На шляху до екскалції. Керування зоряною ескалацією#1

Монк потроху приходив у себе. Все тіло боліло. Він вічдув у роті присмак металу. Викликав Скотті. - мовчання. Перейшов на частоту ІТ відділу 

—  Пінг Пінг. Є хто у відділі живий? 

— Малий, - йому здалось, що в механічному голосі Каспера почулась радість, - ти живий. Вали сюди. І пошукай якогось дока. Скотті привалило на 18й рельсі. Вінкс, і двох матросів …він зітхнув… Вінкс прошило, без шансів. Відділу кришка. 

Монк спробував прожогом кинутися в медичний відділ. Але відчув, що щось здавило в грудях так, що він ледь не втратив свідомість. Напевно ребра поломані подумав хлопець. Потягнувся до кнопки вводу стимів, помітив що її нема. Кілька хвилин він тупив, а тоді згадав, що він не у бойовому, а у звичайному скафандрі. Проклинаючи все почвалав у медблок.  

Монк відчував, як його тіло огортає біль, але не дає йому впасти. Крок за кроком він тягнув себе вперед, крокуючи в запамороченій темряві коридору, намагаючись стримати біль, який стискав груди. Металевий смак у роті став лише ще одним нагадуванням про те, що він вижив. Але чи варто було це все?

"Скотті... Вінкс... чорт..." — думки безладно метались у голові.

Коридори корабля були вражаючі у своїй тиші після бою. Кожен крок Монка лунав металевим відлунням, поки він пробирався через побиті проходи. Ламаний світло розсіювалося крізь пошкоджені панелі, відображаючи рвані сліди від вибухів. Тут і там валялися тіла, деякі вже забрали, але інші залишалися, закриваючи стежки та створюючи хаотичний бардак. Пропалені стіни та вивихнуті двері додавали відчуття, ніби корабель на межі смерті, як і його екіпаж.

Монк хапав повітря з кожним кроком, відчуваючи, як важкі болі пронизують його тіло. Небо все змішувалося з темними кутами, коли він прибув до лазерету. Лазарет був переповнений пораненими, і тут не було ні часу, ні місця для турботи. Були лише різкі звуки, монотонне блимання ламп і стогони. Повітря було важким від поранених, втомлених і відчутно переповнених людей.

Серед усіх цих картин і звуків стояв доктор Ромаріо Бром — змучений, втомлений, як смерть, і так само заглиблений у свою роботу, мов би ніколи не відчував втоми. Коли він помітив Монка, його погляд був важким і млявим, без зайвих емоцій, немов цей боєць, що біжить поранений, був лише ще однією задачею, яку треба виконати.

— "Чого тобі?" — запитав Бром, ледь піднявши погляд від планшету, його голос звучав наскрізь виснажено.

Монк намагався не звертати увагу на біль, зібратись. Він спочатку поквапився, але на кілька секунд затримався, заплющивши очі від болю.

— "Ребра... кажись зломані," — видав він через зціплені зуби. — "Дайте стимів, і я біжу по Скотті, який на рельсі номер 18 був в момент, коли нас накрили."

Бром, здавалося, нічого не чув на мить. Потім він тихо зітхнув, глибоко, наче цей біль був його власним. Не питаючи більше, він мовчки простягнув Монку пакет зі стимуляторами. Його рухи були чіткими, без зайвих слів, бо в такій ситуації кожен знав, що час — це більше, ніж золото.

Монк взяв пакет, вдячно і швидко ковтнув стимулятор, відчуваючи, як моментально тіло почало відновлюватися, хоча біль у ребрах ще залишався. Бром мовчки повернувся до своєї роботи, не давши йому ні поради, ні часу на розмови.

Монк, без зайвих слів, зробив крок у напрямку дверей лазерету, відчуваючи, як стимулятори починають діяти. Кожен рух давав йому трохи сили, але розуміння того, що часу мало, а вартість кожного моменту на вагу золота, змушувало його поспішати.

