Нинішня осінь

У вівторок після занять Кіра підходить до дверей будинку солдатика й стукає. Почекавши, стукає знову, вже голосніше. Прислухається. У будинку панує тиша. Тоді вона виходить з хвіртки, обережно протискається між стіною й величезним шпичастим кущем і стукає у вікно, що виходить на вулицю. Всередині темно, до того ж, за фіранками нічого не роздивитися. Вузький простір куди втислася Кіра, заповнює свіжий запах троянд і тихий гул комах.

«Найс!» - каже Кіра роздратовано. Вона майже на сто відсотків упевнена, що її лихі передчуття невдовзі виправдаються. Вона знову заходить на подвір’я, крокує до дверей і гатить у них кулаком так, що відчуває біль. Від ударів двері вібрують і трохи відходять від фрамуги. Не зачинено.

Кіра тягне на себе ручку й боязко переступає поріг. «Агов!» - гукає вона. Але тиша, як і раніше, давить на вуха.

У передпокої вона бачить три пари розбитого чоловічого взуття. Старі кросівки, робочі черевики на міжсезоння й утеплені військові берці військового кольору. Вона думає, що навряд чи в солдатика є ще якесь взуття, тож, скоріш за все, він спить в хламіну п’яний вдома. На стінах передпокою й на веранді багато риболовного приладдя. Вона наближає очі до спінінгів на стіні – якщо ці штуки так називаються – і примружує очі. Вони вкриті пилом. Видно, що їх не торкалися кілька років. І не прибирали теж. На веранді, на дешевому білому пластиковому столі, які часто бувають на літніх майданчиках забігайлівок, стоїть керамічний глечик, в яких колись сільські господині тримали молоко. У глечику велетенський і розкішний букет, з тих, які побачиш хіба що на полотнах Клода Моне. Назви більшості квітів Кірі невідомі, окрім, хіба, гербер і різнобарвних гладіолусів. Побачити цей букет в будинку солдатика так несподівано, що дівчина надовго затримує на ньому погляд, милуючись, і, отямившись, розуміє, що її мозок на деякий час відключився. Не менш дивно те, що недалеко від столу стоїть мольберт, недбало накритий білим простирадлом, на якому проступили кольорові плями олійних фарб. Тільки зараз вона розуміє, що той запах, який вона одразу відчула і, за умовчанням, вважала запахом якогось солідолу чи машинного мастила, що інколи трапляється у помешканнях чоловіків, і самотніх чоловіків зокрема – насправді є запахом фарби для живопису.

Залишивши цю загадку на потім, Кіра дивиться у дальній куток веранди. Там, забутий роки назад, вкритий пилом і іржею, лежить великий дорожній вказівник з білою стрілкою на синьому тлі, що колись був прямокутним, доки уламки мінометних снарядів не попрацювали над його формою і змістом. Крім безформних чи овальних отворів, подекуди великих, знак пробитий круглими дірочками – слідами куль стрілецької зброї. Між отворами, під товстим шаром пилу, видніють десятки написів й автографів, нанесених чорним маркером.

Дівчина дивиться на понівечений шматок металу довше, ніж на букет на столі. Її рука несвідомо піднімається до грудей і притискає серце. В цілковитій тиші прогрітої сонцем золотої осені веранди, тихенько дзижчить і б’ється у шибку муха, що потрапила у пастку. Кірі раптом хочеться вийти й покурити, але вона прибирає руку з кишені куртки, де лежать сигарети й рішучо штовхає двостулкові двері, що ведуть з веранди до головної кімнати будинку. Зліва два вікна, що виходять на подвір’я, спереду – двоє дверей до суміжних кімнат. Ліві прочинені і видно поліровану шафу, бильце старовинного залізного ліжка із панцирною сіткою й яскраво сяюче вікно, що виходить на вулицю, завішане напівпрозорими фіранками. У правій стіні – ще одні прочинені двостулкові двері, за якими темно і чується тихий плюскіт води у душі.

Он воно що. Кіра видихає із полегшенням, тим часом роздивляючись кімнату. Диван, чомусь, стоїть майже посередині кімнати. На дивані якась яскрава подушка із гаптуванням. Там стоїть дівчинка в білому й обіймає за шию рогатого красеня-оленя. Там же мальовничими складками навалений в купу вовняний плед. Поруч із диваном на підлозі стоїть, сяючи у косих сонячних променях, порожня пляшка темного скла – ймовірно, з під портвейну. Перед диваном – замазаний фарбами табурет і ще більш барвистий невеличкий стіл, суціль завалений і заставлений приладдям для живопису. Пензлі у скляних літрових банках стоять букетами. «Ніколи не бачила стільки пензлів в одному місці».

