Переддень минулого літа.

В кімнаті грає музика – рандомні композиції з Жениного плей-листу. Він любить різні стилі. Трохи джазу, трохи фолк-року, трохи інді. Щось із шістдесятих і сімдесятих. Найбільше йому подобається все на кшталт Кьюр, Блур і Ніка Кейва. Сучасну не дуже слухає.

Кіра сидить на ліжку. На ній помаранчева футболка без рукавів на голе тіло й чорні трусики. Волосся зібране на маківці у трохи розпатланий вузол. Ноги витягнуті. Вона продивляється стрічку, ставить лайки, репостить, залишає інколи коментарі й відчуває, як мокріє спина, притиснута до подушки й дрібні краплинки вологи весь час виступають на верхній губі.

Женя сидить на підлозі у Кіри в ногах. На ньому лише шорти. Він щось роздрукував з інтернету і тепер зосереджено читає, відкладаючи подолані листочки А4 на підлогу поруч. Потилицею він, не усвідомлюючи, ніжно треться об ступні Кіри і, коли вона ворушить пальчиками ніг у його шевелюрі, інколи повертає голову й цілує її литки. І знову повертається до своїх листочків.

Стоїть спека. Вікно прочинене на провітрювання, але повітря в кімнаті завмерло нерухоме й задушливе.

В Кіри втомлюються очі і вона відкладає телефон. Настрій не дуже. Зі сходу постійні сумні новини. Гинуть люди. Безкінечна війна забирає мужніх чоловіків, беззахисних жінок і дітей. На окупованих територіях людей живцем кидали у шурф закинутої шахти. Все це неможливо ігнорувати, але і впустити в серце весь біль і гнів не легко. А люди тут, у далеких від фронту містах, містечках і селах, намагаються жити свої звичайні життя, не впадати у розпач. Кохають, народжують дітей, працюють, вчяться, малюють картини, пишуть вірші, постять світлини своїх хатніх тваринок. І вона – одна із цих людей. Щоб відволіктися, Кіра починає спостерігати за Женею.

Женя зараз захоплений міжзоряними подорожами. Зранку розповідав Кірі про принцип дії поки що теоретичного двигуна, що може доправити людей до інших зірок. Двигун Бассарда. Кіра запам’ятала, бо схоже на бастарда. Розповідав, як гігантська електромагнітна воронка діаметром в сотні або й тисячі кілометрів засмоктуватиме в двигун міжзоряну речовину, переважно водень, який, виявляється, є всюди у космосі, і використовуватиме його як паливо для термоядерного реактора, що й буде створювати ту воронку і одночасно викидатиме частину водню назад, прискорюючи корабель до якихось неймовірних швидкостей.

Женя, розповідаючи, не міг всидіти на місці й крокував кухнею, жестикулюючи. Краса й велич захоплювали його цілковито. А Кіра, готуючи сніданок, намагалася все це уявити і їй робилося моторошно, ніби в замкненій кімнаті, де зі стін і стелі стирчать довгі гострі леза. Неосяжні й повні смерті простори, якими вільно мандрувала уява Жені, для Кіри були недоступні. Масштаби задач, що їх треба було вирішити, щоб колись гігантські ковчеги із сотнями тисяч людей на борту вирушили в дорогу до зірок довжиною у сотні, а то й тисячі років, здавалися їй абсолютно неприйнятними. І головне – для чого? Хіба стане на землі людей, які згодяться увійти в ці кораблі, щоб померти на борту, так і не побачивши, як їх правнуки досягнуть орбіт далеких планет? А що, як там неможливо буде оселитися? Летіти далі, поповнивши запаси на борту? Будувати на орбіті, як казав Женя, нові кораблі з ресурсів, здобутих у чужих планетних системах, щоб розділити екіпажі і вирушити далі у різні боки, назавжди втративши шанси на повернення, чи, бодай, зв'язок із прабатьківщиною? Чи будуть ті люди все ще людьми, коли останні спогади про Землю будуть забуті? Кіру все це відверто лякало. Але вона намагалася не подавати виду.

Кіра потягується, перевертає подушку прохолодним боком. Можна знову в душ, але скільки ж можна? Трохи згодом. Вона впирається пальцями ніг у Женину гарну голову й ворушить ними у його волоссі.

- Ну що там? Борознять простори?

Женя відриває очі від листочків, дивиться на Кіру відсутніми й сяючими зеленими, як у великого гарного кота, очима, й Кіра внутрішньо зітхає, здогадуючись, що її чекає нова порція інформації про постійні космічні колонії, сфери Дайсона, чи ще щось таке.

