Друзі по неволі

Перед все ще не чітким поглядом Вінда, мірно розгойдувалася величезна, металева люстра. Навколо панувала тиша, яку порушувало лише потріскуванням десятків маленьких язиків полум'я над головою.
Де він і що сталося? Його розум говорив, що необхідно піднятися, але тіло не реагувало. Пам'ять відновлювалась повільно, маленькими уривками, і все не хотіла складатися в єдину, цілісну картину.
Це його люстра, до болю знайомий великий зал. Чому ж він, господар цього замку, лежить на холодній підлозі? Крапелька гарячого, жовтого воску, зірвавшись із далекої свічки, впала на праву щоку, несподіваним теплом повертаючи його з чорноти небуття.
За мить Вінд згадав, як, стоячи на сходах, тримав меч в руці, потилицею відчувши сильний удар, що крушив череп і вибивав дух.
На лицаря напали, тепер все стає на свої місця, і уривки пам'яті зливаються воєдино. «Звичайно - після таких ударів не виживають», думав Вінд, сухою і цілою потилицею відчуваючи холод, що линув від підлоги.
Поступово тіло стало реагувати на спроби поворухнутися. Він підняв голову, і обережно, перевертаючись на лівий бік, упершись руками в підлогу, спробував піднятися. Ноги підкосилися, але Вінд все-таки встояв.
Схоже, удар був смертельним, тоді що ж відбувається, де я? Пекло це або рай? Але все навколо так нагадує рідний дім.
Вінд, ніби безпорадний старий, маленькими невпевненими кроками, хитаючись і намагаючись знайти руками найближчу стіну, щоб не впасти, дістався сходів. Присівши на підлогу він кілька секунд перепочив, а потім глянув на свій одяг. Замість обладунків, він побачив стару робу і штани із мішковини, взуття було відсутнє.
Набравшись сил і піднявшись, господар замку, попрямував до вхідних дверей, бажання вийти назовні вело його геть з дому, ніби усе відбувається уві сні, і залишатися тут не мало сенсу, а зволікання тягне за собою неминучу, страшну небезпеку.
Вінд підійшов до вхідних дверей і на кілька секунд зупинившись, спробував відчинити їх. Двері не піддавалися.
Ці «дубові вартові» ніби приросли до товстої, масивної кам'яної стіни і лише на вигляд нагадували двері, не даючи можливості для виходу назовні.
Вінд перевів погляд у бік вікон, і хоча грат не спостерігалось, вибити товсте скло, в теперішньому стані, йому було не під силу.
Господар підійшов до сходів, що розташовувались ліворуч від центру холу і, тримаючись за поручні, крок за кроком почав свій непростий шлях, який в недалекому минулому з легкістю міг подолати за лічені секунди.
Піднявшись, він дістався до кімнати і, увійшовши усередину, побачив те, що шукав, навпроти столу стояв дубовий стілець. Взявши його в руки, чоловік повільно став долати шлях назад разом зі своєю тепер уже не легкою для його теперішнього стану ношею.
Вінд спустився вниз і зупинився навпроти високого стрільчастого вікна у чорній дерев'яній рамі.
Могло здатися, що господар замку, ніби знесилий старий вирішив присісти біля вікна, даючи відпочинок втомленій спині і ногам, вдивляючись у непроглядну темряву за вікном, але мета Вінда була іншою.
Трохи почекавши, він зібравши усі сили, підняв стілець перед собою і, навалившись усім тілом, штовхнув вперед, сподіваючись прокласти собі шлях назовні.
Дзвін розбитого скла дрібними уламками розсік навколишню тишу, і здавалося, що звук цей, рознісся по всьому замку і його околицях. В боки полетіли гострі, неначе леза шматки скла, але за мить, в точності повторивши свій політ, уламки повернулися назад, знову ставши цілим вікном.
«Так не буває!» Подумки мовив до себе Вінд. Тепер все зрозуміло, це просто жахливий сон, якщо не вдається прокинутися, можливо, морок сну розвіється сам, якщо знайти ліжко і, прикинувшись сплячим, дочекатися ранку.
