Антропологія

Епплджек встановила свій стенд у центрі міста. Тепер, коли зима закінчилася, вона була рада повернутися до вирощування та продажу яблук. Її перший покупець на цей день вже був тут.

- Привіт, Бон-Бон. Що я можу для тебе зробити? - запитала Епплджек.

- О, як завжди. Я тільки візьму... - Бон-Бон окинула поглядом бушелі, що стояли навколо візка з яблуками. - Дюжини буде достатньо.

- Тоді добре. - Епплджек почала оглядати яблука і вибирати найкращі, щоб покласти їх у торбинку. - Як ти поживаєш останнім часом? Давно тебе не бачила.

- У мене все добре, - відповіла Бон-Бон. - Просто... нам з Лірою знадобилося чимало часу, щоб з'їсти всі ті яблука, а потім вона сказала, що якщо побачить ще один шматок яблучного пирога, то, напевно, захворіє, а я мушу визнати, що у мене закінчуються рецепти, які можна приготувати з яблуками...

Епплджек кивнула. - Еппл Блум більше не буде займатися продажами.

- Це на краще, - урочисто сказала Бон-Бон.

- Як там справи в Цукровому Куточку? Сподіваюся, Пінкі Пай до тебе не дістанеться? - усміхнулася Епплджек.

- З Пінкі цілком можна впоратися. Впевнена, ти знаєш мою сусідку по кімнаті. Я вже звикла до випадкових дивацтв.

Епплджек допомогла завантажити яблука в сідельну сумку Бон-Бон. - Це нагадало мені. Я розмовляла з Лірою сьогодні вранці. Не знаєш, що вона задумала?

- Вона сьогодні рано пішла. Я думала, що вона гратиме ще один концерт у парку. - Бон-Бон розгублено нахилила голову. - Про що вона з тобою говорила?

- Вона просто запитала, чи може вона позичити один з наших візків на день. Не уявляю, для чого, але у нас є кілька таких візків, - сказала Епплджек. - Я подумала, що ми могли б позичити один.

- Один з ваших візків? - насупилась Бон-Бон. - Навіщо він їй потрібен?

- Без поняття, - відповіла Епплджек, знизавши плечима.

- Гала-вечір за тиждень. Що вона задумала? - Бон-Бон зітхнула. - Але ти ж знаєш, що кажуть про цих артистичних поні. Вони можуть бути трохи... ексцентричними.

- Я впевнена, що нічого страшного не сталося, - сказала Епплджек. - Але як би там не було, смачного тобі яблучка, Бон-Бон!

- Дякую, - сказала Бон-Бон.

Вдалині почувся низький гуркіт, а за ним - крики поні та їхні шоковані вигуки. Епплджек примружилася, вдивляючись у щось на вулиці, і тільки встигла пробурмотіти. - Що за чортівня? - Потім щось промчало повз, просто розмита пляма, що мчала вулицями Понівіля зі швидкістю, яка могла б зрівнятися з Вондерболтами.

- Агов, Бон-Бон! - Це був голос Ліри, але він швидко обірвався, коли вона промчала повз.

Бон-Бон не хотіла дивитися на те, що щойно промчало містом, але вона повільно обернулася і подивилася вниз по вулиці. Там швидко віддалявся візок з яблуками.

Капелюшок злетів з голови Епплджек. Вона підняла його, струшуючи пил, перш ніж одягнути назад. Її очі були широко розплющені від невіри. - Це було...

- Що вона тепер зробила? - запитала Бон-Бон майже пошепки.

- Що важливіше, що за сіно тягнув той віз? - сказала Епплджек.

Твайлайт ледь не налетіла на них на повному скаку і швидко зупинилася. Вона подивилася на них обох. - Привіт, дівчата. Ви не знаєте, що це було? - Вона повернула голову, щоб подивитися на нього, тепер це була лише коричнева крапка вдалині.

Раптом з'явилася і Рейнбоу Деш, пролетівши за кілька футів над їхніми головами. - Ви це бачили? Куди вона полетіла? Що це було? - запитала вона, набираючи висоту і намагаючись побачити, куди воно поділося.

- Я думаю, що це моя сусідка по кімнаті... - сказала Бон-Бон. Її голос все ще тремтів від шоку.

- Що? Як? - вигукнула Рейнбоу Деш, ще раз глянувши на вулицю.

- Це була Ліра? - сказала Твайлайт. - Я не розумію! Що вона робить?

- Думаю, нам краще припинити розмови і зробити щось, поки хтось не постраждав, - сказала Епплджек.

Деш швидко кивнула. - Зрозуміла!

