Зал слави

За спиною Клауса почулися кроки. Магіус поволі скорочував відстань і сніг під його черевиками підступно скрипів у такт легкій ході.
Зачекавши кілька секунд, лицар швидким рухом вихопив мечі і блискавично обернувшись, приставив гостре лезо до шиї мага.
— Ми всі припускаємося помилок, мій друже. І на жаль я не виключення, — мовив Магіус завмерши на місці.
Клаус пильно дивився у вічі чарівника. Одна мить і він здатен обірвати його життя, втім чи дозволив би чорний лицар так легко піднести меч до своєї шиї?
— Свого часу я також був не байдужий до зброї та як і ти мріяв завжди залишатися молодим, — розпочав чарівник. — Мені надали таку можливість, проте з часом забажали за свої послуги занадто високу ціну. З воїна я мав перетворитися на вбивцю.
Клаус не зводив погляду з Магіуса, намагаючись зрозуміти про що саме говорить його співрозмовник.
— У світі існують лише два комплекти таких обладунків, вочевидь ти мав нещастя побачити обидва, — ствердно мовив Магіус.
— Вони належать чорному лицареві, — коротко відповів Клаус.
— Ти правий. Мені «випала честь» отримати їх у подарунок від того, кому ти разом зі своїми друзями завдячуєш довготривалому перебуванню у замку «Чемпіон», — голос Магіуса лунав спокійно та впевнено. — Я одягнув їх лише раз, але позбутися чорної броні неможливо, допоки живий той, хто її створив. Можно кинути обладунки до болота, спробувати перекувати, втім магія сильніше за звичні нам речі. Ця броня завжди повертається до того, кому належить. У моєму випадку це нагадування про власну помилку і вічна спокуса знову відчути себе воїном та відповідно пристати на темний бік.
— Дивно, що ти ще живий після того, як відмовив тому, кому не можна відмовляти, — парирував Клаус.
— Ти також зробив вибір, який не до вподоби темному володарю. — Впевнено відповів Магіус. — На рахунок мене - сам того не відаючи я все ж таки допоміг йому знайти гідного опонента, необачно втягнувши Кнайта у цю історію.
— Чому я маю тобі вірити? — запитав Клаус.
— Якби на моєму місці стояв чорний лицар, при всій повазі до твоєї майстерності у володінні мечем, ти був би вже мертвий, — відказав чарівник.
Клаус вагався, якби не дивна знахідка у кабінеті Магіуса, він би ніколи не запідозрив чарівника у подвійній грі. Боячись бути викритим, навряд чи він дозволив Клаусу вільно заходити до власної кімнати. Витримавши паузу, лицар опустив зброю.
Тіло Магіуса поступово починав пробирати холод. Чарівник накинув на голову каптур, повільно розвернувшись спиною до Клауса.
— Моїх сил вистачить, аби відправити тебе до магічного каменю де ти перестрінеш Кнайта і Вінда та вчинеш так, як вважаєш за потрібне, або перенести нас по той бік брами, залишивши трохи магії на випадок несподіваних зустрічей. Іншого шляху немає, — мовив Магіус, вказавши у бік замку «Вінтер».
Важкі спогади знову огорнули свідомість Клауса. Програний бій та найважливіше - наслідки, що потяг за собою його фінал.
— Ми вирушаємо до замку, — ствердно мовив лицар, одягнувши на голову шолом з червоним пір'ям.
Знайомий блакитний овал створений Магіусом зробив свою чарівну справу, доправивши Клауса із чарівником прямісінько до обійстя Крижаного короля. 
Від широкого холу тягнулися доріжки, котрі неначе закам'янілі лісові стежки розходилися в різні боки, ховаючись десь у нетрях замку. Навколо царювала напівтемрява і здавалося шукати кого небудь у цьому закинутому «велетні» було марною справою, проте Клаус відчував - вони не самі.
— Нам сюди, — впевнено мовив Магіус, вказуючи на потрібну доріжку.
За мить у долоні чарівника спалахнула невелика блакитна куля, поволі розсіюючі міцні тенета темряви.
Чарівник планував дістатися однієї із потаємних кімнат, через яку волів потрапити до підземелля. Свого часу, Магіус неодноразово бував у замку «Вінтер», через це добре знав місце розташування більшості приміщень.
За наступним поворотом на нічних гостей чекало роздоріжжя. 
— Рухаємося вперед, — пошепки мовив Магіус і блакитний вогник у його долоні почав згасати, ніби прагнув сховатися від зайвих очей.
Клаус зробив крок уперед, аж раптом зупинився. Щось змусило його поглянути ліворуч, пильно вдивляючись у напівтемряву довгого коридору.
— Це шлях до «Зали слави». Нам туди не потрібно, — ствердно наполіг Магіус.
Але Клаус здавалося не чув свого супутника. Ноги неначе самі попрямували у напрямку загадкового коридору. Це не була магія, втім нестримне бажання лицаря обрати саме цей шлях брало гору і схоже Клаус визначився зі своєю дорогою.
— Стій! Зараз не час, — чувся тихий голос чарівника, що здавалося насилу стримував себе, аби не зірватись на крик.
Проте Клаус мовчки минув коридор, увійшовши до величезного приміщення. Десь високо виднілися чисельні стрільчасті вікна, крізь які потайки зазирало місячне сяйво. По периметру великої квадратної зали розташовувалися безліч дверей, а стеля ховалась ген над головою.
Намагаючись пересуватися нечутно, Магіус наздогнав лицаря, зупинившись поруч із ним. Блакитний вогник у руці чарівника зовсім зник, наголошуючи своєму господареві про ймовірну небезпеку.
— Ти схоже втратив слух, а може й розум! — не стримався Магіус і ледь чутна луна прокотилася кам'яними стінами.
Клаус добре чув свого супутника, але погляд лицаря наразі був спрямований у кінець зали, де височів кам'яний трон. На перший погляд могло здатися, що на ньому сидить напрочуд подібна на справжню скульптура воїна. Проте Клаус знав - постать на троні жива.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.