Антропологія

Сніг справді почав падати. Зустріч не могла бути обрана більш вдало. Ліра знала, що пегаси планують ще один снігопад сьогодні, але вона не розраховувала на такий сильний вітер. Вона замерзла, навіть у штанах, светрі, шарфі та важкому пальто, накинутому на неї зверху.

Вона подивилася вгору, щоб побачити бібліотеку просто попереду. З останнім ривком вона поспішила до дверей і вбігла всередину.

Оговтавшись від вітру та холоду, вона відкинула сніг з копит і обтрусила куртку. Поруч із дверима стояла вішалка, тож вона зняла її і повісила.

Твайлайт помітила, що двері відчинені. - О, Ліро. Ти тут, - сказала вона. - Почувайся як вдома. Спайк розпалив вогонь в іншій кімнаті.

Очі Ліри звузилися. Твайлайт була занадто доброзичливою... Чи вона завжди була такою? - Дякую...

- Як там твоя сусідка по кімнаті? Я давно не розмовляла з Бон-Бон.

- Здебільшого вона була в порядку, але коли я сказала, що йду сюди, щоб допомогти з твоєю доповіддю, вона сказала, що хоче знайти щось важке, щоб вдаритися головою. - Ліра знизала плечима.

- Ох... - сказала Твайлайт, насупившись. - Що ж, можеш починати. Я буду за хвилину.

Ліра розвернулася і попрямувала до іншої кімнати.

У Твайлайт справді було багато книжок. У цій кімнаті, як і в іншій, вони були заставлені полицями. До однієї стіни була притулена драбина. На протилежному боці кімнати біля каміна сидів Спайк, тримаючись за правий кіготь і гримасуючи. Він подивився на Ліру, коли вона увійшла.

- Привіт, Спайку. З тобою все гаразд? - запитала вона, нахиливши голову.

- Так... Твайлайт змушує мене весь день писати для неї записки. - Спайк потер зап'ястя. - У мене серйозні судоми в кігтях.

- Я знаю, як це. Це дуже боляче, - кивнула Ліра. Спайк дивно витріщився на неї. - Е-е... з того, що я чула. - Вона відвела очі. - Так чи інакше, що ти писав? Щось для принцеси? Не хочеш мені нічого розповісти? - Вона присунулася ближче.

- Ще кілька списків справ і чернетки доповіді Твайлайт. Ти не повіриш, скільки вона завжди до них готується.

Ліра нахилилася ближче. - Ти впевнений, що не писав Принцесі? А як щодо Твайлайт? Вона тобі нічого не розповідала?

Двері відчинилися, і до кімнати увійшла Твайлайт. За нею влетів Овлойзіус і сів на верхню сходинку драбини. Над її головою в повітрі кружляло кілька книг. Вони підлетіли до столу і вмостилися на ньому.

- Привіт вам обом, - весело привіталася Твайлайт. Вона повернулася до Спайка. - Ти сьогодні дуже багато працював, Спайку. Думаю, далі ми з Лірою самі впораємося.

- Нарешті, - сказав Спайк. Він позіхнув, витягнувши свої короткі руки вгору. - На добраніч. - Він попрямував вгору по сходах.

- Почнемо, Ліро, - сказала Твайлайт.

Ліра байдуже розглядала полицю з книжками. - Так, гадаю, нам варто...

Посмішка Твайлайт зникла. - Ліро, ти ж не підозрюєш мене? Тому що я кажу тобі правду - принцеса Селестія ніколи не розповідала мені нічого про людей. Крім цього завдання, звичайно.

- Звичайно, ні, - сказала Ліра. Вона здивовано витріщилася на Твайлайт.

Що робила Твайлайт? Яким же паршивим шпигуном вона могла бути, якщо так відверто все заперечувала? Вона навіть була тією, хто заговорив про це в першу чергу. Ліра, очевидно, не планувала нічого їй про це говорити.

Твайлайт перетнула кімнату і порилася в шухляді, дістаючи звідти сувої та аркуші паперу. - Це має бути десь тут. Ага! Прямо тут. - Один сувій виплив зі стопки, а інші впали назад до купи. - Можеш сама подивитися.

