Троє діб Романа Горового, що змінили його життя. Окрема історія.

В Каріни був великий будинок і батьків майже ніколи не було вдома, а Рома жив у халупі і його батьки повсякчас у тій халупі товклися. Тож їбалися вони частіше всього в Каріни.

Рома нікому не показував де живе. І він ненавидів свого батька і ненавидів старшого брата, що з’їбався з їх халупи і поїхав жити в інше місто. А мати він зневажав. Вона давно хворіла і рано пішла на пенсію по інвалідності. Весь час сиділа вдома, щось там копошилася на кухні, в’язала перед зомбоящиком чи прибирала. Він не розумів навіщо вона взагалі живе. Крім жратви її нічого не цікавило. Ясно, що сексу в них із батьком не було вже бозна скільки років. Батько теж зневажав мати. Але був добрим чоловіком і не бив. Тільки язика не стримував. Казав їй постійно яка вона жалюгідна. Так їй і треба. А ось злість батько зривав на Ромі. Не часто, але коли зривався, бив боляче, з відтяжкою. А ще цей вилупок пив. Як нажреться, було найгірше. Доводилося тікати з дому. Але Рома і так додому ходив хіба що пожерти і переночувати.

А поза домом він сам визначав своє життя. Вони з пацанами зависали всі вечори і вихідні. В Віті, що його всі звали Снорк, була тачка, і хоч він сам і був обсос, але тачка – річ корисна. Рома потроху привчив Снорка до правильної поведінки і зазвичай сам сидів за кермом, а Снорк потроху переїхав взагалі на заднє сидіння, поступившись переднім пасажирським місцем кращому другу Роми на прізвисько Дрон. З того заднього сидіння Снорка теж можна було вигнати, коли їм з Каріною ніде було поїбатись. В тусовці був ще Гімлер. Прізвисько він отримав з гоблінського перекладу Володаря перстнів, де так звали одного гнома, бо пацан був схожий на гнома квадратною статурою й короткими ногами. Гімлер також був сильний. Але дуже тупий.

Ще були дівки. Дівок зазвичай ділили Рома й Дрон, а страшненьких інколи віддавали Снорку й Гімлеру.

Найбільше вони любили зависати у закладі біля центрального базару, що звався чомусь «Оксана», але всі пацани називали його Деканат. Це так чуваки з педу прозвали, так і приклеїлося.

Ввечері у той понеділок, коли вони з пацанами відпиздили того педика, що типу був йобарем Зиготи, Рома з бандою посунув до Деканату з однією головною метою – зустріти знайомих з технологічних корпусів і дізнатися що то за педик і де він живе. Хоч він і бився як шматок лайна, Рома від однієї думки про цього глиста скаженів від люті. Він мав його спіймати і урити, переламати йому ноги, щоб не лазив до тієї сучки Кіри. Надавати в бубон так, щоб не лише її забув, а і як самого звуть.

Платити за бухло правильним пацанам було западло. Заваливши до зали Деканату, Рома швидко роззирнувся й побачив хто платитиме. Ні, на крайняк в Снорка завжди були якісь бабки, але нащо платити свої, коли є чиїсь. Рома з бандою сунуть до столика, де відпочиває Дьома зі своєю бандою. Дьома це пацан нормальний, але Ромі не рівня. Знає своє місце. Завжди радий Рому бачити, аж підстрибує, а очі хитрі так і бігають. Боїться, падло, знає хто тут головний.

- Дьома! Шо ти, опосум старий! – радісно й зловісно вигукує Рома, скалячи зуби у моторошній посмішці. – Шо ти, як справи?

Рома хлопає Дьому по плечі так сильно, що ляскіт стоїть на весь зал, а Дьома ледь не валиться зі стільця. Приходячи в норму від несподіванки й болю, він щось там мекає, у відповідь обережно поплескуючи Рому по плечі. Але встати не встає, гівнюк. Добре, треба буде нагадати що й по чим, щоб не розслаблявся.

Банди здвигають столи й Снорк з Гімлером йдуть по пиво. Для початку. Рома каже, що щось жерти хочеться і Дьома, покривившись, каже що скоро печеню принесуть.

