Нинішня осінь

Герман не голився, але сходив в душ, одягнувся в чисте і виглядає майже пристойно. В залі величезного супермаркета грає якась псевдо-тропічна літня пісенька і, мандруючи вздовж полиць із спиртними напоями, Герман розв’язано пританцьовує. Видно, що колись він вчився танцювати і в нього непогано виходило. Якась жінка у формі мережі супермаркетів з тривогою позирає на покупця. Дивиться як він легкими жестами вихоплює з полиць різноманітні кольорові пляшки, елегантними рухами складає їх до візка, який штовхає перед собою. Але вона бачить, що він сильно п’яний, руки його помітно тремтять, очі, помережані червоними прожилками, мають характерну водянистість, а лікті й коліна раз-по-раз пролітають повз полиці з крихким товаром на небезпечно малій дистанції.

Жіночка на деякий час зникає, а тоді з’являється в кінці проходу вже з охоронцем. Той уважно дивиться на мавпу, що пританцьовує саме біля стелажу з недешевими напоями і повільно вирушає в бік покупця.

І саме тієї миті це стається. Герман, кидаючи в візочок велику чотиригранну пляшку вермуту, не потрапляє, і пляшка дзвінко трощиться об кахлі підлоги, розливаючись великою калюжею золотистої рідини й заповнюючи простір гострими пахощами спирту й полину.

Охоронець кидається вперед, хапає чоловіка за комір сорочки і сильно струшує його погано координованим тілом.

Герман сміється, піднімає руки вгору:

- Винуватий, командир, винуватий! Трохи не потрапив! Буває!

- Триста вісімдесят гривень, приятелю! – вигукує охоронець.

До чоловіків підбігає працівниця супермаркету. «Максе, тримай, не відпускай! Я зараз Віолету Степанівну покличу!»

Саме цієї миті Герман невдало розвертається, ковзає на скалці битого скла у калюжі вермуту й випадково штовхає візочок, який тут таки прогрібає кутом по полиці, збиваючи на долівку п’ять чи шість пляшок, які з оглушливим дзвоном летять на підлогу і б’ються одна за одною, розбризкуючи довкола фонтани напоїв. Бризки долітають навіть до обличь чоловіків, не кажучи вже про штани й сорочку Германа й уніформу кремезного охоронця. Охоронець гарчить і знову з новою силою струшує Германовим тілом, Герман облизує червоні губи й відчуває присмак джину.

- Ти охрінів?! – гарчить охоронець. – Десята ранку, він вже на ногах не стоїть! Ану пішли зі мною!

- Я відшкодую, немає питань! – вигукує Герман, але його словам не ймуть віри.

В тісному приміщені охорони стоїть крик і лайка. Охоронець всадовив обм’якле тіло покупця на стілець і постійно трусить його, тримаючи за грудки й бризкаючи слиною в обличчя. Його м’ясисте обличчя набирає нездорового лілового кольору. Легковажна усмішка, що переливається обличчям алкоголіка, щомиті змінюючись, як в калейдоскопі, картинна жестикуляція п’яного – доводять його до сказу.

- Не треба так хвилюватися, друже. – усміхається алкоголік. – Ти ще молодий, я боюся щоб тебе удар не схопив. Я за все заплачу, чого ти?

- Ти мені не тикай! – кричить охоронець. – Документи давай!

- Ну які документи, друже? Навіщо б я носив документи?

- Ти чого не в масці в торгівельному залі? Ти про ковід чув? Червона зона!

- Так а ти, вибачте… ви чого не в масці? На мене ваша слина летить.

- Ти шо, сука, береги поплутав?! – кричить охоронець і замахується.

Але Герман навіть не робить спроби відвернути обличчя чи прикритися руками, так, ніби тільки і чекає, коли його почнуть бити.

- Максе! Спокійно! – вигукує нова жінка – досить молода й білява, що різко прочинивши двері, саме заходить.

Охоронець відпускає сорочку Германа й випрямляється, нависаючи над ним і важко дихаючи.

- О! Вітаю пані! – каже Герман, розпливаючись в відкритій усмішці й намагаючись сфокусувати на жінці погляд. – Так приємно вас бачити! Вам казали, що ваша краса вражає прямо у серце, як удар блискавки? Які очі! Такий милий овал обличчя! Що ви робите ввечері, моя люба? Ми могли б трохи випити десь, я пригощу вас коктейлями!

Жінка дивиться на клоуна вражено, але червоніє на очах. Герман знає як не часто нашим жінкам кажуть комплементи. І його пропозиція цілком серйозна.

- Припиніть це. – вичавлює жінка крізь стиснуті зуби, а тоді каже вже рівнішим голосом. – Ви там майже на три тисячі товару набили.

- Хіба я відмовляюся відшкодувати? – Герман підхоплюється зі стільця й артистично вклоняється. – Завжди до ваших послуг! Я казав цьому добродію…

Охоронець різко хапає алкоголіка, що небезпечно наближається до адміністраторки магазину і грубо опускає назад на стілець.