Але Женя вловлює її стан і замість лекції питає, відклавши не прочитані сторінки на підлогу:

- Знудилася? Хочеш, принесу коли?

Кіра дивиться на пусту склянку, де опливають водою залишки крижаних кубиків.

- Хочеться, але в мене вже булькає живіт, коли повертаюся. І горло можна застудити. Фухххх… яка спекота…

Вона відсідає від подушки і падає на ліжко горілиць, широко розкинувши руки.

- Можна послухати?

- Що?

- Як булькає живіт?

Кіра сміється:

- Давай.

Женя стишує гучність музики й застрибає на ліжко. Прикладає вухо до плаского й вологого Кіриного животика, а тоді, взявши її за боки, похитує її тіло на матраці. Кола тихенько хлюпає всередині Кіриного тіла, ніби вино в діжках, захованих в трюмі каравели, і вони обидва сміються. Від щастя й лоскоту Кіра хихоче, підігнувши колінки й затуляючи обличчя долоньками. Коли вона заспокоюється, Женя цілує живіт дівчини у ямку пупку і нижче – біля резинки трусиків. Тоді кладе голову між її грудей і слухає, як б’ється її серце. Його долоні рухаються її ребрами, боками, стегнами, ковзаючи вологою шкірою.

/Їх перший раз стався, коли на тілі Жені все ще проступали плями жовтуватих синців, а подряпини на обличчі були вкриті засохлою скоринкою. В них було справжнє побачення в центрі міста. Женя подарував білі троянди, вони ходили до затишного ресторанчику, пили вино, гуляли біля старовинних соборів у парку, тоді пішли на виставу до театру. Там була маленька зала всього на декілька десятків глядачів і вузенька, тісна сцена. Від цього спочатку акторів було трохи шкода, але згодом події на сцені перетворилися на справжні і камерність сцени вже зовсім не впадала в око. Давали «Політ над гніздом зозулі».

Вони йшли до місця, де залишили машину, нічним містом, тримаючись за руки. Навколо вуличних ліхтарів пропливали прозорі пасма туману і сяяли райдужні гало, вологий асфальт відбивав відображення теплих вікон і червоні й білі світлячки машин, що із шурхотом проїздили повз. У грудях в Кіри було солодко, млосно й сумно. Може, через враження від вистави, горло приємно стискалося, а нічне повітря не хотіло заходити в її легені. Вона тулилася до плеча Жені, ніби їй було холодно, але насправді мерзла лише долоня, що її не тримав у своїй Женя.

Біля її будинку вони поцілувалися так, ніби збиралися розлучитися до завтра. Женя зазирнув у вічі дівчини, щоб зрозуміти чи вже час казати: «Бувай, до завтра. Солодких снів», або « Дякую за чудовий вечір. На добраніч». Але Кіра не відпускала його руку, її вуста були розтулені, а очі таємничо сяяли у нічному напівмороку. Він поцілував її знову.

Вона не питала чи зайде він на чай чи каву. Мовчки витягла ключі і відімкнула хвіртку. Ніжно, але наполегливо потягнула хлопця за собою.

Вони не крушили меблів, цілуючись, й не жбурляли одягу на підлогу, пристрасно зриваючи із себе на шляху до спальні, як роблять у кіно. Вони роззулися й, так і не рознімаючи долонь, пішли до Кіриної кімнати.

Там вони цілуються у темряві. Женя дуже любить її цілувати. Так, що інколи їй починало здаватися, ніби більше йому нічого й не потрібно. Їх одяг починає падати на підлогу чи стілець біля столу. Кіра сідає на ліжко, стягуючи через голову гольф. А Женя чогось не сідає, каже ніяково:

- Чекай, я презики в машині залишив.

Вона смикає його до себе за руку:

- Там є у верхній шухлядці. Я запаслася.

Сидячи поруч вони жадібно цілуються, роздягнувшись до білизни. Женя із насолодою відчуває, як маленьке миле личко найгарнішої в світі дівчини наполегливо кружляє біля його обличчя й шиї, залишаючи на шкірі вологі сліди поцілунків. Її пальчики куйовдять його волосся – він помітив, як вона любить це робити. Женя у відповідь вкриває поцілунками її обличчя, вушка, шию, розбирається із застібкою бюстгальтеру. Вони лягають. Він гладить і обережно стискає її груди, що, здається, налилися важкою пружністю. Припадає до її сосків губами. Кіра відчуває насолоду, починає дихати швидше й мружить очі. Він робить це дуже приємно.

- Давай, ввімкну маленьке світло? – шепоче Кіра. Їй хотілося б, щоб вони бачили одне одного.

