Минуле літо

- Коли ти поїдеш до Києва?

- В серпні. Не знаю точно. На початку серпня, мабуть. Треба лише вирішити з квартирою, походити в універ на всякі підготовчі процедури – я не знаю точно що вони там будуть вимагати.

- Сашко не з тобою?

- Ні. Нажаль. Подався в три універи, але жоден не той, на який я сподіваюсь. Хіба, може теж опиниться в Києві. І то не точно. Там Харків ще…

- Зніматимеш із кимось?

- Ні, окрему маленьку якусь. Зможеш до мене приїжджати, коли буде можливість.

- Ясно… Жень, а чого юриспруденція? Хіба це твоє?

- … Ні. Не моє. Але вибору в мене немає.

- Батько?

- Так. Я обіцяв.

Кіра задумливо дивиться у віконце авто.

- Це не правильно. В тебе в голові один космос. Ти все одно не будеш юристом. А вибір є завжди.

- Ти ж не любиш космос.

- Його любиш ти.

- Я обіцяв. – відрізає Женя, стиснувши зуби.

Кіра дивиться на нього. Її губи піджаті.

- Женя. – обережно каже Кіра. – Якщо справа у грошах… Якщо він відмовить тобі у фінансовій допомозі… Я хочу, щоб ти знав. Я… можу допомогти нам обом протриматися на плаву, поки ти не знайдеш джерело постійного доходу.

Женя швидко позирає на Кіру. Це такий неприємний, пронизуючий погляд, від якого її спиною пробігає слабкий електричний розряд.

- Твої батьки якісь дивні бухгалтери середнього достатку. Ти хочеш, щоб я жив як альфонс на твої гроші, чи радше, на гроші твоїх батьків? Ти себе чуєш? Якщо б я вирішив послати вимоги батька, я просто знайшов би роботу! А освіта – коли б я зміг сам собі її дозволити! А не те що ти щойно запропонувала! Просто я не можу, бо я дав батькові обіцянку і я маю її виконати!

Кіра слухає, як він підвищує на неї голос. Їй здається, його слова ляпасами вдаряють по її щоках. Досі вони жодного разу не сварилися. Все колись буває вперше. Їй гірко, але вона не збирається легко здаватися:

- Жень. Це твоє життя. Зрозумій це. Він тобою маніпулює! Що ти пообіцяв йому? Вивчитися на юриста? Що потім? Він скаже – дякую, сину, тепер можеш направити своє життя в той бік, якого вимагає твій розум і твоє серце? Ні, Женю! Він пристроїть тебе до справ своїх корумпованих забудовників, щоб ти вносив застави за їх тітушок, які проламують людям голови на нелегальних забудовах! Ось що буде! І ти це знаєш! Все твоє життя піде на задоволення амбіцій батька! А потім він постаріє і його не стане, але щось міняти буде вже запізно! Ти зараз продаєш душу дияволу! І за що? Що ти отримуєш натомість? Схвалення батька? Ти в це віриш? Він оцінить тебе і почне поважати?

Із запалом говорячи, Кіра активно жестикулює, наставляючи на хлопця вказівного пальця, її волосся здимається у повітря й віялом майорить у салоні.

Женя червоніє від гніву й приниження, він перекрикує:

- Нічого ти не розумієш, Кіро! Є конкретна річ, за яку я заплатив цією обіцянкою!

- І що ж це за річ? – глузливо питає дівчина.

- Я не можу сказати.

- Так?! Ні, ти мусиш! Я маю знати на що ти проміняв своє життя, якщо ти хочеш, щоб я з тобою залишалася! Годі вже таємниць!

- Це ти! Ти ця річ! – кидає хлопець і гнівно вдаряє долонями по керму.

Обличчя Кіри болісно кривиться.

- Я – річ? Ти це зараз сказав?

- Чорт! – гнівається і лякається Женя. – Я не це мав на увазі! Ти ж розумієш!