Він з усіх сил поспішив до 18го рельсотрона. Повсюду були страшні сліди руйнуваня. Де не де було видно космос. Монк подумав, що якби не команда всім вдягнути скафи, то напевно їм би був гаплик. Було видно, що в цьому хаосі ніхто не знає, що робити. Ось когось пронесли в лазарет. А он на купу монотоно складали скафи, оператори яких уже обійдуться без допомоги. Монк ковтнув сльози, та поспішив до рельси на якій мав бути Скотті. 

Відсік біля 18-го рельсотрону виглядав так, наче сюди влетіло щось велике. Під ногами тріщала керамічна плитка зовнішньо обшивки, повзали осколки, а стіни були вкарбовані слідами палаючих уражень.Повсюду було видно вибитді двері з різних відсіків. Монк витягнув з аварійного набору різака і, затинаючись, почав прорізати метал, що вже був посічений вибухами. Це не було легко, бо все навколо наче було зіжмакано в такі поєдання, що він боявся ненароком задіти свого шефа. Тріски від різака відбивалися об метал, і він рвав його, мов жорстка тканина, яку неможливо більше зшити. Він ріжав і ріжав, і здавалося, що цього не буде кінця.

Тут і там поранені, уламки стін, частини відскочених панелей, пошарпані тканини, з яких висовувались обгорілі деталі. Відходячи від місця вибуху, його ноги натрапили на клапті металу і кров, залишену там, де ще кілька хвилин тому був його товариш.

"Що ж сюди влетіло?" — думав він, не в змозі позбутися відчуття, що цей коридор ніколи не буде таким, як раніше. Його думки ставали туманними, коли раптом він відчув, як його сили починають танути. Пробиваючись через уламки, він почав втрачати свідомість. Стики стимуляторів скоро закінчать діяти. "Може, піду за новими?" — думка, що промайнула в голові, була миттєво витіснена: "Ні, це тебе вб’є. Ріж, поки є сили."

Аж ось, нарешті, з різака вирвався останній шматок металу, і перед Монком з’явилося те, що ще кілька хвилин тому було неясним. Щось, що віддалено нагадувало скафандр Скотті. Він замовк. Вся тиша навколо його рвана і болісна. Сльози, які він так довго стримував, рікою покотилися по його щоках. Як тут, і як все сталося?

Скафандр був зім’ятий, скручений але, на щастя, цілісність не була порушена. І на відміну від нього, Скотті який був в них у відділі відягунв віськойвий скаф. Час від часу пікав сигнал подачі невеличкої дози стимуляторів.Він подумав: "Як я його дотягну?"

Погляд мимоволі спустився до реактивного ранця позаду. Він оглянув його швидко, намагаючись оцінити. Схоже, все було ціле. Але як же дістати його звідси? А це ідея вирішив Монк, й увімкнувши його на мінімальну потужність потягнув до медичного відсіку.

— А це іще що за метал? Якого хріна ти його сюди тягнеш? - доктор Бром знавіснів як побачив, що Монк везе крізь коридори корабля які тонули у невагомості, щось у реактивному ранці.

— Лейтенант Скотті сер. Я вирізав його з уламків відсіку, показники скафа, кажуть, що він у комі сер. - ледь прошепотів Монк, і відчувши що стими втрачають дію поринув у темряву. 

Пробудження було болісним. Від спочатку спробував поворухутись. ВІдчув дикий біль у всьому тілі і присмак горечі у роті. Спробував оглнутись, побачив, що він досі у скафі, тільки хтось скрутив шолом. Повітря в медвісіку булу думним, спертим, відчувалось, що його ледь-ледь вистачає на велику кількість поранених. 

— Енсін Монк, з ІТ відділу корабля? до нього підійшов якийсь молодий лейнтенант, в скафі із відміткою комадної рубки.

— Так, це я  сер, щос іще  сталось? , - ледь прошепотів Монк. У горлі пересрхло.

— Вас на нараду до капітана, як ВО обовязків начальника вашого відділу, - він сумно глянув на Монк, і ніби вибачаючсь сказав. - мусите, ваш начальник в медкапсулі, серж загинула.