- Ні, не треба.

Його рука ковзає животом під резинку її трусиків.

За кілька хвилин Кіра хрипко шепоче:

- Я хочу. Іди до мне.

Він відривається від неї, у темряві, перегнувшись через її тіло, дотягується до презервативів, вовтузиться й шурхотить, сидячи поруч. Вона думає, що, можливо, йому треба допомогти, сідає теж і обіймає його за ребра. Її груди притискаються до його спини. Цілує шию Жені ззаду, цілує плечі, долоньками гладить його груди й живіт. Він поспішає. Вона повільно тягне його до себе, спонукаючи лягти поруч на спину. Бо не наважується словами запропонувати поцілувати його там. Але він розвертається і лягає поруч, притискаючись до її тіла. Стегном Кіра відчуває, що він вже готовий. Він знову глибоко й пожадливо цілує її, зсуває резинку її трусиків, і Кіра, щоб не перетворювати це на незручні борсання, швидко скидає трусики сама, майнувши довгими ногами у повітрі.

Він вкриває її тендітне, розжарене тіло швидкими вологими поцілунками, опускаючись від ключиць до живота. Пірнає під її ногу й, поклавши долоні на розсунуті стегна, поринає між ними обличчям. Повітря виходить із грудей Кіри. Вона закриває очі. Він цілується там так само пожадливо, як і з її ротом.

Кіра гладить своє тіло кінчиками тонких пальців і хлопець насолоджується тихими стогонами, що вона видає. Потім її пальці різко занурюються в його волосся, долоні обхоплюють голову й сильно тягнуть на себе.

- Швидше… – шепоче вона гаряче.

І він лягає на неї і обережно заходить. Вона обхоплює його торс руками, а гнучкими ногами обвиває поперек, п’ятами притискаючи натягнуте як струна тіло коханця до себе. Він гаряче дихає в її обличчя, відчуває на своєму шовкові доторки її волосся, бачить як тріпочуть її повіки й розширюються ніздрі. І він рухається в ній, рухається й рухається. Кіра скрикує з кожним поштовхом. Він, ніби щоб не нашкодити їй, трохи сповільнюється, але вона міцно стискає його тіло і штовхає, примушуючи бити в її тіло сильніше, глибше. Їй не вистачає його сили, щоб досягнути вершини. Вогонь ніяк не спалахує в її тілі, але повільно, невідворотно живіт, а згодом і все її тіло наливає важкий теплий мед насолоди і вона несподівано починає кінчати. Вона скрикує, стогне і рухається назустріч, з усієї сили стискаючи тіло коханця руками й ногами, ніби намагаючись витиснути з нього останні краплини дарованої насолоди. Вона вигинається хвилями і починає тремтіти, крізь стиснуті зуби проштовхуючи якісь уривчасті, жалісні стогони.

Женя припадає до її рота своїм і хоче проникнути в неї і так теж. Дівчина із зусиллям розтискає зуби і приймає його в себе. Їх язики ковзають і обплітають одне одного, ніби двійко закоханих дельфінів у теплій пучині південного моря. Вона відчуває, який важливий цей глибокий поцілунок для Жені зараз. Тіло Кіри здригається в останніх конвульсіях, вона вже в змозі підглядати за Женею, відчувати що і як він робить. Насолода все ще перекочується її тілом, але поволі витікає з неї, і на зміну приходить задоволення від того, як добре зараз її коханцю. Женя глухо стогне, не припиняючи цілувати Кіру, його рухи шаленіють і він кінчає, міцно стиснувши її ребра руками. Він так дрижить і стогне, що Кіра із дивною жартівливою заздрістю думає, що його насолода зараз більша, ніж та, якої вдалося досягнути їй.

Потім він лягає поруч і знесиленою рукою бере її долоню в свою. У присмерку, зовсім впритул, Кіра бачить обличчя Жені. Його великі очі втомлено відкриваються. У слабкому світлі, що долинає із щілини не щільно прикритих дверей до кухні, Кіра бачить як із цих прекрасних очей стікають чисті сльози.

Женя стискає її долоню сильніше й шепоче:

- Я люблю тебе. Я дуже тебе кохаю.

Кіра дивиться на нього ще хвильку, щоб запам’ятати назавжди ці очі, повертається до Жені всім тілом, притискається, ховає обличчя на його гладеньких грудях і завмирає. Вона відчуває щастя./

- Я весь мокрий. – каже Женя.

- Я теж. – всміхається Кіра й спокусливо потягується.

Він сміється:

- Це класно, але я не про це. Може підемо в душ?

