Повний місяць

Вік підвівся і попрямував до виходу на двір. Кнайт же увійшов до своєрідної арки, між двох сходів, які вели з першого поверху далі вгору. Лицар пройшов під ними і зупинився біля невеликої двері, яка нагадувала вхід до кімнати, така ж за габаритами, але безумовно, товща і важча.
Чемпіон одягнув шолом. Кнайт не особливо любив його носити, але зовні такі речі дуже подобалися хлопцеві. У лицаря була навіть невелика колекція. Відмінний, красиво і надійно зроблений обладунок округлої форми, з досить високим забралом та вертикальними отворами для дихання. Він чимось нагадував той атрибут захисту, який воїн планував сьогодні повернути.
Багато хто визнав би не розумним, відмовлявлятися від додаткового захисту, а тим більше голови. Чимало людей вважали б людину, яка свідомо не одягає шолом, тим, хто хоче показати, рівень досконалості своєї майстерності, безвідповідально нехтуючи безпекою. Та це було не про Кнайта. На турнірах, лицар завжди виступав у шоломі, це було невід'ємним правилом поєдинків. Коли він відчував, що знаходиться там, де необхідно бути максимально захищеним, хлопець також одягав шолом.
Ось і зараз, договоривши з Віком, Кнайт стояв перед дверима вже у повній екіпіровці. Обладунки були йому до лиця і виглядали напрочуд гармонійно. Вони повністю поєднувалися з внутрішнім світом Кнайта, належним чином відповідаючи його зовнішності. Лицар стежив за собою, але нарцисизмом не страждав.
Чемпіон кілька секунд дивився на двері, а потім потягнув за ручку і зробив крок вперед. Перетнувши поріг, лицар увійшов до внутрішнього двору. Зачинивши по собі двері, Кнайт пройшов ближче до центру величезного майданчика, який наразі відкрився очам. Лицар зупинився і, озирнувшись навколо себе на секунду завмер. Ристалище. Серце Кнайта на мить переповнили емоції, так, ніби маленький хлопчик, який мріє потрапити на трибуни, будучи без розуму від турнірів, сам вийшов на головну арену. 
— Оце так! — мимоволі злетіли слова з вуст Кнайта. 
Хвиля емоцій миттєво заполонила розум. Воїну доводилося виступати на безлічі майданчиків для турнірів, але цей був інакшим. Побудований за таким же принципом, як й інші, але все одно відрізнявшийся від тих, які доводилося бачити раніше. В голову приходили слова, чимось схожі на враження Кнайта від замку, коли він побачив його вперше. Потужне, ґрунтовне, величне, місце для справжніх чемпіонів.
Лицар ні в якому разі не був зарозумілим, і завжди намагався з повагою ставитися до всіх своїх суперників. Але це місце вражало настільки, що думки самі собою говорили, цей майданчик призначений тільки для найсильніших. Місце, де немає явних фаворитів, тільки найсильніші лицарі, самі харизматичні, найкращі. Лише ті в поєдинку з ким неможливо завчасно передбачити результат зустрічі.
Кнайт ще раз роззирнувся навколо. Ристалище вражало. Трибуни для глядачів, безумовно, вони були порожні, але не зруйновані. На самому майданчику не знаходилося нічого, що могло заважати рухові, ані гілок, ні каменів, ні уламків. Всі стіни на місці, був відсутній тільки розділовий бар'єр. В цілому воно було готове до проведення поєдинків. Велике за площею, не вистачало лише декорацій з гербами і трохи роботи з незначною реконструкцією трибун.
Хмари зникли, і знову повний місяць з безліччю зірок світили яскраво, цього світла було достатньо, аби практично повністю освітити весь майданчик.
Лише тільки один дальній кут у самому кінці ристалища, навпроти Кнайта, вперто приховувала темрява. 
«Вік би оцінив». Подумки мовив лицар, ще раз обвівши поглядом місце для поєдинків. 
Кнайт вже збирався йти до дверей, і покликати друга, але почув іржання коня, не гучне, віддалене.
Коні друзів знаходилися досить далеко, їх з чемпіоном розділяла добра половина замку, та й іржання не було схоже на Шторма, або Клевера. Теоретично це міг бути кінь одного з друзів, але Кнайт, схилився до того, що йому просто почулося. Той, хто має відношення до військової справи, або приймає участь в турнірах, досить часто чують іржання коней, брязкіт зброї та обладунків. І часом, навіть якщо поруч немає коня, і ніхто не використовує військові атрибути, вони можуть чути ці звуки у власній підсвідомості.
