Минула весна

Кіра заходить до аудиторії як тінь, зазвичай ні з ким не вітаючись. Інтерес до неї інколи спорадично виявляють лише місцеві вигнанці з касти лузерів, таких же, як і вона сама. Та й ті здебільшого не повертають голови, коли вона проходить повз на одну із найдальших парт. Кіра зазвичай вдягнута в довгу, до колін, спідницю, чи безформні штани, в якийсь невиразний оверсайз светр, чи пуританську блузку. В неї немає пірсингу й тату. В неї охайні короткі нігті, пофарбовані прозорим лаком. Ноги в пристойних чобітках чи туфлях виглядають маленькими. Вона переставляє їх якось незграбно, ніби ось-ось перечепиться через щось і впаде. Обличчя її трохи опущене донизу. Осанка трохи зсутулена. Вона ні на кого не дивиться впритул. Лише поглядає крадькома. Коли їй трапляється з кимось розмовляти, вона майже не дивиться в очі. Дивиться на підлогу, на свої руки, на комір співбесідника, чи, в кращому випадку, на його губи. Ніби не здатна розуміти людської мови і потребує додатково читати сенс слів по губах. Коли її викликають до дошки чи трибуни, вона дивиться поверх голів студентів, чи у вікно. Голос в неї тихий, хоча вона завжди дивує тим, що, виявляється, може логічно формулювати думки і завжди знає що сказати у відповідь на поставлене питання – не більше і не менше. Всі чують нутром, що вона розумна і її успіхи у навчанні це підтверджують незмінно. Тому вона ніколи не проявляє ініціативи на семінарах, бо рівень агресії до неї підвищується, щойно їй доводиться розтулити рота. Волосся вона або збирає у хвіст, або заплітає в огидну косу, що тупо висить на спину, ніби товстий корабельний канат. Вона не використовує косметики. Її губи досить гарні й чуттєві, якщо придивитися, але без помади, при побіжному погляді, вони хіба що на любителя. Її очі, чорні й великі, тим не менш, майже завжди мають один і той же невиразний вигляд, ніби очі позбавленої розуму самиці оленя.

У короткі перерви вона самотою сидить на підвіконні й продивляється свої акаунти у соцмережах. На своєму дешевому андроїді. Правильні акаунти. У довгу перерву вона в будь яку погоду виходить з території коледжу й крокує з пів кілометри повз парк з кленами й квартал старих п’ятиповерхівок. На розі кварталу є маленька кав’ярня, але Кіра ніколи не заходить всередину. Вона купує все у віконечку. Зазвичай малиновий чи трав’яний чай і малесенький круасан з фруктовою чи пломбірною начинкою. У шкільній столовій її майже ніколи не бачили. Колись було, але після кількох інцидентів з загальним глузуванням і реготом вона більше туди не ходить. Взявши свій так званий обід, вона сідає на одному з чотирьох крихітних столиків перед кав’ярнею, попередньо протерши столик і сидіння серветкою. Там майже завжди є де сісти, бо зазвичай там ніхто не сидить. Взимку вона докладає деяких зусиль, щоб очистити столик і сидіння від снігу. І все одно самотньо сидить надворі. Якщо йде дощ, чи сніг, вона залишається під козирком кав’ярні, збоку від віконечка й їсть і п’є стоячи, зсунувши носаки взуття докупи й без всякого виразу на обличчі дивлячись прямо перед собою.

Споживаючи свій круасан і чай за столиком, вона читає книжки. Зазвичай їх назви й автори нікому нічого б не сказали, навіть якби хтось поцікавився, що це вона тримає в руці. Книжки часто англомовні. Звісно, в неї немає друзів і вона ні з ким не зустрічається. Якби таке сталося, це спричинило б, мабуть, загальний шок. На першому курсі, поки всі ще тільки придивлялися до нового середовища, до неї, бувало, підкочували хлопці. Переважно двох типів. Тип перший: незайманики, що майже втрачаючи свідомість від хвилювання, пропонували випити кави. Тип другий: альфа-самці, що по-приколу збиралися зірвати по-швидкому невинну квіточку, скоріше шкодуючи бідне бліде створіння. З першими вона ввічливо відмовляла, з другими робила вигляд, що взагалі не розуміє що відбувається, лише зміцнюючи свою репутацію пришелепуватої. Був ще третій тип – хороших хлопців, які поки що, здається, навіть не замислювалися про такі речі. Вони всі були в своїх тренуваннях, книжках, родинних справах, хобі, навіть комп’ютерних іграх. Може, якби якийсь із них раптом закохався у Кіру, вона б подумала. Але ніхто з таких до неї не підходив.

На другому курсі бажаючі вичерпалися остаточно.

