Минула весна

Кіра поволі заспокоїлася. Кров так-сяк зупинилася і Женя, невпевнено ставши на ноги, запевнив, що зламати йому нічого не встигли. Він постійно жартував, а Кіра не розуміла чи дякувати йому, чи сердитися.

Вона принесла пальто і допомогла Жені його надягнути. Він не поспішаючи застібнувся на всі ґудзики, щоб сховати від сторонніх очей залиту червоним білу сорочку.

Кіра спитала, чи зможе Женя дійти до зупинки автобуса. Вона може викликати туди таксі. А якщо ні – викличе прямо до найближчого житлового будинку. Але виявилося, в Жені – машина. Іти до парковки далеченько, але він наполягав і запевнив, що подужає шлях без проблем.

- Слухай, але ж ти так і не пообідала, до того ж в тебе, мабуть ще є сьогодні пари.

- Хочеш, щоб я повернулася сьогодні в їхню зграю? – від однієї думки лікті Кіри вкривають сиротини. – Напишу в телеграм старості, що захворіла і поїхала додому, та й по-всьому. В мене небагато прогулів, тож прокатить.

Вона обережно обіймає хлопця за ребра. Він мовчки здригається і вона, вибачившись, шукає положення руки, щоб йому не дуже боліло. Він обіймає її за плечі. І вони повільно, немов двійко закоханих старих, йдуть парком. Женя пропонує зрізати дворами. Там менше цікавих перехожих і так набагато ближче. Кіра ніколи не бувала в тих дворах.

Вони деякий час крокують мовчки, поки Женя не призвичаюється до нових обмежень свого тіла і не звикає до болю на кожному кроці.

- Я маю вибачитися. – зрештою каже він. – Я тебе зовсім не знаю і втрутився в події твого життя досить безцеремонно. Ясно, що хотів як краще. Не міг дивитися, як вони з тобою поводяться. Мене це просто вибісило. Нічого не міг із собою зробити. Але це не виправдання. Тепер тобі може стати не краще, а ще гірше.

- Гірше і так нікуди було. Давай не будемо про це.

Женя ледь помітно сильніше притискає Кіру до себе й каже:

- Мені дуже шкода. Ніхто не має переживати такі приниження.

Вона піднімає до нього обличчя і робить милу гримаску – швидко морщить носик і мружить очі, мовляв, пусте, забий. Але Женя помічає вологу в чорних серпиках її примружених очей.

Через ці гримаски він і закохався в Кіру. Спочатку зовсім не звернув на неї уваги. А потім побачив, як читаючи, вона непомітно для себе втрачає контроль над своїм обличчям. Її посмішки, печаль, тамований сміх і навіть розчулений блиск в очах, ці її скептичні, здивовані, розлючені, сумні гримаски – ніби повний набір смайликів з соцмережі. Події книжки так чітко відбивалися на обличчі дівчини, що Жені починало здаватися, ніби він ось-ось вгадає що вона читає за послідовністю емоцій. А коли вона відривалася від тексту, її обличчя ніби кам’яніло, застигаючи немов без будь якого виразу. Очі робилися непроникними. Це виглядало б справжньою загадкою. Але він почав здогадуватися у чим річ, бо сам довгі роки у школі плив у цьому човні. Він припустив, що дівчина не популярна серед одногрупників. І вимушена ховати крихкий внутрішній світ за непроникною маскою байдужості. Звідси і самотні походи до кав’ярні, і відвідини парку.

Коли він побачив її утретє, вже був у тому стані, коли все інше життя, всі справи, події, спілкування – все це перетворюється на довгу сіру прелюдію до того хвилюючого моменту, коли він знову побачить її.

- Я дуже вдячна тобі за те, що ти зробив. – тихо, ледь чутно і не дивлячись на нього каже Кіра. – ніхто за все життя не робив заради мене нічого подібного.

- Чому? – дійсно вкрай здивований Женя.

- Чому б хтось мав це робити? – хитає головою Кіра.

- Хіба ніхто не бачив яка ти?

- Облиш. – сумно зітхає Кіра. – Все це занадто патетично звучить. Я можу подумати, що ти прикидаєшся лицарем, щоб спокусити бідну дурочку.

Він усміхається.

- Так, вибач. Це тому, що я не об’єктивний. Бо ти мені подобаєшся.

- Добре. Матиму на увазі.

Женя знову дивиться на неї й каже:

- Кіра.

- Що? – вона дивиться на нього у відповідь й усміхається, сміливо зазираючи в очі.

- Здається, я вперше в житті зустрів дівчину на ймення Кіра. Думаю, це рідкісне ім’я.

- Гадаю, доволі рідкісне.

- Твої батьки, мабуть, дуже оригінальні люди.

- Не дуже. Вони – нудні бухгалтери. Моє ім’я єдине креативне рішення у їх житті.

- Але я не про це хотів запитати. І знай, що від твоєї відповіді залежить моє життя.

- Боже! – Кіра театрально закочує очі. – До твого високого стилю треба ще звикнути. Питай. – вона енергійно і підбадьорливо киває головою.

- Скажи, ти з ким небудь зараз зустрічаєшся?

- Рада повідомити – ні! – енергійно й діловито заявляє Кіра, а потім дзвінко сміється, але якось занадто збуджено. І сама відчуває це, бо, вгамувавши сміх, додає: - Вибач, схоже в мене істерика.

