На шляху до екскалції. Керування зоряною ескалацією#1

Вечір 30 червня 2…8 року. День випуску. Планета Корд. Академія космофлоту.

Сутеніло. Молодий, трохи повнуватий хлопець раз за разом перевіряв електронну пошту на комунікаторі.

— Ну давай же, заразо… — з надією говорив він сам до себе.

— Що, Монку, знову нічого? — зненацька пролунав трохи насмішкуватий голос. — Певно, не судилося тобі отримати якесь направлення на флот. Але то нічого — завжди можеш податись у якісь служби в порту. Та й на цивільні роботи вистачає запитів на випускників нашої академії.

— Та щоб тобі… Не всі народилися в сім’ї офіцерів флоту, Джуроку. І глянув би я, що було б, якби не офіцерські квоти та зв’язки — як би тобі вдалось отак зразу пробитись у стажери-астрогатори на Третій флот.

— Ггг, ну-ну… Лан, йду я святкувати з групою. А ти — як хочеш: приходь або сиди далі. Може, ШІ флоту розжалобиться й щось тобі випише.

Джурок, посміюючись, розвернувся і попрямував у піцерію до решти групи, яка вже десь годину-дві святкувала завершення навчання та розподіл на флот. Монк і далі сидів на лавці перед корпусом академії. Звичайно, вакансії з розподілу флоту могли прийти будь-де, проте серед академістів була поширена стара традиція — що саме тут ти маєш отримати своє перше направлення на флот. Ну, якщо ти його дійсно отримаєш. Все ж рік за роком під час навчання Монк чув та бачив, що кілька випускників академії примудрялися пролетіти повз. Комусь не знаходили вакансій, когось ШІ відбраковував за результатами перевірки психіки, але, як правило, кожен вважав, що його таке омине. Монк тим більше: хоч і зірок з неба він не хапав, та все ж у групі тримався в середині; у кращі вирватися не міг. Куди вже йому, хлопцю з провінційного містечка Грудек, до гонорових нащадків флотських династій. І так було дивом, що він завдяки реформам нового командувача флоту зумів якось пройти — може, не в найкращу академію космофлоту, але все ж в одну з топ-10. І тут на тобі — такий облом: останній з групи, хто не отримав жодного направлення на жоден корабель. А їх цього року, як він чув, було побудовано немало.

Монк іще посидів з годинку, сумно дивлячись, як поволі у вікнах академії загоряються світильники, а на вечірні заняття поспішають слухачі вечірніх курсів. Потім, брудно вилаявшись, поволі піднявся з лавки та попрямував у бік гуртожитку, де жив останні п’ять років.

На підході до гуртожитку, як завжди, було весело. Що б там хто не казав, а студенти вміли розважатися: трішки алкоголю, трішки заборонених — ну, не так, аби дуже — речовин, трішки веселого настрою… Що ще потрібно, коли все навчання ще попереду? Монк тим часом зчитав ID-карту й пройшов на прохідну.

— Курсант Монк, попрошу вас до коменданта, — зненацька прогудів гучномовець.

Монк розкис остаточно. Мало того, що облом із розподілом, так, певно, знову щось вчудили його співмешканці, а відповідати, як завжди, йому, як найстаршому в кімнаті.

— Курсанте Монку, — комендант, старий відставний сержант флоту, як завжди був чемний, — мушу вас повідомити, що у зв’язку з вашим завершенням навчання ми очікуємо, що ви звільните вашу кімнату орієнтовно до кінця наступного тижня.

Монк присів, наче прибитий. Якось у біганині останніх днів йому зовсім вилетіло з голови, що треба звільняти кімнату. Але й вірно — куди вже думати про неї, коли чекаєш, що ось-ось полетиш підкоряти космос та станеш бравим офіцером флоту.

— До речі, як ваш розподіл? Щось ви зовсім не радісні.

— Пане Ілкінс, а ніяк.

— Як це? Бути такого не може. Я не раз бачив, що й не таких шалопаїв кудись та й пристроїли. Курсанте, ви жартувати надумали?

— Та ні, я таки не отримав жодного направлення. От дивіться — жодного.