Подолавши сходи, він піднявся до кімнати, на цей раз трохи швидше і, побачивши ліжко, ліг в нього, та закривши очі, негайно ж заснув.
Вінд прокинувся та підвівся зі свого ложа. За вікном був ясний день, і кімната добре освітлювалася, разюче відрізняючись від приміщення із нічного жаху, а самопочуття приємно радувало відчуттям сили в тілі.
Чоловік згадав про нещодавній сон і не поспішаючи, вийшов з кімнати, вирішивши розвіяти залишки нічного видіння. Він спустився в хол і, підійшовши до вхідних дверей, спробував відчинити їх, але вони були наглухо закриті, схоже, заклинило механізм замка.
Вінд озирнувся по сторонах, на стінах по обидва боки розташовувались смолоскипи, зроблені із металу. Взявши один з них у руки, Вінд підійшов до вікна і, розмахнувшись, кинув його в скло, яке розсипалося на дрібні уламки. Але за мить знову повернулося у віконну раму.
«Я все ще сплю» — подумав Вінд.
Він глянув на себе і побачивши стару робу та штани, миттєво відчув босими ногами холод, що линув від підлоги. Пам'ять і фізична сила, частково повернулися до господаря замку, і він поспішив на третій поверх, до залу для фехтування.
Увійшовши в середину, Вінд побачив свої обладунки, що висіли на стійці-хрестовині. Поруч із ними стояли металеві чоботи. Ось тільки шолом був інакший, схожий на той, який належав Вінду, але безперечно інший.
На маленькому, круглому столі, позаду хрестовини, лицар побачив свій меч, який виблискував під світлом падаючих на лезо сонячних променів.
Недовго думаючи, Вінд убрався в обладунки, і, взявши меч, попрямував до холу. Лати, здавалось, надавали сил, і тепер він не відчував себе абсолютно незахищеним перед обличчям небезпеки, яка могли очікувати його на шляху. Тепер необхідно було знайти вихід назовні.
І знову господар замку стояв перед наглухо закритими вхідними дверима, і оцінююче дивився на їх потемнілу від часу поверхню. Міцніше стиснувши меч, і не випускаючи з іншої руки шолом Вінд навалився усім тілом на злощасні двері. З таким же успіхом він міг намагатися зрушити кам'яну брилу. Стало зрозуміло, що з цієї ідеї нічого не вийде.
Відступивши, його осяяла думка, що через збройову кімнату, можна потрапити назовні, підземний хід міг вивести його в лісову гущавину, далеко від кордонів замку. Проте на останок вирішив ще раз спробувати вийти крізь головні двері.
Він одягнув шолом та розбігшись, ще раз штовхнув двері плечем, вони зі скрипом, ніби злегка насміхаючись, відчинилися, і Вінд вивалився за поріг. Воїн озирнувся, навколо не було ні душі.
Лицар вирішив зняти шолом, аби сповна вдихнути свіже повітря, сонячного дня. Але як тільки шолом залишив своє законне місце, ніби невидимий вихор огорнув Вінда, і він знову опинився в замку, посеред великого залу, по інший бік замкнених дубових дверей.
Спроба вийти не увінчалася успіхом. Двері знову встали неприступною перешкодою на шляху, приголомшеного від того, що відбувається лицаря. Господар будинку стояв у нерозумінні, а за кілька миттєвостей знову надів шолом і спробував відкрити двері. Вони скрипнули та відчинилися.
Висновок напрошувався сам собою. Вінд може залишати замок, але лише, одягнувши зловісний шолом. Нехай так, лицар був радий і цій можливості.
Найближчим містом був Грінспрінг. Він знаходився в чотирьох годинах неспішної їзди від замку «Чемпіон». Проте, через відсутність коня, Вінда чекала довга «прогулянка» пішим ходом.
Навколо привітно світило сонце, природа жила своїм звичним життям, але замок і його околиці ніби вимерли. Вінд був переконаний, що спроба знайти коня, результату не принесе, можливо, він помилявся, але прийняв рішення йти до столиці королівства пішки.