- Ні. Третій раз? Сходимо потім. – низьким голосом вуркоче Кіра і й її очі хижо зблискують.

Коли він на ній, їй знову хочеться, щоб він менше беріг її, був грубіший. Вона мотає головою. Її білі зубки зблискують. Вона розкидає в боки зігнуті у ліктях руки й чіпляється нігтями за постіль.

- Візьми мене за зап’ястки! – наказує вона, і він обережно робить це.

- Сильніше! – вигукує Кіра. – Стисни сильніше! Ще! Давай!

Він стискає і притискає її руки до ліжка.

- О! Так! Так!

Вона кричить і мотає головою ще швидше. Її волосся хльоскає хлопця по обличчю. Вона хрипить і її починає трясти. Вона така прекрасна, що він починає кінчати теж, примушуючи себе тримати очі відкритими, щоб бачити її.

Вона довго лежить, склавши долоні на голих грудях і дивиться у стелю, бліда й знесилена. Її дихання майже не помітне. Він дивиться на неї.

Потім вони йдуть в душ. Труть одне одному мочалками спини, сідниці і стегна, бризкаються, сміються і цілуються. І повертаються голі до спальні.

- Не одягайся. – каже Кіра. – Хочеш іще?

- О боже! Почуваюся як кролик. – сміється Женя.

- Ти мій зайчик. Ще разочок і все. – жартівливо вмовляє дівчина.

- А якщо я захочу ще вночі?

Вона цілує його в ніс:

- Ти ж знаєш – я не буду проти.

Голі вони лежать поруч і відпочивають. Кіра примостила голову на плечі Жені і повільно, розосереджено гладить його груди.

- Навіщо людям на Марс? – питає вона. – Невже тут немає всього, що нам потрібно, щоб бути щасливими.

Женя трохи мовчить, тоді каже:

- Тут є все. Але це не залежить від нашого бажання чи не бажання. Ми все одно полетим на Марс і заселимо його. А тоді Венера, пояс астероїдів, супутники Юпітера й Сатурну, далекі аванпости на межі Сонячної системи, а згодом і зірки. І вся галактика. І Всесвіт. Ми так влаштовані. Де б не зупинилися, не матимемо спокою, поки не зазирнемо за обрій.

- Але навіщо там жити? Навіть не можна на поверхні. Бо там радіація. Все життя сидіти у бункерах під землею, у печерах, боротися за виживання… Таке собі задоволення. Уяви, народяться діти і в них над головою буде стеля замість неба.

- Ну, виходити на поверхню, до приладу, Марсу буде можна. Із належним захистом і дозовано. З’їздити на пікнік в каньйони долини Марінер. Подивитися на помаранчеве чи зелене небо. Ми і тут більшість часу проводимо під дахом і нічого ж?

- Дивлячись, у якій компанії. – всміхається Кіра і дзвінко чмокає хлопця в губи. Дивиться у вічі зверху вниз. Цілує вже повільніше.

Потім вона знову кладе щоку на його груди і дивиться вниз. З посмішкою бере в долоню член хлопця, що поволі просинається. Пересуває голову ближче, на живіт.

- Знаєш. Він в тебе якийсь аж занадто естетично довершений. Як картинка в підручнику.

Вона знає, що Женя зараз трохи соромиться й рожевіє. Але, звісно, йому приємно це чути. Хто б не хотів почути таке від коханої дівчини? А ще, можливо, йому кортить поглузувати з приводу того, що їй, мабуть, є з чим порівнювати. Вона інколи дражнить його таким чином. Але він не питає. А вона, можливо, і не була б проти, щоб він запитав її про все. Про все її життя. Про всі її таємниці. І якби він запитав і витримав відповіді, може лише тоді вони стали б по справжньому близькі.

Вона зсуває голову ще нижче й цілує головку його члена. Той відповідає на ласку, стріпуючись у її руці й наливаючись пружною силою.

- Я його люблю. – каже Кіра й занурює член хлопця до свого рота, стискаючи губами й з насолодою відчуваючи, як він упирається в її піднебіння.

Вона любить це робити. Інколи це їй навіть сниться. Одного разу взяла в Жені, поки він мирно спав. Йому, ніби, сподобалося, але вона відчула щось не те – ніби перетнула без дозволу якийсь його внутрішній бар’єр. Потім він запевняв, що все було класно. Але вона бачила, що він соромиться і якийсь скутий. Намагається якомога швидше змінити тему розмови. Тож більше вона так поки що не робила.

Женя зітхає, тихенько стогне й закидає руки за голову. «От якби він схопив мене за волосся і примусив заковтнути так глибоко, як я зможу…» думає Кіра.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.