Монк з кряхтінням піднявся, ледве-ледве доповз до лікаря Брома, і мовчки показав йому на коробку зі стимами. Той хотів но було, щось сказати, але глняув на лейтенанта зі штабу, й мовчки дав Монку синю таблетку. МОнк одразу її проковтнув. Скривився, такої дикої хіматури, він ще точно не  вживав, але в голові прояснилось, і почали вертатись сили.

— Енсіне, в нас нема капсули, аби вас витягувати потім, це отсанній стим який я вам дав у вашому стані. - сумно промовив лікар Бром. 

Монк мовчки кивнув йому та відправився в каюту капітана де якраз відбувалась нарада. Він зайшов і вражено зупипився, з двадцяти офіцерів судна, яких він знав було тільки троє, капітан, андрюс та ешлі. Всі інші відділи представляли або замісники або й взагалі сержанти. Капітан почувши як хтось зайшов стиха мовив:

— Скотті, може ви підкажете, тоді глянув на МОнка, і розчаровано зітхнув, - і Скотті теж..Як він Енсіне?

— Пережив зіткнення біля рельсотрона з чимось великим. Якщо вчасно доставити на базу лікар Бром дає 78%, що витягнуть.

Капітан, гірко розмісявся:

— Вчасно на базу, як? В нас нема енергії, 2м реакторам кришка. Я думав, Скотті як ветеран корабля щось зможе придумати.

Запала гнітюча тиша, і тут раптом Монку стукнула ідея

— Сер, а як реактор карателів? Наскільки я знаю, він потужний ж.

— Безумство, він після бою нестабілний,  - закричав сержант з нашивками техніка, - ми підірвемось, і крім того там все так потовчено, що електроніки не працює, хіба, що хтось піде туди вручну за всім слідкувати…але він таку дозу радіації хапне, що відкачати потім майже нереально…

— І що ви пропонуєте ? ми не дотягнемо нікуди, сигнал СОС послали, але поки до нас прийдуть нам гайки, - хмуро сказав молодий лейтенант який ходив за МОнком.

- Сер а якщо все ж підключити той реактор, і дати навантаження понад норму чи зможемо ми тоді скочити в систему Енк,? туди звідси десь 50 годин льоту, з перегрузкою справимось за 40. Там ж є наша база, законсервована правда, але її закрили рік тому, ви ж як капітан маєте коди доступу туди? - спитав монк

— і хто буде тим дурнем хто буде біля рекатора - спитав технік-сержант

Ешлі глянула на МОнка, з її очей пішли сльози, хлопець похитав їй головою, і спокійно промовив:

— Сер доброволець перед вами. 

Капітан зміряв його довгим задумливим поглядом:

— Ти розумієш, що це може бути квиток в один кінець?

Монк тяжко зітхнув, подивився на всіх, і спокійно промовив:

— Сер, тут один технік, вічно в проблемах, а на другій стороні весь екіпаж, який залишився. Вибирати вам

Капітан брудно вилаявся. Тут технік прокашлявся, капітан люто зирнкув на нього, але той спокійно промовив:

— Сер я тут швидко кинув симуляцію. Ми будемо валити не  одним стрибком, а 3ма по 15 годин, так це довше, але реактор буде стабільніший. Правда нам його треба буде скинути в кінці. 

Капітан хмуро кинвнув

— Дійте.

Монк повільно прокинувся від важкого сну, відчуваючи, як кожен мускул болить. Здавалося, що кожен міліметр його тіла запам'ятав вибухи та руйнування, з якими він зіткнувся. Але зараз він мав лише одну мету: реактор.

Дихання важке, але ще можливе. Перш ніж рухатись, він змінив налаштування на своєму скафандрі: вимкнув автоматичний моніторинг життєвих показників, бо ті показували критичні значення, і, якщо він вірив тим показникам, шансів на виживання не було. Але зараз це не мало значення. Налаштування на екстрену роботу.