Воїн йшов по дорозі, що вела до Грінспрінга, він добре знав її, навіть після того, що сталося пам'ять не підводила його. Протягом усього шляху, Вінд нікого не зустрів і коли сутінки почали вкривати старий ліс, лицар побачив вдалині столицю королівства.
До міста, залишалось, менше півгодини шляху, як раптом, Вінд зробивши крок вперед, зупинився, далі йти він не міг. Щось стримувало його, не давало можливості рухатися, немов прозора, невидима стіна, відокремила лицаря, окресливши чіткі межі для пересування.
Вінд спробував обійти це місце, але все було марно, примарна стіна не пускала його. Воїн досить швидко усвідомив, що це фінальна точка його шляху, а дальність переміщень має свої, чітко окреслені межі.
Не залишалося нічого іншого, як повернуться назад і лише зараз, Вінд зауважив, що за весь тривалий похід він абсолютно не втомився. Протягом усього часу лицар жодного разу не зупинився для відпочинку, почуття голоду і спрага не турбували його.
Вінд розвернувся у зворотному напрямку і, зробивши декілька кроків, зупинився та зняв з голови шолом.
Уже за кілька миттєвостей знайомий вихор огорнув його, і лицар опинився у великому залі власного замку, під залізної люстрою, що мірно погойдувалася. Тепер світло її свічок заспокоювало, і Вінд, прийняв правила дивної гри.
Наступного ранку, воїн обійшов увесь замок, не знайшовши жодної душі. Єдиною знахідкою, став його старий шолом, що так невдало був відсутній на голові свого господаря у той зловісний вечір.
Сумнівів не було, Вінда жорстоко вбили у власному замку. Використовуючи магію, його повернули до життя, подарувавши безсмертя, але обмеживши в можливості пересування. Тепер Вінд був прив'язаний до свого замку, і не міг залишати навколишній старий ліс.
Він не відчував потреби в їжі і воді, нігті та волосся перестали рости, а зовнішність лишилась такою ж, як в день, що став для нього останнім, давши початок нового життя. Про старість і хвороби можна було забути, рівно, як і про почуття втоми та болю.
Вінда не можна було вбити, зупинити його на короткий час міг пропущений удар, достатньої сили, аби убити звичайну людину. В цьому випадку душа лицаря залишала тіло, лишаючи нерухомі рештки в обладунках, але незабаром поверталася назад, і воїн знову приймав звичний вигляд.
Час минав, дні тяглися, змінюючи один одного, зливаючись в нескінченну низку довгого, позбавленого сенсу існування. Вінд намагався зайняти себе, щоб хоч якось приглушити відчуття абсолютної самотності.
У нього була велика бібліотека, яка після переходу в «інше» життя, нез'ясовним чином істотно збільшилася, даючи можливість для пізнання нового.
Окрім літератури, Вінд захопився  живописом, так як раніше і сам непогано вмів малювати. Одного разу, у бібліотеці, він натрапив на книгу, в якій описувалася ковальська справа, і тонка майстерність гравірування. Користуючись своїми навичками художника, і необмеженим запасом часу, Вінд, крок за кроком почав осягати складне ремесло, гравера.
Багато годин, не знаючи втоми, день за днем, проводив Вінд у невеликій кузні, розташованій в одній із багатьох кімнат нижнього поверху замку.
Нове ремесло давалося не відразу, але завзятість все-таки взяла гору. Вінд зумів створити прекрасне гравіювання - на панцирному нагруднику з'явився малюнок вершника на коні. Ця робота дуже сподобалася починаючому майстрові, і він вирішив залишити її.
Також, Вінд щодня здійснював прогулянки лісом, не забуваючи знаходити час для тренувань в залі для фехтування.
Хтось, невідомий, до найменших дрібниць продумав цю злу гру. Час в цьому місці протікав дещо інакше. Більшість людей, потрапивши в подібну ситуацію, напевно збожеволіли б, перебуваючи у повній самотності і будучи обмеженим в пересуванні.
Вінду здавалося, що він знаходиться у своїй «в'язниці» близько року. Насправді ж, за межами зачарованого для Вінда лісу, пролетіло не менше двадцяти.
