Нинішня осінь

Додому Герман крокує швидко, ледь не переходячи на біг. Його брови суворо зсунуті, а чоло розділяє глибока вертикальна складка. Погляд відсутній і скляний.

Він заходить і просто штовхає двері за спиною, так, що вони вдаряються об одвірок і наполовину прочиняються знов. Не роззуваючись, чоловік йде прямо до кухні, відчиняє холодильник, витягає пляшку горілки, скручує пробку і одним рухом підводить підборіддя, руку із пляшкою і заливає в горлянку кілька великих ковтків. Потім, сопучи й тручи ніс пальцями, штовхає коліном й зачиняє дверцята холодильника. Його відображення у мутному дзеркалі на стіні задоволено кривить лискучі, немов масні, губи і переможно зблискує очима.

Чоловік повільно, ніби бігун після стометрівки, крокує до дивану, важко кидає на нього тіло. Диван жалібно скрикує. Тепер Герман наливає до половини стакан. Поки п’є, поки сопе й тре носа, байдужим поглядом кружляє великою кімнатою. Дивиться з презирством на великий пустий мольберт, на банки з пензлями на столі, на тюбики фарби і банки розчинників. Яка маячня. Кому він хоче пустити пил у вічі? Невже дійсно з ним ставалися моменти, коли він вірив хоч на мить, що мазання фарбами зможе щось змінити? Як можна повірити у таку безглузду брехню? Із ненавистю Герман згадує психолога – Маргариту. Вона знала, що намагається ввести його в оману. Дати брехливу надію. Віднайти неіснуючий сенс Германового життя.

Герман допиває стакан і наливає знов половину. Оп’яніння швидко забирає його собі. Примушує серце битися швидше, розслабляє м’язи плечей, що весь час, здається, були натягнуті як гітарні струни. Наповнює рот слиною.

Ось зараз він готовий, думає Герман. Саме час витягнути у сад всю цю трикляту мазню, всі ці дорогі пензлі й фарби, на які він не шкодував грошей, ніби це мало покращити кінцевий бездарний результат. Очистити будинок від цієї слинявої, пихатої, самозакоханої облуди, що тільки й годиться, щоб морочити голову найдешевшим шалавам, та й на них, треба чесно сказати, справляла враження набагато менш сильне, ніж повна пляшка і вчасно витягнутий із штанів член.

Герман знову робить ковток і мружачись, крізь вологу, що тремтить на віях дивиться знову на пустий мольберт. Даремно він залишив маяк в будинку Кіри. Тепер за ним вже не повернешся. Пізно.

Ну, вона його так зачепила, що він побіг, забувши про все.

Герман ставить стакан на табурет і рукою, що звільнилася з усієї сили гатить собі розкритою долонею по щоці. Так, що починає дзвеніти у вухах.

- Не бреши, гнида! – кричить Герман захриплим голосом. – Спеціально залишив срану картину! Хулі ти пиздиш мені тут тепер! Забув він, блядь!

Герман вже набагато п’яніший, ніж собі гадає. Але навіть в цьому стані, один в пустому будинку, не може проказати наступних слів вголос, тож переходить на скреготливий, злий шепіт, говорить швидко, без пауз, речитативом.

- Залишив, щоб вона знайшла, щоб сказала: який герман талановитий, блядь! Який невизнаний геній! Ох яка гарна картина, повішу но я її на стіночку навпроти ліжечка й буду милуватися вдень і вночі. І думатиму – який герман талановитий, який крутий, і гарний, і високий! І такий турботливий, як татко…

Герман раптом із ревом вгачує пустий стакан у стіну. Друзки сяючою шрапнеллю бризкають по всій кімнаті.

Герман запалює сигарету прямо в домі. Зазвичай він курить на свіжому повітрі, коли в нього не запій. Але зараз в нього запій. Так, вже скоро це буде запій. В гаражі в нього два ящики горілки. Герман знову припадає до горла пляшки червоними мокрими губами. Заливає, не заплющуючи очей. Шиєю вгору-вниз ходить випнутий борлак. Відкидається на спинку дивану, ставить пляшку на підлогу, відкидає голову і дивиться на відблиски похмурого дня на сірій стелі і на дим сигарети, що вигинається в повітрі китайськими драконами.