Перед табуретом, звісно, ще один мольберт, більший за попередній. На мольберті – велике не закінчене полотно. Там масивний будинок на світло-зеленому морському березі, біла пінна смуга прибою серед скель, величний білосніжний маяк за будинком і величезне живе море до самого обрію.

Кіра вражено підходить до картини і нахиляється, щоб роздивитися краще. Зблизька це просто мазня різних барв. У білосніжному маяку, що аж сяє білизною, схоже взагалі немає чистої білої фарби. Всі ці фіолетові, блакитні, бузкові й сірі напівтони створюють ілюзію білості, білішої за біле.

Дівчина відступає від полотна й сідає на краєчок дивану, склавши долоні у замок і затиснувши між стегон. Вона дивиться на маяк і море, і її не відпускає відчуття, що весь цей будинок, де вона вперше опинилася, стоїть на березі океану десь в Нормандії чи Новій Англії і легко погойдується в такт ударам прибою. І той плюскіт води у душі, то насправді плюскіт хвиль, що нуртують, вриваючись у вузькі тіснини між прибережних валунів.

Воду в душі вимикають. Господар ледь чутно вовтузиться десь там. Кіра чекає поки він прийде, бо її раптом охоплює жагуче бажання дізнатися що за чортівня тут відбувається. Вона майже ображена цією невідповідністю того, що вона бачила досі й того, що несподівано побачила зараз.

В глибині будинку щось металево дзенькає, грюкають двері, клацає вимикач, темним коридором лунко ляскають мокрі резинові капці. Солдатик заходить до кімнати і не бачить дівчини, бо саме інтенсивно розтирає рушником свою безформну гриву, і рушник закриває його обличчя. Він абсолютно голий.

На його грудях завиваються ріденькі, подеколи посивілі кучері. Досить бліде жилаве тіло вкривають декілька безглуздих татуювань, набитих, вочевидь, аматорами. Вони зовсім безсистемні, не пов’язані одне з одним жодним сенсом і композиційно. Лише синє на білій шкірі. Внизу в чоловіка похитується в такт енергійним рухам сильних рук досить довга і товста ковбаска.

Кіра підхоплюється з мимовільним вереском і стрімко відвертається до вікон, що дивляться на подвір’я. За її спиною ще гучніше скрикує чоловік. Здається, він заточується й ледь не падає, чіпляючи якісь меблі.

- Вибач! – одночасно вигукують вони обидва.

Кіра притискає долоні до вуст. Її раптом розбирає напад безупинного сміху, в той час як чоловік ніяково тупцює десь позаду, гарячково загортаючи у рушник стегна. Потім краєчком ока вона помічає як він гарячково накидає простирадло на полотно із морським пейзажом.

- Вибач, - повторює він. – Не чув, як ти зайшла. В душі був.

- Капітан очевидність. – сміється Кіра.

- Що?

- Не зважай. Ну що там, порядок?

- Та ніби.

Дівчина повільно обертається. Обличчя усміхнене, в очах стрибають веселі бісики.

- Якось незручно вийшло. – каже чоловік, намагаючись пальцями приборкати сплутане волосся. Його обличчя дійсно червоне, ніби варені раки.

- Ладно, не соромся. – каже Кіра. – Я доросла дівчинка. До того ж я сама винна – припхалася без запрошення перевірити, чи ти готовий до батьківських зборів.

- Я ж казав. Все буде як в кращих домах…

- Яких домах? – знову весело сміється Кіра, поклавши долоню на живіт, і з якимось дивним задоволенням споглядаючи все ще рожеве обличчя солдатика й його сірі очі, що неспокійно пересуваються предметами обстановки, не наважуючись зустрітися із нею поглядом. В цей момент він здається присоромленим хлопчиком, що ховається в м’язистому тілі дорослого чоловіка.

Кіра раптом усвідомлює, що щось, що вона спершу прийняла за якесь дивне татуювання на грудях – щось типу довгого рожевого китайського дракона – насправді є довгим, потворним рубцем від поранення. Навпроти серця. Її очі застигають, а обличчя повільно блідне. «Як він взагалі вижив після такого?»

