На шляху до екскалції. Керування зоряною ескалацією#1

Іще хвилин за двадцять, встигнувши проклясти все на світі, особливо своє везіння, стоптавши ноги, та вже трішки захрипший Монк знайшов майстерню дядька-ремонтника. У нього на прилавку височіли купи запчастин, а позаду стояв розібраний дрон з криво скрученими проводами.

— Шукаю синтезатори для ШІ гідропоніки.

— О, є рефабрішд (відновлені), з колонії "Брайтстар". Дві тисячі за штуку. Іще теранаська якість, ахахах.Кха-кха.

— І довго вони протримаються?

— Дивлячись, як встановиш, синку.

Монк відкрив корпус одного з пристроїв. Всередині були замінені кілька ключових компонентів — працюватиме, але не вічно.

— Можу взяти все що є по 1200 за одиницю, якщо ви дасте три на тест на кілька днів.

—Я тобі, що благодійник?  Давай по двушці, все віддаю зараз, і по руках.

— По 1300. Відновлене не оригінальне. Я не піду на губу,бо кривий хлам за всі гроші квартимейстра купив.

— По 1400 і через три дні приходь на перевірку. І давай завдаток в кредитів триста, на брннь товару.

Монк простягнув руку, продавець потиснув її. Він відравив дані продавцю на перевірку,і вже було збирався йти з майстерні, коли той поманив його рукою.

А до речі як ти будеш оплачувати готівкою чи переказом?

— Переказ, — Монк дістав свій комунікатор і відкрив фінансовий інтерфейс флоту.

Продавець скривився, коли побачив на екрані напис "Офіційний рахунок ВКС Республіки". Зітхнув, уважно подивився на Монка.

— О, так ти не з Домініону а з Республіки! Ну, гаразд, я вже погодився на угоду... Вбий код ось тут.

Монк ввів ідентифікатор операції, підтвердив переказ. На екрані висвітилася анімація обробки транзакції. Очікування затяглося. 

— Ну? Зависло воно там чи що — здивовано підняв брову Монк.

— Чекаємо підтвердження... — продавець постукав пальцями по столу. — Якби це був Домініон, то гроші вже були б у мене.

Монк злегка нахилив голову.

— В сенсі? Республіка завжди платить, і платить щедро.

Продавець знизав плечима:

— Розумієш Домініон платить миттєво. У них система централізована. Як флот замовляє — так одразу й оплата. А у вас... — він кивнув на комунікатор, де статус все ще блимав жовтим кольором. — Проміжний банк, погодження, фінмоніторинг, відрахування на захист недобобрів, ще якась бюрократія. Буває, по два дні чекаємо.

— То що, забронюєш товар, поки не прийдуть гроші? — Монк стиснув губи.

— Та ні, договорилися ж. Але кажу як є: Домініон краще працює з бізнесом. Вони купують багато, платять швидко. Не питають зайве. Їхні торговці не торгуються за пару сотень кредитів, а беруть оптом.

Монк задумався. Він уже чув подібне від інших торговців.

— То ти хочеш сказати, що Республіка — поганий партнер?

— Хах, я такого не казав, — продавець підняв руки. — Просто з вами більше клопоту. У вас то бюрократія, то "управління ескалацією", то "економічна стратегія". А Домініон, якщо щось хоче, просто бере і платить.

Комунікатор пискнув — переказ підтверджено.

— Ну от, і ваші гроші прийшли, — Монк холодно всміхнувся.

Продавець теж посміхнувся, але з якоюсь ноткою співчуття.

— Не ображайся, хлопчу. Просто світ такий, що виграє той, у кого швидше ходять гроші і стріляють гармати. 

Монк мовчки взяв документи, підтверджуючи отримання товару.

Виграє той, у кого швидше ходять гроші… 

Ці слова застрягли в голові. Чим більше він був на фронтирі тим більше його відчуття гордості за Республіку змінювалось роздратуванням. Може вони, й не ідеальні, але ж, саме Республіка підтримувала місцевих, а вони ледь не прямими текстом говорили, що не тільки не цінують це, а й готові підтримати іншу сторону…. 

