Нинішня осінь

Під вечір Кіра розігріла картоплю, зробила салат із свіжих овочів і зелені, відрізала два шматки хліба. Герман сидів за кухонним столом навпроти неї.

Прокинувшись, побачивши Кіру, що задрімала, згорнувшись калачиком біля його ніг, він лежав без найменшого руху і дивився на її спокійне, вродливе обличчя. Вона була зовсім дитина. Його зарослі щоки поповзли донизу разом із кутиками вуст, попечених неймовірною кількістю алкоголю. Він перевів погляд, повний ненависті на стіл, де стояли пляшки. Він дуже хотів випити. Але вирішив прямо зараз тихо встати й повиливати все пійло в каналізацію. Досить! Досить!

Він обережно піджав ноги і випростав їх із під пледу. Навіть звідси почув як жахливо смердять ці ноги. І ця дитина спала біля цих смердючих ніг. Обережно опустивши ноги на підлогу, він розвернувся і витягнув із груди строкатих подушок найнижчу – умовно, найчистішу. І підклав під щоку Кіри саме вчасно, поки її сонна голівка повільно хилилася донизу. Завмер, вичекав дві чи три хвилини, поки вона почала дихати рівно і глибоко. Тоді зняв із себе плед і обережно встав. Його сильно хитало, як моряка підчас хитавиці. Руки від напруження почали тремтіти абсолютно жахливо. Так, ніби в нього був сильний жар. Він знав вірний спосіб – кілька ковтків і стане краще, він навіть написати щось зуміє. Він знову подивився на пляшки. І відвернувся.

Він навшпиньки перетнув велику кімнату, вийшов у коридор і обережно причинив за собою двостулкові двері. Кожен рух давався із неймовірними зусиллями. Його чоло намокло від поту і краплі падали з брів. Зуби були вишкірені, а очі – вирячені як у безумця.

Він тихо зайшов до ванної кімнати, зачинив за собою двері, навпомацки ввімкнув світло, тоді бойлер. Сів на кришку унітазу, щоб почекати, поки підігріється вода. Потім почав роздягатися. У ванній було люстро. Стягнувши светр і майку, він побачив своє тіло – він сильно схуд. Живіт ввалився, як в бездомного собаки. Проступили ребра. Шкіра мала огидний жовтуватий відтінок. Там і тут виднілися синці й забої, походження яких Герман не пам’ятав, або пам’ятав дуже смутно. Він витягнув пасмо брудного волосся. Коли він був у перукарні востаннє? Пів-року тому? Більше? Здається, він ще більше посивів.

Залізти до ванної було не просто. Мало не загув обличчям вперед. Але впорався. Затулив поліетиленову шторку, присів і пустив воду. Холодна. Потім тепліша.

Добряче відмившись милом і шампунем, Герман дотягнувся до бритви. Сидячи у до половини набраній ванні, просто натер щоки милом і почав голитися. Добре, що одноразовий станок був новенький і голив майже безпечно. Бо руки все ще трусило. Звісно, він порізався максимальну можливу кількість разів, але навіть не помітив такої дрібниці. Він милив і водив бритвою, милив і водив, поки не домігся пристойного результату – обличчя знову було гладеньке.

Він не міг одягнути брудний, смердючий одяг. Скрадаючись, вийшов із ванної, загорнутий у рушник. Обережно зазирнув до кімнати. Кіра мирно спала. Він тихо зайшов і навшпиньки пішов до кімнати, де можна було знайти чистий одяг. Раптом згадав, як тоді Кіра несподівано опинилася в нього вдома, а він зайшов до кімнати голий. Здавалося, з того часу пройшли роки. Тоді він довго не пив. Малював. Зустрічався із побратимами. Розмовляв із сином по телефону і в зумі. Навіть із колишньою дружиною. Нічого гарного із цього не вийшло, але все ж… Герман зачепив ногою клятий мольберт і охнув від болю в мізинці, а мольберт стрибнув підлогою, видавши оглушливий скрегіт. Герман мовчки, одними губами вилаявся. Кіра посовалася на дивані й прикрила обличчя долонею. Знову затихла.

В кімнаті Герман одягає свіжі шкарпетки, труси, джинси й темно-сірий светр з широким круглим вирізом, що майже відкриває ключиці. Це саме дружина любила його в таке одягати колись. Сідає на ліжко покійної мами і, нарешті, відпочиває. Він всього лише помився й перевдягнувся, а відчуває таку втому, наче розгрузив вагон. Він хоче випити. Якщо він тихенько встане, вийде до кімнати – від столу з бухлом його відділятиме всього кілька кроків. Він тихенько візьме пляшку горілки, і тихенько повернеться.

Його тіло, ніби підкоряючись чиїмось наказам, яким неможливо не підкорятися, саме встає, прочиняє двері, сторожко визирає, дивиться на диван. Тоді нечутно долає чотири кроки до столу, простягає руку. Рука тремтить, а потім її починає просто несамовито трясти. Дрож передається в плече, в груди, в хребет, швидко охоплює все немічне тіло. Герман гучно набирає в легені повітря, намагаючись підкорити тіло, як ковбой бика підчас родео. Робить відчайдушний ривок і змикає пальці на пляшці. І дрож відпускає. Віддихавшись, чоловік піднімає пляшку і позирає на Кіру з майже переможним виразом: «Що, курва? Не вгледіла?! А от хуй тобі! Зараз я питиму!» - думає тіло.

