Нинішня осінь

З так званого побачення Кіра повертається вже вночі. Вистрибуючи з автобуса, витягає навушники з вух і зупиняє музику на телефоні задля економії мобільного трафіку. В темному передмісті краще чути, коли хтось крутиться поблизу.

Надворі жовтень, і вже доволі прохолодно, коли сідає сонце. Коліна швидко починають мерзнути. Було б вдягнути штани, але Кіра не робить такого до морозів, аж поки може витримати холод. На ній коротка спідничка, чорні колготки у велику сітку, важкі на вигляд шнурівки й коротка шкіряна куртка. У сумці є перцевий балончик. Ніде особливо не затримуючись, вона крокує темними вулицями, освітленими переважно тьмяно сяючими вікнами будинків. Здається, за коліром і яскравістю світла у вікнах можна зробити деякі висновки про мешканців. Тепле світло, холодне світло, якесь червонувате. Дуже яскраве й неживе як в операційній, затишне, заховане під абажурами. Але, здебільшого це, мабуть, тільки здається.

Солдатик знову відсипається на травичці, трохи не дотягнувши до кущів квітів, що ростуть перед його власним будинком. Неголеною мордою він ґрунтовно приклався до холодної землі, сплутане хвилясте волосся, де вже трапляються сиві пасма, безладно вкриває обличчя. Одна рука незручно притиснута тілом, обтягнута джинсою дупа, загиджена мокрою глиною, сороміцьким чином відставлена. Він тихенько похропує. Кіра зупиняється перед тілом. Її яскраво нафарбоване обличчя відвідує дивний вираз, що схожий на досаду й розчарування. Ну от, знову запив, уйобок. А батьківські збори у наступну середу – за п’ять днів. Якщо його знову понесло у запій, це буде неабияка проблема.

Вона присідає коло нього й, низько нахилившись, принюхується. Ніби норм. У повітрі хмаркою стоїть спиртний штин, але сечею чи блювотинням, ніби, не відгонить. Після минулого разу це вже джек-пот. Кіра знову випрямляється й, склавши руки на грудях, штовхає сусіда носаком чобота. «Гей» – каже вона. Він сопе носом і смикається. Теж непогано – мабуть вже довгенько відпочиває, трохи проспався. Є шанс розбудити – тоді не доведеться тягти волоком. Бо він збіса важкий. Штовхає знову:

- Вставай давай, солдатику! Замерзнеш! Давай додому повзи!

Він знову сопе і починає поволі соватися, ніби намагаючись перевернутися на інший бочок.

Кіра, широко розставивши стегна й впершись одним коліном у вологу траву – а що вже поробиш? – знову присідає коло чоловіка й починає смикати й тягнути вже без церемоній, з роздратуванням, з усієї сили. Він досить скоро поволі сідає, і його повіки розтуляються – повільно, як автоматичні ворота гаражу. Він дивиться. В напівтемряві вилискують його водянисті очі. Зовнішні куточки повік згорьовано опущені донизу. Кірі спадає на думку, що було б цікаво подивитися на якусь його стару фотку – зі старшої школи, чи щось таке – й порівняти – чи в нього такий розріз очей від народження, чи це життя з людьми таке робить. Вона без церемоній міцно обхоплює торс чоловіка – дякувати богу, джинсова куртка на ньому майже не забруднилася, тільки мокра – й тягне вгору.

- Вставай давай, алконавт.

- Кіра. – констатує солдатик і намагається поцілувати дівчину в щоку, чи, якщо пощастить, в губи. Вона відчуває, як її гладенькою шкірою дере його колюча щетина.

- Блять! – вигукує Кіра й відскакує від чоловіка. – Ти дістав вже! Я тобі дозволяла лізти до мене? Можеш тут подихати на холоді!

Вона, розгнівана, крокує геть. Щока горить. Чомусь їй так прикро, що на очі навертаються сльози. Чудове завершення сраного вечора! Позаду сусід невпевнено, але успішно, зводиться на рівні ноги.

- Вибач. Я свиня. Нічого нового. – каже він тихо, але Кіра чує.

Вона йде не озираючись. Солдатик тим часом обмацує кармани куртки.

- Гей! – гукає він.

Вона зупиняється і обертається. Дивиться спідлоба. Чорні очі вилискують у слабких відсвітах далеких вікон і самотнього ліхтаря на розі.

- Цигарку не знайдеш? Загубив, схоже.

