Нинішня осінь

- Не знаю, що ти сховав раніше – своє достоїнство чи картину з маяком. – каже Кіра в кухні Германа, кидаючи на нього швидкий викличний погляд.

Не те, щоб їй хотілося знущатися з цього розгубленого чоловіка, забагато таємниць якого привідкрилося перед нею за останні півгодини, просто, щоб відновити рівновагу, вона мусить сховатися на деякий час за іронією і гумором. До того ж, тепер їй дуже кортить витягнути з нього бодай щось про його таємниче життя, окрім справжнього імені.

- Ну, я і сам сумнівався з чого почати. – усміхається Герман, поки достає пляшку вина з холодильника й келих із кухонної шафки.

- Ти засоромився що я побачила? – Кіра розуміє двозначність свого запитання і променисто всміхається.

- Ні, з чого б ще. Це мій привід для гордощів. – парирує він, перекидаючи м’яч на її поле.

- Сподіваюся, ти про живопис? – сміється Кіра. Ох, він не простий, цей Герман!

- Насправді, ні. Живопис – то просто те, до чого ми свого часу прийшли з психологом. Це ніби така терапія. Дозволяє краще спати і менше пити. Ну, інколи дозволяє. – він відповідає цілком серйозно.

Герман відкорковує пляшку і наливає в бокал Кіри червоного вина.

- Це грузинське якесь. – каже він.

- Підійде. – Кіра вмочує у терпке вино губи.

- Ну, все одно іншого зараз немає.

- Це ти його для своїх жінок тримаєш? – провокує Кіра.

- Для натурниць. – Виправляє Герман, вагомо зводячи догори вказівного пальця. – Від мене вони йдуть, знаючи хто такі Тулуз-Лотрек, Огюст Ренуар й Густав Клімт.

Скептично всміхаючись, дівчина сідає до столу на табурет, вкритий плетеною накривкою і зручно вмощується, закинувши ногу на ногу. Як майже завжди поза коледжем на ній – коротенька спідничка. Герман набирає води в чайник і ставить його на вогонь. Кіра тим часом роздивляється спину чоловіка, його довге, ще вологе й нечесане волосся. Вона мимохідь згадує його тіло – ще не старе, жилаве. Невеликі, але міцні на вигляд м’язи. Ніякого черевця. Мабуть, його дивні розкидані аби як татуювання кажуть про імпульсивність і легкість на підйом. Принаймні, він міг бути таким колись. Але, здається, з тих пір багато чого сталося.

Герман знову повертається і привалюється до холодильника плечем, не сідаючи до столу. Ховає руки у кишені. Ніби намагається дотримуватися із гостею дистанції.

- Вибач, що досі не спитала твого імені. Це якось дивно і соромно. – каже Кіра – і відчуває полегшення.

- Та нічого. Мене вже давно всі так звали. Я звик. Солдатик – це ж як місцева міська легенда. Алкоголік, що вирощує троянди перед будинком. Якби не ці троянди, всі б визначилися що, мовляв, он там живе якийсь пияк, якому, мабуть, куля в голову попала. Тож від нього добра не чекай – треба наглядати, щоб чого не вкрав, чи не спалив будинок, заснувши у ліжку із сигаретою. Але ж ці кляті троянди. Нікому не дають спокою. – він сумно всміхається.

- Мені теж не давали, чесно кажучи. Бачила, як ти їх безжально обрізаєш, коли квітнуть. Просто жах! – Кіра сміється.

- Треба обрізати. Тоді у наступні роки вони стають все кращі і кращі. Це складна наука. І плоди отримує терплячий.

- А цей букет на веранді – потрясний просто!

- Ну, за будинком є різні інші квіти.

- Покажеш?

- Зараз там не цікаво. Вже майже все відцвіло. Хіба в теплиці щось останнє залишилося.

Кіра відчуває, що він просто не хоче показувати. Судячи з букету, не все в саду так вже погано. Але вона не хоче нав’язуватися. Просто до загадок додалася іще одна. Поки Кіра відпиває ковток вина, вона крадькома дивиться на обличчя чоловіка. Без бридкої сивої щетини, гладенько поголений, а, головне, після кількох днів у зав’язці, він виглядає набагато краще. Коли з обличчя пішла припухлість, а білки очей позбулися рожевих прожилок, його можна назвати навіть по-своєму симпатичним. Скільки йому? Років сорок? Плюс-мінус. З натяжкою, годиться їй у батьки. От тільки батьків у неї ніколи не було.

- Мені дуже сподобалася картина. – каже Кіра таким голосом, щоб він зрозумів, що вона зовсім не жартує.

- Ти просто не бачила справжніх картин. – стенає плечима чоловік.

- Ну, я не надто розуміюся на цьому. Але це не важливо, як на мене. Важливо, що з твоєї картини на мене повівав морський бриз і я чула чайок. Я б хотіла її собі на стіну. Можеш продати мені, коли допишеш?

Герман хитає головою і всміхається:

- Годі вже про це. До того ж звідки в бідної студентки такі гроші?

- Дорого коштуватиме?

- Не знаю. І не дізнаюсь, бо ніколи не буду продавати.

- Тоді подаруй. – каже дівчина із викликом і сміється.

Герман трохи хмурить брови.

- Тобі воно не потрібно. Я не зможу спокійно думати про те, що ти щодня бачиш цю посередню мазню. Одного разу я складу їх усі на велику купу, поллю бензином і спалю. А тоді поїду.

Кіра зазирає в душу Германа. Ще одна таємниця, що її вабить.

- Навіщо ж відкладати на потім? Життя коротке. Чому б не зробити це зараз? – її голос обережний, ніби вона боїться натрапити на щось небезпечне, але не може втриматися, щоб не зробити крок.

Герман дивиться їй у вічі дуже уважно. Це, може, другий раз за сьогодні, коли вони зустрічаються поглядами й обидва не відчувають дискомфорту.

- Дещо тримає. – каже він тихо.

- Що саме? – питає вона ще тихіше.

- Дещо. – знову каже Герман і Кіра відводить очі.

Чайник закипає, і Герман заходиться заварювати чай у заварнику. Кіра думала, у всіх самотніх чоловіків виключно пакетики. Вона, звісно, цілком чітко зрозуміла що саме він їй щойно сказав – не так словами, як поглядом. Це було чесно і приємно. І гірко.

Вона майже допиває вино, залишивши на денці келиху маленьке пурпурове озерце, щоб нахиляючи келих, спостерігати за його мандрами поверхнею скла.

- Мені буде шкода, якщо ти їх спалиш… і поїдеш.

Він стоїть спиною. Його плечі ледь помітно піднімаються у раптовому напруженні.

- Я, мабуть, вже піду. – каже дівчина й залишає келих на столі. – Не проводжай. До завтра.

І вона йде. А він не обертається, щоб поглянути на неї наостанок. Наливає собі чаю без цукру і сідає до столу. Звично, не змигнувши оком, відпиває й ковтає крутий окріп із чашки. Дивиться на стілець, де щойно сиділа дівчина і на келих з бордовою краплею на денці, що вона залишила.

Трохи згодом він виходить на веранду і деякий час стоїть, замислившись, стискаючи в губах фільтр сигарети. Дивиться на квіти, що в задушливому повітрі веранди вже починають повільно помирати. Але він вже встиг змалювати їх свіжу красу. В шибку мляво б’ється очманіла від марних зусиль муха. Герман протискається у дальній кут веранди й кілька хвилин обережно ловить муху, поки не затискає у кулаці. Відчуваючи копошіння твердого тільця комахи, виходить надвір і випускає муху на волю. Тоді закурює.

* * *

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.