Вона зникла в тумані, погнавшись за візком. Вона мчала вулицею так швидко, як тільки могла, але все одно ледве наздоганяла її. Треба було подолати велику відстань. Сильніше змахнувши крилами, їй вдалося зрівнятися зі швидкістю візка і летіти поруч з водієм.

- О, привіт, Рейнбоу Деш, - сказала Ліра, глянувши на неї, а потім перевела погляд назад. Вона сиділа на передньому сидінні візка, її сорочка майоріла на вітрі, поки вони мчали містом.

- Ліро? Що ти робиш? - Деш дивилася на неї, насупившись.

Останні кілька будинків у Понівілі промайнули повз, і тепер вони прямували за місто. Ріг Ліри на мить засвітився, і вони ледве встигли об'їхати дерево, а потім продовжили мчати дорогою. Рейнбоу Деш звернула на інший бік, а потім полетіла назад разом з возом.

- Це експеримент. Я... Ну, це забрало б надто багато часу, щоб пояснити, - сказала Ліра. - І я не думаю, що у нас є стільки часу.

Рейнбоу Деш подивилася вперед і помітила яр, до якого вони прямували.

- Ти можеш це зупинити? - запитала вона.

- Мені знадобився час, щоб розігнати цю штуку. Гальмувати, виявляється, набагато важче, - сказала Ліра по суті. - Керувати майже неможливо.

- Ти прямуєш до урвища.

- Я помітила.

За лічені секунди Рейнбоу Деш схопила Ліру лише передніми копитами, ривком піднявши її з воза. Вона змогла втримати свою вагу лише кілька секунд. Віз промчав повз них, і вони обидві впали на землю, намагаючись віддихатися.

Віз переїхав через край і зник з поля зору. Внизу почувся звук розбитої деревини об каміння.

- Ось вони! - Це був голос Твайлайт.

Твайлайт і Епплджек поскакали до них галопом. Бон-Бон мчала за ними швидкою риссю. Ліра, притуливши копито до голови, намагалася встояти на ногах. Її ноги хиталися, вона нахилилася набік і зовсім впала.

- Ліро, що ти в Еквестрії робиш? - запитала Бон-Бон.

З деякими зусиллями Лірі вдалося відірватися від землі. Вона похитала головою. - Я знаю, це здається дивним. Але вислухай мене, - сказала Ліра, піднявши копито. - І, Епплджек, вибач за візок.

- Як...? - Епплджек вдалося вирватися. Вона не вірячи своїм очам дивилася вниз у каньйон.

Вони могли бачити розколоті рештки воза. Одне колесо все ще крутилося на осі, стирчачи прямо в повітрі. Інше котилося по землі і впало. Ліра по-овечому посміхнулася.

- Заклинання оживлення є надзвичайно досконалими. Без належної практики не варто намагатися накладати їх на щось таке велике. Навіть я не завжди можу їх контролювати, - сказала Твайлайт.

- У мене була на це вагома причина! - сказала Ліра.

- Яка саме? - запитала Епплджек, піднявши брову.

- Гм... Розумієш... - Ліра глибоко вдихнула. - У людей є карети, які рухаються самі по собі. Вони не схожі на ці, вони зроблені з чогось іншого, але мені довелося використати найближче, що я змогла знайти.

- То ось у чому справа? - сказала Бон-Бон. Вона розлючено приклала копито до чола. - Знову люди?

- Ліро, я прочитала всі книги. Люди не вміли чаклувати, і, звичайно, вони ніколи б не змогли створити щось настільки просунуте, - сказала Твайлайт. - Звідки ти взагалі взяла таку ідею?

Ліра завагалася. - Це... ну... мені наснилося. - Її голос був дуже тихим.

- Все це. Це все було лише сном? - Голос Твайлайт був рівним.

- Ну, так. Я постійно бачу людей у своїх снах. Це не завжди збігається з тим, що написано в книгах, але... все це має для мене сенс, - наполягала Ліра.

- Навряд чи ми можемо вважати сни достовірним джерелом для досліджень, - сказала Твайлайт. - Особливо, коли саме існування людини в кращому випадку є сумнівним.

- Просто подивіться на це логічно. Люди не тягнуть вози, ми можемо сказати це, дивлячись на них, але що, якби їм потрібно було подорожувати на великі відстані? Як би вони пересувалися? Що, якби їм довелося перевозити якийсь великий вантаж, наприклад, меблі чи ще щось? - сказала Ліра, її голос підвищувався з кожним запитанням.

- Гадаю, це майже має сенс, але...

- Твайлайт, тільки не кажи, що ти їй віриш, - сказала Бон-Бон.

