Лісова дорога

Широка дорога, викладена бруківкою, невеликі кам'яні будинки по обидва боки вулиці. Практично біля кожного з них росло плодове дерево. Чисте і доглянуте місто, в якому приємно жити. Жителі Грінспрінга, були привітними і доброзичливими людьми. Але Кнайту доводилося бачив й інші міста, далеко не всі вони викликали настільки приємні почуття.
Дорогою друзі розмовляли. Проїжджаючи повз будинки, Кнайт помітив дітей, які посміхалися і сором'язливо визирали з-за рогу, побачивши лицарів.
— Твої шанувальники, — мовив Вік.
Кнайт посміхнувся дітлахам у відповідь і підморгнув їм. 
— Вони ще занадто маленькі, аби бути прихильниками турнірів.
— Так, а сам? — з іронією в голосі зауважив друг. 
Кнайт злегка посміхнувся.
— Тебе ж за вуха було не витягнути з ристалища, до сих пір не можуть вигнати.    
 — Знаєш Вік, останнім часом я все частіше міркую над цим. Я ж не зможу все життя виступати, навіть якщо здоров'я дозволятиме. Мені хотілося б створити сім'ю, мати дітей. Раніше турніри були для мене всім, а зараз я відчуваю, що є речі, які важливіші.
— Ну, це дуже хороші думки, — схвалив Вік.
Супутники виїхали на центральну вулицю, яка вела до виїзду з міста. Вартові привітали їх, і друзі в свою чергу кивнули у відповідь.
Минувши, високі, міцні, ворота Вік і Кнайт поскакали до лісової дороги, яка повинна була привести їх до таємничого замку.
Проїхавши близько півгодини, друзі опинилися біля повороту, що вів у ліс. Дорога була досить широкою, четверо вершників, могли спокійно одночасно їхати нею, рухаючись, паралельно не торкаючись плечима.
Вік трохи нахилився і провів рукою по гриві Шторма. Хлопець з дитинства мріяв, щоб у нього був кінь, оскільки, як і Кнайт дуже любив цих тварин. Проте дозволить собі скакуна, міг далеко не кожен житель міста.
Здобувши перемогу на одному з великих турнірів, чемпіон отримав можливість обрати собі коня з королівської стайні. Це був подарунок правителя за те, що Грінспрінг зайняв перше місце в турнірі з сусідніми містами. На той момент у Кнайта вже був Клевер, і він вирішив порадувати друга, втіливши у життя його заповітну мрію.
В той день на вибір Віка у королівській стайні постало близько двадцяти прекрасних коней. Здавалося, кожен з них був кращий за іншого. Вони могли стати прекрасними помічниками для будь-якого лицаря, ідеально підходили як для тих, хто брав участь в турнірах, так і тим, хто служив у кавалерії. Та й в цілому для будь-якого воїна, який умів поводитися з кіньми. Але один кінь був особливим, нестримним немов шторм. Вік підійшов до нього і провів рукою по гриві білосніжної тварини, після чого норовливий жеребець заспокоївся. Як виявилося, Вік знайшов собі не просто коня, а справжнього і вірного друга, донині, будучи дуже вдячним Кнайтові за це.
Клевер, також дістався чемпіону в подарунок. Король жалував його батькові Кнайта за напрочуд відповідальне ставлення до своєї справи, а також за те, як вміло і в той же час трепетно ​​він стежити за кіньми. Батько подарував коня Кнайту, за кілька місяців до того, як син переміг у турнірі і отримав право обрати собі бойового товариша. У цьому мрії друзів збулися.
Лицарі продовжували шлях, весна наповнювала ліс своєю красою. По обидва боки дороги, височіли сосни і ялини, що гармонійно ділили лісовий простір із зеленими кущами. Дорога практично весь час вела прямо, без різких поворотів і роздоріж. Навколо було тихо і спокійно. На диво не чулося співу птахів, і друзі не зустріли на своєму шляху жодного лісового звіра, лише тільки легкий вітер зрідка похитував верхівки дерев. При всьому цьому не відчувалося атмосфери зневіри, ліс був живий і привітно світило сонце.
Подорожні час від часу дивилися по сторонах, іноді Віку здавалося, що з кущів за ними хтось спостерігає, ховається у глибині лісових хащ. Але страху він не відчував, можливо хлопець не був найдоблеснішим воїном королівства, але тікати б точно не став. До того ж поруч знаходився Кнайт, який не втік поготів і був готовий вступити у сутичку не тільки з суперником віч на віч, але і вийти проти групи нападаючих.
Дорога робила невеликий, плавний поворот і друзі, звернувши, дісталися до місця свого призначення.
Це був найнезвичайніший замок із тих, які доводилося бачити Кнайту. Він самотньо стояв у серці лісової гущавини, своїми вежами підносячись над верхівками дерев, що здіймалися високо вгору. Зведений з міцного, товстого сірого каменю, оброслий мохом, всім своїм виглядом оплот, вказував на свої фортифікаційні можливості. Але при всьому цьому, не спостерігалося, ні звичного рову з підйомним мостом, були відсутні ворота, а замість бійниць всюди розташовувалися вузькі дерев'яні стрілчасті вікна у дерев'яних чорних рамах. Походивши більше на величезний маєток, дивний, нереальний замок, все ж таки існував.
— Ось це так, — із захопленням мовив Вік, піднявши голову вгору.
— У мене виникли такі самі почуття, коли я вперше приїхав сюди. Усередині враження анітрохи не гірші, він дуже добре зберігся, тут багато кімнат, а ще повинна бути бібліотека.
Вершники під'їхали до дерев'яної прив'язі, біля якої Кнайт залишав Клевера минулого разу. Друзі злізли з коней і зняли поклажу, а потім попрямували до замку.
Центральний вхід являв собою великі, широкі і досить високі, подвійні дубові двері. Подорожні зупинилися. Вік, на мить замислився, що у них обох зайняті руки. Кнайт також не упустив з уваги цей момент, але був впевнений, що зараз нічого не станеться. Втім усе ж таки вирішив не ризикувати. Поклавши смолоскипи на землю, Кнайт взявся за чорне руків'я меча. Почувся брязкіт сталі, і сріблястий клинок опинився у руці чемпіона. У свою чергу Вік, також, поклав казанок та продукти, діставши свою зброю.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.