Темний бік осені

Прохолодний, вітер, підняв і закружляв у швидкому хороводі опале з дерев листя. Похмурий день, наближався до вечора, а сірі хмари повністю затягнули собою небо, укривши старий, густий ліс.
З новим поривом вітру, опале листя пронеслося по землі, оминувши шкіряні чоботи, високого, міцного незнайомця. Мечі в його сильних руках, стрімко розтинали осіннє повітря. Майстер відпрацьовував свої удари, завдаючи їх під різним кутом, поєднуючи з високою швидкістю, нібито не відчуваючи втоми, знову і знову, видаючи різноманітні атакуючі комбінації.
За кілька хвилин, він опустив зброю і покрокував стежкою, що вела крізь густий ліс, чуючи, як з хрускотом ламаються під його важкою ходою сухі гілки.
Пройшовши вперед, незнайомець зупинився, вдивляючись у лісові нетрі. На голові цього статного воїна був одягнений округлий, відкритий шолом з пластиною для захисту носа. Довгі, пасма волосся, кольору воронячого крила, своїми кінцями, торкалися плечей. Поверх чорного акетона, розташувався закріплений потемнілий нагрудник. Штани із щільного сукна, були заправлені у високі чорні чоботи.
Багато з людей позаздрили б статурі цього воїна. Нічого зайвого, ідеальне, сильне тіло, але належало воно не людині. Шкіра сірого відтінку, і чорні, немов пітьма очі давали зрозуміти, що це не представник роду людей.
Воїн розвернувся і, пройшовши кілька десятків метрів, зупинився навпроти невеликої, порослою мохом, кам'яної будівлі. На перший погляд, споруда була схожа на старовинний, закинутий склеп, позбавлений дверей, який похмуро й самотньо, покосившись стояв у лісовій гущавині, в оточенні вікових дубів і високих ялин.
Погладивши рукою сірий, шорсткий камінь стін, воїн ступив вперед і, поринувши у непроглядну темряву, почав спускатися вниз по кам'яних сходах.
З кожним кроком, він усе глибше і глибше занурювався у пітьму, але чорні очі прекрасно бачили шлях. Холод, який випромінювали кам'яні стіни, не викликав тремтіння в тілі, а замкнутий простір, наповнений темрявою, анітрохи не лякав. Адже відчуття страху було не притаманним для цієї істоти.
Подолавши більше двадцять сходинок, шкіряні чоботи загадкового воїна, ступили на рівну, кам'яну поверхню, залишивши східці позаду. Незнайомець зупинився.
— Все знайшли? — мовив загадковий візитер, ніби заговоривши із самою темрявою.
— Так, скоро будемо готові піднімати на поверхню, — відповів голос з непроглядної пітьми.
— Добре, обози вже прибули, ми чекаємо вас нагорі. Прискорьтеся.
Після цих слів, майстер меча розвернувся і став, підніматися назад сходами, що вели до виходу на поверхню.
Власник таємничого голосу, як і його співрозмовник, добре орієнтувася у темряві. Розмовляючи у пітьмі, воїни прекрасно бачили один одного.
Цих істот називали «Лісовими Мороками». За будовою свого тіла, вони були схожі з людьми, але являлися набагато сильнішими і витривалішими. «Мороки» спали лише кілька годин на добу, частіше за все обираючи для сну денний час, і цього короткого відпочинку було достатньо для повного відновлення сил. Життєвий цикл цих створінь, протікав у кілька разів довше, ніж людське життя, прожите до глибокої старості. З роками їх зовнішність не зазнавала змін, а сили з плином часу не слабшали. Про цих дивних істот ходило безліч страшних легенд. Подейкували, що вони живуть в найдавніших і старих лісах, нападаючи на людей, незважаючи на силу своїх супротивників.
«Мороками» рухала сама темрява, життєвий шлях для них був закладений при появі, завчасно позбавляючи можливості вибору. Шлях війни, руйнування і зла.
Ці воїни з'являлися в місцях масової загибелі людей, переважно на полях минулих битв і являли собою втілення темних духів. Ті, чия душа не шукала спокою, нестримно прагнучи до нових протистоянь. У рідкісних стародавніх трактатах, говорилося про те, що «Мороки», здатні призивати собі подібних, використовуючи для цього вбитих супротивників.
Майстра меча, який залишив підвал, звали Морген. Піднявшись назовні, він побачив, неподалік себе лицаря в чорних обладунках. Його обличчя приховував шолом, з тонкими прорізами для очей. Отвори для дихання були відсутні, так, ніби повітря не було життєво необхідним для власника чорної броні.
Морген підійшов до нього, зупинившись навпроти.
— Як просувається справа?  — запитав темний лицар.
— Скоро все буде готово, — пролунав у відповідь голос Моргена, немов гучне відлуння, що долинало з глибокого, колодязя. — Вчора запустили кузню в старій фортеці, робота почалася.
— Добре, — схвально мовив співрозмовник.
— Потрібно багато обладунків, ті, що забрали сьогодні, вимагають часткового ремонту. Однією кузні недостатньо для швидкого досягнення наших цілей, — звітував Морген.
— Ми почали кувати зброю і виготовляти обладунки у замку «Вінтер». Це дещо прискорить виробництво. Також, необхідно буде забрати амуніцію з доступних арсеналів в околицях і за їх межами, — мовив незнайомець.
— Замок біля озера, — відповів Морген. — Колись там проводилися турніри, приїздили лицарі з сусідніх королівств. У цьому місці повинно бути досить багато хороших обладунків і зброї.
— Я знаю, — відповів загадковий воїн у чорній броні. — Думаєш, господарі відкриють тобі двері?
Морген задумливо поглянув на ліс за спиною лицаря, наразі там стояли близько трьох десятків озброєних і одягнених у броню Мороків. Це давало зрозуміти, що з такою підтримкою можна «постукати» майже у будь які двері. Та й сам Морген, без страху міг «відвідати» кого завгодно.
— Розумію, — відповів лицар. — Але є одна невелика проблема. Намагатися вбити небіжчиків — це невдячна справа. 
— Їх можна ненадовго «затримати», а тіла скинути до озера, тим часом винести арсенал. Вони ж вразливі для фатальних ударів? — мовив Морген.
— Ти й справді не відаєш страху, — відказав чорний лицар. — У нас є дванадцять місяців до початку війни. Попереду багато роботи. Мені потрібно, аби ти зібрав всіх Мороків під наші прапори. Необхідно вивезти обладунки та зброю з усіх відомих арсеналів, а також тих, які приховані від очей. Що стосується замку біля озера, спробуємо домовитися з його мешканцями. Якщо вони не пристануть на наш бік, доведеться відправити їх на вічний спокій.
Морген, уважно вислухав лицаря, а потім мовив:
— Ми не можемо прикликати більшу кількість Мороків, ніж дає земля. У цих місцях, давно не було війни. Щоб отримати більше від землі, потрібно буде покласти в неї стільки ж натомість.
— Тоді, настав час розширювати кордони. Я підкажу де шукати, — загадково мовив темний воїн.
Морген пильно дивився на свого співрозмовника.
— Білого вершника, учора знову бачили на околиці лісу, — витримавши паузу мовив Морок.
— У нього велика образа на твоїх побратимів, схоже, що вибачати він не вміє. Поки не чіпайте, всьому свій час. Коли закінчите тут, рухайтеся до старої фортеці, — наказав чорний лицар.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.