Минуле літо

« Ні, ще не море» - каже Женя. «Як не море?! Стільки води!» - підстрибує на сидінні Кіра. «Це лиман». «А лиман – не море?». «Ні. Море буде далі. Я скажу».

«А це вже море?! Так блищить, очам боляче!» «Ще ні. Вже близько. Я скажу.»

«Як приїдемо – одразу побіжимо на море? Я не хочу заселятися в готель, все оце… Я одразу на море! Добре?» «Добре. Спочатку на море». Женя сміється і дивиться на шалені очі Кіри, яка пожадливо вбирає поглядом далекий обрій і не має сил заспокоїтися ні на мить.

Вона майже біжить вузькою гамірною вуличкою, заповненою напівголими людьми, статечними дядьками в плавках чи шортах, жінками в купальниках і парео, дітьми в кепках, торговцями сувенірами і їжею, автомобілями, мопедами, велосипедами, що поволі пробивалися натовпом повз строкаті ятки й магазини з крамом і наїдками на будь який смак і гаманець.

Вона стискає руку Жені і спритно прокладає шлях не озираючись. Море тягне її до себе йодистим запахом, вологим бризом, квилінням морських птахів, галасом пляжів, музикою з прибережних кафе. Женя вигукує питання – чи не хоче Кіра морозива, вона на мить озирається і випромінює ошалілу щасливу посмішку, спалахуючи білосніжними зубами й чорними очима. Вона навіть не відповідає – все зрозуміло і так.

Ось воно! Море! Сяє блискітками до обрію під яскравим сонцем і бездонним блакитним небом, дихає п’янким вітром, накочується повільними хвилями на берег, невтомно прасує широку лискучу полосу мокрого піску, тихо шумить, піниться, кличе до себе в обійми. Кіра розтискає руку й біжить до води, не стримуючи щасливих вигуків і сміху. Покинувши полотняну торбу й капці на пляжі, вона з вереском забігає у воду, нахиляється, занурює у теплу воду долоні, вмиває водою обличчя, відчуває солоний присмак на губах, стрибає, танцює, заливається сміхом. Кличе Женю і він поволі йде до неї, залишивши свої сандалії й шляпу на піску, придавивши свої й Кірині речі сумкою, щоб не понесло вітром. Біля води він повільно закочує холоші білих лляних штанів, а Кіра все кличе й кличе, а тоді підбігає, хапає Женю за руку і тягне за собою у море, ніби русалка. Він так і не встиг підкотити штани як слід, але це все одно було безглуздою справою. Кіра витанцьовує у воді, здіймає міріади бризок і вони обидва миттєво стають мокрі й щасливі. З голови її злітає шляпа і вони наввипередки кидаються її ловити. Шляпу виловлює пухкий хлопчик років одинадцяти й віддає Кірі, витріщаючись на неї з усіх сил. Біла коротенька суконька Кіри стає майже прозора і прилипає до тіла, вода скрапує з її щасливого обличчя, вологого волосся, із плетеної шляпи, яку вона без вагань вдягає на голову знов. Женя бачить Кірині соски крізь тонку вогку тканину і почувається трохи ніяково, обережно озираючись. А на Кіру таки дивляться. Як не дивитися на красуню, ошалілу від щастя.

Женя вмовляє її покинути воду на хвилинку й перевдягатися у купальники у кабінці на пляжі. Купальник в Кіри маленький і чорний. Половинки ліфа і половинки плавок тримають купи золотисті кільця. Вона знов кидається до води. Коли Женя виходить з кабінки, не одразу роздивляється Кірину голівку серед голів інших купальців. Допомагає у пошуках її борсання й стовпи бризок, що вона здіймає. Вона досить далеко від берега і Женя вперше думає – чи вміє вона плавати? Він поспішає до Кіри і швидко наздоганяє.

- Ти вмієш плавати? – гукає він.

Вона обертається і застрибає йому на стегна у воді, міцно охоплює руками за плечі.

- Я вмію плавати! – кричить вона, сміється й цілує Женю.

- Де твоя шляпа?

- Десь там! – Кіра маше рукою в бік берега. Із вереском відштовхується від Жені і, високо злетівши у повітря, мов стрімка рибка пірнає у хвилі.

З часом Женю накриває дежавю. Йому здається, що він знову із молодшою сестрою десь на відпочинку. Тоді опіку над нею часто доручали йому і він трохи гнівався й дратувався він її невтомності, від карколомних витівок, від того, що був до неї ніби прив’язаний. Зрештою, він суворо виганяв малу борсатися біля самої кромки води, а сам запливав подалі – не так тому, що хотілося плавати, як тому, що хотілося хоч не на довго звільнитися від обридлого обов’язку.