Вуста Кири презирливо кривляться. Вона повільно витягає руку з кишені куртки й зазирає в пачку. Там ще три штуки. Повільно повертається й простягає пачку. На тонких пальцях зблискують численні сріблясті кілечка.

- На, бери. До ранку вуха попухнуть.

Він зазирає й собі.

- А сама як? – питає.

- Вдома пачка є. І я зараз спати.

- Ясно. Покуримо? – він витягає одну з трьох сигарет і простягає Кірі.

Кіра мить вагається, тоді бере сигарету.

- Збори в середу. Забув?

- Так п’ятниця лише. Не кіпішуй. – він похитується, затиснувши фільтр губами і шукаючи в кишенях запальничку. Виглядає прикро старим і пом’ятим. Хоча колись, мабуть, був нічого такий. Колись дуже давно.

Дівчина прикурює, затягується й простягає запальничку чоловікові.

- Теж десь подів. – винувато бурмоче він і обережно бере запальничку з її пальців. Запалює сигарету, повертає.

Вони випускають хмарки диму. Ті повільно мандрують вгору у вологому повітрі, в них заплутуються промені світла і здається, світла довкола чоловіка й дівчини стає трохи більше. Хмарки змішуються одна з одною.

- Виглядаєш на мільйон. – каже чоловік.

- Дякую, звісно. – Кіра скептично хмикає, даючи зрозуміти, що ледве дочекалася компліменту від такого хроніка. – Хто так каже – «на мільйон»? Крінж якийсь.

- Це ти пофарбувалася чи…

- Ні. Перука.

- А так і не скажеш. Вміють же робити… Але тобі у природному кольорі краще. Не люблю блондинок трохи.

- Тебе забула спитати. – дещо зло відповідає дівчина, бо чомусь саме згадує п’яних жінок, що зрідка тягне до свого лігва сусід. Зокрема й ту безформну гідроперитову хвойду.

Він похитує головою, а тоді киває приречено, визнаючи, що його думка, схоже, нікому не торохтіла. Перегар, яким від нього відгонить, жахливий.

- Дивись, не бухай до середи. Я серйозно. – суворо каже Кіра, але в голосі зрадницьки вчувається благальна нотка.

- Легко. Не хвилюйся.

- За семестр заплачено, оцінки нормальні. За поведінку – все як звичайно. Тож переживеш якось, якщо бабки потрібні.

- Не питання.

Вони деякий час мовчать, стоячи один навпроти одного й випускаючи по черзі дим.

- Де була? – питає він.

- На побаченні. А що?

- Та нічого. І як?

- Мудак.

- В риму. Співчуваю. Так погано?

- Всю дорогу пиздів про себе якусь маячню, понтувався тачкою і айфоном останнім, про мене йому нічого не цікаво було. Потім виявилося, що він щось «провтикав», на картці порожньо, а кешу в нього було замало! Пиздло галіме! Тож я ще й заплатила за все це задоволення. Наостанок назвав припадочною й пласкою і побажав успіхів у пошуках хлопця. І таксі не викликав. – Голос дівчини, що піднявся до гнівного крещендо, швидко згасає і втрачає силу, поки вона втомлено не замовкає, неуважно роздивляючись носаки свого на диво чистого взуття.

- Ти не пласка. – каже солдатик після паузи.

- Як скажеш. – байдужо каже Кіра. – Добре. Я пішла. Не бухай. Подрочи і в люлю.

- Так і зроблю. Думатиму про тебе.

Дівчина хмикає, крокуючи геть і не обертається.

Чоловік чомусь не йде . Стоїть у темряві й повільно докурює, поки не починає плавитися фільтр.

На ганку намацує ключа під пустим квітковим горщиком на лутці вікна. Ключи з собою він виважено не носить. Інколи, йдучи, і двері замкнути забуває. Все одно такі двері – чиста формальність. Красти в нього нічого. Ніяких особливих пам’ятних предметів, за якими він шкодував би, в нього немає.

Зайшовши, не вмикає світла. Навпомацки бере пляшку, відкорковує й сідає на диван. Краплі вологи стікають з його дешевих робочих черевиків на дощату підлогу. Довго сидить, не рухаючись і дивиться незрячим поглядом у темну стіну, на якій застиг блідий перекреслений хрестом прямокутник світла, що просочується у вікно. Тоді підіймає пляшку, і закинувши голову, видихає й п’є з горла.