- Ні, мені все зрозуміло. Знаєш, Женя, щось мені розхотілося на вечірку. Давай ти десь зупиниш!

Женя швидко дивиться, його обличчя теж спотворене болем.

- Кіра, не треба. Я розумію, я вже теж не в настрої явно. Чорт з нею, з вечіркою! Але не так. Не тікай.

Кіра насуплено складає руки на грудях. Її образа на його обмовку дурна, вона сама це відчуває. Просто вона не може не ображатися на нього. Надто багато всього накопилося потроху. Вона саме думає, що зараз саме слушна нагода витягнути з Жені правду про Рому Горового. Вона не сумнівається, що домовленість Жені з батьком стосується саме цього. Виходить, він дійсно поклав на вівтар свою долю, щоб врятувати її від насилля.

Кіра скошує очі на хлопця і відчуває майже каяття за те, що так спалахнула. Але він раптом глухо, ображено промовляє:

- А з приводу таємниць – хто б казав. Не лише в мене таємниці.

Кіра відкидається на спинку сидіння, її обличчя таке, ніби він щойно дійсно її вдарив. Вона швидко сягає тремтячою рукою до сумочки на колінах, похапцем зриває кришечку з маленької сріблястої фляжки і відпиває добрий ковток. Морщиться, притискаючи зворот долоні до вуст. Закриває фляжку, але не ховає.

- Що ти маєш на увазі? – загрозливо каже вона.

- Що я маю? Ти нічого про себе не розповідаєш! Я не знаю звідки ти родом, яка в тебе родина, як ти вчилася у школі і де це було! Взагалі як ти жила до нашої зустрічі! Знаєш, я гуглив скільки коштує все твоє взуття – то це, я тобі скажу, та ще кругленька сума! І це тільки взуття! В коледжі в тебе дешевий телефон з андроїдом, а вдома захований останній айфон! Я не розумію що відбувається! Не розумію хто ти! Це, знаєш, досить боляче, Кіра! Я постійно відчуваю, ніби переді мною закриті двері!

Очі Кіри починають блищати, вона відвертається до віконця. «Закриті двері. Це прямо по Фрейду». В долоні дрібно тремтить фляга. Ображена пауза триває довго.

- А ти питав мене? – тихо каже вона.

- А хіба ні? – обурюється Женя. – Хіба не питав? Я вже ніби в якомусь довбаному детективному романі!

Кіра знаходить в собі сили обернути до хлопця обличчя.

- Прекрасно. В мене таємниці, в тебе таємниці. Класна ми парочка… - сумно каже вона.

Він не відповідає. Пальці стискають кермо так, що біліють суглоби.

- Може, - продовжує дівчина і її голос тремтить. – Може, справа в тому, що ти не добився моєї довіри, а я твоєї? Як гадаєш?

Її щокою швидко ковзає перша сльоза.

- Якби ти знав, як сильно я хотіла розповісти тобі все про себе. Як мені це потрібно – щоб хтось знав про все це лайно. Але я не знаю, чи ти витримаєш Женю. Чи ти не втечеш, коли дізнаєшся хто я насправді. Мені так не здається, Женю. І тобі, мабуть, теж. Тому ти весь час боїшся запитати по-справжньому.

Сльози повільно течуть з очей дівчини, але обличчя її майже безстрасне. Майже таке ж нерухоме і відсторонене, як всі ці роки у коледжі.

- Я люблю тебе! – злякано шепоче хлопець. – Кіро, не треба! Я люблю тебе. Розкажи мені все, щоб там не було, я любитиму тебе завжди! До самої смерті!

Дівчина сумно всміхається, витираючи сльози:

- Який же ти ще маленький. Не кажи про любов. Я в це не вірю, Женя. Тобі зі мною класно. І мені з тобою класно. І я хочу бути з тобою. Повір мені. Я хочу! Але це все не вирішити словами про любов і приємним сексом!... Женя. Тримай кермо, дивись на дорогу, будь ласка. Не хотілося б загинути просто зараз. Може, краще зупинимося?