- Я справді не можу робити висновки про людей з тією малою інформацією, яку ми маємо. Але я не думаю, що це можна включити в наш остаточний звіт, - сказала Твайлайт. Вона подивилася на залишки воза. - Ліра навіть визнає, що немає жодних записів про щось подібне. Хоча це було б корисно для людей, це далеко за межами їхніх здібностей, як я і казала.

Ліра втупилася в землю. - Я теж ніколи не могла зрозуміти, як такі речі працюють. Ось чому мені потрібно було це перевірити.

- Якби люди дійсно мали щось подібне, хіба ми досі не користувалися б ними? - запитала Твайлайт.

- Напевно. Я не знаю, - відповіла Ліра.

Бон-Бон витріщилася на Твайлайт. - Ти казала, що не віриш у існування людей.

- Ну, ні, - відповіла Твайлайт. - Але навіть з огляду на загальноприйняту міфологію, це не має ніякого сенсу. Її очі розширилися. - Це нагадало мені, що мені потрібно заповнити звіт для Принцеси про мій прогрес. Не те, щоб я зробила багато...

- Може, нам теж варто піти, - сказала Бон-Бон, стріляючи в Ліру поглядом.

Ліра обернулася до Епплджек. - Все гаразд. Я поверну тобі гроші.

Вона поспішила за Бон-Бон, не кажучи більше ні слова, радіючи, що опинилася подалі від цього безладу.

* * *

Коли вони повернулися додому, Бон-Бон звернулася до своєї сусідки.

- Ліро, я знаю, що говорила це раніше, але цього разу я справді маю це на увазі. Всі ці справи з людьми повинні припинитися, - сказала Бон-Бон. - Я мирилася з цими... руками, я навіть нічого не сказала, коли ти почала носити одяг, але це? Ти могла би вбити себе там!

- Це був мій перший експеримент з цією технологією. Помилки трапляються, - сказала Ліра.

- Твій перший...? Ні, будь ласка, скажи мені, що ти більше не будеш робити нічого подібного. Ти повністю знищила візок Епплджек, і все через якусь теорію, яка навіть не має ніякого сенсу...

- Я знаю, що я бачила, - сказала Ліра. - Якби ти знала, на що схожі мої сни, ти б зрозуміла. Якщо я з'ясую, як люди керують цими каретами, уяви, як сильно зміниться Еквестрія!

- Люди не існують! - закричала Бон-Бон. Ліра відсахнулася. Знизивши тон, Бон-Бон продовжила - Ти занадто доросла, щоб вірити в ці історії. Просто послухай Твайлайт. Послухай своїх батьків, заради Селестії.

- Ніхто з них не розуміє, що тут відбувається. Я знаю, що люди існують, - сказала Ліра.

- Але все, що ти робиш... Ти ж єдиноріг! І ніщо цього не змінить. Ти не людина.

- Я ніколи не казала, що я людина.

Бон-Бон глибоко вдихнула. - Ліро, я не хотіла цього казати, але... Якщо ти продовжуватимеш ці експерименти, чи як ти там їх називаєш, я... - Вона завагалася. - Мені дуже не хочеться змушувати тебе з'їжджати, але...

Ліра витріщилася на неї, повністю приголомшена. - Ти... серйозно це зробиш?

Бон-Бон повільно кивнула.

- Але...

- Я хвилююся за тебе, Ліро. Раніше я була готова відпустити це і сказати, що це було не шкідливо, але це... Це вже занадто. Ти могла поранити когось цією штукою.

Більше нічого було сказати. - Гаразд. - Зітхнувши, Ліра повернулася і попрямувала до своєї кімнати.

Зачинивши за собою двері, вона впала на ліжко і перевернулася на спину, втупившись у стелю.

Це так розчаровує. Все, що їй було потрібно, - це твердий доказ. Можливо, у неї були лише теорії, окремі докази, які вказували на те, що щось існувало і створило це суспільство до того, як з'явилися поні.

Але вони здавалися такими близькими у її мріях.

Вона озирнулася і побачила свій щоденник на тумбочці. Напередодні ввечері вона знову прокинулася з тими самими образами в голові. Вона перегорнула останню сторінку і втупилася в те, що намалювала.

Вона встигла запам'ятати більшість деталей, перш ніж забула їх. Він справді мав дуже мало спільного з дерев'яним візком для яблук, але це було найближче, що вона могла уявити. Ці людські транспортні засоби були зроблені з чогось іншого... можливо, з металу, судячи з вигляду? З усіх боків були скляні вікна. Пасажири і водії сиділи всередині. Колеса були товстіші і не дерев'яні. Вони рухалися уві сні, тож вона не змогла їх добре роздивитися.

Справжньою проблемою був двигун. Вона використовувала магію, ту саму, що приводила в рух усе в Еквестрії. У книжках було написано, що люди не можуть використовувати магію... але як інакше могли б працювати ці карети? Вона бачила, як вони мчали з неймовірною швидкістю, і ніщо їх не тягнуло.