Зависають вони з годину. Попили пива й по сто грамів до пива. Для розігріву. Саме взялися за печеню, як присунули знайомі чуваки з технологічних. Нормальні пацани, в принципі. Травою барижать. Рома лише маше баригам й гучно вітає, але йти до них не поспішає. Спокійно набиває черево, поки вечір не стане менш томним. На столі з’явився дешевий коньяк. Трохи ще підпивають, вже тепленькі всі, і ті технологи, схоже, вже теж настрій покращили. Тоді Рома мовчки загрібає зі столу пляшку й пересідає до бариг.

До вечора він вже все про того Женю-підарка знає. З багатеньких, сука. Злість так шарпає Ромину душу, що якби зараз той Женя потрапив на очі – він би його вбив нахуй. І сів би, але не вбити не зміг би. Але вирушати на полювання прямо зараз не час. Помста – блюдо, яке подають холодним. Одна з розумних фраз, які Рома інколи любив проказати із значущим виразом обличчя, вражаючи своїх шісток розумом і ерудицією. Рома вирішує нажертися.

Пройшовши фазу веселого п’яного шалу, підчас якої він вкінець зашугав Дьому, під ніч Рома стає похмурий і страшний. У нього в очах двоїться і він дивиться кудись крізь пацанів, весь час посилаючи їх на три літери. З голови йому не йде та сучка Кіра. От же проблядь. Її чорні плаксиві очі він може відновити в пам’яті будь якої миті, за першого бажання. І сидячи п’яний вночі понеділка у барі він постійно бачить їх, навіть коли не хоче.

* * *

Це почалося ще на першому курсі. Рома не пам’ятає точно коли. На початках він був заклопотаний створенням собі звичного зі школи іміджу, працював по цільовій аудиторії, так би мовити. Сколочував міцний кістяк своєї ватаги. Підкочував до всіх симпотних дівок по черзі, мав пару епізодів з то однією, то іншою, поки вони не здибалися з Каріною. Але Карина це добре, а світ же на ній клином не зійшовся. Рома продовжував полювання на дівок, Карина періодично закочувала сварки. Але, зрештою, все ніби налагодилося. Тільки ця Кіра – вона чомусь заповзала до Роми в голову як нічна гадюка. Він навіть не одразу помітив. Аж поки якось не прокинувся, запам’ятавши дуже хвилюючий сон з Кірою в головній ролі. Сидів, важко дихав і приходив до тями. Він зрозумів, що питання є, його не уникнути. Почав до неї придивлятися. Це було якесь чучело – худе і не привабливе. Взагалі не намагалася сподобатися хлопцям. Якісь розтягнуті светри, спідниці монашки, ця коса огидна. Зігнута спина, хода як в інвалідки. Цей риб’ячий погляд. Чомусь цей погляд Рому гіпнотизував. А ще дитячий рожевий рот. Рот. Рот.

Коли Рома зачинявся в кімнаті подрочити, на порносайтах він все частіше шукав якихось сором’язливих школярок чи студенток, схожих на Кіру. Дуже наполегливо шукав, витрачаючи час. Виписував собі імена задовільних дівок. І кайфував більше, ніж з живою Каріною. З ним таке робилося! Не додивившись відео, доходячи до розв’язки, він закривав очі й уявляв великі, широко розкриті чорні очі Кіри, яка дивиться на нього знизу вгору зі своїм звичайним виразом позбавленим свідомості, поки його член на всю глибину з чмоканням пірнає в її рожевий рот…

Але як він міг відкрито зійтися з цією прибацаною? Це ж був би абзац! Кінець його статусу вожака зграї. З нього б навіть Снорк іржав. До того ж він був з Каріною. Карина підходила за всіма параметрами. В неї були класні цицьки, жопа, вона була гарна і ніби його любила. А як вона його ревнувала! Які істерики закочувала! До того ж мала сякі-такі грошенята, ніколи не шкодувала на Рому. Навіть шмотки купувала, щоб поруч з нею виглядав круто. Не кажучи вже про такі дрібниці, як сигарети чи пиво.