— Ет, хлопче, а ти, як завжди, везучий… Треба ж так… Ну нічого, йди відпочинь до завтра, а там, може, тобі щось прилетить. Ти ж не найбільший шалопай у нашому училищі, — співчутливо мовив комендант.

Монк повільно піднявся на 13-й поверх гуртожитку. І так мав море часу, а що робити завтра — не знав. Звичайно, важко топати по сходах, коли є ліфт, але коли твої мрії валяться, можна й так зігнати біль і втому.

У кімнаті, як завжди, волав якийсь серіальчик, на який збігалося півгрупи його співмешканців. Словом, хлопці на молодших курсах, як завжди, жили своїм життям. Монк же сів за старий ноут, ще раз перевірив усю пошту, тричі глянув папку «СПАМ», перевірив історію — чи ніхто нічого не видаляв — і, з черговою лайкою, пішов на кухню за горнятком свіжої синтекави.

Справжня кава з натуральних зерен була рідкісним делікатесом, а от синтетичний замінник із харчового 3D-принтера — пий хоч донесхочу, якщо не гидуєш дешевим смаком синтетики. Але студенти й не таке пили…

Запустивши стару аудіокнигу авторства Роберта Гайнлайна, Монк не зчувся, як заснув.

Наступні два дні Монк пробував надсилати свої резюме на вакансії флоту. Відгукувався на всі, що були для стажерів. І хоч освіту він отримав лише базову, за правилами флоту подальше формування його як спеціаліста вузького профілю мало відбуватися вже після року служби стажером, він сподівався, що десь таки знайдеться його завітна посада — яка б вона не була. Лиш би до зір.

Так і минули ті два дні: кава, відмови, нові резюме. Трохи книг — цього разу старі теранські легенди про Роланда. Монк захоплювався старими історіями про лицарів Тери. Ще б пак — то були велети духу! Не якісь там слащаві герої космобойовиків, якими зараз годували споживачів головідео.

Ранком третього дня, піднявшись за звичкою десь біля восьмої, Монк нашвидку перекусив, одягнув свій парадний мундир курсанта — який уже йому, як випускнику, не дуже й пасував — та вирішив, що варто спробувати ще раз. Якщо машина його не розподілила нікуди, то, може, у вербувальному пункті флоту рекрутер хоч щось підкаже чи зможе направити. Повертатися додому чи в цивільне життя, коли ти останні роки був гордим студентом космоакадемії, — це як мінімум поразка. Та й перед батьками, які стільки сил та надій у нього вклали, було б незручно.

Не маючи грошей на таксі, Монк за звичкою сів у кар-маршрутку й за хвилин тридцять був у тій частині порту, де знаходився вербувальний пункт флоту.

За старою традицією, у флот добровольців рекрутували старі відставні флотські. Дехто з цього сміявся — мовляв, он він, флот-динозаври. Але флот є флот: традиції та старі порядки тут завжди були сильні.

Монк пройшов у широкий світлий вестибюль, вистояв у черзі до автомата з номерками в е-чергу, клацнув персональним терміналом на QR-коді автомата й отримавши номерок, засів в незручне пластикове крісло, чекаючи своєї черги. Десь хвилин за тридцять термінал завібрував, сповіщаючи, що час підійшов.

У кабінеті, окрім рекрутера флоту, стояли два вартові-роботи класу «Страж» — вони мали страхувати офіцера на випадок, якщо кандидат вчинить щось непередбачуване. Такі прецеденти вже були: он нещодавно Монк читав у новинах, що на сьомій базі невідомий терорист-смертник підірвав бомбу, убивши себе та з десяток кандидатів до флоту.

— Так-с, — повільно промовив рекрутер. — Отож, Дем Монк, двадцять два роки, тільки вчора закінчили академію флоту і хочете служити в флоті рядовим? Можу я дізнатися, що ви таке начудили в академії, що йдете в рядові? Ви ж розумієте, без цієї інформації я не зможу оцінити, хто ви і чому так рветеся на флот, навіть якщо академія вас відкинула.