Зуби Германа знову вишкірені, рот розтягує усмішка тріумфу безумця.

А потім його обличчя раптом міняється. На ньому нізвідки з’являється вираз плаксивого розпачу, тоді – огиди, тоді – злого гніву. Очі волого блищать, обличчя заливає нездорова червоність.

Герман з зусиллям відриває погляд від обличчя дівчини і починає згрібати пляшки зі столу одну за одною, притискати оберемком між передпліччям і животом.

Він, як і раніше, намагається не зчиняти галасу, але зробити це, збираючи скляні пляшки з його тремором і порушеною координацією рухів – неможливо.

Кіра відчиняє очі, дивиться на Германа і сідає.

- Що ти робиш?

- Т…Т… - З горла Германа крізь злі спазми намагаються вирватися не слова, а стогони. – По-ви-ливаю. Нахуй по-виливаю!!! – заявляє він. І Кіра бачить сльозу, що ковзає його поголеною, вкритою засохлими порізами щокою.

Він поспішає, наче боїться, що за мить хтось завадить йому зробити те, на що йому так важко було наважитися. Хтось. Наприклад – він сам.

Кіра встає і впевнено, спокійно підходить.

- Чекай. Я допоможу. Давай сюди. Давай. І ці дві.

Зрештою, вона відбирає з його ослаблих рук всі пляшки. Легко тримає в оберемку.

- Присядь на диван. Присядь. Відпочинь.

Він слухається. Сідає. Притискає долоні до колін, щоб вгамувати тремор. Ховає очі.

Кіра всміхається:

- Помився, поголився! Гарно пахнеш!

Він опускає голову ще нижче. Він думає про те, що вона невідомо скільки часу нюхала тут його пекельний сморід. Відмивала заригану підлогу. А потім раптом із жахом думає: «Зараз ця курва все повиливає! Все повиливає!!!».

Герман боїться підняти очі на Кіру, бо боїться того, що може зробити, якщо подивиться на неї і на бухло. Кулаки стискають тканину штанів.

Добре, що Кіра виходить до кухні. Герман чує, як вона ставить пляшки на кухонну поверхню. А за хвилину вона повертається. В її руках наполовину налита чарка горілки.

- Давай так. Вирішуй що ти будеш тепер пити ще три дні. Щось одне. Горілку?

Герман дивиться на чарку виряченими очима і, ніби уві сні, повільно киває головою.

- Скажи мені вголос: Ще три дні я питиму горілку. А потім не питиму.

Герман ковтає слину і піднімає погляд. І зустрічається очима із Кірою.

- Ще три дні… Я питиму… Горілку… А потім не питиму.

- Добре. – киває Кіра. – Домовилися. І як зараз вип’єш – підемо вечеряти. Так?

- Так.

Дівчина, тримаючи погляд Германа, підходить і дає йому чарку. Поки він піднімає її до мокрих вуст, з його очей починають ручаями бігти рясні сльози.

А тепер вони сидять за столом в кухні один навпроти одного. Пляшки кудись зникли, але Герман навіть не шукав їх поглядом, коли зайшов. Він зачудовано, трохи злякано позирає на Кіру і тут таки відводить очі. Але позирає знову і знову. Тоді дивиться на три шматочки картоплі, кілька скибочок огірка із зеленню – без олії, що лежать на його тарілці.

Він не хоче їсти. Після чарки зовсім розхотілося. Але Кіра дивиться на нього і бере виделку. Настромлює на неї паруючий шматок картоплі.

- Ми домовилися. Так, Германе?

Він дивиться на неї, киває і бере виделку. Настромлює і собі найменший шматок і, поки Кіра вже жує, повільно підводить виделку і кладе до рота їжу з таким виразом обличчя, ніби це шматок цеглини.

Зрештою, він з’їдає все, що вона поклала.

- Молодець. Яка краса! Чиста тарілка! – Кіра всміхається і Герман згадує, як колись вміли сміятися її очі. І вміють досі, якщо він заслужить бачити її такою. – Йди, відпочинь. А я зроблю чай із відваром шипшини. Будеш пити. Тобі треба вітаміни.

Кіра трохи ніяково всміхається:

- Шипшину я в тебе знайшла. І ще липу. Можна заварювати?

- Та звісно. – Герман потискає плечима майже ображено. – Бери взагалі що забажаєш. Варення там, консервацію, компоти. Скажи – я до льоху схожу все принесу! Овочі там різні. Я запасався. Консерви…

Кіра дивиться з усмішкою, від якої на серці в Германа стає дуже добре і знову хочеться плакати. Вона, звісно, бачить його наскрізь:

- Йди відпочивай. Я поміняла постіль на дивані. Завтра – влаштуємо велике прання.

Герман встає, киває і виходить. Лягає на чисту постіль, на духмяну подушку і слухає, як дівчина в кухні миє і розставляє посуд. Як гріється на вогні чайник. Дуже хочеться заплакати. Але Герман не плаче, тільки щосили стискає перенісся двома пальцями.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.