Рома мучився майже до кінця першого курсу. Коли Карина була з ним, боявся випадково назвати Кірою. Тримаючи сідниці Каріни в руках уявляв іншу. Кіра переслідувала його у снах. Карина сердилася, коли він не хотів її. Бувало, що не хотів. До того ж часто. Він став злитися на Кіру тільки за те, що вона існує. Ні з ким на курсі він не був такий жорстокий, як з цією рибою. Він почав перетворювати її життя на пекло. І чим більш байдужою і незворушною вона виглядала – що б він не казав, що б не робив, які б чутки про неї не розпускав – тим більше він сердився й шаленів. В своїх еротичних мріях він, спускаючи на її обличчя й язик, плював на неї, бив її, душив, щоб вона хоча б захрипіла, щоб хоч якийсь вираз побачити в її клятих очах.

Карина про щось здогадувалася. Кілька разів заставала його, коли він притискав Кіру до стінки, торкався її волосся, шкіри, вдихав її запах. Вона влаштовувала йому епічні скандали. Її викручувало від огиди, ніби вона спіймала його, коли він трахав вівцю. Їй в голові не вкладалося, що Рома міг знайти у цій напівлюдині, страшній як смерть і відсталій. Вона була така ображена! Вона б зрозуміла, якби Рома упадав за рівною їй – але ж не за цим опудалом! Він брехав, що Кіра нічого в нього не викликає окрім ненависті. Що він просто звик чистити світ від таких як вона. Карина ніби вірила його словам, але в неї була розвинена жіноча інтуїція. Вона теж ненавиділа Кіру. Ненавиділа і боялася.

Ввечері він інколи ліз у глибокий яр недалеко від своєї халупи. Там було стихійне звалище. На дні було навіть пара закинутих старезних автомобілів, один з яких згорів, може, півстоліття тому. Там Рома вишуковував предмети, що їх можна трощити. Щось скляне, фарфорове, пластикове, якийсь кінескоп, старі меблі – що завгодно. Тоді він думав про Кіру, про Карину, про батька, про старшого брата, що все життя лупцював його, аби його не бив батько. Навіть про мати. І починав трощити. Поки не ламалася бита чи не гнулася труба, й поки сили не полишали його. Йобана, йобана Зигота. Здохни, мразь. Будь зі мною, Кіра, сука драна.

* * *

Зранку в халупу Горових хтось стукає. Батька вдома немає – він сторожує в нічну, ще не повернувся. Рома спить одягнений і пом’ятий, його червоною щокою стікає цівка слини. В його кімнаті стоїть такий густий перегар, хоч вішай сокиру. Мати шкутильгає, шаркаючи капцями, до дверей.

- Хто? Хто там? – волає вона – вона ще й недочуває до всього.

Знову стукають. Мати знову волає, як недоєна коза. Але чи то не відповідають, чи то вона не чує. Тож вона відчиняє. Прямо за дверима стоїть якийсь рудий нечесаний молодик у бруднуватій червоно-білій куртці і джинсах з дірками на колінах. Реально дірками, а не модними дірками з базару. Молодик стоїть гордовито, спираючись піднятим ліктем на одвірок, а другу руку заховавши до кишені куртки. В нього кругла хитрувата пика, вкрита рудою щетиною. За вухом стирчить сигарета. Він привітно, навіть чарівно всміхається підстаркуватій жінці і каже:

- Драсті. А Рома вдома?

- А, щас. Щас покличу.

Невпевнено озираючись, жінка чалапає до кімнати сина. Обережно штовхає двері. «Рома. Ромочка! Ти прокинувся? Рома – там до тебе друг прийшов». Вона штовхає двері сильніше, але ті, хоч і не зачинені, ніби упираються у щось всередині. Вона штовхає, штовхає. Двері потихеньку прочиняються наполовину. Жінка боязко зазирає досередини. Коли Рома вчора падав на ліжко, він зіжмакав килим на підлозі і той тепер намертво зажувало під дверима.