Ніби щойно опритомнівши, хлопець озирається, оцінюючи обстановку на дорозі. Звертає до парку на краю міста. За пару хвилин вони припарковуються і двигун замовкає. Вони мовчки сидять і обидва дивляться на свої руки. Женя повільно піднімає ліву руку й крадькома тре свої очі. Вони печуть. «Невже вона зараз покине мене?». Він відчуває біль у грудях.

Кіра піднімає голову й роззирається навкруги. Довкола – цілий гай прекрасних білосніжних берез, чиї довгі лози, ніби океанські хвилі повільно колише шурхітливий вітер.

- Давай прогуляємося? – питає вона тихо.

Хлопець киває і вони виходять із машини й ідуть до берез. Кіра знову ледь відпиває з фляжки.

- Що там в тебе? – питає хлопець.

- Горілка з апельсиновим соком. – дівчина всміхається, хоча її очі ще вологі.

- Вирішила набратися ще до вечірки?

- Ну, я ніколи не бувала на вечірках. Вирішила взяти з собою те, що зможу пити.

Женя теж всміхається:

- Можна й мені?

Вона простягає фляжку, він відпиває і повертає, мотаючи головою. Вони доходять до дерев і повільно заглиблюються в гай. Довгі зелені лози, хитаючись, торкають їх волосся.

- То що там із Горовим? – питає Кіра.

- Я не знаю, чесно. – каже Женя. – Я попросив батька вирішити проблему, він вирішив.

- І ти не знаєш що йому робили?

- Я просив, щоб його не били, щоб просто провели бесіду.

- Як же його так змінили всього за кілька днів?

- Я не знаю…

Кіра відкопилює губу:

- І це все? Теж мені, розкрив таємницю! Може, якось розпитаєш в батька що із Ромою зробили?

- Може й варто. – задумливо каже Женя. – Ти, мабуть, права. Хоча, ситуація буде цікава. Навряд чи він вважатиме за потрібне змальовувати мені все у подробицях…

- Це точно. Але спробувати варто. Методи дружків твого батька навряд чи обмежувалися психотерапією…

Женя боязко дивиться на свою дівчину, що задумливо крокує, дивлячись під ноги. Вона дуже гарна. Така гарна, що в нього знову ріже в очах і коле у серці.

- Ну а що з приводу тебе? – питає Женя тихо. І Кіра глибоко зітхає.

- Нічого цікавого. Я… мене покинули одразу після народження. Підкинули у «Ворота життя» до монастиря у Кам’янці-Подільському. Мені ще пощастило. Багатьох викидають просто на смітник.

Женя вражено зупиняється. Але Кіра повільно крокує далі, і він рушає теж.

- Потім все як звичайно – дім малюка, дитячий розподільник. Органи опіки. Майже до трьох років в мене не будо імені. Над моїм ліжком був папірець з написом ОСОБА_26. Такі вимоги закону. Я погано пам’ятаю той час. Пам’ятаю, що із нами майже ніхто не розмовляв. Тільки люди, які зрідка приносили цукерки чи іграшки. Благочинні фонди, монашки, волонтери. Приходили також люди, що збиралися всиновити когось. Ми всі дуже хотіли, щоб нас всиновили. Ми чіплялися за тих людей і просили забрати. За це нас потім карали…

Волосся закриває обличчя Кіри. Женя бачить, як вона швидко проводить долонею по щоці. Але голос її майже спокійний. Женя притискає одну долоню до серця, а іншою сильно натискає на свої очі й перенісся. « О, Боже» - ледь чутно промовляє він хрипким шепотом.