Лист підплив, аж поки не опинився прямо перед обличчям Ліри. Вона розгорнула його і прочитала модний почерк.

Моя вірна ученице, Твайлайт Спаркл,

в інтересах розуміння ранньої кінної культури, я хочу, щоб ти склала повний звіт про різні легенди, що стосуються істот, відомих як "люди". Як завжди, інформуй мене про свій прогрес та будь-які питання, які в тебе виникнуть.

Твоя наставниця, принцеса Селестія.

Ліра звернула увагу на офіційну печатку внизу пергаменту. Вона не виглядала свіжою. - То коли ти це отримала? - запитала вона, піднявши брову.

- Понад місяць тому. Це вся інформація, яку вона мені дала, - відповіла Твайлайт. - Мені знадобилося багато часу, щоб почати. Ніде немає нічого про людей.

- Вона називає їх легендами, - сказала Ліра, перечитуючи листа вже втретє чи вчетверте.

- Звісно. Нічим іншим вони бути не можуть, - наполягала Твайлайт. - Я визнаю, що весь світ, в якому, як кажуть, живуть люди, надзвичайно докладно описаний. Особливо мене зачаровує те, що в цих історіях так багато різних королівств і правителів. Мало того, в них постійно згадуються одні й ті ж історичні події. Це дуже послідовно.

- Тому що це не легенди.

- Тому що через покоління розповідей уявні місця, такі як Франція, стали загальноприйнятими. Я навіть не усвідомлювала, що коли Реріті говорить про "французьку моду", це насправді алюзія на давню міфологію поні. Вона, мабуть, і сама цього не усвідомлює.

- Ти справді думаєш, що це вигадка? - запитала Ліра. Лист перелетів на стіл і вмостився там. - Чи це принцеса Селестія наказала тобі так сказати?

- Звісно, що так! - сказала Твайлайт. - Ну, ні, це не те, що вона сказала мені сказати, це просто те, що є. Це все, що я дізналася від неї. Ліро, ти читаєш ці книги довше, ніж я. Все, що ми знаємо про людей, походить з книг. Немає жодної наукової, чи археологічної бази, щоб довести, що в цих історіях є хоч якась правда.

Ліра присунулася ще ближче. - А як щодо їхніх інструментів? Ми досі ними користуємося! А одяг, ти навіть визнала, що стиль одягу Реріті заснований на “людських зразках!"

Твайлайт похитала головою. - Це вигадані істоти, яких завжди показують з тими ж предметами, що й поні, тому що поні створили їх і ці предмети. Ці історії можуть навіть бути частиною якогось міфу про створення світу. Історично багато міфічних істот мають певне відношення до суспільства, яке їх вигадало, - сказала вона. Вона на мить замислилася, а потім додала. - Це єдина причина, з якої я можу уявити, що принцеса Селестія хотіла б знати про них. Культурна значимість.

Ліра роззявила рота, але не могла придумати, що відповісти. Вона не збиралася зізнаватися власній учениці принцеси Селестії, що чула від самої Луни, що люди існують.

Може, Твайлайт не брехала... Схоже, вона справді нічого не знала. Але Ліра все одно повинна була говорити обережно. Все, що вона скаже, може бути донесено до замку, і це буде проблемою.

- Гаразд, - нарешті сказала Ліра. - Просто дай мені подивитися, що тобі вдалося знайти. - Вона підійшла до столу і перевірила книги, які Твайлайт поклала на нього.

"До-Еквестрійські Загадки", "Гіпотеза людини" та "Епоха люду". Назви були вицвілими і майже не читабельними, а книги, здавалося, розпадалися на частини. Але це були абсолютно нові джерела, книги, яких не було у власній колекції Ліри з Кантерлота. Ліра ніколи не замислювалася над тим, що можуть мати бібліотеки інших міст.

- Напевно, буде краще, якщо ми просто зануримося з головою, - сказала Твайлайт. - Я отримала ці книги з бібліотеки Мейнхеттена. Їм знадобилося кілька тижнів, щоб відповісти на мій лист. Сказали, що їм потрібно перевірити найстаріший відділ, перш ніж вони щось знайдуть.