- Ромаааа… - кличе жінка здавленим голосом, ніби гучно шепоче.

Цей огидний голос засвердлюється в череп Роми і примушує його зі злістю застогнати.

- Ну хто там?

- Друг твій якийсь прийшов.

- Який ще друг? Дрон чи шо?

- Та я не знаю. Ти ж мене не знайомиш із друзями ніколи. Встань, Ромочко. Подивись. Ти кушать хочеш?

- Іди вже. Зараз.

Мати йде. « Кушать блять… - бурмоче Рома. – Ой, голова моя, голова…». Він починає соватися на зім’ятому ліжку.

Коли мати йде до виходу, рудий чогось вештається у вітальні. Помітивши його, жінка здивовано й трохи злякано витріщає банькаті очі.

- А… Рома зараз прийде.

Рудий пружно з тією ж чарівною усмішкою проходить повз жінку до виходу, і дякує:

- Ой, дякую, мамашо! Так гарно у вас, затишно!

З кімнати виходить Рома, грізно й невдоволено чухаючи коротке волосся на потилиці. Видно, що після вчорашнього йому не добре. Побачивши рудого, він здивовано завмирає.

Рудий же просто сяє від щастя:

- Ромка! Ах ти ж чортяка! Я й не впізнав одразу! Он який став!

Він накидається на Романа з дружніми обіймами, плеще по плечах, обіймає і швидко веде до виходу:

- Ну ти чого? Не прокинувся іще? Ходімо, запізнимося! Нас вже всі чекають! Там кавусі тобі дадуть. Давай, друзяко, давай! Мамашо! Гарного вам дня!

Переступаючи поріг Рома раптом згадує звужені зіниці рудого. Крихітні, як очі дрібного карася. За його спиною захлопуються двері рідного дому. Він починає різко гальмувати, випручуючись з міцних обіймів високого обдовбаного молодика.

- Ти хто такий взагалі? – викрикує Рома.

- Слиш, не кіпішуй, да? – обурено вигукує рудий і штовхає Рому вперед.

І той мало не налітає на кремезного дядька кавказької зовнішності зі зламаним носом і страшними лихими очима. Рома швидко озирається – довкола нього четверо кремезних хлопців у спортивних костюмах, в кросівках. Руки вони тримають у кишенях курток – Ромі здається, він бачить як випирають сталеві кастети, а може і що гірше.

Перш ніж він встигає злякатися, один з хлопців швидко, професійно б’є його в сонячне сплетіння. Рома приходить до тями лише в салоні мікроавтобуса з тонованими вікнами, міцно затиснутий між двох молодиків. Навпроти сидить кавказець і мовчки крутить кастет на пальці, спритно перевертаючи то однією стороною, то іншою.

- Не вякай. Сиди. – каже чоловік.

І Рома розуміє цілком точно, що, якби він сказав хоч слово, йому, щонайменше, тут таки виб’ють всі зуби. Піт заливає його чоло. Дихати нічим. Серце вистрибує з грудей, аж нудить. Фургон несеться вулицями, швидко вибираючись із міста.

- Куди ви мене везете? – Рома чує свій істеричний високий голос, хоча не збирався ні в якому разі відкривати рота.

Кавказець морщиться ніби від укусу комахи. Впирається поглядом у Рому, ніби у плісняву в улюбленій чашці.

- Я что тебе сказал? – питає чоловік з акцентом.

Він хитає головою і цокає язиком. Потім одними кущавими бровами робить знак молодикам поряд із Ромою. І ті швидко натягають йому на голову чорний мішок. Рома смикається, повискує й важко дихає, а тоді затихає й роняє голову на груди. В той момент він подумав: «Якийсь йобаний Брейкінг Бед». І потім повторює про себе цю фразу, поки затиснутий і поміщений у темряву не впадає у дивний транс антилопи, яку вже їдять заживо леви.

