Антропологія

Щось величезне, з жорсткими, ковзаючими крилами, пролетіло прямо над їхньою машиною. Ліра нахилилася до вікна, намагаючись розгледіти, що це було. Вона була майже впевнена, що це було неживе, незважаючи на рев, який воно видавало, коли пролітало.

- Що це було? - запитала вона, все ще намагаючись розгледіти його через вікна на іншій стороні. Небо все ще було темним.

- Це просто літак. Ти, напевно, будеш на такому літаку, - сказала Одрі. Вона здавалася незворушною.

- Так. Ти сказала, що я буду літати... - Ліра ніколи не бачила нічого подібного. Вона очікувала побачити дирижабль, або повітряну кулю, або щось, що принаймні мало сенс.

Після телефонної розмови з батьком батьки Одрі допомогли їй забронювати квиток на літак до Філадельфії, щоб зустрітися з ним. Це коштувало майже все, що вона заробила на домашніх справах і концерті, разом узятих. Вона хвилювалася, як заплатити Натану за гітару, але він сказав, щоб вона про це не турбувалася. Гітара лежала на задньому сидінні машини, разом з валізою її одягу.

Близько години тому Ліра прокинулася. Було досить рано, але на вигляд і на дотик все ще була ніч. Поки вони їхали до аеропорту, Ліра поступово ставала більш уважною і усвідомлювала, наскільки сильно вона нервує.

Її нервував не сам політ. Її більше хвилювало те, як люди літають. Якщо це був "літак", яким вони користувалися, вона починала сумніватися. Він був такий гучний, такий швидкий і такий громіздкий. Люди можуть робити неймовірні речі без магії, але це здавалося сумнівним.

Вона багато разів піднімалася в хмари. Циррус була родом з Клаудсдейла і досі працювала там в одному з виробничих центрів. Коли Ліра була зовсім маленькою, її батько - ну, не батько, а просто Дьюї - взяв її відвідати місто.

Він використав закляття, яке дозволяло єдинорогам ходити по хмарах, і вони прилетіли туди на повітряній кулі з Кантерлота. Ліра досі пам'ятала, як це було хвилююче - бачити зовсім нове місце в небі. Воно так відрізнялося від усього, що було на землі. У той час поїздка в Клаудсдейл була схожа на відвідування іншого світу.

Коли Ліра підросла і навчилася користуватися магією, Дьюї навчив її самостійно використовувати заклинання хмарної прогулянки. Це було закляття середнього рівня і не дуже поширене, але вона опанувала його після деякої практики. Її батьки пишалися нею.

Звісно, вони б пишалися. Людина, яка вивчила таке складне закляття? Вони, мабуть, тоді розуміли, що це означає. Жодна людина ніколи раніше не використовувала магію. І все ж вони ніколи нічого не говорили їй, протягом усього її дитинства.

Нещодавно Ліра відчула, що нібито знову опинилася в Клаудсдейлі. Те саме відчуття єдиного єдинорога посеред міста пегасів, хоча тут, у Де-Мойні, вона була такою ж людиною, як і всі інші.

- Просто перевіряю. У тебе є посадковий талон? - Голос Одрі повернув Ліру до сьогодення.

Вона на мить замислилася, намагаючись згадати, що це означає. - Ти маєш на увазі квиток? Так. - Ліра знайшла його у своїй сумці. Це був аркуш паперу, який Одрі роздрукувала зі свого комп'ютера. Їм навіть не довелося їхати в аеропорт, щоб купити його.

- У Чикаго буде пересадка на інший рейс. Переконайся, що ти встигнеш до виходу на посадку вчасно, інакше... Я б не хотіла про це думати. Ти ж впораєшся сама, правда? - сказала Одрі.

- Звісно. Я... - Ліра збиралася сказати, що вона вже багато років живе сама і багато разів подорожувала потягом, але згадувати щось про своє минуле, особливо про Еквестрію, було не найкращою ідеєю. - Не хвилюйся за мене.

Одрі глибоко вдихнула. - Так. Ти, мабуть, маєш рацію, - сказала вона. - До того ж, твої батьки сказали, що чекатимуть на тебе в аеропорту Філадельфії, щоб зустріти.

Її батьки. Вона так багато думала про політ, що практично забула, навіщо вона це робить. Можливо, саме це змушувало її нервувати.

- Вони будуть чекати... Вони нам це сказали, так?

- Звичайно, - сказала Одрі. - Слухай... Якщо ти нервуєшся перед першою зустріччю з ними, я розумію. Це цілком природно.

- Вони не до кінця впевнені, що я їхня. Сказали, що я маю здати якийсь тест чи щось таке.

- Ну, тест ДНК - це дійсно єдиний спосіб підтвердити твою особу. Він все одно був би необхідний, навіть якби ти щось пам'ятала.