Він по черзі підключив основні системи свого скафандра до корабельної мережі. Лише інтерфейс відчувався нормальним, хоча сам Монк ледве тримався на ногах. Він випустив ще одну хвилю стимуляторів, вдихнувши їх через маску, і отримав сигнал від системи керування.

“Технік, вхід до реактора неможливий через відключену автоматику. Залишкова енергія на 14%”, — повідомив нейтральний механічний голос, обриваючи будь-які надії на спокій.

Монк знову прокашлявся, намагаючись взяти контроль над ситуацією. Він перевірив знову всі датчики і вирішив, що йому доведеться діяти вручну. Кожен крок забирає сили, кожен подих болючий, але куди ж йому тепер? Він викликав через свою комунікаційну лінію капітана.

— Це Монк. Підключаюсь до реактора. Дозволяю змінити налаштування на максимальний вихід. Система повідомляє критичні показники.

На лінії була коротка тиша. Йому довелося почекати, поки капітан прийме рішення.

— Зрозуміло, Монк. Тримай зв’язок. Передавай статус кожні 30 хвилин.

Монк коротко кивнув, хоча він знав, що капітан нічого не може змінити зараз. Саме він повинен зробити все можливе, щоб забезпечити бодай якусь надію на порятунок.

Він продовжував рухатися коридорами, ухиляючись від уламків. Повітря стає важким, дихати стає все складніше. Він змінив налаштування скафандра на ручний моніторинг, виводячи кожен параметр на екран. Екран показував критичні показники для кожної системи корабля. Якісь дані були виключені через пошкодження, але з реактором ситуація була стабільно поганою.

Він проклав курс до контрольного відсіку реактора, його ноги вже ставали важчими з кожним кроком, але у голові було тільки одне: не зупинятися. Повітря ставало все гірше, важче, а металеві стіни нещадно скрипіли. Монк підійшов до консолі.

— Монк. Оновлення: потужність реактора знижена на 32%. Вимкнено критичні охолоджувальні системи. Ризик перегріву високий. Потрібна швидка корекція налаштувань.

У вухах знову забряжчало, і Монк відчув, як його серце б’ється все частіше, а дихання стало надто поверхневим. Але він вперто продовжував.

— Система. Змінити потужність. Запуск охолодження на максимальний рівень. Параметри реактора на максимум. Включити турбогенератор на автономній подачі енергії.

У відповідь на його команди панель на екрані запала червоним, сигналізуючи про критичні помилки, але все ж налаштування були прийняті. Він відчував, як корабель здається, його системи починають перевантажуватися, і невидимий тиск у повітрі став занадто гнітючим.

Монк підключив відновлені з’єднання для контролю реактора. Система через кілька секунд підтвердила налаштування:

— Налаштування виконано. Потужність збільшена на 17%. Ризик перегріву знижено на 40%.

Ситуація була критичною, але хоч якась надія з'явилась.

Він знову передав сигнал:

— Капітан, повідомляю: потужність збільшена. Ризик перегріву знижено. Але система охолодження не працює стабільно. Потрібно ще коригувати подачу палива.

Капітан знову затримався на лінії. Чітко було чути, як від нього йде важке дихання, що зрідка обривається.

— Продовжуй, Монк. Якщо витримаєш, ми зможемо врятуватись. Але будь обережний. Вся система на межі.

Монк проковтнув повітря, зібравшись силами. Біль від кожного руху був нестерпним, але він тримався. Налаштування не було досить для порятунку, але ще можна було отримати кілька годин стабільності.

Щоразу, коли він вводив нові команди, підсвітка на панелі реактора змінювалася. Монк повідомляв про нові налаштування кожні 10 хвилин. Останні пару годин він ледве розрізняв, що відбувається навколо.

Тільки коли він досягнув максимального рівня безпеки для реактора, йому надійшло повідомлення:

— Корабель стабільно готовий до переходу. Подальші зміни неможливі. Рішення прийнято. Триває стрибок.

Монк не встиг перевести дух. Стрибок у невідоме був готовий. А наступного моменту знову наступила темрява. І вибух.