Протягом залишку дня Герман, п’яний як чіп, голий до поясу, кілька разів провалюється у забуття. Інколи відкриває мутні очі, знову ковтає з пляшки. Потім пляшка виявляється порожньою, але вставати Герман так і не зібрався, замість цього знову задрімав.

Наступного разу на дворі вже ніч. З прочинених дверей тягне холодними протягами. Герман дрижить від холоду. Він закутується у плед, як індіанець у пончо і важко чвалає до виходу. Курить, сидячи на ганку. В роті страшенна конюшня.

Докуривши, Герман йде на кухню. Під черевиками скрипить бите скло. Напивається води з під крану, бере з холодильника нову пляшку, влягається на дивані, так і не скинувши з ніг брудних черевиків.

Він знову п’є, тоді підгинає ноги, згортається, натягує колючий плед на голову. В кімнаті дзвенять комарі. Герман гонить з голови ту дівчину.

Але раз по раз злі й відчайдушні вигуки Кіри лунають в його голові. Вона сидить, маленька й тремтяча, з голими грудьми й поглядом, що палає безумством. Покинута всіма. Охоплена полум’ям незрозумілого, надто глибокого для розуміння, горя. І це полум’я пече чоловікові груди. Він хоче образитися на неї, гніватися. Але не може.

Він безупинно совається й перевертається на дивані, що рипить старою шкірою й стиха дзвінко вистрілює пружинами. Він бурмоче під пледом, інколи його голос стає гучнішим і злішим. Він клянеться собі – він питиме кілька днів, а потім зав’яже назавжди. Спалить картини, а краще й увесь будинок.

Не візьме звідси майже нічого, витягне нарешті з гаража байк і пірне в ранковий туман, поки місто ще міцно спатиме. І поки вона спатиме теж…

Гарний план. Він майже поринає в сон, коли Кіра трусить його за плече, а з її очей на його повіки крапають гарячі сльози. Вона смикає його й каже:

- Вставай, Солдатик! Замерзнеш! Давай, додому повзи! – і плаче. Так гірко, невтішно.

Герман рвучко сідає в темряві, скидає з себе плед. Тіло вкрите холодним потом.

Його рука впевнено виловлює з пітьми пляшку. Він заливає в себе довго й нещадно. Алкоголь вгачує в голову важким тупим обухом, обличчя німіє як від новокаїну, губи робляться велетенські і неповороткі. Герман зсувається в горизонтальне положення і починає вирубатися із розплющеними очима. Його голий торс і вишкірені зуби примарними блідими плямами сяють у темряві кімнати.

* * *

Коли чорний прямокутник вікна починає ледь помітно вирізнятися у суцільній темряві кімнати сірим відблиском ранку, що наближається, Герман поринає у глибокий сон.

Він кудись важко йде, ледь переставляючи ноги. На плечі давить «корсар», розгрузка, напхана БК під зав’язку, важкий мішок за плечима, акаем. Герман бачить, як з кожним кроком автомат погойдується, вдаряючись об запасні ріжки. Але не чує жодного звуку. Жодного взагалі. Ніби голову обкладено товстим сувоєм вати.

Боковим зором помічає рух і скошує очі.

Поруч крокує Сокіл із кулеметом на плечах. Його шолом висить на животі, чорна від мазуту й бруду рука, всіяна мілкими порізами й подряпинами, зручно вмостилася на куполі шолому. Одяг замазаний глиною й мертвою торішньою травою, мокрий від талого снігу. У вусах і бороді стікають водою гранули намерзлого льоду. Обличчя чорне, як у шахтаря, що піднявся з лави. Кожна зморшка ніби прокреслена вугільним олівцем. І хоч хлопець зовсім молодий – всього двадцять три – тих зморшок збіса багато. Помітивши погляд Гери, Сокіл обертається і зблискує посмішкою й мармурними білками очей. Він завжди всміхався. Завжди всміхався. Всміхався навіть мертвий.

На нічній дорозі, що пролягає засніженим полем, панує темрява. Ніхто не палить. Снайпери. Люди йдуть попереду, люди йдуть позаду. Найближчі ледь видніють у пітьмі, ніби притрушені пудрою зоряного світла. Далі не видно. Скільки людей на дорозі не роздивитися. Постаті перед Герою й Соколом важко переставляють ноги, вгрузаючи по кісточки в розгрузлу глину, перемішану із талим березневим снігом.