* * *

Кіра працює вдома. Для цього в її орендованому будиночку є велика кімната, що про всяк випадок, замикається на замок. В кімнаті є гарний ремонт – підлога з чорного ламінату, світлі стіни без нічого – просто рівні стіни. На вікнах – завжди закриті непроникні для світла жалюзі-ролети, хоч вікна і виходить на подвір’я, а не на вулицю. Кілька фонів різних відтінків, якісна освітлювальна техніка, великі білі парасольки відбивачів й камера на штативі. Мікрофони. Відеокамера. Пілон. Підвішене до стелі плетене з білих шнурів крісло-гамак у вигляді великого кільця із купою яскравих гаптованих подушок. На підлозі – великий не дешевий матрац. Подушки, ковдри. Але тут вона ніколи не спить. Лише працює. Реквізит. Всілякі великі й малі м’які іграшки, різні інші предмети. Кілька екзотичних рослин, щоб інколи пожвавити кадр. Цілий гардероб одягу, взуття й білизни. Шнури й шовкові стрічки. Маски. Всіляке зовні загрозливе приладдя для БДСМ. Секс-іграшки. Шафка біжутерії, дзеркало з підсвіткою для макіяжу й багато класної косметики. Ще одне велике люстро для селфі. І ще одне – овальне, що обертається на підставці. Перуки й таке інше. Гарний музичний програвач з колонками, який заповнює кімнату якісним звуком композицій з Apple Music.

Вона все робить сама. Ніхто не бував в неї вдома. В неї багато книжок з фотомистецтва. Вона працює на англомовну закордонну аудиторію, для чого пристойно вивчила розмовну англійську. Її профіль – відверті хтивки, але ніякого порно контенту. Вона маскує обличчя яскравими мейкапами, масками, спадаючими каскадами волосся, або розміщує лише фрагменти – велике вологе око з відбитками світла і довгими віями, розтулені вологі вуста, рівні білосніжні зубки, скроня з тонкою хмаркою волосся на виску, довершена раковина вушка, довгий елегантний вигин шиї. Той, хто добре знає її у реалі, звісно, її впізнає, передивившись кілька відео. Але Кіра робить все можливе, щоб за допомогою косметики перетворити своє обличчя на ідеально прекрасне й тому невиразне личко ляльки.

Вона часто знімається повністю оголена, але прискіпливо видаляє всі кадри, де видно більше, ніж потрібно. В неї майже дванадцять тисяч підписників у твіттері і ще більше і інсті, звідки зазвичай клієнти переходять за посиланнями на її онліфанс.

Сьогодні вона має добре виспатися, щоб завтра мати свіжий вигляд. Вона вмикає бойлер, відео на ютубі, ставить чайник. Іде в душ. Тепла вода намагається змити огидне враження від придурка, що сидів навпроти неї годину тому зі своєю перфектною хіпстерською борідкою і бездоганними зубами. Темне волосся дівчини, зазвичай пряме, просякаючи водою, робиться зовсім чорним, хвилястим і прилипає до її гладенької вузької спини. Вона дозволяє собі трохи порюмсати і стає легше.

На кухні чайник вже кипить, вивергаючи білий струмінь. Кіра крокує босими ногами по ламінату, залишаючи вологі сліди. Проходячи повз темну робочу кімнату, нерішуче робить крок всередину і клацає вимикачем. Кімнату заливає яскраве світло, що першої миті ріже очі. На хромованих поверхнях обладнання й у дзеркалах відбиваються яскраві спалахи. Біле й чорне, що панує тут, розраджують яскраві оази реквізиту. В овальному дзеркалі в іншому куті кімнати Кіра бачить своє маленьке, далеке відображення. Здається, тоненька, тендітна фігура в легкому жовтому халатику, з мокрим волоссям на плечах і комірі, не має до Кіри ніякого відношення. То Аліса, що боязко зазирає в чергову локацію дивного світу Задзеркалля крізь овальні дверцята. Обличчя маленької дівчинки з широко розкритими лискучими очима, без макіяжу надто однорідне, невиразне, пласке, мов повний місяць. Дівчина дивиться на це нерухоме чуже відображення і відчуває, як останні сили повільно витікають з її тіла.

Кіра вимикає світло й йде вимикати газ.

Перед тим, як заснути, вона думає, чи не зайти в тіндер, чи не залишити дислайк тій людиноподібній істоті, але не знаходить в собі сили для цього. Вона засинає. М’язи її обличчя не можуть розслабитися, від чого брови трохи підняті вгору, ніби у здивуванні, а куточки вуст гірко опущені донизу.

* * *

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.