З іще гіршим настроєм чим на початку він відправився на стоянку карів. Як, і все у цьому місті вона виглядала як типовий набір контрастів. Між облупленими покинутими будинками стояв абсолютно футуристичний вокзал. Помпезна будівля в сучасному стилі більше б пасувала десь на якомусь провінційному місті республіки чи Домініону чим тут. Неони, кілька екранів з рекламою. Гул натовпів людей. І кари. Нові, та старі. Дикий ритм, дикий гул. Стало зрозуміло, що дійсно, Захарія класно придумав. Загубитись тут, особливо коли ти з іншого світу абсолютно легко. Ну, що ж, вирушаємо. Монк подумки промовив молитву великому Богові з Терри в якого вірила його бабуся, і яка навчила його тим молитвам які зараз мало хто вже знав. Як би там не було, йому  поміч від будь яких сутностей підійде. 

Хлопець сів в старий кар, з надписом маршрут номер 8, скривився. Старий облуплений салон, весь в надписах. Порізи на колись м’яких кріслах, та й публіка, яка більше нагадувала банду бандитів. Та чому нагадувала? Напевно ними й була. Все ж таки фавела славилась своєю бандою Анатасів. Монк то ту  то там бачив молодих хлопців та дівчат з характерним біоімплантом на місці лівого вуха яке вони відрізали при посвяті в банду. Їхні ліві вуха, замінені на імпланти, виглядали, як металеві леза, що з’єднувалися в ідеальний виток спіралі. Кожен імплант відрізнявся кольором та візерунком, як би відображаючи особисті заслуги в банді. Це був не просто біоімплант — це було визнання їхнього статусу. Що ж буде мені чим шокувати дівчат в барах вдома як повернусь подумав Монк.

Кар тим часом рушив.  Монк відчув як напруга останні днів потроху почала відпускати його. Все. Тепер шляху назад немає. Чим далі від центру міста, тим більше здавалось стиралось відчуття, і так невеличкого шару цивілізованості та прогресу. Вже за хвилин двадцять все змінилось кардинально. Було видно, що вулиці — якщо ці вузькі проходи між контейнерами, навісами та завалами можна так назвати — рідко коли бачать сонце. Більшість освітлення тут — неонові вивіски барів, чорного ринку та борделів, що горять у постійній напрузі, мерехтячи від перебоїв енергії. Кілька раз вони проїжали якісь промислові райони, якщо судити по високим трубам старих фабрик які диміли чимось токсичним, що йому здавалось, що він дихав металом, гаром та іще якоюсь невідомою хімією, яка здавалось осіла на шкірі липким нальотом.

Було видно, що тут живуть ті, кому нема куди подітися: колишні військові, які знайшли роботу лише в бандах; контрабандисти, що промишляють вивозом дефіциту; техніки, які можуть відремонтувати хоч старий глайдер, хоч протез, якщо заплатиш. І ті, хто просто народився в цьому безіменному пеклі, не знаючи іншого життя. Він знав, з інформації Захарії, що центром цього так званого району є  Гучний базар який займає центр фавел: місце, де можна знайти все — від зброї, знятої з трупа, до модифікованих імплантів, що офіційно навіть не існують .До речі його так, і називали. Й на мапах була назва яка звучала як Гучний базар. Як писав, який турист в путівнику який прислала Джулія продавці тут торгуються жваво, але твоя рука завжди тягнеться до кобури — будь-який конфлікт тут може закінчитися перестрілкою. Далі, за базаром, починаються райони бідноти, де в дощ воду доводиться вичерпувати з халуп, а в спеку підніматися на дахи, бо внизу дихати неможливо.