Згадавши свою власну поїздку до архіву Кантерлота багато років тому, Ліра кивнула. - Зазвичай так і відбувається.

- Я перевірила "До-Еквестрійські Загадки", і все, що там було, - це кілька абзаців зі згадками про людей. Я не думаю, що це щось інше, ніж те, що ти вже знаєш. До речі, ти казала, що перевіриш, які у тебе є книги. Ти їх принесла? - запитала Твайлайт.

Ліра повільно зняла зі спини сідельну сумку. - Я довго шукала цю книгу. Залишилася тільки одна, тож я взяла те, що було.

Ескізи для спритності - найменша з її книжок, ледь-ледь на сотню сторінок. Інші книги, більш детальні, були вдома. Сховані. Вона мусила приховувати від Твайлайт якомога більше інформації. Так само, як вона завжди робила зі своїми батьками, насправді...

Усе, про що йшлося у цій книжці, було людськими винаходами. У вступі навіть зазначено, що це були "теорії", але поні, який написав книгу, швидше за все, вірив у них. З такими доказами, як хтось може не вірити?

- Ну... добре, - сказала Твайлайт. - Ти впевнена, що це все, що в тебе було? Ти ж казала, що у тебе є ще.

- Ні. Мої батьки хотіли, щоб я їх позбулася. - Ліра знизала плечима. - Коли я була тут кілька місяців тому, це було ніщо. Просто цікавість. Я вже багато років не вивчала людей.

Це була історія, якої Ліра буде дотримуватися. Ту саму, яку вона розповідала своїм батькам. Її інтерес до людей був дитячим захопленням, і вона вже виросла з нього. Звісно, Твайлайт знала, що вона досліджувала будову рук лише кілька місяців тому, але вона ніяк не могла почути про результати.

Твайлайт насупилася. Вона відкрила було рота, але потім похитала головою і вирішила нічого не казати. Окинувши поглядом розкладені на столі книги, вона вибрала "Епоху люду" і відкрила її.

- Ця книга була з Троттінгема. Це єдина, яку вони змогли знайти. Гадаю, "люд" - це скорочення від "людина", - сказала Твайлайт. - Ти коли-небудь чула це раніше?

- Це базові знання, Твайлайт. То про що ж це? - Ліра підійшла подивитися.

- Це те, про що я говорила раніше - про різні нації людей і про те, як вони взаємодіють одна з одною. Політичні структури, мови... Не можу повірити, що вони витратили час на створення цілих мов для вигаданих культур.

- Що потрібно зробити, щоб переконати тебе, що люди не вигадані?

- Ліро, ти не можеш просто вірити всьому, що читаєш. Ти повинна використовувати свої судження.

- Може, тобі варто використати своє, - сказала Ліра. Вона починала відчувати роздратування. Весь цей скептицизм дійсно діяв їй на нерви. - А як щодо тієї п'єси, в якій ти грала? Я знайшла в ній багато неправильних речей. Ти впевнена, що саме так була заснована Еквестрія?

Твайлайт витріщилася на неї, а потім, як не дивно, розсміялася. - Звичайно, так і було. Ця історія була частиною кінної культури протягом тисячоліть. Звичайно, можливо, деякі деталі не є історично достовірними, але це драматизація, і...

- Віндіго, - сказала Ліра.

- Га? А що з ними? - запитала Твайлайт.

- Що з ними сталося? Припускають, що це духи або щось таке, що створює хуртовини в результаті дисгармонії, але що з ними сталося? Такого точно ніколи не траплялося, поки я тут живу, - відповіла Ліра.

- Ти віриш у людей, але не віриш у це? - запитала Твайлайт. - Ти можеш запитати будь-яке лоша в Еквестрії. Всі поні знають про віндіго, але ніхто ніколи не чув про людей.

- Не в цьому справа!

- Вони зникли, бо наше суспільство пізнало цінність гармонії, і...

- Ти це знаєш? - Очі Ліри звузилися.

- Ну... це якраз те, про що йдеться у п'єсі...

- Саме так! - Ліра закрокувала по бібліотеці. - Просто ще одна дірка в сюжеті.

Твайлайт почала підвищувати голос. - Я ж сказала, що це драматизація!