Коли ці спогади спадають йому на думку, він вже ніяк не може позбутися їх зовсім. Він знає, що зараз – все по-іншому. Кіра – не його сестра. Кіра – його кохана дівчина, його жінка. І вона зовсім по іншому притискається до нього, обвивається довкола його тіла, вірить йому, по-іншому дивиться на нього. І він теж відчуває як все змінило море. Як стало легко і зрозуміло все, що відбувається між ними. Як в перші дні, коли вони стали разом. Він мав стримати свої дурні думки. Розслабитися, відчути повне задоволення, покинути думати про заселення в готель, про речі, полишені на пляжі, про те чи просто кинула Кіра шляпу на пісок – бо тоді її вже віднесло вітром, чи придавила чимось. Яка дурня! Хіба вони не придбають іншу шляпу? Та хоч би і десять дурних шляп! Чому він думає про такі дрібниці? Що із ним в біса?

- Кіро. – каже він, ніби збоку чуючи власний голос. – Пішли трохи відпочиньмо. Позасмагаємо.

- Ні! Ще трошки! – ніби мала дитина вередує вона і сміється.

- Не можна так довго у воді. Треба перерви робити.

- Не хочу! Не хочу! – сміється.

- Що в тебе з тим Ромою?

Вона дивиться, тоді відвертається і відпливає. Пливе повільно, по-собачому. Робить коло і підпливає знову. Сягає ногами дна.

- Добре. Пішли відпочинемо.

І вона прямує до берега, а він вражено дивиться їй услід, а тоді на обрій. Хвиля несподіваного розпачу й сорому накочує так потужно, що він вишкіряє стиснуті зуби і похапцем втягує крізь них повітря, намагаючись вгамувати серце, що зірвалося в скажений галоп. На його лобі проступають роздуті судини. «Що я наробив! Що я наробив! Як це сталося? Що я наробив! Кіро…Кіро…»

Він довго стоїть по шию у воді, далеко від берега. Потім, ніби на ешафот, повільно розвертається і прямує до берега, прокладаючи шлях крізь натовп підлітків, що грають у м’яч.

На пляжі він роззирається, знаходить очима їх із Кірою речі. Кіри немає.

Він підходить і дивиться на шляпу Кіри, придавлену до піску сумкою.

Потім сідає на пісок. Довго дивиться на щасливих дітей у воді, на засмаглого, як африканець, торгівця південними солодощами, що повільно прямує вздовж лінії прибою у гавайській сорочці і капітанському кашкеті, тягнучи за собою візочок і гучно рекламуючи товар. Потім бере Кірину сумку, зазирає і витягає сигарети й запальничку. Затискає сигарету в губах, чиркає, намагається вдихнути дим. Кашляє. Друга затяжка йде більш гладко.

Десь за пів-години він помічає Кірину фігурку вдалині. Вона невимушено, не поспішаючи прямує до нього. В одній руці тримає морозиво-ріжок. В іншій – якийсь зелений освіжаючий напій із скибочками цитрусових і листочками м’яти. Очі заховані за круглими синіми окулярами від сонця. Вітер розвиває хвилясте чорне волосся, що вже встигло висохнути. Він закурює знову, хоч у роті стоїть жахливий сморід з минулого разу.

Вона підходить, сідає поруч на пісок, піджимаючи коліна до підборіддя. Простягає йому морозиво. Він бере.

- Що, закурив?

- Ага.

Вони мовчать. Кіра потягує напій через пластикову соломинку. Над ними пролітає чайка, на мить завмерши в зеніті на хвилі вітру. Її чітка тінь торкається блідої шкіри Кіриних стегон.

- Гидота. Просто жах. – каже Женя і гасить сигарету у піску, затискає смердючий недопалок у кулаці, щоб згодом викинути у смітник.

- Вибач. – каже він. – Я кретин.

- Так. Це точно. Таких ще пошукати. На, запий. Не мучайся. – вона простягає йому напій і Женя відпиває через соломинку ковток прямо із її рук. – Але тобі хоч легше стало?

Женя дивиться на свої ноги і злизує з ріжка тале морозиво.

- Не надто.

- Ясно.

Вона встає, ставить пластиковий стакан на пісок. Граційно нахиляється за шляпою, вдягає.

- Піду купатися.

І йде. А Женя дивиться на її ідеальну фігурку, на таку граційну, неповторну ходу і його душу заповнює чорна й тягуча, як мазут туга. Він ще не здатен сформулювати думку, це скоріше відчуття, схоже на вирок. І відчуття це каже йому, що насправді він просто не дотягує до цієї дівчини. Вона – не його польоту пташка. Він її не вартий. Він автоматично з’їдає верхівку ріжка, а тоді відносить недопалок і залишок морозива до смітника, повертається до речей і лягає на спину на гарячий пісок. Накривши обличчя своїм крислатим плетеним капелюхом, він безгучно плаче.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.