Лицар знаходив лише одне пояснення тому, що відбувається. В своєму минулому житті, він мріяв назавжди залишитися найкращим воїном і бути вічно молодим і сильним. Що ж, його мрія зіграла з ним жорстокий, злий жарт.
Вінд стояв в своїй кімнаті, задумливо дивлячись у вікно на безкрайній, густий ліс, який здавалося, вкрив усе навколо, зеленню своїх високих, старих дерев.
У багатьох із нас є мрії, і нехай часом вони здаються нам майже неможливими, але щиро бажаючи чогось, попри все, ми все ж продовжуємо вірити. Не втрачав надії і Вінд, женучи від себе погані думки, не даючи серцю втратити непохитну віру у те, що коли-небудь, невидима в'язниця зникне, а життя знову поверне в ці колись прекрасні місця спів птахів і голоси людей.
—  «У холі», — почув Вінд приглушений, віддалений голос, який лунав, немов попередження.
Хоча поруч з ним в цей момент не було ані душі, фраза, все ж таки пролунала.
Таємничий, м'який, голос линув із шолома, який наразі знаходився на голові Вінда. Цей чарівний предмет, не тільки давав можливість своєму господареві залишати межі замку, але і заздалегідь попереджав власника про можливу небезпеку, або присутність кого небудь поруч із ним.
Утім, Вінд не знав, чого бояться в його теперішньому стані. Він був відважною людиною при житті, а тепер і зовсім забув, що означає слово «страх».
За час свого нового життя, у глибині лісової гущавини, лицар зустрічав живих істот, але це були не люди ... До того ж вони не заходили всередину замку, вочевидь здогадуючись, про те, що господар, жорстоко покарає їх за таку зухвалість.
Тим не меньше, шолом завжди «говорив» правду і Вінд, діставши меч, поспішив до холу на зустріч із невідомим.    
Підійшовши до сходів, він поглянув униз і побачив чоловіка, що нерухомо лежав посередині просторого залу. Положення його тіла, виглядало так, ніби людина впала з висоти, приземлившись на спину.
Господар замку, швидко спустився і підбіг до незнайомця. На чоловікові Вінд побачив до болю знайому робу і штани із мішковини, які доходили до щиколоток босих ніг. За комплекцією, людина, що лежала на підлозі нагадувала Вінда, досить високий та на вигляд з добре розвиненим тілом.
Незнайомець відкрив очі, побачивши лицаря в обладунках, що схилився над ним.
—  Де я? — мовив незнайомець.
—  Ви у замку «Чемпіон», — відповів Вінд, намагаючись поглядом знайти можливі пошкодження на тілі людини. — Поворухнутися, можете?
Чоловік спробував підвестися, але слабкість в тілі, не дала йому цього зробити. Вінд був упевнений, що з його «гостем» відбулося те саме, що і з самим лицарем. «Якщо так, то переломів не повинно бути», подумав Вінд і, вирішивши ризикнути, акуратно допоміг незнайомцю піднятися.
Пошкоджень, справді не спостерігалося, почуття болю наразі було відсутнє, але жахлива втома, підкошувала ноги незнайомця, так, неначе по ним пройшлися гострим лезом.
Вінд допоміг йому піднятися до кімнати і за деякий час, коли сили і пам'ять, почали повертатися до нового постояльця замку, товариш по нещастю повідав свою історію.
Незнайомця звали Клаус. Останнє, що він пам'ятав, це те, як їхав верхи лісовою дорогою, вкритою снігом, яка повинна була привести його до одного із замків півночі.
Трохи пізніше, в пам'яті Клауса воскресне ще один спогад — бій з лицарем на ім'я Вінтер і фатальний удар його меча.
У свою чергу Вінд повідав про те, що пам'ятав із свого минулого. Історія, про життя, після смерті, і таємничий замок та околиці, які мають чіткі межі, не відразу змогли вкластися у голові нового «бранця» замку. Але з часом Клаус все побачив сам. Він також не міг вийти назовні, без шолома, і був обмежений у своєму пересуванні.