- Тоді де докази того, що все це правда? - сказала Ліра. Її очі зустрілися з очима Твайлайт.

Надворі лютувала хуртовина, і вітер завивав за вікном.

Лише тоді Ліра усвідомила все, що щойно сказала. Їй захотілося відшмагати себе. Як вона могла бути такою дурепою?

- Ну... це лише моя теорія... - Вона намагалася відсміятися. - Я ніколи не думала про це серйозно.

Твайлайт не виглядала переконаною. - Давай просто почнемо, - сказала вона. Вона взяла книгу, яку принесла Ліра, а Ліра почала з першого розділу "Епохи люду".

Це було схоже на те, що вона знову стала кобилкою. Всі ці нові книги про людей, нові речі, яких Ліра ніколи раніше не бачила. Політичні системи людства були описані тут більш детально, ніж вона бачила раніше. Більшість з них були монархіями, схожими на те, що було в Еквестрії, але людські королі та королеви не мали ніякої магічної сили. Так вони були набагато ближчими до простих людей. І вони не жили вічно. Влада переходила через кожне покоління синів чи дочок, тож вона постійно змінювалася.

А потім - ось вона.

Ліра - давньогрецький інструмент, на якому грали (звісно) люди. Там було зображення людини, яка сиділа і перебирала струни ліри, такої самої, якою користувалася вона сама. Малюнок був дуже схожий на той, який Ліра намалювала на основі побаченого уві сні. Вона прочитала підпис про те, як музика зазвичай супроводжувала декламацію епічної історії.

Де вони були? Безумовно, письмові копії повинні існувати.

Очевидно, що ліри мали більше значення для людської культури, ніж Ліра усвідомлювала раніше. Тепер їй потрібно було з'ясувати, що це були за історії, пов'язані з ними. Вона любила історії про людей. Легенди, звісно, але це лише доводило, що вони самі були реальними. Не було жодної причини для легендарної істоти мати власну міфологію.

- Я придумала! - раптом вигукнула Твайлайт. Ліра підняла очі від книги.

- Що ти маєш на увазі? - запитала Ліра.

- Я зрозуміла, в чому полягає значення людей. Вони всі однакові! - сказала Твайлайт. - Звичайно, я повинна була побачити це раніше!

- Що ти маєш на увазі під "всі однакові"? - запитала Ліра.

- Поні різні. Люди не вміють літати, а в книжках ніколи не згадується, що вони чаклують. Вся справа в тому, що всі вони мають однакові здібності, - сказала Твайлайт. - Ось що я мала на увазі, коли казала, що вони мали значення для стародавніх культур! Маючи цю уявну цивілізацію, яка була б однаковою, поні навчилися б цінувати і розуміти, якими різними вони були!

- Хуу? - Овлойзіус загудів.

Ліра зітхнула. - Твайлайт, ти ж не знайшла нічого про грецькі міфи? Або пісень?

Приклавши копито до підборіддя, Твайлайт відповіла - Я думаю, що все, що стосується... греків, так? Це все було в тій книжці. - Вона кивнула в бік книги, яку читала Ліра.

- Ні, в цій все по факту. Я шукаю... - Ліра помітила погляд, яким дивилася на неї Твайлайт. Вона не хотіла знову починати цю розмову. - Нічого страшного.

Вони продовжували ще близько півгодини. Тут була справжня золота жила інформації. Ліра намагалася пригадати, чи є ще якісь міста в Еквестрії, відомі своїми гарними бібліотеками. Завжди було можливо, що там вона зможе дізнатися більше про ліру...

Думка про те, що вона користувалася людським інструментом, давала їй такий зв'язок з ними, і їй це подобалося. Не кажучи вже про те, що вона навіть навчилася грати на лірі по-людськи - руками. Магія ніколи не могла зрівнятися з фізичним відчуттям струн, що торкалися її пальців.

Вона ще кілька разів пробіглася очима по параграфах про Грецію. Це розчаровувало, нічого з цього не було інформацією, яку вона могла б дійсно використати.

