Бібліотека

Друзі відчинили двері і до приміщення «увірвалося» денне світло. Кнайт окинув поглядом простір, ту його частину, яку міг охопити зір. Теж ж саме спробував зробити і Вік.
Те, що замок виходячи з усіх розповідей вже багато років, стоїть порожній, але вікна скрізь цілі, Кнайт зауважив ще у минулий свій приїзд. Якщо приміщення пустує, ціле століття, як погода і врешті решт час не знищили їх? Лицар допоки що не знав відповіді на це питання.
Друзі увійшли всередину, по обидва боки просторої зали розташовувалися сходи, що вели на верхні поверхи. Прямісінько навпроти лицарів на висоті восьми - десяти метрів знаходився своєрідний довгий балкон з перилами. По центру холу, висіла величезна, залізна люстра.
— Давай заносити речі, —  запропонував чемпіон, і друзі повернулися до входу за поклажею.
— Необхідно якнайкраще освітити приміщення, мусимо прискорюватися, допоки сонце ще досить високо. Маємо встигнути оглянути кілька кімнат до настання темряви, — наголосив Кнайт.
Вік заніс провіант, склавши його на підлозі, ближче до сходів, а Кнайт заходився розставляти смолоскипи. Незабаром все було готово, і друзі поквапилися до своїх вірних товаришів, які терпляче чекали біля кінної прив'язі.
— Не завадило б напоїти коней з дороги, тут є маленьке озеро, зовсім поруч, — мовив Кнайт, — воно дивовижно чисте, враховуючи, що за лісом одні лишень болота.
— Відра немає, — підмітив Вік.
— Є, я знайшов його минулого разу, воно старе, але не розсохлося і не протікає, зараз покажу, — відповів чемпіон.
Друзі підійшли до стіни замку, і побачили на землі відро з щільного дерева, що являло собою невеликі дошки, скріплені по колу двома металевими кільцями та дерев'яне руків'я.
— Ходімо, тут зовсім поруч, — пролунав голос чемпіона.
Друзі наблизились до лісової галявини, і повернувши ліворуч, одразу побачили невелике озерце. Края водойми поросли очеретом, але невелика ділянка, залишалася відкритою, слугувавши підходом до води. Озеро дивовижної чистоти, приховувало у собі велику глибину. Ніби велетенський колодязь, на перший погляд нагадувавший спокійне і навіть затишне царство.
Вік зачерпнув відро, і не втримавшись, зробив кілька ковтків, настільки чистою на вигляд та приємною на смак виявилася вода.
— Не хвилюйся. Я спробував її минулого разу, вона насправді дивовижна, — мовив Кнайт. 
Лицарі повернулися до прив'язі, та напоївши і нагодувавши коней, попрямували до холу замка. 
Праворуч від сходів, де подорожні залишили провізію, знаходилися невеликі двері, Кнайт був майже впевнений, що ховається за ними.
— Не знаєш, що там? — поцікавився Вік.
— Маю припущення. Ходімо, — відповів чемпіон.
Друзі підійшли ближче, вартовий Грінспрінга взявся за руків'я меча, а Кнайт не дістаючи зброї, потягнув дверну ручку на себе. Двері протяжно зарипіли і відкрилися. Чемпіон увійшов першим, Вік прослідував слідом за ним. 
Просторе приміщення з напрочуд високими стелями, світла тут було більше, ніж в холі, за рахунок великих і високих вікон. Бібліотека, Кнайт не помилився. 
По обидва боки височіли стелажі з книгами. Друзі озирнулися навколо себе, а опісля пройшли ближче до центру приміщення.
— Я такої великої бібліотеки ніколи не бачив, — мовив Вік. 
Окрім кулінарії він був закоханий у книги.
— Так, справжній рай для тих, хто цінує літературу, та шукає відповіді на питання, — мовив Кнайт, також неспішно оглядаючись. 
Після цих слів, чемпіон пройшов трохи вперед і підійшов до стелажів по лівий бік бібліотеки, Вік натомість попрямував праворуч.
Кнайт витяг з полиці книгу у зеленій палітурці, відкривши титульну сторінку, чемпіон прочитав назву: «Уроки фехтування». Лицар трохи погортав її, а потім поставив на місце. Подивившись прямо перед собою, він за мить швидко озирнувся до книги, яку тільки що тримав в руках і, піднявши голову, провів поглядом по полицях.
—  Вік, у тебе є пил на книгах? — запитав Кнайт.
— Що? — відгукнувся товариш не зводячи очей з товстого фоліанту, який тримав у руках. 
Почекавши секунду, хлопець відірвався від читання, і поглянув на обкладинку. Він окинув поглядом книги на полицях біля себе. Пил на них також був відсутній. 
— Вони чисті, а повинні бути ні, — спокійним голосом мовив Вік.
Чемпіон міг пояснити, чому книги не розікрали, замок, вже давно користувався поганою славою і мародери обходили це місце стороною, не бажаючи випробовувати долю. Але чому на книгах немає пилу? Навіть при відсутності щілин у дверях і вікнах, пил все одно з'являється. Тиждень, нехай трохи більше, але не сторіччя... 
— Ходімо Вік, маємо відвідати ще одне приміщення, опісля будемо готуватися до вечері.
Вік ще раз окинув поглядом бібліотеку, і друзі залишили її стіни, зачинивши по собі двері.
— Куди далі?
— Це повинно бути тут в холі, десь прямо під нами, — вдивляючись у підлогу, відповів Кнайт.
