Минула весна

Вони звертають на Кірину вулицю. Вулиця з асфальтовим покриттям, коротенька – всього зо два десятки будинків, деякі з яких виглядають занедбаними, чи покинутими. Дві чи три ділянки займають міцні сучасні двоповерхові особняки з під’їзними доріжками, вимощеними кольоровою бетонною бруківкою, кованими воротами і яскравими сучасними покрівлями. Кірин будинок в самому кінці вулиці – двадцять сьомий номер. Перед фасадом двадцять третього – міцного й довгого будинку з білими стінами й яскраво синіми віконницями – височіють декілька темно-зелених кущів пурпурових троянд, що більше схожі на дерева. За двадцять третім праворуч звертає ґрунтовий провулок, який закінчується чи то яром, чи то схилом, що, збігаючи вниз, зникає з поля зору. Під номером двадцять п’ять – пуста й закинута ділянка, обнесена шиферним парканом з такими ж тимчасовими воротами. На ділянці крізь високі буйні бур’яни ледь проглядають купи якогось будівельного сміття й облуплений іржавий металевий вагончик. Перед парканом – кілька бетонних фундаментних блоків та високий стос посірілих від часу й покришених залізобетонних плит перекриття.

Далі за Кіриним домом височіють руїни, що ледь дозволяють вгадати обриси будинку, що там був. Схоже, споруда вже десятки років тому опинилася у владі геологічних процесів ерозії і повільно розсипалася зарослими осипами білого каменю. Все корисне, схоже, звідти забрали вже дуже давно.

В цьому оточенні руїн, хащ та будівельного сміття, Кірин дім виглядає як чистенька, новенька коробка з під останньої моделі айфону, викинута на смітник. Будинок зведений за новітніми технологіями, має рівненькі кремового кольору стіни, чіткі кути, широкі вікна з брунатними віконницями, покатий темно-синій дах. Він виглядає функціональним і навіть викликає симпатію зовнішнім виглядом, але при погляді на нього навіть не виникає думки про затишок. Видно, що люди, що його звели, зробили це з далеким прицілом на майбутнє. Вони придбали невеличку, вузьку ділянку, затиснуту між сусідніми, зрівняли все, що там було й заплатили за зведення будівлі за готовим проектом «під ключ». А ось до наведення ладу на решті ділянки їх руки так і не дійшли. Тож вона пустельна. Позбавлена дерев чи кущів, квітів чи городу, господарських будівель чи навіть ослінчику у дворі. Двері будинку, в супереч заведеному в цих місцях, відчиняються в бік вулиці, у невеличкий дворик перед фасадом і далі просто на коротеньку під’їзну доріжку, що вливається у вуличне покриття. Ділянка така вузька, що між будинком і шиферним парканом двадцять п’ятого номеру залишається лише вузенький прохід вглибину, захищений від небажаних гостей цегляним парканом, поштукатуреним і пофарбованим разом із будинком.

Авто зупиняється і Кіра роздивляється своє житло, як щось чужорідне й малознайоме. Дивиться на Женю, ніби намагаючись вгадати, що думає про цю місцину він. Хлопець, тримаючи закривавлену серветку біля обличчя, дивиться і мовчить надто довго.

- Приїхали. – каже Кіра. – Давай зайдемо. Ти не можеш їхати далі, поки кров не зупиниться.

Він недовго роздумує, а тоді якось невпевнено погоджується.

- Добре. Може на кілька хвилин. – потім робить паузу і додає: - Не хочу тебе образити, але виникло бажання провести тебе до дверей і переконатися, що ти опинилася в безпеці.

- Так страшно?

- Ну… будинок гарний, але, здається, ввечері у цій глушині треба ходити з рушницею, щоб відбиватися від бродячих псів і маніяків.

Кіра сміється, але в її сміхові вчуваються сумні нотки. Вони відчиняють дверцята і виходять. Жені це вдається із зусиллям. Засидівшись за кермом, він ледь здатний стати на ноги і розігнути побиту спину. Кіра притьмом оббігає авто, щоб допомогти йому. Тоді злякано каже:

- В мене руки брудні, я тобі пальто зіпсую.

Він винувато дивиться на її маленькі долоньки, загиджені його власною кров’ю.

- Вибач. – каже він, болісно наморщуючи обличчя. – Зі мною одні клопоти. Виглядає огидно. Мені за це соромно.

Кіра обурюється:

- Не верзи дурниць. Ходи, ось так. Потихеньку.