Твайлайт була повністю поглинута книгою, яку принесла Ліра. Це був її шанс. Вона підійшла до стіни з книжковими полицями, скануючи заголовки. Якщо відповіді про людей не були в цих книгах, то, можливо, підказки були десь в іншому місці. Заховані у всіх на виду, прямо у власній історії поні.

Ось одна з них. Пегаси: Від минулого до сьогодення.

Ліра взяла її з полиці і розгорнула. Вона почала з початку, де були описані перші лідери пегасів. Її очі швидко пробігли по сторінках у пошуках чогось про "Командира Урагана" чи "Рядового Пансі". У першому розділі нічого. Звернувшись до покажчика, вона шукала імена.

Нічого.

Досить дивно, чи не так? Здавалося б, про пегаса, який заснував "Еквестрію", мали б принаймні згадати.

- Ліра? Ти знайшла ще щось? Я не думала, що у мене є ще якісь книги про людей, - сказала Твайлайт.

Ліра шоковано впустила книгу і побачила, що Твайлайт стоїть поруч із нею. - О, ні, це...

Твайлайт підняла книгу з підлоги, щоб подивитися на обкладинку. - Ти читала про пегасів?

- Це для... іншого проекту.

- Я й гадки не мала, що у тебе такі різноманітні інтереси, Ліро. Ти могла б стати чудовим істориком, якби захотіла, - сказала Твайлайт. - Якщо тобі коли-небудь знадобиться одна з них, ласкаво просимо. - Вона передала книгу Лірі.

Магічна аура навколо неї змінилася з фіолетової на зелену, і Ліра сховала її до своєї сідельної сумки. Вона не мала жодного наміру читати далі; вона знайшла те, що їй було потрібно. Або, точніше, не знайшла. - Я так і зроблю. Дякую.

Твайлайт взяла до рук книгу, яку читала раніше, але зупинилася. - Ліро, я знаю, що ти думаєш, ніби люди були справжніми, але... - Твайлайт завагалася. - Ніщо не вказує на те, що вони коли-небудь існували. Теорія була б більш правдоподібною, якби у тебе були вагомі докази, але...

- А як же Найтмер Мун? - сказала Ліра. Ця ідея раптово з'явилася в її голові.

Твайлайт відступила. - Га? Ні, ти міняєш тему, я...

- Я не міняю тему. Ти говорила про Найтмер Мун, коли приїхала до Понівіля, і ніхто з нас тоді тобі не повірив. Чим це відрізняється?

- Це зовсім інше! Про неї згадували у всіляких історіях. У нас було свято, присвячене їй, і точна дата, коли, як казали, вона мала повернутися, і вона повернулася. Все, що у тебе є, де згадуються люди, - це...

- Історії, - сказала Ліра. - Принцеса Селестія, напевно, казала тобі, що Найтмер Мун - це теж історія, чи не так?

Сніг налипав на шибки. У тьмяній кімнаті мерехтіло світло свічок.

- Визнай це, Твайлайт. Ми не такі вже й різні. Колись я дізнаюся правду.

Повернувшись до читання, Твайлайт більше нічого не сказала на цю тему. Ліра просто не могла зрозуміти, як будь-хто, хто прочитав книги, може залишатися таким скептиком. Це було навіть гірше, ніж її батьки. Вони не вірили в людей, але до книжок навіть не торкалися...

* * *

Дьюї Децимал знайшов свою доньку в її спальні. Було темно, майже північ, але вона все ще гортала одну з тих книжок при свічках. Останні кілька днів вона тільки цим і займалася. Навіть доповідь з історії, яку вона ледь не провалила, не надто її розчарувала - якщо й зробила щось гірше, то це лише погіршило ситуацію.

- Хартстрінгс... Я говорив з твоєю матір'ю, і ми погодилися, що тобі не варто читати всі ці книжки, - сказав він.

Її голова піднялася, і вона обернулася. - Те, що сказала моя вчителька, було неправдою. Я просто знаю це.

Він знав, що це буде нелегко.

- Будь ласка... Ти витрачаєш на це кожну вільну хвилину, і це не йде тобі на користь. Твоя мама дуже засмутилася.

- Чому? Що мама має проти людей?

- Нічого... Абсолютно нічого. Ми просто хвилюємося... що ти нехтуєш іншими шкільними завданнями, - сказав він. Він зробив паузу, а потім запитав - Ти працювала над своєю магією?