Ліра розуміла, що має на увазі Одрі. Вона все ще думала, що Ліра божевільна, або що вона щось приховує. Жодна з них не промовила жодного слова про Еквестрію з того випадку, але вона все ще не давала їм спокою.

- Ти не забула дати їй наш номер телефону, Одрі? - запитала її мати з переднього сидіння. - Ліро, зателефонуй нам, коли повернешся додому. Дай нам знати, що ти благополучно доїхала.

- Мабуть, так, - відповіла Ліра. Вона повернулася до вікна, намагаючись побачити, чи не пролетять ще якісь літаки. - Як далеко, ти казала, це буде?

- Ти не будеш там до обіду. Це, я не знаю... Близько шестисот, семисот миль або близько того? - сказала Одрі. "Приблизно через пів країни."

- Ти серйозно? - запитала Ліра. - Сьогодні вдень...?

В Еквестрії не було нічого за шістсот миль від чогось іншого. Ця відстань здавалася неможливою. А подолати таку відстань менш ніж за день? Якби люди могли це зробити, Ліра була б вражена ще більше, ніж будь-коли.

Проте літак мав би бути шалено швидким, щоб впоратися з цим завданням. Ліра знову почала нервувати.

- Просто розслабся, - сказала їй Одрі. - Я літала кілька разів. Це не так вже й страшно.

- Так... - Ліра спробувала примусити себе посміхнутися.

Машина під'їхала до великої темної будівлі. Тут були припарковані й інші машини. Різних кольорів і форм. Машина проїхала крізь усі ці тісні простори, піднявшись на кілька рівнів пандусів. Ліра вже звикла до машин, а місіс Лорен була більш обережним водієм, ніж Натан, але все одно відчувалося, що вони наближаються до інших. Принаймні, вони були на землі.

Як тільки вони зупинилися між двома іншими машинами, Одрі відчинила дверцята зі свого боку і вийшла. Ліра зробила те саме. Кришка багажника відчинилася, і вона дістала свою гітару та валізу. Вона була невелика, дешева - їй просто потрібно було щось, де можна було б зберігати кілька змін одягу. Ручка висувалася так, що її можна було тягнути за собою однією рукою, на коліщатках. Це було легше, ніж носити багаж на спині чи навіть тримати його на плаву за допомогою магії.

- Хочеш, щоб я взяла щось із цього для тебе? - Одрі дивилася, як вона тягне чохол для гітари на спину, її менша сумка висить біля стегна, а валіза збоку.

- Ти залишаєшся тут, так? - сказала Ліра.

- Ми будемо з тобою, поки ти не дійдеш до охорони. Вони перевірять твої валізи до того, - пояснила Одрі. Ліра витріщилася на неї. - Це не так складно, як здається. Насправді.

- Мені просто ніколи раніше не доводилося робити стільки кроків, щоб подорожувати. Я кілька разів їздила потягом, - сказала Ліра. Вони почали йти повз шеренги мовчазних машин. Повз них проїхала ще одна машина, але тільки один раз.

- Потяг? Де це було? - запитала місіс Лорен.

- Це... - Ліра помітила вираз обличчя Одрі. - Це було давно.

Вона повинна була стежити за собою. Вона знову зірвалася, відразу після того, як сказала собі не робити цього. З батьками вона мала почати все з чистого аркуша, і вона спростила свою історію - сказала б, що нічого не пам'ятає. Вона розповіла б їм стільки, скільки вони хотіли почути про Де-Мойн: як жила з родиною Одрі, як вчилася грати на гітарі, як вони гуляли по місту. Але абсолютно нічого про те, що було до цього. Ніби Еквестрія навіть не існувала.

Вони перейшли через міст, який перекинувся через дорогу. Під ним проїжджало лише кілька машин, які світили фарами перед ними в тьмяному ранковому світлі. Будівля, в якій вони припаркувалися, була кількаповерховою і великою, але решта аеропорту виглядала ще більшою. Зовсім не схоже на просту залізничну платформу в Понівілі.

Навіть залізничний вокзал у Кантерлоті здавався великим, але він був нічим у порівнянні з цим. Цей аеропорт був набагато складнішим - здавалося, безглуздо складнішим. Все, що їй потрібно було зробити, це сісти в один з цих літаків і полетіти, що в цьому було складного?

Вона дозволила мамі Одрі поговорити з більшістю людей в аеропорту. Їм доводилося стояти в черзі, щоб просто показати її квиток людині за стійкою, яка сиділа за комп'ютером. Потім вони фактично забрали її валізу та гітару. Ліра ледь не підняла протест, коли вони завели їх за стійку і повели геть.

- Вони просто перевіряють твій багаж. Коли прилетиш до Філадельфії, просто піди до камери схову, і ти зможеш забрати їх назад, - сказала Одрі.

- Але...