Твайлайт не вірила у сни Ліри, але вона ніколи їх не бачила. Це були не звичайні сни. Все було надзвичайно деталізовано. Ліра часто бачила речі, які ніколи не були описані в книгах, але вона ніяк не могла уявити собі все це самостійно.

І все ж, у Твайлайт була слушна думка... Якщо люди створили ці речі, то що з ними сталося, і чому поні не використовують їх зараз?

Вона поклала щоденник на комод, поверх безладу нот для Великого Гала-вечора. Це нагадало їй, що у неї залишився лише тиждень. Вона взяла копію одного з вальсів і просканувала музичні рядки, чуючи їх у голові, коли її очі рухалися вздовж сторінки.

Чудово. Може, їй варто трохи відпочити. Потренується в останню хвилину перед Гала-вечором, хоча навряд чи в цьому була потреба. Бон-Бон була засмученою, і будь-яке подальше дослідження зараз тільки погіршить ситуацію.

Ліра втомилася. Вона просто хотіла отримати прямі відповіді, але чи отримає вона їх коли-небудь? Будь-що, що змусило б Бон-Бон бачити речі так, як вона хоче.

Вона вимкнула світло, спробувала відволіктися від думок і трохи поспати.

* * *

Таксі щойно зупинилося перед будинком. Бон-Бон першою побачила його у вікно.

- Ліро, ти готова? Твоя карета вже тут, - покликала вона.

- Вже йду! - Відповідь пролунала з коридору.

Ліра швидко обшукала спальню, збираючи все, що їй було потрібно. Ноти, як розкидані, так і зшиті в книжки, були розкидані по всій кімнаті: на столі, тумбочці та ліжку. Вона використала свою магію, щоб похапцем зібрати все це. Усе, що лежало на комоді, звалилося в купу, яку вона ущільнила настільки, наскільки змогла, і без зайвих роздумів вискочила за двері.

Ліра бігла так швидко, як тільки могла у своїй сукні, намагаючись не перечепитися через тканину. Вона набагато більше звикла до штанів. Ця була надто широка, і в ній було важко рухатися. Вона зупинилася у передній кімнаті.

- Щасти тобі там, - сказала Бон-Бон. - Як думаєш, ти повернешся сьогодні ввечері?

- Не знаю. - Ліра знизала плечима. - Мої батьки надіслали листа. Вони сказали, що хочуть, щоб я приїхала до них після того, як закінчу, що буде пізно, але я постараюся повернутися, як тільки зможу.

Вона перевірила всі свої речі - футляр для ліри, нотні зошити... Це має бути все. Вони всі попливли над її головою, коли вона риссю вийшла за двері.

Ліра підійшла до дверей карети. Вона відчинила їх і почала складати свої речі всередину. Бон-Бон вийшла слідом за нею назовні і підійшла до передньої частини транспортного засобу.

- Все гаразд? - Водій помітив вираз занепокоєння на обличчі Бон-Бон.

- О, все гаразд. Просто хотіла переконатися, що ви за кермом, - сказала Бон-Бон. У відповідь вона отримала запитливий погляд. - Гм... це довга історія. - Вона повісила голову.

- Не хвилюйтеся про це, місс, - відповів жеребець. - Я постійно подорожую між Понівілем і Кантерлотом. Все буде добре.

- Так, звичайно... - Бон-Бон коротко засміялася. - Я впевнена, що так і буде.

Можливо, вона занадто сильно хвилювалася за Ліру. Її... дивацтва... посилилися за останні кілька місяців, без сумніву. Але що найгіршого могло статися на Великому Гала-вечорі? Для Ліри це був би лише крок у правильному напрямку. Можливо, вона врешті-решт знайшла б постійну роботу в оркестрі і отримувала б стабільний дохід.

- Гаразд, я готова, - сказала Ліра, підходячи збоку. Вона подивилася на Бон-Бон, потім на водія. - Поїхали.

- Бувай, Ліро, - сказала Бон-Бон. - Роби все, що в твоїх силах.

- Побачимося найпізніше завтра. - Вона показала копитом, щоб підкреслити це. - Бувай!

Ліра зайшла до карети. Вона сіла на м'яку лавку всередині, але її сукня робила незручності в її посадці. Під час виступу їй все одно довелося б сидіти, як звичайному поні. Саме так, як казали їй Бон-Бон і Реріті.

Вона дивилася, як Бон-Бон і їхній будинок ставали меншими, коли карета від'їжджала. До Кантерлота залишалася, мабуть, година або близько того. Вона відкинулася на спинку сидіння.