Гера відчуває сильну втому. Берці важать по тоні кожен.

Раптом дорогу осяває яскравий червоний спалах. Чотири секунди. Гера згинається й групується впасти й скотитися в кювет. Але міцна чорна рука Сокола хапає його за комір і з нечуваною силою примушує випростатися. Хапаючи ротом повітря, Гера кидає на дорогу погляд. І бачить тисячі постатей. Десятки тисяч. Попереду, до самого виднокраю дорога забита вояками. І всі вони дивляться кудись вгору, а тоді здіймають руки, скидають вгору стиснуті кулаки і кричать, кричать, радісно вітають вогняний стовп, що миттєво здіймається в небо прямо попереду. Він росте, доки нікуди вже рости, а потім росте ще й ще, кривавим променем протикаючи всю атмосферу. Небо заливає сліпучим світлом. Герман відвертає очі й в паніці дивиться на Сокола.

«Падай!» - волає він щодуху, але світ навколо, як і раніше, позбавлений звуків. І навіть власного голосу Гера не чує. Сокіл дивиться в небо і волає від захвату й щастя, здійнявши вгору вільну від кулемету руку. Сльози течуть з його очей, промиваючи на чорних щоках лискучі світлі доріжки. «Падай, блядь!!! Лягай!!!». Сокіл не чує. Ніхто не чує.

Посадка попереду раптом вгинається від титанічного удару. Між дерев вирує полум’я вогняного валу. Вирвані з коренем дерева, мов невагомі тріски злітають високо у повітря. Вогняний шквал несе їх назустріч впереміш із землею, парою, залізом і людськими тілами. За коротку мить Гера встигає зрозуміти, що порятунку немає. Навіть впасти в кювет він не встигає. Він лише встигає впасти на коліна, зігнутися до землі, закрити руками голову і заплющити очі.

Його тіло омиває тепла хвиля. Але його не здіймає, не спопеляє, не рве на шмаття. Хвиля проходить крізь нього, а за мить суне вже назад, втягуючись у вогненний стовп і проходить крізь тіло Гери вдруге. Червоне світло під міцно стиснутими повіками згасає і чоловік боязко піднімає голову й розплющує очі. Холод ночі знову сковує все довкола нього. Холод і темрява. Але навкруг вже немає ні Сокола, ні інших. Всі вони стрімко летять, розкинувши руки, вперед, назустріч вогняному стовпу, швидко перетворюючись на чорні цятки, ніби нічні метелики, що юрмляться біля самотнього нічного ліхтаря. Герман схоплюється на ноги й біжить вперед. Ніколи в житті він не бігав так швидко. Він летить, як гепард. Його тіло наливається відчайдушною силою. Він біжить до стовпа. Якщо не встигне, залишиться серед мертвого поля зовсім один. Прикипівши очима до мети, він бачить, як мікроскопічні цятки потопають у суцільному сяючому полум’ї і вмить зникають. А вогняний стовп починає спадати, вщухати, нижчати, поступово западаючи у землю.

Герман біжить ще швидше, щодуху, але з відчаєм розуміє, що не встигне. Кінець. Надто далеко. Стовп западає все швидше і зникає раптово. Щойно залите кривавим сяйвом від краю до краю небо стає чорним враз, ніби вимкнули вимикач. Герман зупиняється і відчуває, як крижаний холод жаху швидко заливається в його тіло, пронизуючи аж до кісток. Він озирається, тоді обертається навкруги себе, розчахнутими очима промацуючи темряву. Але там немає нікого. Жодної живої душі. Герман завмирає, а потім розкриває рота і намагається закричати. Але всієї сили його жаху й відчаю не вистачає, щоб видати хоча б ледь чутний хрип у цьому світі німоти, темряви й холоду, де він залишився сам-один назавжди. Назавжди.

* * *

Коли Герман прокидається, його очі вже широко розчахнуті, а пучки пальців правиці пронизує різкий біль. Не зважаючи на забиті пальці він ще раз судомно шарпає підлогою обабіч дивана. Автомата немає. Його тілом прокочує хвиля адреналіну, серце гатить у ребра так, що він чує поштовхи крові у вухах. За мить, приходячи до тями, він різко сідає і, скулившись, напруживши всі м’язи, намагається перетворити себе на твердий ком, вичавити із тіла залишки нічного жахіття. Повітря виходить з його легень із глухим стогоном. Його напружені руки, зімкнені у замок, тремтять біля підборіддя.