— Сер, — Монк намагався говорити спокійно, — я чесно не знаю, що сталося і чому все вийшло саме так. Але я все ж хочу служити у флоті. Так, я готовий іти навіть у рядові, аби лиш потрапити в космос. Це моя мрія. А чому я не отримав жодних направлень — не знаю. Писав листа в академію, відповіді немає.

— Хм, гаразд. Почекай, зараз зробимо по тобі запит, — тихо мовив офіцер.

Настала гнітюча тиша. Монкові здавалося, що він буквально зменшується на очах, спостерігаючи, як сержант дедалі більше хмуриться, читаючи дані.

— Так, Дем Монк… Слухай, є дві новини. З якої почати?

— Сподіваюся, хоч одна з них хороша?

— Так.

— Тоді почнімо з поганої.

— Дорога у флот через рядові тобі закрита. Ми не можемо брати тебе після завершення академії. От якби тебе відрахували — інша справа. А тут випускник, наші ті журналюги згноблять. Так що вибачай, нікуди тебе взяти не можу.

— Сер, а яка ж тоді хороша?

— Ти й далі числишся у списку молодих спеціалістів, які чекають свого направлення. Раджу не панікувати, а чекати. Може, щось та й буде.

— А можу я хоча б дізнатися, що зі мною не так і чому все так довго?

— ШІ флоту, який відповідає за набір, мені цього не повідомив. А зараз — попрошу на вихід. У нас тут ще немало кандидатів.

Монк поволі попрямував до виходу. Отже, що він має: з якоїсь причини він усе ще у списках, тож шанс потрапити на флот є. Але з іншого боку, «мертві» списки можуть залишатися без руху роками — про таке він теж чув. І знову роздоріжжя: або шукати, куди піти в цивільному житті, тим більше, що в гуртожитку лишалося всього два дні, або повертатися додому, у рідне містечко, і починати там підшуковувати якусь нескладну роботу. З надією, що одного дня він усе ж витягне щасливий квиток і отримає шанс потрапити на флот.

Він марив цим стільки, скільки себе пам’ятав. Ще змалку всім казав, що служитиме у флоті. О, знали б ви, яке це було щастя, коли п’ять років тому він отримав листа про зарахування! Мати плакала, батько теж не міг стримати сліз — за дитину, яка йде до мрії і стане першою за кілька поколінь у сім’ї (відтоді, як прадіда призвали на Третю війну з Імперією Кан), хто побуває за межами планети. І не просто побуває, а й буде офіцером. А тепер — таке фіаско…

Дійшовши до зупинки, Монк дочекався кара і поїхав до гуртожитку.

— Що, хлопче, і далі нічого? — запитав комендант, який стояв біля входу й курив люльку.

— Та де… Не вийшло навіть у рядові записатися.

— Але ти й поспішив: не взяли за день — і вже в рядові зібрався! — засміявся старий сержант. — Може, на тебе чекають великі подвиги, а ти… в рядові. Що ви за молодь пішла: ні витримки, ні впевненості в собі. От ми колись…

Монк пропустив останню тираду повз вуха й рвонув у кімнату. Відкривши термінал, він зайшов на базу вакансій флоту для випускників і оновив своє резюме. Потім почав шукати інформацію про кораблі та станції, які потребували стажистів-адміністраторів, і надсилати заявки.

Після десятої відмови Монк, як завжди, вилаявся і пішов по каву. Алкоголь, може, й підійшов би краще, але, знаючи свою вдачу, він вирішив, що нап’ється тільки тоді, коли отримає свою посаду. Бо був ризик, що, напившись, пропустить виклик — і тоді про мрію у флоті можна буде забути.

Зайшовши в голомережу Федерації, Монк вилаявся ще дужче. Кілька його одногрупників уже виклали фото у парадних мундирах, дехто поставив статус: «Працюю на флоті». І в приваті вже чекало повідомлення від мами: як його успіхи і де він служить.

До цього моменту він ще тримався, але всі ці радісні фото, статуси, оновлення, підписи й нескінченні питання добили його. Хотілося втекти, забутися або піти й просто вигукнути все, що накипіло. Як так? Чим він гірший? Навіть найбільші невдахи групи вже служили, а він сидить у гуртожитку, мов останній ідіот, розсилає резюме, збирає відмови й бігає записуватися в рядові. І все це під веселий гамір, коли інші святкують так, ніби завтра кінець світу.