Майже всі свої обладунки, Клаус знайшов у залі для фехтування, куди привів його господар замку.
Клаус взяв до рук довгий, меч, який лежав на столі, і майстерно прокрутив його в руці. 
—  Не погано, — відзначив Вінд.
—  Схоже, я вмію фехтувати, — відповів новий знайомий, згадуючи уривки зі свого нещодавнього життя.
В недалекому минулому він був майстром клинка, найкращим майстром.
Клаус одягнув обладунки. Не потрапляли на очі лише його металеві рукавиці. Замість них, хтось залишив у «подарунок» лицареві нові. Незабаром Клаус дізнається, що ця річ, не просто красиво виконаний атрибут захисту.
Вінд і Клаус потоваришували. І не тому, що були єдиними мешканцями замку. Їм завжди було про що поговорити. По-своєму різні, але, в той, же час із дуже схожими життєвими принципами, вони стали дійсно справжніми друзями, підтримуючи один одного і вірячи у те, що прийде час, коли, чорна смуга в їхньому житті, змінить свій колір.
Минали дні за днями. Одного разу, вирішивши в черговий раз, спуститься до бібліотеки за новою книгою, Клаус побачив у холі чоловіка, який погойдувався з боку у бік, неначе дитина, яка робить свої перші кроки, намагаючись знайти точку опори, хапаючись руками за повітря і падаючи.
Ним виявився третій лицар, нез'ясовним чином, втім, як і двоє інших мешканців замку «Чемпіон», за чиєюсь злою волею потрапивши сюди.
Зипер, таке ім'я носив цей лицар. Останнє, що він пам'ятав про себе, це те, що відправившись до старого лісу потрапив у пастку. За словами Зипера, нападаючі не були людьми, вони лише нагадували особин людського роду.
У залі для фехтування, куди він піднявся разом із Віндом і Клаусом, за деякий час, після нещодавнього «прибуття» до замку, лицар побачив свої обладунки та зброю.
Зипер, підійшов до стенду - хрестовини, але на мить перевів свій погляд на стенд, що розташовувався поряд. На ньому знаходився обладунок з гравіюванням коня, зроблений Віндом.
— Яка прекрасна робота! — із непідробним захватом мовив Зипер.
— Подобається? — запитав Вінд.
— Так, я дуже люблю коней, пам'ятаю, що непогано їжджу верхи, — мовив лицар.
— Значить, він чекав на Вас, — посміхнувся Вінд. — Беріть, це подарунок. У цьому місці не багато приводів для радості, ви скоро це зрозумієте.
Зипер взяв обладунок в руки і, озирнувшись у бік Вінда, хотів подякувати йому, але не встиг. У дворі почулося іржання коня. Всі троє обернулися в напрямку дверей і поспішили до виходу із кімнати.
— Одягніть шолом, — на ходу кинув фразу Клаус, звертаючись до Зипера.
Вибігши на вулицю, вони побачили білого коня, що переступаючи з ноги на ногу, стояв неподалік від дверей.
— Це що? — запитав Клаус. 
— Кінь. — ствердно мовив Вінд. 
— Я бачу. Звідки він тут узявся? — продовжив Клаус дістаючи свій меч. — На ньому є збруя, отже десь неподалік має бути вершник.
— Це мій кінь, — спокійно мовив Зипер. 
Друзі перезирнулися. 
— Його звуть «Смерч», він був зі мною у той день в старому лісі. 
— Тоді все зрозуміло, — сказав Вінд.
Зипер підійшов до тварини і провів рукою по її білосніжній гриві.
— Спасибі, що був зі мною до кінця, — із сумом мовив лицар, притулившись чолом до голови коня.
Одного разу Зипер розповість друзям свою історію. У них буде ще багато часу для розмов і роздумів.
Їх усіх пов'язувала жага вічної слави і молодості, так їм здавалося. Але причина була іншою. Хтось наполегливо збирав під свої прапори кращих лицарів, даруючи їм вічне життя, не даючи померти, забравши з собою в могилу усі вміння і майстерність ведення бою. Ось тільки навіщо...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.