- То я можу спробувати запросити тебе на каву?

- Ні в якому разі.

Вона кидає бісики на його розгублене обличчя.

- З такою пикою тебе негайно заберуть до лікарні чи поліції навіть з найневибагливішого генделику.

- Фух. – видихає він. – В мене мало серце не стало. Я, здається забув попередити, що від твоїх слів залежить моє життя.

- Не забув.

- Добре. То може сходимо, коли я знову стану схожий на людину?

- Обов’язково. – каже дівчина й на мить кладе голову йому на плече.

* * *

В машині – не новій, але зручній тойоті – Женя каже:

- Давай зараз закину тебе додому, а тоді поїду відмиватися і лікуватися до себе.

- Ти що, не збираєшся до лікарні?

- Звісно ні. Нічого страшного мені не зробили. Інакше я б два кілометри не пройшов. Не хвилюйся. Просто синці. Куди ми їдемо?

Кіра із сумнівом дивиться на Женю, чиє обличчя схоже на обличчя професійного боксера після бою на дванадцять раундів. Тоді каже адресу і Женя забиває її в навігатор.

Поки вони їдуть, Кіра сидить на пасажирському сидінні, зручно підібгавши під себе ноги й дивиться на Женю. Він відчуває її погляди й очевидно ніяковіє. Але вона бачить, як йому приємно.

- Ти знаєш. – каже вона. – В такому стані ти навіть привабливий. Такий брутальний!

- Вперше чую це слово стосовно себе. – він ніби трохи рожевіє.

Кіра стягує резинку з волосся, надіває її на зап'ясток. Руками розпускає волосся, мотаючи головою. Він відволікається від дороги, щоб подивитися. І якийсь час нічого не каже. Але вона бачить до якої міри йому сподобалося те, що він побачив.

- Я сподіваюся, що скромний одяг і відсутність косметики – не твій фетиш, бо я буваю і зовсім інша. – каже Кіра голосом, що примусив би будь якого чоловіка нервово ковтнути слину.

- Хочеш сказати, що насправді ти не та, ким намагаєшся видаватися у коледжі. – він каже це без запитальної інтонації. – Я робив так само всю середню і старшу школу. Намагався не виділятися, не провокувати.

Кіра похмурнішає й дивиться крізь лобове скло на міські пейзажі, що пропливають повз. Виявляється, з Женею не так легко спілкуватися. Він ніби хоче, щоб вона весь час копалася із ним у своєму житті, хоча зовсім її не знає. Він відчуває, що заступив за межі і вибачається:

- Пробач. Я не маю права порівнювати. Може, колись ти мені розкажеш. Я чекатиму.

- Добре. Може колись. Чому ти приходив до кав’ярні лише понеділками?

- Щоб примусити тебе вгадувати, чи з’явлюся я знову. – він усміхається.

- Яка самовпевненість! Хоча, я не здивуюся, якщо саме це ти і робив.

- Та ні, жартую. Просто розклад. В мене було достатньо довге вікно лише в понеділок.

Розмова на деякий час вичерпується. Вони вже недалеко від пригороду, де мешкає Кіра і вона з сумом думає про те, як цей хлопець все зіпсував, не помітивши її флірту і почавши задвигати свої вкрай корисні роздуми. Невже він нічого не відчув? Вона зітхає.

- Ти така гарна, що в мене паморочиться в голові. – раптом каже він, ніби прочитавши її думки.

Кіра позирає на нього скоса з ледь помітною в’їдливою посмішкою. Від такого простого компліменту її серце знову відігрівається.

- Може у тебе струс мозку? – приколюється вона.

- Ні, у мене струс серця від тебе. – каже він дуже серйозним тоном.

Вона дивиться на хлопця. Він виглядає дуже щасливим, навіть на його побитому обличчі це дуже помітно. Потім вона бачить, що з його розірваної брови знову стікає струмочок крові і губиться у вушній раковині. Вона підстрибує на сидінні і перехиляється назад, тягнучи руку за своїм ранцем.

- Блін! Чекай, в тебе знову кров! – вигукує Кіра.

Женя автоматично торкається скроні пучками пальців і дивиться. Вони червоні. Кіра похапцем вихоплює залишки паперових рушників – добре, що в неї завжди вдосталь засобів гігієни.

- Може десь зупинись? – пропонує вона, обережно прикладаючи папір до рани і утримуючи рукою, іншою тримаючись за плечі Жені, бо їй довелося встати на сидінні на коліна, а це досить незручно.

- Так майже приїхали вже. Дві хвилини і на місці. Довше шукати де припаркуватися.

Він піднімає руку до рук Кіри, але вона наказує:

- Тримай кермо. Я сама.

Тримаючи, вона дивиться на Женю і він здається їй дуже гарним. Вона не розуміє чому не помітила цього одразу. В неї виникає бажання запустити пальці в його темне, міцне волосся, що зблизька має колір стиглого ядра каштану. Вона вагається тільки якусь мить, а потім робить це. І це приємне відчуття.

- Що ти робиш? – тихо питає хлопець захриплим голосом.

- Не знаю. – каже дівчина. В неї дивний застиглий погляд, а вуста вологі і розтулені.

* * *

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.