* * *

Фургон їхав довго – години дві може. Ромі важко згадати, бо він зовсім втратив лік часові. Потім, судячи з усього, вони звернули на ґрунтівку, де під колесами гуркотів і інколи стріляв по днищу гравій. Ще пізніше вони їхали між якихось будівель – повільно і кілька разів повертаючи. Будівлі вгадувалися за звуком, що відбивався від їх стін. Рома швидко призвичаювався до незрячого життя. Потім фургон, схоже, заїхав прямо в середину якоїсь великої споруди, повільно розвернувся й зупинився.

Від’їхали дверцята. Рому взяли і легко винесли з салону. Тут таки його посадили на якийсь стілець і наручниками пристебнули до залізної спинки. Що вона залізна він відчув, знову ж таки, за звуком і навпомацки. Інші викрадачі вміло зробили щось з його ногами, майже позбавивши рухливості.

Потім його припинили торкатися. Важкі кроки кремезних хлопців віддалялися. Ромі навіть мішок з голови не зняли.

Завівся двигун. Захлопали дверцята.

- Гей!!! – щодуху закричав Рома. – ГЕЕЕЕЕЙЙ!!!! Стійте! Ви куди?! Ви куди блять!!! За що???

Фургон зрушив і, скільки б Рома не кричав, за дві хвилини це місце оповила тиша.

Зрештою, Рома втомився кричати. Зрозумів, що кричить у пустку. І вже давно. Нікого тут немає. Крім пташок десь далеко в полі. Жайворонки? Так, вони. Колись давно, як він був зовсім пацаном, батько возив їх з братом щовихідних працювати на баштани. Жайворонки повисали десь вгорі й заливалися своїми тихими дзвінкими переливами. Не давали себе добре роздивитися, бо ніби спеціально пурхали між Ромою і сонцем.

Гнів потроху вщухав, шалений біг крові в судинах сповільнювався. Хулі тут гніватися? Треба вибиратися. Брєд якийсь. Шо за хуйня? За що, блядь?

Рома совається. Клацає, гримить і дзвякає кайданками. Сталевий стілець непорушно стоїть – він міцно приварений до арматурних штирів, забитих у бетонну підлогу. На руках і ногах – якісь наручники. Ногами можна совати краще, ніж руками. Майже пів-метра простору в кожної ноги. З руками гірше. Кисті можна просунути крізь прути спинки, можна втягнути назад. І це вся вільна зона. Браслети ледь пролазять і немилосердно вдавлюються у кістки і м'ясо.

Майже годину Рома вивчає можливості втечі. Затискає ланцюг у кулаках, тягне і смикає все сильніше, поки не виходить за відомі межі своєї сили, вже не переймаючись болем, з яким залізо вминає і шкрябає його плоть. Зрештою, він знову лютує, кричить і безсило плаче, остаточно переконавшись, що ланцюг не порвати, стілець не зламати і ніяким хитрим фінтом, як в кіно про Чорну Вдову, рук з кайданів не вивільнити.

У великому лункому приміщенні западає тиша. Хлопець на стільці завмирає так, ніби вже відмучився. Якщо хтось зараз зайшов би, не факт що одразу помітив би його. Тіло Роми овіває суховій з розпеченого поля. Схоже, у стінах цього цеху, чи що воно таке, вистачає вибитих вікон, а може і проламів у стінах. Вітер легко залітає і майже нечутно вільно вилітає з іншої сторони. Десь нагорі, метрів на сім-вісім від землі, тихо дзвякає, розгойдуючись, якась бляшанка. Рома ворушить язиком у роті. Ну і сморід. Він вичавлює трохи гидкої в’язкої слини, довго розмазує її по ротовій порожнині, ковтає, намагаючись зволожити горло. Сука, попити зараз би не завадило. Після вчорашнього мучає дикий сушняк. Зранку рудий нарк витягнув його на двір так раптово, що він навіть попити із крану не встиг. До того ж хочеться сцяти й срати. Срати поки що не сильно. Можна потерпіти. Сука. А як бути із цим?