Потім Герман розслабляє тіло, вдихає й видихає, відкриває знову очі. Відкидається на спинку дивана. З вікон до хати просочується сіре світло, хоч сонце ще не встало. Рано. Герман провалився у сон заледве хвилин на сорок. З прочиненої кватирки знадвору долинає журливе, тихе цвірінькання пташок, що прокидаються поволі, але ще ніжаться на теплому пухові у своїх гніздах. Герман скошує очі на дві пляшки, що лежать на боку біля ліжка. Вони порожні. Страшенно болить голова, хочеться пити. Покусане комарами тіло зудить і здригається від холоду. Герман бере зі столу схожу на ганчірку заплямовану фарбами лляну сорочку і натягає через голову.

Важко підвівшись, Герман чвалає до кухні. Відкриває холодильник. Яскраве світло ріже в очах. Примруживши опухлі очі, він дивиться на пластмасовий гаман на дверцятах холодильника. Там порожньо. Решта бухла у гаражі.

Герман із зусиллям переводить погляд на дволітрову банку з холодною кип’яченою водою. Бере її й зачиняє холодильник. Наливає собі кухоль холодної води і залпом випиває. П’ючи, Герман дивиться на своє мутне відображення у маленькому дзеркалі на стіні кухні. У напівтемряві кімнати обличчя виглядає заспаним, ображеним і чужим. Під очима налилися великі мішки. Подумки Герман обіцяє собі ображеному, що завтра знову вип’є. Завтра вже точно. Але сьогодні треба потриматися. Останній день. А як день скінчиться, може, доведеться вмовляти себе знову – думає він, відводячи погляд від свого відбитку, що недовірливо зблискує очима.

Герман відкручує кран на мийці і тонкий крижаний струмінь вдаряє у лунке днище з нержавійки, ніби перше молоко з коров’ячого виміні у денце оцинкованого відра. Герман нахиляється й, форкаючи, вмивається, тручи крижаними долонями мокре обличчя раз за разом. Тоді закриває воду й втирається рукавом сорочки.

Він сидить на дерев’яних приступках ганку й курить, дивлячись, як над обрієм в бік лугу, над далекою блакитною смужкою соснового лісу, розгорається золотаво-рожева заграва ранкової зорі. Довгі, мов змії, хмари, на цьому тлі розписів з замків японських сьогунів, стоять від землі до високого неба – загрозливі, сірі, лілові, майже чорні, ніби далекі дими. Ніби щось там горить, палає. Але надто далеко, щоб долинув хоч найменший відгук катастрофи. Ніби там за обрієм – розкришене важкою артилерією місто, що з останніх сил чинить спротив. Ніби на світанку обстріли ненадовго припинилися, поки розвідка робить свою справу і запанувала тиша, що страшніша за нескінченні виходи й прильоти.

Коли сонце встає і хмари втрачають загрозливий вигляд, Герман йде до будови, яку зве майстернею. Там він майструє різне й зберігає різноманітний інструмент. В кутку він впевнено обирає кілька предметів садового реманенту – дві лопати – штикову й грабарку, граблі, сапку. Бере велике пластикове відро й напихає в нього кілька білих мішків з під цукру. Для початку вистачить.

Він виходить за двір, причиняє хвіртку. Трояндові кущі затуляють йому огляд на далекий кінець вулиці. Але, вийшовши на асфальт, Герман кидає погляд в бік Кіриного будинку й завмирає. Над цегляним парканом, у маленькому дворі, на розтягнутих шворках, легенько колишуться на ранковому вітерці яскраві різнобарвні свіжовипрані речі.

Деякий час Герман стоїть, застиглим поглядом дивлячись на білизну. Вираз його обличчя, опухлого з перепою, важко зрозуміти. Але воно ніби ще більше старіє, опливає, втрачає чіткість рис.

Герман, ніби сновида, розвертається і повертається у двір. Йде до майстерні, розставляє по своїх місцях садовий реманент, зачиняє майстерню, відчиняє двері гаража. Заходить, витягає з ящика три припалі пилом пляшки горілки. Потім підводить очі і дивиться на чорний прорезинений чохол, під яким вгадуються обводи великого мотоцикла.

Потім Герман йде до хати. Заходячи, він не роззувається.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.