- Вони не втрачають речі в дорозі. Зазвичай, - сказала Одрі. Ліра хотіла висловити ще один протест, але її перервали. - Забудь, що я сказала останнє. Все буде добре. Не хвилюйся про це.

Ліра просто не розуміла, чому вона не може взяти все з собою. Гітара технічно все ще не була її. Вона витратила майже всі гроші на квиток на літак, і в неї залишилося лише кілька доларів. Вона дуже хотіла заплатити Натану за інструмент, адже він так багато для неї зробив. Якби не цей концерт, вона не змогла б дозволити собі купити квиток на літак. Натан сказав їй, щоб вона не турбувалася про гітару, і що вона зможе повернути йому гроші пізніше - але як? Поштою? Вона сподівалася, що вона працює так само, як і поштова система Еквестрії... і що перевізники надійні.

Здавши більшу частину її речей, вони продовжили шлях до аеропорту. Ліра була вражена розмірами цього місця. Вона думала, що торговий центр великий.

Вони підійшли до кількох сходових прольотів, але рухалися самостійно. Одрі з матір'ю ступили на них і просто стояли, дозволяючи підняти себе нагору. Ліра обережно наслідувала їхній приклад. Навіщо саме це було потрібно, було незрозуміло - здавалося, що вони швидше дістануться наступного поверху, якщо просто підуть пішки - але у Ліри і так було достатньо проблем на думці.

Скоро вона буде вдома. Тоді вона зможе розслабитися. Зосередитися на вивченні людської поведінки. А поки що їй просто треба було пережити все це.

Вони зупинилися перед тим, як Ліра підійшла до охорони. Там стояла довжелезна черга з людей, які чекали на прохід. Вона спостерігала за тим, що вони робили спереду - пропускали свої сумки через якусь машину, проходили через ворота, які час від часу пищали, змушуючи людину зупинитися і пройти обшук працівниками в синій уніформі. Увесь цей процес ставав дедалі дивнішим і складнішим.

- Це все, що ми можемо зробити, - сказала місіс Лорен. - З тобою все буде гаразд?

- Коли приїдеш в Чикаго, просто йди прямо до наступних воріт. Не заблукай. Я не знаю, що ти будеш робити, якщо запізнишся на наступний рейс, - сказала Одрі.

Ліра кивнула, все ще відволікаючись на чергу, в яку вона збиралася стати.

- Будь ласка, приготуйте ваше посвідчення особи з фотографією, коли дійдете до пункту контролю безпеки! Дякую, - оголосив один з людей у формі.

- У мене немає посвідчення особи. - Ліра перевела погляд з Одрі на матір. - Що мені робити?

- Це інша лінія, он там. Це не повинно Вони... можливо, обшукають тебе.

- Гм... добре... - сказала Ліра. Вона подивилася туди, куди сказала їй Одрі. Принаймні, черга була набагато коротшою.

- Тобі краще поквапитися. Ти ж не хочеш пропустити свій рейс, - сказала Одрі.

- Так. - Ліра кивнула.

- Не забудь зателефонувати, коли повернешся додому, - додала місіс Лорен.

- Я подзвоню. Здається, я пам'ятаю, як...

- З тобою все буде гаразд. Не хвилюйся про це, - сказала Одрі.

- Ти маєш рацію... Я буду там після обіду, як ти і сказала.

- І ти добре себе почуваєш? Подорожувати самостійно? І... зустрічатися з ними?

- Так... Це саме те, що я намагалася зробити весь цей час. Мені просто потрібно повернутися додому, до моїх справжніх батьків, - сказала Ліра. - Без твоєї допомоги я б не змогла приїхати сюди.

Озирнувшись востаннє, вона поспішила стати в чергу і почекала там деякий час. Вона спостерігала за людьми, які проходили перед нею. Вона не могла точно сказати, яка мета цього кроку... Її інші речі вже забрали, але, очевидно, багаж, який дозволено брати з собою, потрібно було спочатку перевірити. Все було так безглуздо заплутано.

- Підійдіть, мем. - Ліра зрозуміла, що вони звертаються до неї. Вона була наступною.

Один з людей почав обмацувати її руки і ноги своїми руками. Ніби шукали щось заховане в її рукавах. Ліра нічого не ховала, тож, окрім незручного вторгнення в простір, вона не надто заперечувала.

Але вона ледь не запанікувала, коли озирнулася і побачила, що люди риються в її сумці. Вони відкрили футляр її ліри і почали гортати щоденник, заповнений спостереженнями за поведінкою людей. Якби вони побачили, що вона їх вивчає, то почали б ставити запитання, а Одрі не дуже добре реагувала на відповіді...