Лицар вирішив, що йому здалося, але за кілька хвилин він зустріне Віка і перепитає друга, про всяк випадок. Так собі гадав Кнайт. 
Але десь далеко, почувся тупіт ратиць, так, ніби кінь переминається з ноги на ногу. Вдалині, але точно не на протилежній частині замку. Чемпіон спробував вловити, з якої саме частини ристалища лине цей звук, але так і не зміг.
Тупіт припинився, але за мить почувся знову, ніби кінь повільно, крок за кроком, почав набирати свій хід.
Лицар нахилив голову в бік і став вдивлятися у віддалений кут ристалища.
Мить! І Кнайт завмер, не вірячи своїм очам! З суцільної темряви, вирвався лицар на коні, з турнірним списом в руці і летів в його напрямку на божевільній швидкості. 
Час для чемпіона на секунди ніби зупинився, і водночас пролітав.
Якби на трибунах були глядачі, в їх очах лицар, що мчав на Кнайта постав подібно блискавці, яка за частку секунди досягне своєї мети, настільки швидко вершник розігнав свого коня.
Кнайт стояв ошелешений від того, що відбувається. Вершник знаходився вже зовсім близько і чемпіон в останню мить відскочив в бік, уникнувши смертельного удару.
Турнірний спис розсік повітря, але хлопця не зачепив. Ще швидше, ніж невідомий летів на Кнайта, він, пронісся в протилежний кінець ристалища, тепер вже цей кут потемнішав.
Лицар підвівся на ноги, до кінця не розуміючи, що відбувається. Перебіжкою, він повернувся на свою вихідну позицію, розвернувшись у напрямку в якому зник вершник. Зупинившись, Кнайт поспіхом дістав свій меч.
Лицар, який секундами раніше мчав на нього, був справжнім, він не розчинився в темряві, ніби ілюзія, а лише заховався в ній.
Хлопець розумів, щось відбувається, але не міг повністю усвідомити, що саме. Двері, крізь які Кнайт увійшов до ристалища, були досить близько, ліворуч від місця, де зараз перебував воїн. Проте чемпіон ніколи б не втік з поля бою, навіть, знаючи, що програє. У цей момент його розум абсолютно забув, що цей вихід існує, і теоретично ним можна скористатися та відступити.
Кнайт стояв, пильно вдивляючись у темряву віддаленого кута і паралельно намагався ловити найменші звуки. Через кілька секунд, він почув віддалений стукіт ратиць, кінь знову набрав свій розбіг. 
Лицар моментально закрив забрало на шоломі, і взявши руків'я меча обома руками, повернув корпус, лівим плечем ближче до напрямку від якого долинав звук. Кнайт на мить поглянув назад, і відразу повернувся у попереднє положення. Чемпіон прийняв рішення вибити вершника з сідла.
Тупіт швидко почав наростати і лицар у сріблястій броні і шоломі з закритим забралом, знову вирвався із темряви. На цей раз Кнайту здалося, що вершник мчить ще швидше, таких стрімких наїзників він не зустрічав ніколи.
Хлопець міцніше стиснув меч, йому вже не раз доводилося вибивати суперників із сідла під час турнірів, але за частки секунди, що залишалися до зіткнення, він зрозумів - зараз йому це не вдасться і все може закінчитися трагічно. 
Кнайт знову відскочив з лінії атаки вершника, цього разу у бік дверей, впавши на на ліве плече. Спис просвистів буквально в десяти сантиметрах від його голови. Наїзник же помчав в кінець ристалища і зник у дальньому куті, звідки атакував першого разу.
Воїн підвівся, і швидко розвернувся в бік темного кута. Він досить сильно забився рукою, але болю не помічав. 
Мимоволі лицар поглянув на двері, але вже за мить поспішив на свою вихідну позицію. Чемпіон трохи прийшов до тями і відчув, що це не сон та аж ніяк не гра свідомості. Кнайт розумів, якщо він не виб'є лицаря зараз, для нього самого це буде фінал. Фінал його життя.
На мить, перед очима, він побачив Флауер. Магіуса, потім Віка з батьком і себе маленьким хлопчиком, який б'ється на дерев'яних мечах з таким же маленьким Віком.
Останнім хто в ці миті промайнув у свідомості Кнайта, був командир, який навчав його і товаришів, що служили в армії короля. Він чув лише одне слово: «Стоїмо! Стоїмо!».
Кнайт глянув на двері і встав у стійку, в якій знаходився хвилиною раніше, знову почувши зловісний тупіт ратиць. На цей раз кінь, судячи зі звуку, вже біг.