— Що саме? — поцікавився товариш. 
— Ми шукаємо збройову кімнату, — спокійно відповів чемпіон.
— Під центральним входом, це не окрема будівля?
— Підвал. — коротко відповів Кнайт.
— Арсенал для власників? Замок радше скидається на величезний маєток, аніж на фортецю. 
— Магіус сказав, приблизно триста комплектів, — відповів лицар, продовжуючи оглядати підлогу. 
— Триста?! — здивувався Вік. — Тоді авжеж, навряд чи замок мав таку кількість господарів, більше підходить для невеликої армії.
— Там повинні знаходитися обладунки, мечі, щити, шоломи. Я і сам поки не можу уявити, де це приміщення та що більш важливо, як до нього потрапити, — мовив Кнайт, перервавшись і поглянувши у бік Віка. 
— Може десь є важіль? — припустив Вік.
— Цілком можливо, але його я поки також не бачу.
Друзі кілька разів оглянули хол, але не знайшли у підлозі ані найменших щілин, дошки напрочуд щільно прилягали одна до одної і не скрипіли. Те, що підлога також не прогнила, Кнайта вже майже не дивувало.
— Площа велика, можливо, десь пропустили. Магіус не уточнив, де приблизно розташований вхід? — запитав Вік.
— Поруч з бібліотекою, — відказав чемпіон.
— Можливо існує якийсь підземний хід з надвору? — припустив Вік.
— Я теж про це думав, але минулого разу оглянув весь фасад і територію біля озера. Вхід має знаходитися прямо під нами, або ж із протилежного боку замку, там повинен бути відкритий майданчик. Пропоную завтра вранці оглянути підлогу ще раз. Сонце вже сховалось, смолоскипи дають світло, але не завадило б запалити люстру, — Кнайт підняв голову до стелі. — Шкода я не подумав про це раніше.
— Так тут з сотню свічок, напевно не вистачити, заповнити всі свічники, — поглянувши на люстру, мовив Вік, — здорова штука, якщо на голову впаде, вже не піднімишся! — усвідомивши власні слова, Вік завбачливо відійшов у бік, аби не стояти під нею.
— І мотузка не ​​перегнила, — помітив Кнайт і також відійшов трохи в бік.
Друзі вийшли із замку, на дворі починало вечоріти.
— Потрібно розвести багаття і принести води, — запропонував чемпіон.
— Дуже слушна думка, — схвалив Вік, — сьогодні в меню грибний суп і в'ялене м'ясо.
— Звучить заманливо, — визнав Кнайт, і друзі вирушили по воду. 
— Тут є дрова, залишив їх біля озера. Коли я приїздив сюди вперше, дорогою побачив стару яблуню. Повалена і розколота на декілька частин, так ніби блискавка влучила, але дерево не обгоріло.
Вік зачерпнув казанком воду, а Кнайт забрав заздалегідь заготовлену зв'язку дрів біля стіни замку, дрова виявилися сухими.
Повернувшись, товариші розвели багаття і Вік узявся готувати грибний суп.
— Небагато у нас сьогодні було роботи. Відвідали бібліотеку, арсенал поки не знайшли, — підсумував Вік. 
— Я досить багато приміщень обійшов минулого разу, тут чимало цікавого, — відповів чемпіон, — не був тільки на стінах, бачив, що туди є вихід, і ще не встиг зазирнути до внутрішнього двору, фасад повністю оглянув, усі поверхи. Можливо, десь розташовані приховані кімнати, я не здивуюся. Я певен, за внутрішнім двором точно щось є. Не виключаю, що там буде протилежна частина будівлі, і я впевнений, вона аж ніяк не менша. Це не простий замок, — додав Кнайт, задумливо дивлячись на полум'я багаття.
Сутінки вже повністю перейшли у ніч, але повітря залишалося досить теплим, погода була безвітряна, а на небі з'явився місяць уповні. Все небо було всіяне зорями, одна, за одною вони з'являлися і тепер, усі разом добре висвітлювали простір поза замком.
— Вечеря готова! — впевнено і задоволено заявив Вік, — пропоную розміститися всередині.
Кнайт поглянув на небо. Хмари, яких до цього моменту не було, стали закривати зірки і місяць, подув легкій вітер. 
— Згоден. Я напоїв і нагодував Шторма та Клевера. Дощу не повинно бути, вітер прожене хмари, коні не змокнуть, можемо йти всередину, —  відповів Кнайт.
Товариші загасили вогнище, узявши із собою казанок з супом, м'ясо і хліб, вони увійшли до замку, зачинивши по собі двері. 
— Все ж таки люстра б не завадила, — зауважив Вік, зупинившись ближче до центру холу, — трохи не вистачає домашнього затишку, але ми і не відпочивати приїхали, — відповів він сам собі.
Нічні гості розташувалися праворуч від сходів, накривши імпровізований стіл. Повечерявши, вони ще близько години розмовляли, а час поволі наближався до опівночі...
— Я вийду на кілька хвилин, хочу поглянути на внутрішній двір, так мигцем. Подихаю свіжим повітрям, — мовив Кнайт. 
— Підемо разом, — запропонував Вік.
— Все у порядку, більш грунтовно подивимося, коли настане світанок. Я швидко, — заспокоїв друга Кнайт.
— Добре, тоді я подивлюся, як там коні і відразу назад. За п'ятнадцять хвилин зустрічаємося в холі.
— Домовилися, — відповів чемпіон.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.