Обшук закінчився, і все поклали на місце. Ліра уважно стежила за тим, щоб переконатися в цьому. Очевидно, те, що люди хотіли знайти, не було в речах Ліри, і вона була вільна. Коли їй повернули сумку, вона швидко перекинула її через плече і однією рукою притиснула до стегна. Вона поспішила вийти з КПВВ і перейти на інший бік.

Знову сама.

У певному сенсі, це було схоже на її перший день як людини. Сама, без друзів, які б допомогли їй зорієнтуватися.

У цій зоні, прямо за межами охорони, було місце, яке називалося "Ринок Капітолію". Очевидно, тут можна було купити їжу. Кілька людей сиділи і снідали, але Ліра була надто знервована, щоб зараз навіть думати про їжу.

Ліра озирнулася на контрольно-пропускний пункт. Люди у формі, здавалося, щось шукали. Не всіх людей обшукували так ретельно, як її, але все було дуже прискіпливо. Але, коли Ліра спостерігала за кількома людьми, що пройшли через нього, здавалося, що вони так і не знайшли те, що боялися знайти.

Екран над головою - як плоский телевізор, але слова були нерухомі - здавалося, перераховував усі літаки і пункти призначення. Її очі пробігли по списку. Атланта, Остін... Чикаго! Це було досить рано в списку. Ворота С6. Де б це не було.

- Увага, пасажири. - Це був жіночий голос, який говорив спокійним тоном, але те, як він з'явився з нізвідки, все одно змусило Ліру підстрибнути. - Посадка на рейс 3849 авіакомпанії "Дельта" до Орландо здійснюється біля виходу А2.

Коридор праворуч від неї, схоже, був позначений цифрами "С". С6, мабуть, буде в кінці. Вона почала спускатися вниз, дивлячись на різних людей, які чекали на свої рейси. Зважаючи на те, що було ще близько шостої ранку, аеропорт все ще був заповнений людьми. Можливо, для неї цей вид польотів був новим досвідом, але люди, здавалося, вже звикли до нього. Ще одна частина людського життя, в якій вона брала участь. Навіть якщо вона все ще нервувала.

Між секціями коридору були місця для сидіння, розташовані з перервами. Великі вікна дозволяли дивитися на вулицю, де в ранковому світлі чекали кілька літаків. Вона знайшла кімнату з позначкою С6 у самому кінці черги.

Вона сіла на одне з м'яких крісел і відкинулася на спинку, намагаючись розслабитися. Кілька інших людей були розкидані по всьому приміщенню. Деякі з них читали книги або працювали на чимось схожим на портативні комп'ютери, але деякі з них, здавалося, спали або відпочивали. Це мало сенс, враховуючи, як рано було. Всі вони були різного віку - був один із сивим волоссям і зморшками, були й такі, що мали сім'ї з маленькими дітьми. Ці молоді люди виглядали особливо втомленими. Один з них, який не спав, здавався роздратованим. Дивлячись на них, Ліра подумала про свою молодшу сестру. Якою вона була. Якими були люди в сім років? У них були інші стандарти віку, ніж у поні... Вона навіть не могла вгадати вік тутешніх дітей.

Ліра відкрила сумку. Здавалося, все було в порядку, навіть після того, як вони її обнишпорили. Вона знайшла свій старий щоденник і дістала його. Гортаючи перші кілька сторінок, вона побачила замальовки своїх снів, потім почерк змінився, коли вона почала писати руками. Він знову змінився, коли вона стала людиною. Ліра знайшла чисту сторінку і почала перераховувати назви міст, які могла згадати.

Атланта. Мемфіс. Ці назви було легко запам'ятати. І ще якесь місце під назвою "Фенікс". У принцеси Селестії був такий. Ліра замислилася, чи живуть вони ще в людському світі - вона не бачила багато тварин, тож не була впевнена, що саме існує, а що ні. Якщо єдинороги тут навіть не існують, то ніщо не можна сприймати як належне.

Вона сиділа там кілька хвилин, просто спостерігаючи за іншими людьми. Вони були не надто активні. Ще кілька людей прийшли, щоб сісти в тій же зоні очікування.

Зовні по дорогах рухалися величезні крилаті машини, подібні до тієї, в яку вона збиралася сісти, а вдалині вона бачила, як вони злітають. У них були крила, але вони не махали. Як вони піднімалися в повітря? Вона не часто цікавилася особливостями роботи людських технологій, але якщо вони збиралися підняти її на сотні футів у повітря...

- До уваги пасажирів. Посадка на рейс 6190 авіакомпанії "Юнайтед Ейрлайнз" до Чикаго здійснюється біля виходу С6.

При згадці про Чикаго голова Ліри закрутилася. Все, що вона знала про нього - це те, що вона повинна була туди відправитися. Інші люди рухалися до дверного отвору, який, здавалося, був з'єднаний з літаком на вулиці. Все, що вона могла зробити, це слідувати за ними, поки вони чекали, поки їхні квитки будуть взяті індивідуально, і входили в коридор.

