Минуле літо

Пропозиція провести із десяток днів на морі робить із Кірою якесь неймовірне диво. Одна ця думка миттєво вибиває з її голови все неприємне, все складне, робить необхідність негайно щось вирішувати не такою вже нагальною. Вона сама дивиться на себе збоку й не розуміє магії, що застосував – випадково, чи свідомо, до неї Женя. Але поки вони сидять поруч і швидко вирішують, що поїдуть у Коблево, обирають місце, де житимуть ці дні, поки діловито будують плани, вона настільки збуджена й щаслива, що забуває навіть про неприємні наслідки випитого цього вечора алкоголю.

Це не означає, що все неприємне і складне зникло зовсім, просто воно, ніби завдячуючи майстерності ілюзіоніста, зникає без сліду у потаємному відсіку, заховане за дзеркалами й зовсім невидиме. Вони жваво обговорюють плани майже до третьої години ночі, а тоді обидва відчувають страшне виснаження. Їх очі злипаються. Тож Женя йде в душ, вони, стоячи поруч, чистять зуби і лягають у ліжко. І ледве вмостившись під ковдрою, поринають у глибокий сон.

Зранку вони прокидаються і дивляться одне на одного якось по-іншому. Обіцяючи одне одному поглядами, що все буде добре. Вони все подолають. І Женя якось збудує своє життя у потрібному керунку. Поки не зрозуміло як – але це буде. І за рік Кіра приїде до нього в Київ. І він чекатиме її, не спокуситься іншими дівчатами, не зрадить їх любові. І вона теж буде йому вірною. І там разом вони навчатимуться, працюватимуть, заведуть нових друзів, ходитимуть на вишукані вечірки, знайдуть нові хобі. Закінчиться війна, вони матимуть трохи грошей, щоб подорожувати, а потім візьмуть житло у кредит, заведуть кота чи собаку. І, можливо, не так вже потрібно йому знати все про її минуле, а їй – про його. Можливо, близькість полягає не у володінні повним досьє на іншу людину, не у тотальному контролі її думок і порухів душі. Можливо, можна просто жити поруч, одне із одним, насолоджуватися одне одним і не вимагати більшого?

І того ранку Кірі здається, що Женя думає про те ж, про що й вона. Але вони не обговорюють цього. Замість цього Кіра демонструє Жені свої купальники, а Женя списується з власниками помаранчевого пансіонату з власними басейнами, що їм сподобався, і дуже вдало бронює один з найкращих номерів, який чекатиме на них всього за три дні.

Після сніданку Женя йде, домовившись заїхати за Кірою о другій половині дня, щоб разом закупитися всім необхідним, хоч вони не зовсім уявляють що саме їм знадобиться і зі сміхом пропонують різні нісенітниці – на кшталт бадмінтонних ракеток – так ніби вони досі і дня прожити не могли без бадмінтону. Женя трохи соромиться захвату Кіри. Сам він, як вона почула вчора, побував багато де – у Таїланді, на Балі, у Греції, не кажучи вже про Єгипет і Туреччину. Батько відправляв їх з матір’ю й сестрою на відпочинок майже щороку. Поки сам з новою дружиною летів в інший бік земної кулі. Але, звісно, дозволити собі чогось подібного Женя і близько не здатен, а про те, щоб просити про щось іще батька не може йти й мови. Та для Кіри це село на березі Чорного моря вже заздалегідь видається прекраснішим за Пхукет, Наксос чи Лазурний берег.

Коли трохи спадає денна спека, Кіра вирішує, поки є час, а ще тому, що не здатна всидіти на місці, зганяти до найближчої крамниці по молоко, хліб і фрукти.

Ще здалеку вона помічає широкі парусинові штани і капці-в’єтнамки, один з яких пританцьовує на пальцях однієї ноги, закинутої на іншу. Перед власним двором сидить сусід-алкоголік. Солдатик. Перед його двором вкопана ґрунтовно зроблена лава зі зручною спинкою. На ній він і сидить, затиснувши у кутку рота сигарету й спритно орудуючи надто небезпечним з вигляду гострим ножем з коротким і широким трикутним лезом. Він щось робить із коротеньким дерев’яним чубуком, вкритим сірою корою.

- Добрий день. – каже Кіра.

- Привіт. До магазину?

Кіра окидає поглядом свій простий, майже домашній одяг і полотняний шопер на плечі.

- Так. Вгадали.

- Ти давай, припиняй «викати». Скільки можна казати?

- Вибачте. Вибач. – поправляється Кіра.

В неї немає найменшого приводу не піти собі далі. Але саме цієї миті сусід закінчує робити поперечний надріз на корі посередині чубука, відкладає ніж на лаву, міцно стискає обрубок дерева в двох кулаках, на мить мружиться від напруження і швидким рухом щось робить, в результаті чого половина його виробу залишається без кори, а кора рівненьким пустим і неушкодженим циліндром опиняється в чоловіка на долоні. Солдатик показує кору й деревинку і всміхається.

- А що ви робите? – ніби зачарована, питає Кіра.

- Гусям ярмо. Сідай. На ось, потримай поки. Тільки не зламай!