На третьому, якось у квітні вона прийшла до кав’ярні за своїм круасаном і чаєм. Сплативши, розвернулася з картонним горнятком з кришечкою й паперовим пакетиком до свого звичного столика. Він був порожній. Більшість решти теж. Якийсь худорлявий хлопець сидів лише на столику навпроти. Кіра підійшла до столика. Як зазвичай, поставила обід на дерев’яний ящик, з якого ріс ялівець. Видобула з кишені джемпера паперовий рушник і протерла стіл і сидіння крихітної лави. Віднесла серветку до смітника. Поставила обід на столик, сіла. Поклавши свій коричневий шкіряний ранець, що його можна було носити і як портфель, на коліна, відстібнула замки і запустила руку всередину, обхопивши пальцями корінець книжки. І зупинилася, раптом згадавши, що не одна. Можливо, книжку не варто діставати. Просто швиденько перекусити та йти собі під клени парку, де інколи рудими блискавками літають білки. Вона сторожко, крадькома поглянула на хлопця навпроти.

Яскраві промені сонця навскоси падали на його обличчя, підсвічуючи довгастий ніс. Він щось читав. Щось, покладене на коліна, тож їй не було видно. Лівою рукою він повільно підносив біле горнятко із кавою до рота, нечутно відпивав і ставив горнятко на блюдце. Взяв лівою рукою ложечку і краще перемішав цукор, не відриваючи погляду від, очевидно, цікавого читання. Схоже, шульга.

Кіра витягнула книжку й прилаштувала портфель на ящик із ялівцем за спиною.

Коли хлопець навпроти допиває каву і, за деякий час, мабуть, дочитує розділ, чи главу, він раптом скидає праву руку перед собою так, що рукав його пальто з’їжджає вниз, являючи його худий зап'ясток. Хлопець швидко дивиться на годинник. Не епл вотч, просто механічний годинник. Кіра, помітивши рух, піднімає очі, але тут таки знову опускає на сторінку книжки. Хлопець енергійно підводиться і недбало запихає зім’яту книжку невеликого формату у м’якій палітурці до широкої кишені пальто. Поки він виходить з-за столика, Кіра знову позирає на нього, і він раптом зустрічається з нею поглядом і ледь помітно доброзичливо усміхається. Очі в нього зелені. Він йде геть у бік, протилежний більшості корпусів коледжу.

Кіра закриває книжку й кладе на стіл. Якусь хвилину вона проводжає поглядом хлопця. Він високий, але його ніяк не назвеш атлетичним. Скоріше худий і хирлявий. Але хода в нього, ніби наелектризована енергією. Волосся в нього темне, хвилясте й подовжене. Зараз майже ніхто так не носить. Жорстке й непокірне на вигляд. Сіре драпове пальто, що майорить навколо його фігури, тонкої, як вішак, також якесь не модне. Але виглядає непогано. Вона пригадує також сорочку кольору весняної трави, яку побачила раніше. Сорочку він носить навипуск. І тонку піжонську краватку – темну із сріблястими строчками. Хто зараз носить годинники й краватки? І одночасно кеди-конверси?

Кіра думає, що він міг би бути студентом з педагогічного університету, що розташований неподалік у тому напрямку, куди пішов хлопець. Але, з огляду на старомодний, дещо екстравагантний прикид, міг би бути і викладачем. Можливо, для цього він замолодий. Як і для того, щоб бути якимось офісним працівником. А, можливо, і ні. Кіра намагається пригадати обличчя хлопця. Пам’ятає, що воно худорляве й видовжене, що в нього тонкий і довгий ніс, можливо, з горбинкою, хоча вона не роздивилася хлопця у профіль. Губи в нього тонкі і рішуче стиснуті, коли він читає. Красенем його не назвеш, це точно. Найскладніше, як виявилось, було визначити вік хлопця. Його обличчя якось не давало визначеної інформації з цього приводу. А одяг збивав налаштування приладів. Йому могло бути і вісімнадцять. І двадцять вісім.

Кіра робить останній ковток трав’яного чаю, що вже зовсім захолов. На паперовому пакетику залишається лежати сумний окраєць недоїденого круасану й крихти. Дівчина поглядає на смартфон – час повертатися на пари. Вона підводиться, ховає книжку, відносить до смітника залишки круасану, а крихти струшує поруч для горобців. Тоді одягає на спину ранець, поправляє косу й вирушає.

* * *

Наступного дня Кіра, йдучи до кав’ярні, згадує про того хлопця. Що, як він сидітиме навпроти її столика і почне підкочувати до неї? Запитає що вона читає – що ж іще! Це ж очевидно! Що вона робитиме в такому випадку? Відшиє його, звісно.

Заспокоєна, вона йде далі повз старі клени парку, видивляючись білок. Зараз, навесні, трапляються молоденькі білченята з ніжним світлим пушком. Вона часто носить в парк волоські горіхи, розбиті навпіл і арахіс. Інколи білченята беруть гостинці мало не з її рук, і вона може добре їх роздивитися – їх маленькі блискучі оченята і такі подібні до людських крихітні долоньки.

Але біля кав’ярні нікого немає.

Наступного дня теж, і швидке враження від випадкового незнайомця зовсім розчиняється і зникає.

Але за тиждень, наступного понеділка, він знову сидить на своєму місці й читає щось, розгорнуте на коліні.

* * *

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.