* * *

Літак був трохи більше, ніж труба, з рядами сидінь і низькою стелею. Більшість з цих місць вже були зайняті іншими людьми. Це було схоже на потяг, тільки... менший, і вони злітали в хмари...

Ліра притискала свою сумку до боку, коли йшла до проходу. Вона не могла втримати чергу позаду себе. Очі пробігли по сидіннях, і вона попрямувала до найближчого вільного.

- Вибачте... - Вона переступила через іншу людину, чоловіка, і опустилася на своє місце. Її сумка все ще була притиснута до грудей. Вона глибоко вдихнула.

- Ох. Виглядаєш жахливо, - сказала людина поруч з нею. Це був чоловік, можливо, трохи старший за неї, зі світлим волоссям. Було ще так важко судити про їхній вік, але він здавався трохи старшим за Натана, але не таким старим, як члени її групи. - З тобою все буде гаразд, правда? Останнє, що мені потрібно, це щоб тебе нудило весь політ.

- Зі мною все буде гаразд, - зуміла вичавити з себе вона.

- Щось не схоже.

- Я просто ніколи не робила цього раніше.

- Перший раз летиш?

- Ні... Я піднімалася в хмари багато разів. Просто... - Вона показала руками на все, що їх оточувало. - Але не в такому.

- Ти або під кайфом, або справді божевільна.

- Я не божевільна! - сказала вона. Можливо, це був занадто сильний вибух, тому що тепер він дивився на неї дивно. Вона починала все з чистого аркуша, їй не потрібно було погіршувати ситуацію, як це було з Одрі. - Це була... повітряна куля.

Він повільно кивнув. - Що ж, це буде цікавий політ.

- Справді? І чим же він буде цікавий?

- З тобою, наприклад.

- А, ясно. - Вона спробувала посміхнутися. - Не хвилюйся. Я просто трохи нервую. - Її погляд опустився на його руки, і вона згадала про людський етикет. Вона висмикнула свою праву руку з сумки і запропонувала йому потиснути її. - Я Ліра Міхелакос. - Це був перший раз, коли вона представилася своїм повним ім'ям.

Він повільно взяв її руку. - Пол Чендлер, але... Зачекай, не кажи мені, що ти теж їдеш до Філадельфії. Ти не родич Томаса Міхелакоса? Ти чула про нього?

Її очі розширилися. - Ти серйозно? Він мій батько.

Він розсміявся і недовірливо похитав головою. - Це... Ого. У мене є подруга, яка працює в букіністичному магазині. Вона зустрічалася з ним кілька разів.

- Справді? - сказала Ліра. - Чесно кажучи, я не зустрічався з ним раніше. Я навіть не знала, хто мої батьки до недавнього часу. Це... довга історія.

- Я не проти. У нас попереду довгий переліт, і так сталося, що я сиджу поруч з кимось відомим. Або з кимось із відомими батьками, але це не має значення, - сказав він. - Наступні кілька місяців я розповідатиму людям про це щоразу, коли в розмові настане затишшя. Це негласне правило знайомства з відомими людьми під час польоту.

Ліра витріщилася на нього широко розплющеними очима. - Я не знала...

- Так, у мене був друг, який одного разу побачив Орландо Блума в аеропорту. Я чув про це постійно протягом декількох тижнів після цього. Ти не така знаменита, але теж підійдеш.

Орландо... де вона це чула раніше? - О, так! Здається, я бачила кілька рейсів до Орландо.

- Це інший Орландо.

Так само, як і в аеропорту, голос пролунав з нізвідки, але цього разу він був чоловічим. Він звучав трохи спотворено і тріскуче. - Увага всім пасажирам, говорить ваш капітан. Ми хотіли б подякувати вам за те, що ви сьогодні летите "Юнайтед Ейрвейз". Сьогодні ми перебуватимемо на висоті близько 30 000 футів...

- Тридцять... тисяч... футів... - сказала Ліра.

- Ти боїшся висоти? Я серйозно, я не хочу мати справу з тим, що тебе знудить.

- Навіщо нам так високо? Це ж божевілля! Ми й близько не були на такій висоті, коли я ходила на Хмари... Тобто... Неважливо. - Вона мусила тримати себе в руках. Я починаю з чистого аркуша. Жодної згадки про Клаудсдейл чи поні. Ця людина вже думає, що я поводжуся дивно.

Стюардеси демонстрували, як користуватися засобами безпеки. Ліра знала, що їй, мабуть, варто було б звернути увагу, але від цього їй не ставало легше. Вони ще навіть не рушили з місця, а перше, про що вони говорять, - що робити, якщо вони розбиваються? Це не дуже заспокоювало.

- Мем, я змушена попросити вас покласти це під сидіння перед собою. - Ліра зрозуміла, що стюардеса звертається до неї через сумку, яку вона ще міцніше притискала до грудей.

