

- Привіт, Ліро. Я сподівалася, що ти вдома. Можна мені зайти? - Це був голос Твайлайт.

- Звичайно. Але до мене приїхали батьки.

- Це чудово. - Твайлайт пішла за Лірою до вітальні. Вона зупинилася, як тільки побачила батька Ліри. Її обличчя розпливлося в усмішці. - Містере Д'юві? З Кантерлота?"'

- Твайлайт Спаркл! Давненько я тебе не бачив, - сказав він, кивнувши головою. - Я майже забув, що ти живеш тут, у Понівілі.

- Ліра? Ти не казала мені, що твій батько - містер Дьюї! - сказала Твайлайт, посміхаючись.

- Ти ніколи не питала, - відповіла Ліра.

Здавалося, у Твайлайт потемніло в очах. - Я дуже скучила за бібліотекою Кантерлота. Вона найбільша в Еквестрії. Я проводила там години.

- Як поживаєш, Твайлайт? Все ще вчишся у Принцеси, я так розумію, - сказав Дьюї.

- Звісно. Власне, вона щойно дала мені нове завдання. Я прийшла, бо мені треба було забрати книгу, яку позичила Ліра, - сказала Твайлайт. - Я думала, ти забула. Це ілюстрований...

- А, та книжка? - перебила її Ліра. - Я не забула. Насправді, вона в кабінеті. Ми зараз повернемося і візьмемо її. - Книга, про яку йшлося, була захована разом з іншими, за диваном. Вона швидко сформулювала історію - вона була страшенно неорганізованою, вона, мабуть, опинилася там випадково... разом з усіма іншими книжками, коли книжкові полиці були порожні? Ні, це не мало б жодного сенсу.

- Це чудово, - сказала Твайлайт. - Я б, мабуть, теж не згадала, якби принцеса не попросила мене написати для неї деяку інформацію у звіті.

Вона помітила, що її копита почали ковзати по підлозі. Ліра стала позаду неї і підштовхувала її до кабінету. - Це дуже цікаво, Твайлайт. Ходімо знайдемо ту книгу. Я впевнена, що ти дуже зайнята.

- Все гаразд, Ліро, я можу дійти туди сама, - сказала Твайлайт.

Ліра поспішила вниз по коридору. Спантеличено дивлячись їй услід, Твайлайт пішла за нею. Не кажучи ні слова, Ліра підійшла до дивану і підняла книгу, затиснуту між ним і стіною.

- Дивно, як вона туди потрапила? - сказала Ліра рівним голосом. - Так чи інакше, ось твоя книга. Ми тут дещо обговорювали, тож, якщо ти не проти, можеш піти і...

- Ти закінчила з цим, так? Ти провела усі дослідження, які тобі були потрібні? - запитала Твайлайт.

- Так, звичайно. Можеш забрати їх назад. Все гаразд. - Вона махнула копитом.

- Що ж... дякую! - Твайлайт попрямувала назад, пройшовши через вітальню до дверей.

Батько Ліри заговорив. - Я не знав, що ви двоє дружите. Ми б дуже хотіли почути про те, чим ти займалася, Хартстрінгс.

- Ем, так... Вибач, - сказала Ліра. Вона дуже сподівалася, що Твайлайт скоро піде, перш ніж вона зможе розповісти про те, про що ця книга.

- Дивно, я ніколи не користувалася книжками з криптозоології, але я переглянула свою бібліотеку, і це була єдина книга, яку я могла використати для моєї наукової роботи.

Ліра почала відчувати, як у неї починає паморочитися в голові.

- Справді? Що принцеса хоче, щоб ти вивчала цього разу? - запитав Дьюї, насуваючи окуляри.

Вона на мить замислилася. - Взагалі-то, Ліро, можливо, ти могла б допомогти мені з цим. Я взагалі-то ніколи не чула про людей, поки ти не з'явилася.

Д'юві, здавалося, охопив напад кашлю. - Ти сказала... люди?

Очі Ліри забігали з боку в бік. - Звичайно, ні, Твайлайт, я нічого не знаю про...

- Ти ж казала, що покінчила з цією одержимістю "людьми", Хартстрінгс, - сказав Циррус.