- В три роки із чимось мене нарешті всиновили. І я вперше почула своє нове ім’я. Кіра. Мені казали, в органах опіки є спеціальна книга. Словник-довідник «Власні імена людей». Мабуть, є якийсь чиновник, який приходить на роботу і якимось чином, може просто тикаючи пальцем у сторінки навмання, обирає дітям імена.

- Перший тато був найкращий з усіх. Мене відвезли на ферму. У село. Тато Мишко був добрий. В нього було семеро прийомних дітей. Один хлопчик був на візочку. Мама Галина теж була непогана жінка, просто суворіша за тата Мишка. А коли мені було сім років тато Мишко помер. І всіх дітей перерозподілили по інших родинах.

- Нові прийомні батьки були саме бухгалтери. В Житомирі. Я пішла до школи. Там всі знали хто я і з мене знущалися. В дядька Павла й тітки Марини були ще дві власні дочки. Не знаю, може вони намагалися зцементувати свою нещасну родину ще однією дитиною. Але, коли мені було дванадцять, тітка Марина пішла від Павла до іншого чоловіка й забрала доньок. А мене забрали до інтернату в Житомирі.

- Там було інше життя. Там треба виживати. Я там багато дізналася про життя. Там навчили всього – курити, пити, терпіти, крутитися. Там я позбавилася цноти десь у чотирнадцять. Але і друзі там були…

- А у п'ятнадцять я потрапила в останню прийомну родину…

Кіра раптом зупиняється, її плечі низько опущені, а голова хилиться все нижче.

- Можна… я не буду… розповідати… про того… - її трясе.

Вона раптом чує, що Женя плаче. Вона розвертається до нього. Він намагається втерти мокре обличчя і простягає до Кіри руки. Обличчя дівчини бліде як крейда, зуби якось дивно оскалені. Женя міцно обіймає Кіру й притискає до грудей. Здається, він намагається заховати її всю всередині себе. Вона вперше чує, як він плаче від горя й розпачу.

- Зупинись. Зупинись. Це занадто. – виштовхує з себе хлопець. – Чому ти не казала мені? Я ж нічого не знав! Я так тебе люблю… Вибач мене. Вибач.

Кіра не плаче. Їй стає навіть якось зловтішно. В обіймах Жені вона гірко всміхається:

- Казала ж, що ти не витримаєш. Слабачок ти мій хороший. А це ж лише початок історії.

Вона лагідно занурює у волосся Жені пальці й пестить, обіймаючи й ледь погойдуючи свого великого хлопчика.

Натрапивши на лавочку, вони сідають поруч, але Кіра тут таки пересідає на коліна Жені й обіймає його. Вона дивиться на його нещасне обличчя з припухлими очима і раптом сміється.

- Ну все, не побивайся так. Ти мене не обдуриш – ти справжній лицар. Я бачила! Тебе мелодрамками не розчулити.

Кіра обціловує розгублене обличчя хлопця, а тоді цілує його в губи. Він ніжно гладить її шовкове волосся.

- Я в шоці. – каже він. – Як із цим жити? Я думав – у мене проблеми вселенських масштабів! Ну й ідіот!

Він знову притискає до себе дівчину й утикається обличчям в її шию й ключицю. Її волосся лоскоче його обличчя.

- Кіра. Тепер я твій. Стільки, скільки буду тобі потрібен. Я твій назавжди. Я тебе захищатиму. Я ніколи тебе не покину, не ображу. Я завжди тебе любитиму.

- Подивимось. – тихо, заспокійливо шепоче Кіра, гладячи голову Жені.

- Чисто чоловіча відповідь. – бурмоче він.

І Кіра заливається сміхом і знову цілує його. Потім із вогником в очах пропонує:

- Слухай. Тобі не здається, що нам треба добряче випити? Може навіть нажертися? Може поїдемо таки на ту кляту вечірку?

- Ми вже запізнилися, але… Хай йому грець! Поїхали нап’ємося і потанцюємо!

* * *

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.