- Що? Ох... - Вона зробила так, як їй було сказано, але миттєво шукала, за що б вхопитися. Її пальці зімкнулися навколо підлокітників по обидва боки сидіння. Чомусь їй здалося, що краще було б, якби її руки були зайняті.

Вона посиділа так якусь мить, заплющивши очі, глибоко дихаючи. Пол, здавалося, зовсім не хвилювався. Потім над їхніми головами пролунав той самий чоловічий голос - Ми отримали дозвіл на зліт.

Ліра відчула, як літак рушив під нею вперед. Все її тіло напружилося. Вона втупилася в свої коліна, намагаючись не дивитися на ілюмінатор.

- З тобою справді все буде гаразд? - запитав Пол.

Вона не могла вимовити жодного слова.

Він відкинувся на спинку сидіння. - Це має бути весело.

Коли вона нарешті змогла підняти голову і поглянути назовні, вони їхали довгою смугою дороги, повільно просуваючись вперед... Потім пронизливе дзижчання стало гучнішим, і вони почали мчати вперед на великій швидкості. Її силоміць втиснули назад у крісло. Вона щосили стиснула підлокітники. І тоді тряска припинилася. Принаймні, більша його частина. Вони відкидалися назад, рухалися вгору. Все було не так вже й погано...

Її руки піднялися до вух. З ними щойно щось сталося, і вони боліли.

- Тут... - Голос Павла пролунав далеко. Він щось простягнув їй. Вона розплющила очі, щоб побачити, що це був журнал.

- SkyMall? - сказала Ліра, читаючи обкладинку. - Я була в торговому центрі раніше, але навіщо...

- Можливо, це допоможе тобі пережити політ. Особисто я завжди з нетерпінням чекаю на її прочитання.

Вона опустила руки від вух, хоча те дивне відчуття все ще було там. Вона почала переглядати каталог. Людські винаходи справді зацікавили її.

- Ти справді можеш купити всі ці речі? Це неймовірно...

- Це не зовсім те, про що я говорив, - відповів він.

- Що ти маєш на увазі? Ці речі захоплюючі.

- У певному сенсі, можна і так сказати. Чесно кажучи, хто витратить стільки грошей на найбільший у світі кросворд? Я визнаю, що садова статуя снігової людини... "цікава", але вона мені не по кишені.

На обличчі Ліри з'явилася посмішка, коли вона гортала сторінки людських винаходів. - Що це? - Ліра вказала на одну з фотографій. Це був крупний план людської руки з прив'язаним до неї якимось пристроєм, з'єднаним з кожним пальцем. - Ручний фітнес-тренажер? Як він працює?

- Ніхто не знає. Мабуть, навіть ті, хто його розробив, - відповів він. - І він твій всього за 30 доларів. Ого. Хоча, зважаючи на те, хто твій батько, ти, мабуть, можеш витрачати гроші на все, що тобі заманеться. Ти, мабуть, при грошах.

- Що?

- Він автор бестселерів. Щось на кшталт місцевої знаменитості, гадаю.

- Напевно, я про це не думала... Його книжки продаються скрізь, чи не так?

Він кивнув. - І я бачу, ти вже забула, що боїшся літати.

- Я ж сказала, що не... - Ліра зупинилася. Дивно, але після того, як вона подивилася той журнал, їй дійсно стало легше. Вона набагато менше нервувала. Хоча все ще не могла змусити себе виглянути у вікно. - Гм... дякую.

- Радий, що зміг допомогти, - сказав він. - Ти згадувала, що маєш якусь історію, яку хочеш розповісти. Мені все ще цікаво її почути.

- О, так. Гаразд...

Вона розповіла йому майже все про ті тижні, що провела з Одрі. Зустріч з Натаном, навчання грі на гітарі, концерт з Рендалом і, нарешті, з'ясування того, ким була її сім'я. Це було майже як репетиція того, що вона розповідатиме батькам, коли повернеться додому. Пол здебільшого слухав, але дещо коментував.

- Визнаю свою помилку. Я, мабуть, буду згадувати про це в розмовах роками, а не місяцями.

- Що ти маєш на увазі? - Ліра похитала головою.

- Чесно кажучи, я думаю, що ти більшу частину цього вигадуєш.

Ліра втратила дар мови. Це було схоже на прокляття - що б вона не говорила, їй ніхто ніколи не вірив. - Але це все правда.

- Те, що у тебе є, цікаво, але особисто я б додав інопланетян, можливо, спалах зомбі, або магічні...

- Зачекай, я ніколи не говорив нічого про магію. - Вона витріщилася на нього в шоці.

- А варто було б. - Він знизав плечима. - Але це все одно гарна історія.

