Нинішня осінь

З п’ятої вечора Кіра, принісши у тамбур стілець, сидить і читає, поклавши ноги у громіздких шнурівках на підвіконня. Щохвилини поглядаючи на хвіртку. На ній коротеньке бордове плаття з теплої бавовни, темні нейлонові колготки й маленька шкіряна куртка. Темне волосся сяє здоров’ям, на зап’ястку з мелодійним стуком зіштовхуються браслети, коли вона перегортає сторінку. Вона нафарбована не кричущо, її очі виразні, а коричнево-червоні вуста окреслені чітким і довершеним контуром.

Без чверті шоста. В будинку коротко дзвякає дзвінок, а над хвірткою знову з’являється міцна чоловіча рука з паперовим пакетом.

Кіра скидає ноги з підвіконня й залишає на ньому книжку. Відчиняє двері, швидко долає відстань до хвіртки і рвучко відкриває. Герман опускає руку. Тоді прокашлюється й простягає пакет дівчині.

- Добрий вечір. Хлібчику приніс ось… - каже він і відводить очі.

Кіра складає руки на грудях і привалюється плечем до паркану. Герман знову опускає руку й стоїть з пакетом якийсь знічений. Вона трохи згинає одне коліно й легенько копає носаком чобітка бруківку.

- В тебе ще є мабуть з відучора. – робить він припущення. – Я тоді, мабуть, піду вже… - він справді збирається йти.

- Германе. Що відбувається? – питає Кіра, але тихо, без наїзду. Скоріше сумно.

Він вже відвернувся й не обертається.

- Та нічого не відбувається. Я піду.

- Ти не пив? – кидає йому в спину дівчина, хоч і чудово знає, що він тверезий і, мабуть, йому нелегко дається ця тверезість. Чомусь вона хоче зробити йому боляче, не може опиратися цьому дурному бажанню.

Він обертається й дивиться ображено. Сірі очі, у яких відбивається небо здаються блакитними.

- Ні. – тільки й каже він крізь зуби. – Не пив.

Він дивиться на її молоде обличчя, доведене до ідеалу професійним макіяжем, в її очі, і від його погляду Кірі робиться ще гірше, ще більш боляче. А вона ж гадала, що гірше вже і так нікуди.

Піднімається вітер, гонить вулицею пил і кольорове листя. Хитає важке волосся дівчини, торкає грайливо її сукню. Вона стоїть у тій же позі, що має демонструвати байдужість і зверхність, але куточки її губ повзуть донизу, а очі звужуються до лискучих серпиків, що швидко набираються вологою. Сльози долають перепону вій і перші важкі краплі повільно опускаються її палаючими від сорому щоками.

Герман лякається. Обличчя його спотворює болісна гримаса. Він робить до дівчини напівкрок і не йде далі.

- Вибач, я не хотіла! Мені погано просто дуже. Я вже нічого не розумію. Я все зіпсувала, всіх образила, всі страждають довкола. І тебе мучаю! Навіть тебе! Я заплуталася, нічого вже не залишилося! Я жалюгідна, я гидка, я брудна! Я непотрібна! Краще б мене викинули на смітник! Краще б я одразу здохла на смітнику!

Почавши з ледь чутного бурмотіння, дівчина говорить все швидше й швидше, голосніше й голосніше, поки не доходить до крику. Горло її стискають страхітливі спазми і вона ковтає склади, схлипуючи. Стиснуті в кулачки крихкі руки опускаються й впираються у тремтячі коліна, вона згинається все нижче, ніби від страшного болю в животі, і чоловік бачить її спину, що струшується риданнями. Волосся падає на її обличчя й ховає його. На носаки взуття падають важкі краплі.

Герман завмирає закам’янілий. Щоб зібратися до купи і припинити жаліти себе, в нього йде кілька митей. Тоді він рішуче долає відстань між собою й дівчиною і, ледь на взявши її у оберемок, практично заносить у двір і штовхає хвіртку за спиною ногою. Дурний пакет із свіжим хлібом ледь не з ненавистю кидає кудись під паркан.

- Нумо, ходімо, ходімо. Люди побачать, воно нікому не потрібно, ці перемивання кісток. Давай, дівчинко, ходи.

Він майже несе її до входу у будинок, сильно, але обережно обхопивши за талію, притримуючи тремтячу спину й притискаючи тендітне тіло до своїх теплих грудей. Він відчуває, як вона слабне, вже не може триматися на ногах. Обважніле тіло, здається, покидає життя.

Добувшись до сходинок, чоловік примудряється сісти на нагріті осіннім сонцем кахлі й Кіра важко завалюється вниз, опинившись на його колінах. Вона ридає вголос, вже не здатна зв’язати слова, а сил в неї стає лише на те, щоб обхопити плечі Германа руками й заховати на його грудях обличчя.

Герман не заважає їй плакати. Він похитує легеньке тіло, ніби дитину, на колінах, інколи швидко, якось по-батьківськи, цілує її маківку, гладить долонею-лопатою шовковисте волосся – раз за разом без зупинки проводить згори вниз, міцно притискаючи зашкарублу долоню до твердої спини, ніби намагається розігнати кров в тремтячому, похололому тілі. Відчуває, як волога потроху просочує його сорочку на грудях. Він би спробував пожартувати про жилетку, але Кіра навряд чи навіть почує.

«От лишенько. – тихо бурмоче він. – От біда, бідося. Не можна ж такого говорити. Ти ж дурненька, маленька. Все ж іще буде в житті. Не ти ж перша, не ти остання. Розбили дівчинці серденько. От лишенько… Втік від неї хлопчик, покинув. Ну й дурний. Не знає він, що втратив. Ще пошкодує, як зрозуміє. Поплач, поплач, мала. Поплач хоч раз як слід. Скільки ж можна терпіти? Як сумно та гірко треба поплакати – і все пройде. Ось побачиш…»

І він бурмоче й бурмоче без угаву безглузді слова. Може такі, може якісь інші. Й гойдає дівчину й гладить волосся. А вона поволі затихає і плаче вже майже безголосно, лише схлипує й тремтить.

Вулицею пролітають нові й нові пориви пустотливого вітру. Осіннє листя закручується вихорами й високо кружляє, спадаючи яскравими гостинцями на бетонну бруківку порожнього, ніби не для людей створеного, двору. Під парканом сумно колише паперовими ручками забутий пакет із хлібом. Низьке сонце швидко ховається за хмарами і десь далеко небесний Ілля, ніби насміхаючись, б’є у цимбали, видобуваючи перший далекий акорд грому, сповнений буйних веселощів і непідвладної часові сили. На бруківку й паперовий пакет падають перші великі краплі, залишаючи виразні круглі темні плями. В повітрі приємно пахне мокрим прибитим пилом, вітерець доносить свіже озонове дихання наелектризованого неба.

Дівчина затихає й не плаче більше. А небо починає плакати.

- Врятуй мене, врятуй… - ледь чутний шепіт досягає слуху Германа.

Вона ніби засинає. А чоловік обережно тримає її, щоб не потривожити. Піднявши очі до похмурого неба й відчуваючи на шкірі водяний пил зливи, що розбивається об землю зовсім поруч, він дослухається, як теплі сльози просочують його груди, повільно досягають хворого серця, огортають і лікують. І серце, вперше з бозна яких часів, припиняє нити болем.

* * *

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.