Відчувши її погляд, чоловік піднімає руку і закриває нею шрам. Але його великої долоні не вистачає, щоб закрити його весь. В кімнаті повисає вимушена мовчанка.

- Добре, проїхали. Домах, то й домах… Ти, може, піди одягни щось?

Він, нарешті дивиться прямо їй у вічі і погляд нього робиться дивний – веселий і сумний водночас.

- Та мабуть, піду по джинси. А то щось встає – боюся, рушник впаде.

Кіра стримує сміх, бо сміятися над таким зараз якось…

- Ідіот. – глухо каже вона.

- Навіть не буду сперечатися. – покірно каже він, винувато розводячи руками й опустивши очі долі. Тоді крадькома позирає на дівчину і йому здається, що великі чорні очі Кіри підступно блищать вологою. Скрушно похитавши головою, він йде до кімнати, двері якої досі буди зачинені. Причиняє двері за собою знову.

Поки його немає, Кіра швидко втирає очі і глибоко, на повні груди вдихає через ніс. Знову дивиться у вікно. За вікном – напрочуд яскравий і сонячний день. Справжнє бабине літо. Вона хоче піти, бо чомусь відчуває, як під нею хитається весь світ і вона боїться впасти на очах цього майже не знайомого чоловіка. Але не наважується піти отак, нічого не сказавши. Тож вирішує, що дочекається, щоб попрощатися.

Клубок у горлі поступово зменшується, зрештою вона його ковтає. Біля стін стосами безладно стоять зо три десятки полотен. Всі вони повернуті до кімнати тильним боком. Між підрамниками вона бачить ще одну зрадницьку спорожнену пляшку, припалу пилом. Що вона тут робить? Яке їй діло до цього чоловіка, якого досі вона і в голос і в умі називала не інакше як солдатиком. Саме так – з маленької літери. Як і всі решта сусідів, наскільки вона чула.

Про солдатика зрідка можна було почути в супермаркеті, магазині, на зупинці автобусу. Краєчком вуха впіймати фрагмент розмови жінок, що перемовлялися на лавці перед якимось будинком чи стоячи біля чиєїсь хвіртки. Всі ці згадування носили негативний характер. Солдатик – вочевидь, ветеран АТО на сході – не відзначався доброю репутацією. Він був алкоголік. Він міг стовбичити, похитуючись де завгодно на нічній вулиці, п’яний «в зюзю». Міг лежати десь, де ходять діти, й відсипатися на траві. Загрожував замерзнути, впавши у відключці у сніг. Міг щось буйно кричати, стискаючи кулаки, біля місцевого магазину. Міг пройти повз, щось бурмочучи собі під ніс без угаву. Всі вважали, що рано чи пізно він почне красти чи схопиться за ніж, чи вкоротить собі віку. Всі підозрювали, що він розносить якісь хвороби типу туберкульозу. Якби він кудись подівся – до диспансеру, чи до тюрми – всі видохнули б із полегшенням.

Якось у супермаркеті жінка у чорній косинці, що втратила сина на війні, не витримавши, спробувала захищати Солдатика. Жінки накинулися на неї, роздратовано вигукуючи, що «їх туди ніхто не посилав», «промили їм мізки пропагандою», «не за нас воюють, а за гроші олігархів».

Кіру раптом поймає пекучий сором. Думка про втечу випаровується з її голови. Вона розвертається до зачинених дверей і чекає. Двері прочиняються і він заходить в чистих, хоч і тертих джинсах і зручній чорній толстовці з капюшоном і якимось принтом на грудях. Кіра дивиться на принт, несвідомо прикипівши поглядом до місця, де під тканиною груди чоловіка перетинає жахливий, несумісний із життям потворний шрам.

- Може тобі… чаю заварити? – якось ніяково, без віри, що вона залишиться, каже Кірі Солдатик. І дивиться їй у вічі.

- Слухай. – каже Кіра, і відчуває, як палають її щоки. – А… як тебе звати?

- Герман. – каже він після миті вагання.

- Дуже приємно, Германе. Маєш трохи якогось вина?

Він киває в бік темного коридору.

- Так. Ходімо на кухню. Тільки я сам не буду. Ти ж розумієш…

- Добре.

* * *

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.