Хтось його замовив. Комусь він перейшов дорогу. Рома згадує страшне, пооране віспинами обличчя кавказця. Очі вбивці. Справжні зеки. Невже Женя, підарок? Щойно його відпиздили, та й те не надто серйозно – і тут таки ця екскурсія за місто. Щось якось слабко віриться. За кілька стусанів – і таке? Це наглухо конченим треба буть. Батя в нього багата сука. Але… ні, не сходиться щось. Так а хто іще? Ну, переїбав трохи Дьомі в зуби вже вночі. Але хіба це вперше? Ні, точно не той лантух. Хтось із уйобіщ із коледжу? З базару? З автостанції? З гаражів? Та ні… Він же нікому такого аж занадто поганого не робив. А кому й робив – так вони притерпілися вже. Дівок ніколи не ґвалтував. Самі давали. Хто, хто блядь, його замовив? Кому він має вирвати кадик, коли вибереться?

Це Женя. Женя, блядь. Це він. Гнида срана. Викидень. Глиста їбуча. Більше нікому. Сука. Підар вонючий.

Рома уявляє Женю. Його худе, незграбне, позбавлене м’язів тіло. Бліду шкіру. Конячі зуби. Довгі бабські патли… Раптом Рома бачить, як Кіра й цей підар займаються коханням. Кіра сидить на ньому верхи і швидко рухається вгору-вниз, стогне й закочує очі. Спалахують її білі зубки, а чорне, як Ромин гнів, волосся злітає у повітря й розсипається по білій вузькій спині з кожним рухом. Вона стогне, здушено кричить і починає кінчати. Її тіло трясе, маленькі круглі груди ковзають по грудях того… глиста!!!

АААААААААА!!!! Сука блядь!!!

Удар крові в голову такий раптовий, що Рому підкидає над стільцем. Шал обпікає його тіло полум’ям. Щоб не зламати зуби, він впивається зубами у мішок, натягнутий на його голову. І рве руками ланцюг. Болю в руках він не відчуває. Біль зараз – це добре, це те, що треба.

Він кричить. Стілець брязкає й скрипить, стогне жалісливо. Але витримує. Витримує.

Рома повільно приходить до тями. Його м’язи дрижать він перенапруження й болю. Ногою в кросівок весело дзюрчить струмок гарячої сечі. Рома не намагається зупинити потік. Рано чи пізно це мало статися. Він заїбався терпіти. Кулаки дуже болять. Він перестарався. Може, щось зламав. З пальців на підлогу скрапує кров.

Сука, що там брязкає постійно? Воно що так і буде оце дзенькати день і ніч? Його що там, спеціально повісили, щоб таких як Рома до дурки доводити? Блядь. До чого ж огидний звук…

Стілець тут, напевне, давно приварений. Не він перший на ньому сидить. А скільки сиділо? Може ще один-двоє. А може двадцять людей. Тридцять. П’ятдесят. І де вони зараз, ті люди? Вони вибралися? Їх відпустили, чи… Може тут десь у посадці їх усіх і закопали… А скільки можна протягнути без води? Чотири дні, здається. Чи тиждень?

Ромі, можливо, не стало б так страшно, якби не чорний мішок, що майже не пропускає світла й повітря, на голові. Здохнути у мішку, більше ніколи не побачивши сонячного світла, неба… Думка про те, що по нього можуть і не приїхати, вперше завітавши до його голови, більше звідти не йде.

Настав вечір. У роті майже закінчилася слина.

Мішок таки пропускав якесь світло, бо коли сонце сіло й запала ніч, в мішку запанувала цілковита темрява. Почало швидко холоднішати. Вітер, що було зовсім вщух на захід сонця, знову почав повівати, несучі прохолоду. На Ромі були тільки чорна футболка із написом «BEAT ME IF YOU CAN» і досі вологі й вонючі від сечі джинси.