- Так і є! Звичайно, покінчила, - наполягала Ліра.

- Ти була в моїй бібліотеці кілька тижнів тому і питала про них. - Твайлайт похитала головою, насупившись. - Я прийшла за цією книгою. В інших книжках я не знайшла нічого про людей. До речі, я помітила, що твоєму копиту вже краще.

Бон-Бон подавилась шматком запіканки.

- Так, я ж казала, що нічого страшного, - сказала Ліра. У її голові з'явилося безліч запитань. Принцеса Селестія хотіла отримати звіт про людей, але, якщо вірити Луні, вони обидві повинні були знати більше, ніж будь-хто інший. І, крім того, хіба Луна не казала, що вони більше ніколи не будуть говорити про людей? Навіщо Селестії посилати свою власну ученицю, щоб розкопати будь-яку інформацію, що залишилася? Якщо тільки...

- Серденько, ми справді думали, що ти прийдеш до тями, - сказав її батько, хитаючи головою.

Її мати втрутилася. - Я впевнена, що ти будеш дуже зайнята підготовкою до виступу на Гала-вечорі. У тебе є лише кілька місяців. Напевно, буде краще, якщо Твайлайт просто напише свою роботу. - Вона подивилася на неї. - Але я не можу повірити, що Принцеса дала тобі таке безглузде завдання.

Твайлайт озирнулася на двері. - Може, я прийшла не вчасно...

- Все гаразд, - сказала Ліра. - Я покінчила з людьми. Я дійсно повинна зосередитися на своїй музиці, чи не так? - Вона сама не вірила в те, що говорила, але зараз треба було говорити обережно. Те, що Твайлайт з'явилася ось так, було раптом дуже підозріло.

- Приємно це чути, - сказала Циррус. Вона повернулася до Дьюї. - Я завжди казала, що тобі не варто було давати їй ці книги.

- Я ніколи не думав, що це стане такою проблемою, - відповів він.

Ліра нервово посміхнулася. - У мене навіть немає більше тих книжок, тож...

- Що ж, дякую, що повернула її мені, - сказала Твайлайт, повільно рухаючись до дверей. - Принцеса мені майже нічого не розповіла. Вона завжди дає мені додаткові дослідницькі проекти на додаток до моїх звичайних занять, нічого особливого.

- Це досить дивно, - сказав Дьюї. - Але ми не повинні відволікати тебе від роботи.

- Ви маєте рацію. Я не повинна затримуватися довше, ніж потрібно, - сказала Твайлайт. Вона швидко розвернулася і вискочила за двері.

Батьки Ліри обернулися, щоб подивитися на неї. Настала довга і болісна тиша.

- Тож... хто з поні хоче десерт? - запропонувала Бон-Бон.

* * *

Дьюї та Циррус попрощалися з настанням ночі, і Ліра помахала їм на прощання, коли карета рушила дорогою назад до Кантерлота. Як тільки карета зникла з поля зору, вона повернулася в будинок.

- Мушу сказати, що твоя сім'я мене здивувала, - сказала їй Бон-Бон, коли вона зайшла всередину. - Вони такі звичайні. Знаючи тебе, я очікувала, що вони будуть...

- Вона нас розкусила, - сказала Ліра.

Бон-Бон витріщилася на неї. - Хто?

- Принцеса Селестія!

Бон-Бон приставила копито до її обличчя. - Про що ти зараз говориш, Ліро?

- Ти справді думаєш, що це збіг, що Твайлайт вийшла на вулицю і розпитує про людей? Вона ж особиста учениця принцеси! Вона шпигує за мною, бо вони знають, що я знаю те, чого ніхто не повинен знати! - Ліра неспокійно ходила взад-вперед по кімнаті.

Все починалося знову. У них був майже нормальний день, і Ліра справді змогла зійти за цілком адекватну поні, але щойно її батьки пішли, вона знову зірвалася.

- Ліро, Твайлайт є нашою сусідкою вже більше року. Вона не шпигунка, - сказала Бон-Бон.

- Тоді навіщо принцесі звіт про людей? Якщо вірити Луні, я б сказала, що вона, напевно, вже знає про них достатньо, - сказала Ліра. - Вони вивчають мене.