Ріжок Ліри засяяв, коли вона закрила книгу і поклала її на кут столу разом з іншими. - Я можу робити магію просто чудово зараз. Це легко. - Її батько посміхнувся.

В одній з книжок була ілюстрація, де людина писала пером руками. Вона хотіла б так робити. Як би це було насправді - тримати перо і водити ним по сторінці? Звісно, краще було залишити це маленьке бажання при собі.

- Я знаю, що колись ти станеш чудовим єдинорогом. Все, чого ми хочемо, це щоб ти розкрила свій потенціал, - сказав він, дивлячись на кут кімнати, де на підставці стояла її ліра. Він повернувся до неї, його вираз обличчя став серйознішим. - Але до завтра ми хочемо, щоб цих книжок не було вдома.

Ліра розтулила рота. - Це несправедливо!

Дьюї зітхнув. - Мені шкода, - сказав він. - Вже пізно. Тобі, мабуть, треба лягати спати. Завтра в школу.

Він пішов, а Ліра похмуро повернулася до своїх книжок. Вона ніяк не могла їх позбутися...

Звісно, не могла. Вона підняла їх зі столу, поклала біля ліжка, а потім підняла матрац. По одному вона просунула їх між матрацом і рамою ліжка.

Вона сподівалася, що батьки не знайдуть їх тут. Якщо потрібно, вона придумає іншу схованку і перенесе їх. Чого б це не коштувало, вона не відмовиться від людей.

Звісно, все, що вона мала - це книжки, але... Останнім часом вона почала бачити сни.

Краще залишатися раціональною. Якщо вона постійно читала про людей і думала про людей вдень, то цілком логічно, що вони снилися їй вночі. Але все це здавалося таким реальним. Принаймні, те, що вона пам'ятала.

Вона залізла в ліжко і накрилася ковдрою. Повіки були важкими. Вона заснула за лічені секунди.

Більшість її снів були дуже туманними, і часто Ліра прокидалася з миттєвою картинкою в голові, яку вона повністю втрачала за кілька годин. Але сьогодні це був переважно звук.

Лише одне слово, промовлене голосом, якого вона була майже впевнена, що не чула раніше, але який, вочевидь, говорив до неї.

- Ліра...

* * *

- Ліра.

Вона втупилася в малюнок людини в книжці, яку читала. Це була жінка в довгій елегантній сукні та діадемі. Людська королівська особа, з якоїсь давно забутої нації. Це вбрання нагадало їй вбрання Реріті з п'єси.

- Ліра?

Твайлайт витріщилася на неї. Ліра ледве помітила, як її вперше покликали на ім'я.

- Так?

- Уявімо на хвилинку... - почала Твайлайт. - Уявімо, що люди насправді існують. І у тебе є докази цього. Що б ти зробила?

- Я... - Ліра зробила паузу. - Я не впевнена.

- Ти, здається, так зациклилася на пошуку доказів їхнього існування, але так чи інакше, очевидно, що зараз їх не залишилося, - сказала Твайлайт. - Якщо вони взагалі колись були. Я також намагаюся зрозуміти, чому принцеса Селестія не хотіла, щоб поні про них знали. За твоєю теорією. Тут немає нічого такого, що могло б викликати заперечення.

Безумовно, було щось таке, що Луні в них не подобається, подумала Ліра. Я б вважала це доказом.

Але якщо відкинути все це... що саме приваблювало Ліру в людях в першу чергу? Це було щось, що важко виразити словами.

- Гадаю, це те, що я теж хотіла б знати. Про людей так мало інформації, але я просто знаю, що в них є щось більше, чого ми не розуміємо, - сказала Ліра. І хоча вона знала, що це малоймовірно, вона тихо додала - І якби був хоч якийсь шанс, що вони не зникли, якось...

Вночі, коли Ліра раптом опинялася в людському світі, який здавався таким реальним, але не завжди збігався з тим, про що писали в книжках, їй справді здавалося, що люди можуть бути не такими вже й далекими.

Можливо, настав час відкласти книжки і перевірити ще кілька її теорій.