Батько колись був красенем – Рома бачив на старих фотках. Носив приталені піджаки й штани з кльошем. Туфлі на високих підборах. Мав чорне лискуче волосся, підстрижене горщиком, як в Бітлів. Був м’язистий, але не громіздкий. В цьому Рома із братом в нього вдалися. Чому він одружився із мамою? Замолоду вона була повненька, вже тоді носила окуляри. Нижча від нього на голову. Ніяка. Що він у ній знайшов? Зійшлися на роботі. Мабуть, вона від нього залетіла. На старій фотці, де батько веде за руку чотирирічного кривоногого брата у кепарику, а мати штовхає перед собою візочок із Ромою, вони усміхнені, щасливі. Тоді батько, мабуть, ще не пив. Точно не пив. Рома пам’ятав, коли це почалося. А от щасливими батьків він не пам’ятав. Батько все життя виглядав так, ніби мучається із ними. І мав би давно піти. Але чогось не пішов. Може, було б краще, якби пішов. Точно було б. Знайшов би собі іншу жінку, може виправив би своє життя. Може покинув би пити. І нових дітей вже не бив. І матері, може, краще було б. А може, і ні… Скільки б вона без нього протягнула? Кому б вона готувала свої вечері?

Стає холодно й Рома зсуває докупи ноги, згинається, намагаючись зменшити площу свого тіла, підставлену холодному вітерцеві.

Йому стає шкода маму. Вона, хоч і нікчемна від народження, такого не заслуговувала. Може, якби батько любив її, і вона була б трохи іншою. Слідкувала за собою. Не згинала спину. Придбала б нові окуляри. Робила зачіски, а не носила ці старечі огидні косинки на голові. Може, вони колись сходили б в кіно, чи навіть в театр. Вона казала, колись давно він її водив. Може, поїхали б кудись влітку – хоча в на Азов. Чи в Крим.

Десь о півночі Рома думає, що навряд чи за ним хтось приїде, навряд його відпустять. Ні, забагато мороки. Не логічно. Мабуть, хтось з’явиться колись за тиждень, щоб зняти зі стільця його тіло, що вже почне тхнути від денної спеки. Засунуть його у мішок, не знімаючи чорного мішка з голови, десь відвезуть і закопають.

Рома ніколи не думав, що колись помре. Тобто, може й думав, але як у таке повірити, коли ти молодий, здоровий, сильний і гарний. І варто стягнути через голову футболку, щоб якась сучка захлинулася слиною від бажання і застрибнула на тебе. Але тепер його сковує крижаний жах від усвідомлення, що смерть поруч. Вона не десь там, через сімдесят років. Вона тут – за два, може три дні у мішку. Якби Рома міг хоча б залишити записку. Він би… Він би написав мамі. Написав би, що йому шкода, що він копіював поведінку батька й ставився до неї зневажливо, кричав інколи на неї. Він би написав, що йому дуже шкода. І… що він любить її. Я люблю тебе, ма – написав би він. Все рівно, коли б вона прочитала, йому б не було соромно. Він був би вже мертвий.

І, якщо подумати, він написав би ще Карині. Написав би, щоб не плакала, не сиділа в траурі. Забула його й знайшла когось ліпшого. Того, хто її дійсно любитиме. Написав би, що ніколи не був до неї чесний. Завжди думав, що вона – просто непоганий варіант. Гарна, закохана й пристрасна. І дає потроху гроші. Пасує йому. Пацани й інші дівки поважають його вибір. Але чи він кохав її? Звісно ні. Ніколи.

Ні, такого він би їй не писав. Це було б якесь уродство – таке написати дівчини. І брехати не став би. Краще нічого їй не писати. Якби він вижив, він би покинув Карину. Заради її ж блага. Вона б трохи посумувала, а тоді знайшла б собі когось… не такого як Рома.

Кому б він написав – то це Кірі.

Хоча що він може їй написати? Як дрочив і мріяв про неї? Як вона робила йому боляче своєю байдужістю, своєю зверхністю, ніби вона в сто разів краща за нього? Але вона… дійсно краща за нього… Що йому соромно за те, що робив із нею? Але йому не соромно. Як іще він міг відчути її запах, невагому м’якість її тіла, смак її шкіри, шовк її волосся? Адже він не міг би жити без цього. Як зараз без води. Походу, їй би він теж нічого не писав.

А мама і так знає, що він насправді любить її.