Чемпіон переминав меч, затиснутий обома руками, зіниці лицаря розширилися. Він дивився в темряву і чекав останньої атаки. Для когось одного вона повинна була стати останньою.
Вершник випірнув із темряви, на цей раз швидкість була такою, що Кнайт не встигав уловлювати, як ноги коня відриваються від землі, настільки швидким був біг. 
Чемпіон приготувався, до смертельної зустріч лишалися лічені секунди.
Вершник цілився турнірним списом в голову Кнайта і він, схоже, «спіймав» свою ціль. 
Господар ристалища завдав свій удар. Сильний, швидкий і стрімкий.
За частку секунди до цього, Кнайт відвів корпус ліворуч, ухилившись та при цьому, трохи завалюючись, він також наніс свій удар по ногах коня і час, ніби на секунду завмер. 
Кнайт падав в лівий бік, споглядаючи, як вершник, починає, відривається від сідла. Потім час знову повернувся у своє звичне русло, і воїн, почувши іржання, побачив, як вибитий наїзник, летить через свого коня.
Кнайт не зміг приблизно оцінити, скільки метрів пролетів лицар, але швидкість була настільки високою, що вершник вдарився об землю із величезною силою.
Чемпіон з останніх сил підвівся і кинувся до лицаря, який наразі безпорадно лежав припавши обличчям до землі. Наразі було помітно, що пролетів вершник з десяток метрів.
Кнайт відкрив забрало на шоломі, і тримаючи в правій руці меч, перейшовши з бігу на крок, підійшов до лежачого на землі лицаря. За його припущенням, наїзник повинен був зламати собі шию в момент удару головою.
Він обережно і з деяким побоюванням перевернув вершника на спину, той лежав без руху, не подаючи ніяких ознак життя. Кнайт, стоячи над ним, вістрям меча, акуратно підняв забрало лицаря, і здригнувшись, злегка відскочив назад. 
З під шолома на нього дивився череп скелета. Дивитися в буквальному сенсі слова він не міг, але чорні діри замість очей були спрямовані в напрямку Кнайта. Чемпіон розвернувся, і, окинувши поглядом ристалище, поспішив до виходу.
Зробивши кілька кроків, він згадав про пораненого коня, із жалем зітхнувши, хлопець поспішив до бідолашної тварини. Вона була ні в чому не винна. Кнайт розумів, що йому доведеться добити її, щоб та не мучилася, але підійшовши до місця, де залишався кінь невідомого лицаря, знову завмер.
На місці, де мала лежати поранена тварина, залишилися лише кістки і збруя. 
Кнайт постояв ще якусь мить, а потім, розвернувшись, поквапився до дверей. Він швидко забіг до холу, втім Віка поряд не було. Кнайт тільки но відчув хвилювання за друга, як товариш увійшов через центральний вхід, і лицар з полегшенням зітхнув. 
— Все гаразд? — поцікавився Вік, — мені здалося, я чув іржання коня, десь неподалік, але точно не з мого боку.
— Тобі не здалося, — відповів Кнайт, почавши гасити смолоскипи.
Вік з подивом дивився на друга.
— Що трапилося?! — запитав він.
Кнайт, не зупиняючись ні на секунду, відповів:
— Ми від'їжджаємо.
— А як же ночівля? — перепитав Вік.
— Плани змінюються. Ми не можемо зараз тут залишатися, по дорозі все поясню. Пошуки арсеналу доведеться тимчасово відкласти.
Вік продовжував із подивом дивитися на друга.
Кнайт вже загасив усі смолоскипи, що знаходилися по лівий бік від друзів, залишивши тільки ті, що освітлювали місце їх нещодавньої вечері і центральний вхід. 
— Допоможи, зібрати, кухонний інвентар, — попросив чемпіон, — коні в порядку?
Вік, кивнув, продовжуючи, знаходиться в невіданні того, що відбувається.
Вони швидко згорнули імпровізовану скатертину і поквапилися до виходу. Кнайт загасив останні смолоскипи.
Друзі поспіхом вийшли на двір, закривши по собі двері. Закріпивши поклажу, вони відвязали коней, і вже за секунду сиділи верхи. 
Товарищі поквапилися чим скоріше залишити це місце.
Наостанок, чемпіон озирнувся у бік замку, і на якусь мить йому здалося, що в одному з вікон він бачить силует лицаря в панцерних обладунках.
Місяць знову зайшов за хмари, а зірки ніби почали злегка згасати. Темрява приховала друзів, огорнувши їх своєю чорною вуаллю.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.