Хлопець дивився на ряд повій які стояли просто на дорозі. Молоді, старі, красиві, і не дуже - йому стало шкода цих нещасних жінок, які мусять жити в таких умовах, але, що він міг зробити? Хлопцеві хотілось вискочити з кару та роздати їм хоч по кілька кредитів аби хоч трішки покращити їхнє, і так не легке життя. Та внутрішній голос який останнім часом ставав усе голоснішим, єхидно промовив “ну давай дурнику, роздай все, шо маєш, вони потім віддадуть все Анатасам, та й тебе віддадуть. технік з республіки це ж іще той приз. Згадай про попереднього техніка посольства, який зник без сліду.” Монк спочатку намагався його не помічати, але він ставав усе голоснішим. Він скептично спробував поглянути на себе зі сторони, і де подівся той кадет-технік з академії на Корді? Його погляд мимоволі затримався на своєму відображенні у вікні, здавалось на нього дивиться хтось інший погляд, який повернувся до нього, був чужим: виснажене обличчя, з підтягнутими рисами та темними колами під очима. Молодий технік, що прийшов на флот із ідеалами, почав розмиватись у цьому новому Монку, злішому, втомленому, а той малий хлопчик уже й майже зник кудись разом з його давніми мріями під ударами реального життя. Флот, Джулія. Все здавалось починало розчинятись і сірості та вбогості цих фавел. Не дивно, що місцеві не знаходили кращого виходу як йти в банди, та ненавиділи інопланетян які в їх умові жили казково, не те, що вони. Він іще раз подумав, і кому це знадобилось якусь важливу, а він був упевненй, що операція все ж має бути важлива, ну як упевнений, хотілось надіятись, що ризикує своєю шкурою за щось важливе, а не за якусь дурню.

Кар зупинився, Монк вийшов, і поки місцеві не почали кривитись швидко шмигнув в якісь руїни через дорогу. Там швидко передягнувся в одяг який йому приготував Захарія.

Він одягнув потерту, але іще більш-менш цілу термокофту з маркування флоту республіки Цефея яке іще проглядалось крізь латки, нашивки про терміни служби були здерті, вицвілі штани армійського фасону, та старі ношені чоботи на іще непотрісканій гелевій підошві. Ідеаьно, тепер він був трохи схожий на тих бідолах які шукали прихистку на фронтирі начудивши щось в центральних світах. Закинув свої старі лахи в рюкзак, та акуратно вискочив через вікно й пішов на пошуки бару. 

- Не хочете розваг пане? - Монка вивів з зосередженості тихий втомлений голос, він оглянувся й помітив молоду, майже дівчинку жінку. Вдягнута в те, що більше показувало, чим приховувало її тіло вона сперлась на стовпа та дивилась на нього з якою затаєною надією. Він скептично огляну дівчину, почервонів побачивши те, що не часто бачив, і думав вже було йти але дівчина благально простягла руки:

-  Пане, благаю, ви не пошкодуєте. Я …я мушу годувати дитину чимсь, а …клієнтів нема… вам сподобається, обіцяю..

Він відчув, як всередині прокидається щось огидне – не жалість, а безсилля. Дівчина навіть не намагалася зваблювати, лише шукала хоч якогось клієнта. 'Дитину треба годувати', – сказала вона, і це боліло більше, ніж усе, що він бачив досі. Але він не міг допомогти. Навіть якщо дасть їй кілька кредитів, завтра вона стоятиме тут знову. Монк стиснув зуби, а якщо все ж допомогти їй? Як вона сказала там, розвага?

Монк скривився уявивши, що торкається цієї…втомленої жінки, та все, ж, щось в її погляді заділо його душу. Він порився в кишені, витягнув монету в пять кредитів, й вирішив, що все ж розкидатись грошима це буде підозріло, й промовив;

- Я тобі й так заплачу, як порадиш якийсь бар, де такий як я зможе промочити горло, і щось перекусити 

- Може У Джо ? чи Золотий Пломінь? 

- Мені звідки знати, як там годують.. а знаєш де Веселі Ніжки? 

- А у вас вистачить грошів пане? 

- Ти веди, але не забувай, побачу, що ведеш в якусь лажу мало не буде…

- Думаєш може бути щось гірше за моє життя,- стиха пробурмотіла дівчина