Вона намагається підтримувати його, але він уникає допомоги й воліє кульгати самостійно. Кіра забігає наперед, щоб відкрити хвіртку, вхідні двері й ввімкнути всередині світло. За невеличким тамбуром з подвійними металевими дверима, Женя бачить широкий і довгий коридор із великою дзеркальною шафою-купе, вішаком для одягу й підставкою для взуття. Гарні й різноманітні, зовсім новенькі з вигляду мешти, що він там бачить, якось не в’яжуться із скромним образом господині, який склався в його голові. Стіни всередині майже того ж відтінку, що й ззовні будинку. Підлогу вкриває лискуча чорна кахельна плитка. Підсвітка майстерно прихована у високих підвісних стелях. Дві двері у лівій стіні коридору, схоже, ведуть до ванної і туалетної кімнат, двері справа мали б відчинятися, скоріш за все, до великої кімнати на кшталт вітальні чи студії, але зараз вони зачинені. Кіра поспішає вперед і відкриває жалюзі у кімнаті, якою завершується коридор. Женя розуміє, що це кухня. Він ніяково тупцює посеред коридору. Всюди панує бездоганна чистота й він боїться випадково посадити десь криваву пляму. Кіра бігом повертається, відчиняє двері до ванної кімнати й вмикає всередині яскраве світло.

- Йди сюди! Та не роззувайся ти!

- Я вже.

Женя, очевидно, згоряючи від сорому, йде за дівчиною до ванної і зупиняється там, роззираючись і ховаючи руки в кишені все ще наглухо застібнутого пальто. В одній кишені збірка віршів у м’якій обкладинці, в іншій – жмут засохлих брудних паперових рушників.

Дівчина швидко відтирає кров з долонь під струменем води у рукомийнику, тоді нахиляється до крану великої овальної ванни, питає:

- Тобі набрати?

- Не треба! – заголосно заперечує хлопець. – Я в душ, якщо ти не проти.

- Жартуєш? – вона квапливо прочиняє дверцята душової кабінки, пускає воду, пробує й регулює температуру. Тоді відчиняє настінну шафку й інструктує: - Тут небагато, але можна щось вигадати. Там є перекис, йод, бинти, ватні тампони і лейкопластир медичний – ось він, бачиш? Але ти, як вийдеш із душу, обов’язково поклич мене. Я хочу допомогти. Добре?

- Подивимось. – каже хлопець, і цілком зрозуміло, що кликати Кіру він не має наміру.

- Улюблена відповідь усіх чоловіків. – усміхається дівчина.

- Тобі, мабуть, видніше… - розводить руками хлопець.

- А чого ти стоїш? Роздягайся! – скрикує Кіра.

- Ну… ти йди, я вже сам далі.

- Дурниці! – обурюється дівчина. І починає розстібати пальто Жені.

Коли пальто падає в куток, розстібаючи сорочку, Кіра виглядає трохи зляканою. Боязко поглядаючи на великі темно-вишневі підсохлі плями на тканині, Каже:

- Схоже, її вже не врятувати. Доведеться викинути.

Женя не відповідає, дозволяючи дівчині володарювати над собою, стоїть, трохи розставивши довгі руки в сторони. Кіра закінчує з нижнім ґудзиком і обережно стягує сорочку з плечей хлопця. Він болісно мружиться – чи то дійсно від болю, чи від сорому.

Очі Кіри застигають на його пласких, гладеньких грудях. Вуста привідкриті. Женя помічає, як ці гарні очі починають волого блищати. Дівчина декілька разів швидко кліпає, втирає носик тильною стороною долоні.

- Який жах… - тихо каже вона.

Її обличчя так близько, що, якби не різниця у зрості, хлопець відчув би її схвильоване дихання. Дивлячись на її вологі очі й рожеві вуста, він міцно стискає зуби і відчуває, як кров шумить у вухах. Інтер’єр кімнати стає розмитим і нереальним, ніби уві сні. У фокусі тільки бліде обличчя й темне волосся дівчини, її вузькі долоні із дитячими пальцями, одна з яких боязко, ледь-ледь торкається велетенського пурпурово-синього синця на його ребрах.

Він примушує себе відірвати погляд від її вуст і без особливого інтересу оглядає своє побите тіло. Синці в нього завжди з’являлися легко – така вже шкіра, мабуть.

- Страх один. Давай знімемо штани. – вона рішучо тягнеться до його паска, але він зупиняє її руки:

- Ні, ні. Ти йди. Я впораюся.