- Максе, припиніть вже це! – прикрикує на охоронця Віолета.

- Яка ж ви! Владна жінка! – захоплено каже Герман і облизує червоні припухлі губи. – Я готовий коритися всім вашим наказам! – він ілюструє свої слова широким помахом руки.

Охоронець гидливо кривиться. Віолета намагається зберегти незворушний вираз обличчя, але Герман вже помічає посмішку в глибині її зелених очей. З-за плеча адміністраторки до тісного закапелку охорони з гострою цікавістю зазирає та сама працівниця закладу.

За кілька хвилин Герман обмацує кишені, стоячи біля каси під важким втомленим поглядом касирки. Їй він зовсім не подобається. Віолета й охоронець, однаково склавши руки на грудях, стоять поруч. Охоронець, таки надягнувши медичну маску, не приховує, що відрізає Германові шлях до втечі, хоча, очевидно, якби в своєму стані Герман надумав тікати, то, цілком можливо, не втрапив би навіть у двері, якби й зумів до них дивом добігти.

Герман нарешті видобуває гаманець, смикає його, поки не примудряється розкрити. Дивлячись як тремтять його пальці охоронець з відразою хитає головою.

- Віолето! – каже Герман осяйно всміхаючись до симпатичної адміністраторки. – То о котрій ви закінчуєте? Я за вами заїду! В сенсі – не на авто. Ні. Розумієте, мені зараз не можна. Поранення. Старі рани. Але ми можемо прогулятися, взяти таксі. Ми б випили чогось, помилувалися зірками, а тоді поїхали б до мене і я намалював би ваш портрет! Не подумайте – я не брешу! В мене непогано виходить!

Герман неуважно простягає касирці пластикову картку, при цьому приділяючи увагу лише адміністраторці.

- Так а це теж ваше? – касирка вказує на вміст візочка. – Рахувати?

- Звісно, звісно! Рахуйте! І пакет потрібен. Великий. – каже Герман, всміхаючись і касирці. Чого вже там? Хіба вона не жінка? Касирка напружено хмуриться за своїм прозорим пластиковим щитком від зарази.

Герман знову розвертається до адміністраторки:

- О ці очі! Я вже уявляю, які фарби треба змішати! Неймовірна, надихаюча краса!

Адміністраторка раптом здається. Її обличчя сильно червоніє, вона опускає очі й закриває половину обличчя медичною маскою, що досі була зібгана під її підборіддям.

- О! Не робіть цього, благаю, моя люба! Ховати ваші чуттєві вуста – справжній злочин! – Герман простягає в бік жінки руки, складені долонями, ніби у молитві.

- Банк відхилив транзакцію! – гучно й чітко промовляє за його спиною касирка. – Недостатньо коштів!

Охоронець самовдоволено хмикає і робить крок до Германа. «Я ж казав!» - промовляє вся його кругла пика.

- Що? – Герман озирається на касирку. Тоді дивиться на картку, яку та тримає в руці, затягнутій в одноразову гумову рукавичку.

- О! Це непорозуміння! Старі рани! Інколи я такий неуважний!

Герман одночасно жестами зупиняє охоронця, кидає на Віолету вибачливі погляди, притискаючи долоню до серця і видобуває знову гаманець.

- Ну звісно, звісно! Я все наплутав! Ось. Тримайте.

Він віддає касирці іншу картку й з усмішкою розвертається до адміністраторки, що під його поглядом, здається, щораз стає все нижчою на зріст і все гірше контролює вираз свого обличчя.

- О, Віолето! Віолето! Ви полонили моє серце! – вигукує Герман, поки за його спиною пищить якась електроніка й починає із дзижчанням друкуватися касовий чек.

- Нормально. – каже касирка із полегшенням. – Транзакція успішна.

Охоронець впирає руки в боки й відступає, звільняючи Германові шлях до виходу. Віолета зітхає й піднімає нарешті очі на Германа. Якби він не був такий п’яний, побачив би в її погляді майже жаль.

- Ну ж бо, красуне, не розбивайте моє хворе серце. Скажіть, що ми побачимося ввечері. – каже до адміністраторки Герман, навпомацки складаючи свої пляшки до пакету.

І жінка раптом наближається до нього і допомагає примостити останні дві пляшки.

- Не треба вам стільки пити. – каже вона.

Герман вражено зводить долоні:

- Чому ви подумали?... Та я ж тільки!... – він робить вигляд, що не розуміє про що йде мова.

- Так, звісно. – зітхає Віолета. – Тримайтеся, пане.

І вона йде.

- То ми побачимося? Віолето!

- Я так не думаю. – каже жінка через плече, не обертаючись.

Герман робить ошелешений вираз обличчя:

- Що? Я щось не так сказав? Люба моя!

Охоронець міцно бере Германа під лікоть:

- От клоун. Кінчай вже кривлятися. Чухай звідси. – Він проводжає Германа до виходу і грубо підштовхує за двері.

- Вали давай. І щоб я тебе тут більше не бачив!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.