Набравши маму, Монк спробував заспокоїти її: мовляв, іще шукає посаду, так буває, хай не хвилюється — він не відступає від мрії. У відповідь почув, що він як був дитиною, так і залишився. Трохи різко попрощавшись, він пішов прогулятися містом.

Однією з переваг гуртожитку було те, що просто навпроти знаходився парк, який називали Студентським. Поруч стояло кілька гуртожитків різних вузів, тож тут завжди крутилися студенти: гуляли, дуріли, іноді й билися. Дивне місце для усамітнення, але Монк знав кілька відлюдних куточків, схожих на ліси біля його рідного Грудека. Там можна було відчути себе героєм лицарських романів з часів дикої Тери.

Увечері він вирішив згадати пораду Джурока й спробувати податися в цивільний флот. Вони ж теж літають до зірок. «З чим не жартують боги», — подумав Монк. Але, як завжди, після години відмов через брак досвіду він сердито закрив ноут і пішов спати. Сил ані скаржитися, ані мучити себе вже не лишилося. Місяць фінальних іспитів і тиждень пошуків вакансій висотали з нього енергію так, ніби він усе літо відпрацював на батьковій свинофермі. Може, туди й доведеться повертатися…

Вранці Монк прокинувся розбитим. Завтра був останній день його перебування в гуртожитку. Далі — або додому, або шукати роботу в місті. Кредитів вистачить на перший час, але що потім? Сидіти й чекати?

Запивши сніданок кавою, він почав пакувати речі. «Чекати можна й удома», — подумав він. Від мрії про флот не відмовиться. Рік чекати — значить рік, два — то два. Заодно допоможе батькам. Тим більше, за роки навчання він їх майже не бачив: то завдання в академії, то практика. «Флот же не викине в нікуди стільки грошей, скільки вклав у мене», — з надією подумав Монк. Хоча… цей місяць показав, що ніхто за ним особливо не ганяється.

Речей за п’ять років назбиралося небагато — кілька сумок, які завтра легко дотягне до кара. Потім — вокзал, і привіт, рідний Грудек.

Вирішивши присвятити день прогулянці містом, він повільно блукав вулицями. Місто гуділо, як вулик. Удалині методично спалахував орбітальний ліфт № 4 — флот щось відправляв чи отримував з орбіти. Минаючи вивіски VR-клубів і голотеатрів, Монк думав, що колись би зайшов, але не сьогодні. Сьогодні було не до розваг.

Коли він повернувся, на прохідній чекало повідомлення: зайти до коменданта.

— Ну що, курсанте, готові звільняти кімнату? — сержант, як завжди, був підкреслено чемний.

— Так, частину вже зібрав. Не хвилюйтеся, завтра все буде готово.

— А куди далі? Вакансію знайшов?

— Ні, рекрутер сказав чекати. Поїду додому, відпочину. Після Портленка рідний Грудек — як курорт. Правда, працювати доведеться, але я звик.

— І що, так просто відмовишся від мрії? Ти ж зорями марив.

— Пане, я спробував усе: купа відмов, у рядові не беруть, у цивільний флот без дозволу ШІ — ніяк. Якби хоч десь, на якійсь розвалюсі, але у флоті…

— Байдуже, де служити? Хоч на розвалюсі?

— Так. Знаю, ми, молодь, уже не ті — без амбіцій і все таке.

— Ич ти… Іди вже. Завтра будь готовий вирушати.

Того вечора Монк забив на все. Запустив чергову стрілялку й безцільно натискав на гашетку: «Піу-піу» дзвеніло у вухах. Одногрупники з третього курсу кликали на загальну вечірку, але він зробив вигляд, що не чує. Завтра треба приїхати додому свіжим. І так буде нелегко — фактично визнати перед собою і всіма, що мрія хлопчика з ферми згоріла. Ще один, хто обламався і повернувся зализувати рани. І хоча це звична історія, ніхто не хоче бути її героєм.