Вона піднімає на нього глузливий погляд:

- Та годі вже. Не опирайся. Я наказую. – і розстібає пасок.

Ногам теж добряче досталося. Кіра дивиться на припухле коліно, але замість зітхань, усміхається, роздивляючись довгі боксерські труси хлопця – сині у місячних серпиках.

- Миленько. – сміється вона.

Женю накриває нова хвиля невпевненості, але її тут таки перемагає хвиля теплого щастя, що огортає серце, ніби солодка вата. Він боїться, що заплаче прямо зараз – вперше за бог знає скільки років.

- Далі впораєшся? – питає Кіра.

- Звісно. Йди, будь ласка.

- Добре. – киває Кіра, мило піджимаючи губи у жартівливому розчаруванні. – Рушники онде. В мене тепло, але, якщо тобі буде так комфортніше, можеш потім надягнути мій халат. Він тобі буде маленький – буде весело. Краще не одягай. Але, як хочеш. І не смій знову одягнути свій брудний одяг – це не логічно.

Женя киває і знову каже:

- Подивимось.

Кіра суворо наставляє на нього вказівного пальця:

- Я не жартую!

Тоді, не ймучи хлопцеві віри, швидко нахиляється, згрібає його одяг в оберемок і вискакує за двері.

- Кіро! – скрикує обурено Женя.

Але двері за дівчиною вже зачинилися.

* * *

Женя пропадає у ванній довгий час. А коли з’являється на порозі кухні, одягнутий у закороткий і затісний дівочий блакитний халат із райськими птахами, Кіра пирскає сміхом. Вона притискає тонкі пальці до вуст і сміється все веселіше, поклавши іншу долоню на живіт.

Хлопець ніяково червоніє, а тоді, не втримавшись, сміється й собі.

Потім Кіра дивиться на його обличчя. Тонкими смужками розрізаного пластиру він заклеїв рани на брові, скроні й припухлій нижній губі.

- Виглядаєш вже набагато краще. – констатує дівчина. – Сідай до столу. Я посмажила овочі.

Женя захоплено дивиться на Кіру. Легка чорна сукня-сафарі з рядом малесеньких ґудзиків спереду й дрібними квіточками, розкиданими на темному тлі тканини надзвичайно їй пасує. Беззахисно довгі голі ніжки утопають у пухнастих бузкових хатніх капцях.

Раптом в кімнаті подає ознаки життя пральна машинка і Женя переводить на неї погляд – за круглим віконцем починає швидко обертатися біла піна.

- Ти що… це мій одяг? – злякано питає він.

- Не панікуй. В мене сушарка є. Години за три матимеш в чому доїхати додому.

- Добре… - невпевнено каже хлопець і, накульгуючи, простує до столу й обережно сідає.

Кіра, нахилившись, підсуває під його босі ноги плетений килимок:

- Вибач, капців чи шкарпеток твого розміру в мене немає.

- Не хвилюйся, - відмахується Женя, але ставить ноги на килимок.

Кіра стає перед ним і каже з благальним виразом личка:

- Почекаєш хвилинку? Я теж в душ. Я швидко.

Він лише посміхається і вона вибігає.

Поки її немає, хлопець, роздивляється інтер’єр кухні, де все на своїх місцях, всюди панує чистота й порядок, але замало, як для дівочого помешкання, якихось милих дрібниць і прикрас, що хоч щось говорили б про господиню. Ніби вона уникала надавати помешканню якихось особливих рис. Ніби одного дня могла зникнути, мов сон, не залишивши по собі нічого на згадку.

Кіра швидко повертається, витираючи білим пухнастим рушником кінчики свого волосся.

- До речі, де ти живеш? Із батьками? Ти місцевий взагалі? – питає вона з порогу.

- Місцевий. Але знімаю двокімнатку в центрі на пару з одним хлопцем з механічного. А ти звідки родом?

- Ми багато переїжджали, тож навіть не знаю як відповісти. – ухиляється від відповіді дівчина. І Женя відчуває, що зараз вона більше нічого не скаже із цього приводу.

Кіра ставить на стіл дві тарілки із підрум’яненими на пательні овочами й корзинку нарізаного хліба. Сідає навпроти. Дивиться Жені в очі – без страху і незручності. Він бачить, що вона ледь помітно, але дуже гарно підмалювала губи й очі. І від цього стала ще яскравіша й гарніша.

- Що? – питає Кіра.