І Кіра сідає на інший краєчок лави і бере теплий від долонь чоловіка і гладенький циліндр кори в долоню. Просовує палець всередину – там кора прохолодна, волога й слизька. Чоловік знову бере ножа й швидко, впевнено обстругує вкритий корою кінець, ніби олівець. Кіра дивується які однакові, майже ідеальні в нього виходять грані. Потім солдатик перевертає свій виріб і впевнено вирізає посередині позбавленої кори, жовтої і лискучої частини глибоку зарубку. Неймовірно, як дерево легко розчахується під гострим лезом у сильних загрубілих долонях чоловіка. Він ріже дерево просто як масло.

Сусід швидко і впевнено придає зарубці необхідної форми – чіткої і, може, аж занадто довершеної. Одна грань глибокої зарубки пологим вигином пірнає в глибину, друга – чітко вертикальна.

Потім чоловік точно наставляє ножа і одним швидким рухом знімає від зарубки до голого краю своєї поробки довгу стружку.

Кірі здається, що він випадково зіпсував свій незрозумілий виріб і вона мимоволі гучно охає. Солдатик лукаво позирає на неї й всміхається.

- Ой. – каже він.

- Зіпсували – майже по-справжньому стурбовано питає дівчина.

- Подивимось! – весело каже чоловік і перевертає виріб глибокою зарубкою донизу.

- Що це буде? – вимогливо питає Кіра.

Чомусь їй дуже цікаво. Мабуть тому, що, залучивши всю уяву, вона розуміє, що не здатна наблизитися до розгадки.

У відповідь на її питання солдатик лише хмикає, відкочує губу з прилиплим до неї недопалком і збентежено крутить свою поробку у руках, ніби і сам не може пригадати що саме збирався зробити. А потім налягає на ніж і двома сильними рухами сильно зрізає кінець дерев’яного обрубку під гострим кутом ідеально рівною площиною, знову крутить виріб перед очима, роздивляючись і сильно дмухаючи, щоб прибрати мікроскопічну стружку. А тоді простягає до Кіри руку.

Якусь мить вона не може зрозуміти чого він хоче, аж потім раптом згадує про циліндрик кори, що його вона забула у своїй долоні і похапцем вкладає дивну деталь у руку чоловікові. І той бере, встає і йде у двір. Кіра теж підводиться, й вкрай здивована, навіть ображена, дивиться у спину сусіда, що мовчки зникає з очей. Ніби дитина, в якої мало не з самого рота висмикнули цукерку.

Але за мить вона розуміє, що чоловік просто відійшов на секунду, щоб загасити недопалок і викинути кудись у смітник. Він повертається і стоячи, чітким рухом надіває зрізану кору назад на оголений стовбурець. Тоді знову сідає, закидає ногу на ногу й береться за свого небезпечного ножа.

Кіра теж сідає знову, несвідомо присунувшись до чоловіка трохи ближче. Її очі зацікавлено блищать.

Чоловік швидко підрізає кору по формі плаского зрізу на кінці виробу, а тоді перевертає й з усмішкою робить останній штрих – швидко вирізає в корі вузьку щілину якраз над глибокою трикутною зарубкою, захованою всередині. І без будь якої паузи простягає готовий виріб дівчині.

Та ледь не вихоплює дивну річ з рук чоловіка.

- Що це? – вона дивиться на виріб і не може повірити, що досі не може второпати що саме тримає в руках. Тоді дивиться на чоловіка, що аж занадто самовдоволено, як на неї, всміхається.

- Дунь.

- Що? Куди?

Кіра спантеличено дивиться на дивну штуку в своїх руках і раптом помічає тоненький зазор між корою і тонкою пластиною міцної деревини на зрізаному під кутом кінці виробу – ось для чого він стесав ту довгу стружку!

- А! – вигукує вона радісно, починаючи, нарешті здогадуватися.

Сусід радісно сміється, а Кіра підносить кінець дерев’яного свистка до вуст і обережно дує. І до співу пташок десь у кронах плодових садочків у глибині садиб доєднується дивний глибокий, дерев’яний, журливий і мелодійний голос.

Кіра повертає на чоловіка поруч здивований, зачудований погляд.

- Давай, давай. – підбадьорює чоловік.

І Кіра дує ще раз, і ще, сильніше, слабіше, ледь притискаючи щілину кінчиком язика, а потім дує швидко, щодуху. І кожного разу звук змінюється, набуває нового значення.

Зрештою, їй здається, що вона надто захопилася. Вона ледь червоніє. Встає з лави й простягає дерев’яний свисток сусідові.

Він раптом починає так сміятися, що на очах виступають сльози.

- Та залиш, залиш собі. Викинеш потім. – хихоче він, втираючи очі зашкарублими пальцями.

- Така дивна штучка. Як ви її зробили?

- Ну от маєш. Знову «ви». – Сплескує долонями по колінах солдатик.

- Ой, вибач…

- Так а що там робити? Колись сто років тому дід показав, то й вмію.

- Вона дуже… приємно співає.

- Якось сопілочку зроблю тобі. Справжню. Хочеш?

- Та… ні, не треба, мабуть. Я не вмію грати.

- Та що там грати? – дивується чоловік.

Кіра дивиться на нього, не знаючи що казати далі.

- Ну добре, біжи вже. – каже солдатик.

Кіра киває головою, ховає свисток до шопера і йде вздовж вулиці. А чоловік проводжає її поглядом.

Коли Кіра заходить за ріг, вона зупиняється і знову достає із сумки дерев’яне чудо. Воно лежить в долоні дуже зручно. Саме ідеальне завтовшки. Гладенька кора приємна на дотик. Кіра йде далі, стискаючи кулак. Її вустами мандрує тепла посмішка.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.