Може, це був просто жарт... Вона намагалася переконати себе в цьому. - То що ти робив в Де-Мойні? Ти майже нічого про себе не розповідав, - сказала Ліра. Все, що завгодно, аби відвести розмову від магії.

- Я відвідувала старого друга, який переїхав кілька років тому.

- Напевно, було весело. Він так далеко, але ти можеш прилетіти до нього в гості?

- Ну, він трохи придурок, але так. Мабуть, ти маєш рацію. Це мило.

Зазвичай політ до Клаудсдейла проходив досить гладко, але літак постійно трясло. І двигуни все ще працювали досить голосно. Вона намагалася не думати про ті демонстрації безпеки, які вони проводили на початку подорожі.

Нарешті Ліра набралася сміливості і виглянула у вікно. Як вона і очікувала, вони були в хмарах... але там було так порожньо. Не було жодної будівлі, жодної споруди, лише плоскі простори хмар.

- Тут так порожньо... - пробурмотіла вона.

- А чого ти очікувала? - сказав Пол. - Крім того, хіба не було б гірше, якби тут щось було?

Звичайно, люди могли сюди підніматися, але вони нічого не робили. Це було зрозуміло. Вони не могли літати самостійно, тож, напевно, не могли ходити по хмарах. І за останні кілька тижнів у Ліри склалося враження, що вся їхня погода відбувалася випадково. Вона не була впевнена, як вони її передбачали, але іноді вони були точні.

- Ти маєш рацію... Я не знаю. Я вперше на такій висоті.

- Так ти мені вже казав. Тож, як це - літати на повітряній кулі? Я ніколи раніше цього не робив.

* * *

Вони знижувалися.

Політ тривав трохи більше години. Принаймні, так їй сказали, але вона відчувала, що минула вічність. Якби її ніхто не відволікав, вона не була впевнена, що б вона робила.

Ліра бачила, як земля повільно наближається до них, і частина її тіла готувалася до удару... Але здебільшого вона була просто зачарована краєвидом.

Вся земля була вкрита будівлями. Просто ціле море сірих, схожих на коробки, фігур. Деякі з них були маленькі, як у районі Одрі, але були й високі вежі. Важко було сказати, але це місто - Чикаго - може бути навіть більшим за Де-Мойн. І, наскільки вона могла бачити, майже не було відкритих зелених насаджень. Відчуття перебування в абсолютно незнайомому світі було сильнішим, ніж будь-коли.

Вона відчула, як літак сильно трясе. Мабуть, він вдарився об землю. Вони мчали по дорозі, але вона відчувала опір, ніби вони сповільнювалися. Проте здавалося неможливим, щоб вони встигли вчасно зупинитися...

Але інші люди не були вражені. Деякі з них потягнулися, прокинувшись від сну. Уявіть собі, дрімаючи. Через це.

Знову пролунав голос капітана, з тим дивним потріскуванням. - Від імені "Юнайтед Ейрвейз" я хотів би привітати вас усіх у міжнародному аеропорту О'Хара в Чикаго. Будь ласка, залишайтеся на своїх місцях до повної зупинки, і ми сподіваємося, що ви добре долетіли.

Ліра відкинулася на спинку крісла і зітхнула. - Нарешті. Я не хочу робити це знову.

- Змирися з цим. У нас є ще один рейс, перш ніж ми повернемося додому, - сказав Пол.

- Ти маєш рацію... Як думаєш, ми ще побачимося? У Філлі, тобто у Філадельфії?

Він розсміявся. - Ти вже говориш, як місцева. Може, й побачимося.

* * *

Цей аеропорт був навіть більшим, ніж у Де-Мойні, і набагато більш завантаженим. Вона починала вірити в те, що Пол сказав їй про Де-Мойн як про "маленьке місто".

Вона втратила його з поля зору, коли літак злетів. Можливо, вона знайде його знову до того, як вони сядуть на наступний літак. Те, що поруч з нею був хтось ще, дуже допомогло їй зберегти ясність розуму. Зараз було надто багато причин для занепокоєння.

Їй потрібно було вбити трохи часу до наступного рейсу. Близько двох годин, плюс скільки б не тривав сам політ. Вона зайшла в одну з крамниць. Над входом білими друкованими літерами висвічувався напис "Гудзонські новини". Здавалося, тут було всього потроху - закуски, футболки, сувеніри, журнали... На одній стіні висіло кілька книжок у паперових обкладинках замість твердих.

Ім'я її батька миттєво вискочило в її пам'яті. "Голос у темряві" Томаса Міхелакоса. Його ім'я було трохи більшим за назву. Обкладинка була схожа на інші - люди, одягнені в обладунки або плащі, один з них сидів на спині поні.