- Ти найгарніша з усіх, кого я зустрічав. Але про це не скажеш словами. Потрібен вірш.

Кіра всміхається й відводить очі. Вона поглядає на збірку віршів, яку знайшла в кишені Жені, і яка лежить на краєчку столу разом з його телефоном і зв’язкою ключів.

- Напишеш мені вірша?

- Не впевнений. – сумно каже хлопець. – Я люблю їх читати, а писати, схоже, не маю хисту. Аналітичний склад розуму.

Мова заходить про його нахили до точних наук та невдалі спроби викладати думки на папері, а тоді він розповідає про свою спеціальність, навчання, згадує якихось друзів і якісь кумедні ситуації.

Кіра легко сміється з його розповідей, її очі яскраво спалахують, а Женя, ніби вражений цими променями з її очей в саме серце, інколи на мить завмирає з виделкою в руці. Часом йому спадає на думку, що у відповідь вона не поспішає бодай щось розповісти про себе. Власне все, що він дізнався – це її спеціальність, в якій вона групі, на якому курсі. Але чомусь він не хвилюється – його не полишає дивне, майже містичне відчуття, що він знає цю темнокосу, білошкіру й тендітну дівчину, з очами, що вміють говорити без слів, все своє життя. Або, що, власне, його життя почалося тільки нещодавно, коли він побачив її вперше. Тарілки порожніють, Кіра питає який чай буде Женя, а він хоче такий самий, як і в неї. Кіра ставить на стіл два горнятка й підсовує до хлопця цукор і печиво. Сама йде помити тарілки. Поки вона стоїть там спиною до нього, Жені дуже кортить підійти до неї ззаду, вдихнути запах її вологого волосся й ніжно поцілувати шию. Він дуже хоче цього, але не наважується.

- Слухай, орендувати такий будинок, навіть у передмісті, мабуть коштує не дешево. – каже Женя, щоб відігнати нав’язливі думки.

Кіра, не обертаючись, потискає плечима:

- Батьки допомагають.

- М… Вони в тебе заможні? – обережно питає хлопець.

Кіра занадто прискіпливо перемиває тарілки і, по паузі, відповідає:

- Не те щоб. Скоріше середнього достатку.

Женя задумливо відводить погляд від постаті дівчини. Знову він відчуває, як вона опирається його спробам дізнатися про її життя трохи більше.

- А твої? – питає Кіра.

- Хм… Женя думає що сказати. – Мій батько, нажаль, заможний.

Кіра розставляє тарілки й виделки на сушарці і повертається до столу, зацікавлено дивлячись на Женю:

- Нажаль? – перепитує.

- Ну так. Він гарний юрист, що спеціалізується на роботі із будівельними компаніями. Гроші для нього не проблема.

- Це ж добре? – питає Кіра, відчуваючи напруженість у голосі хлопця.

- Так. Мабуть. – каже Женя і відводить погляд. Тепер вже він не дуже хоче розповідати про свої проблеми.

Кіра чутливо уловлює його стан:

- Щось не так?

Женя наважується:

- Не думаю, що тобі це цікаво. Просто батьки у розводі вже кілька років. Мати з сестрою живуть окремо. А я залишився із батьком. Він не поганий. Справжній чоловік. Одружився знову на молодшій жінці.

- Ну, так буває. – співчутливо каже Кіра.

- Так. Буває, що поробиш… - Женя набирається духу продовжити думку.

- Що? – знову питає Кіра, спонукаючи його.

- Просто подивись на мене. – з раптовою гіркотою в голосі каже Женя.

- Дивлюсь. Ти гарненький… - Кіра таємничо всміхається, підперши щоку рукою.

- Не в тому справа. – зі злістю каже хлопець. – Я ж кажу – він – справжній чоловік. Рішучий, сильний, організований,… компетентний. В його очах я ніколи не відповідав високим стандартам! Він завжди мав керувати моїм життям крок за кроком, і все одно – щоб я не робив – це його тільки розчаровувало.

Його брови хмуряться, а очі дивляться на денце горнятка, де міняться лагідні спалахи світла на темній поверхні взятої брижами рідини.

Він замовкає, а Кіра раптом просуває долоню стільницею до долоні Жені й бере його за руку. Це дуже приємно й Женя відчуває, що його очі починають пекти, ніби і йому трохи дісталося від того аерозольного балончика у кленовому парку.

- Показати тобі мої книжки? – тихо питає Кіра…

* * *

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.