Він був схожий на тих поні, яких вона бачила в Айові, а не на тих, яких вона знала в Еквестрії. Вищий, з довгою мордою і маленькими очима-намистинками. І все ж, людина на спині... Спайк робив це з Твайлайт час від часу. Але людина? Це було інакше. Можливо, якби вона була поні, вона б погодилася, якби людина попросила.

Дивно було про це думати.

Там не було багато сказано про те, що це за історія. Було лише зазначено, що це перша книга.

Вона коштувала лише пару доларів, і їй було цікаво дізнатися, про що саме він писав. Між очікуванням рейсу та його переглядом у неї було достатньо часу, щоб це з'ясувати. Вона дістала решту грошей, перерахувала їх і піднесла до каси, щоб розплатитися.

* * *

Другий політ пройшов легше, ніж перший, можливо, тому, що вона знала, чого очікувати. Вона бачила Пола в черзі на посадку, але втратила його, коли вони зайняли свої місця. Натомість Ліра сиділа поруч із дорослою людською жінкою, яка весь час спала, голосно хроплячи. Ліра починала потроху звикати до літаків, але ще не була в тому стані, щоб заснути. Вона влаштувалася в кріслі й занурилася в читання роману.

Книга починалася з багатослівного вступу, а потім переходила до історії... війни.

На кшталт тієї, що сталася в Еквестрії.

Але ця війна не поклала край людській расі у світі, який вигадав її батько. Очевидно, що ні, оскільки це сталося на початку історії. Але навіщо людям читати про щось подібне? Війна була чи не найгіршою річчю, яку могли зробити люди, навіть якщо вони зупинялися перед тим, як зайти надто далеко і повністю знищити себе.

Проте вона продовжувала читати. Незабаром тон полегшився, і вона зосередилася на кількох людях, що жили в маленькому селі. Деталі нагадували їй Понівіль - будинки з солом'яними дахами, ферми на околицях містечка, ринок, який вони влаштовували щотижня, щоб продавати врожай та інші товари.

Але потім вона натрапила на згадку про магію.

Світ цієї історії населяли люди, але деякі з них використовували магію. Не те, щоб вони народилися з нею - очевидно, в цій книзі магія була просто чимось, чого звичайні люди могли навчитися, якщо достатньо вчилися. І знання магії створило величезну прірву між ними та іншими людьми. Користувачі магії жили в місті далеко від цього маленького села, самі по собі. Щось на кшталт поділу між расами у "Напередодні Свята Вогнища". Втім, та історія була такою ж вигаданою, як і цей роман.

Ліра відклала книгу і втупилася у вікно. Людський світ простягався під нею, надто крихітний, щоб розгледіти якісь деталі. Він був величезний і захоплюючий. Можливо, колись у неї буде шанс дослідити його.

Але що важливіше... Магія не створювала жодної напруги між тими, хто нею володів, і тими, хто її не мав. Ліра і Бон-Бон мали свої розбіжності, свої суперечки, але це ніколи не стосувалося магії. Це були... інші проблеми Ліри. Вона оглянула свої пальці. Хоча, можливо, в цій книзі магія викликала такі проблеми, тому що кожна людина, яка вміла користуватися магією, була приблизно такою ж могутньою, як Твайлайт, а може, навіть і більше. Магія була не такою простою і не такою корисною. Усе в цій книжці було таким неправильним...

Її батько нічого не знав про справжню магію.

* * *

Політ тривав досить довго, щоб вона встигла прочитати значну частину книги, хоча це було нелегко. Все, на чому вона могла зосередитися, були неточності, і вона дивувалася, чому все це може цікавити людей, які живуть у світі, де можна перетнути шістсот миль за кілька годин.

Ліра була вдячна, коли літак приземлився у Філадельфії, знову виїхав на цю довгу дорогу і набрав швидкість, поки нарешті не сповільнився до зупинки.

- Дякую, що полетіли з нами. Місцевий час у Філадельфії - 12:53. Сподіваємося, вам сподобався політ.

Як тільки голос капітана пролунав крізь стелю, вона була вдячна, що змогла встати, розім'яти ноги і, сподіваюся, ніколи більше так не літати.

Вона стежила за морем людей, що витікало з єдиного виходу. Вони, напевно, знають, куди йти. Вона знову спробувала шукати Пола, але не змогла його знайти. Крім того, тепер вона шукала когось іншого. Когось важливішого...

Вказівники, що висіли над головою, спрямовували її до камери схову, і це змусило її згадати про свою валізу та гітару. Одрі сказала, що вона отримає їх назад після прибуття сюди.

Ліра пішла за стрілками через аеропорт. Він відрізнявся від Чикаго чи Де-Мойна - невже вона вже побувала в трьох з них? Але він був таким же величезним і переповненим.

Її погляд раптом привернуло щось - її власне ім'я. Перше і останнє, написане товстими друкованими літерами на аркуші білого паперу.

Його тримала жінка, яку вона впізнала.