Тож йому нікому писати передсмертні записки…

Вночі, важко обвиснувши на крижаному стільці, Рома на мить бачить, як з темряви до нього підходить Кіра. Мішка на голові в нього немає, але темно, він майже її не бачить. Але впізнає кожен її рух, шурхіт одягу, її запах. Вона схиляється до ного й ніжно цілує. А обличчям її стікають холодні сльози і торкаються куточків його висохлих губ.

Рома рвучко вдихає повітря й випрямляє тіло. На його обличчі холодна волога. Мішок перекрутився і губи притягнули його поверхню диханням. І він вологий. Рома сильно втягує повітря й відчуває в роті водяний порох. Це роса. Вранішня роса густо осіла на його одязі й на мішку в нього на голові. Рома починає гарячково злизувати, втягувати скупу вологу. Він крутиться на стільці, крутить головою, витягує шию, притискає мішок підборіддям до ключиць і повільно, по міліметру, прокручує його, щоб дотягнутися до чергової мікроскопічної порції вологи.

Він робить це довго. В мішку стає не так темно, а шкіра руки відчуває теплий дотик перших промінів сонця, що зійшло. Коли він більше не може здобути вологи, він сильно кліпає очима, що закисли вночі, щоб розліпити повіки і повертає тіло так, щоб підставити найбільшу поверхню сонцю. Ноги починає колоти голками – він відсидів ноги. А крижаних стоп взагалі не відчуває, поки і до них не доходить хвиля болісного поколювання. Він пережив першу ніч. Трохи попив. Можливо, не все так погано. Та ні, дурня – думає Рома. Звісно, його звільнять. За що його вбивати? Полякають і звільнять.

Коли ранок розгоряється теплим днем, Рома не може більше терпіти. В його кишечнику ніби твердий ком, від чого кидає у холодний піт. Він має посрати. Але як? Як збіса?! Суки, суки, суки! Вони знали, що роблять. Не він же перший. Всі обсиралися на цьому стільці.

Думати ніколи. Рома вигинається, відриваючи дупу від сидіння, шарпає затерплими, вивернутими пальцями тканину джинсів і трусів під ними. Добре, що штани він цього разу одягнув досить широкі. Пучками пальців він перебирає тканину, поки йому, здається, не вдається відтягнути труси під штанами трохи вбік. Якщо висреться в труси, доведеться сидіти на власному лайні, поки за ним не приїдуть… або, поки не здохне. А так…

Напружуючи м’язи й скрегочучи зубами, щоб утримувати тіло над стільцем, Рома випорожняється. Настояне на вчорашньому алкоголі лайно воняє брагою, огидно ковзає хлопцевою шкірою, важко обвалюється у холошу штанів, застрягаючи й збираючись біля коліна. Вимащуючи теплими огидними дотиками шкіру внутрішньої поверхні стегна. Тіло Роми тремтить від напруги, а обличчя вкривається липким потом.

Закінчивши, Рома розтискає пальці, відпускаючи одяг і сильно трусить ногою, брязкаючи кайданами. Лайно поволі зсувається до низу. «Треба дуло зняти кросівок. Зараз все на ньому застрягне. Довбойоб» - думає Рома. Лайно вивалюється нарешті. Відлітає кудись убік.

Рома обережно сідає. Дупа прилипає до одягу. Жахливо смердить. Добре, що на голові ще трохи вологий мішок. Трохи гасить.

Вдень Рома слухав птахів. Тут, довкола водилися різні. Сім, вісім, або дев’ять видів. Рома не був впевнений, чи деякі звуки видавав один і той самий птах, чи двоє різних. Після обіду стало дуже спекотно. Сонце, із короткою перервою, поки Рому заховала тінь від якоїсь колони чи простінку між великими вікнами, з самого ранку напікало. Рома спітнів. В клятому мішку нічим було дихати. Лайно почало смердіти ще більше, висихаючи. Язик зробився сухим і великим. Губи розпухли і почали лущитися.

Під вечір шлунок Роми почав гучно вимагати їжі, але зрештою він, зсудомлений, замовк. Рома марив водою. Насправді, людині не треба ніхуя крім води. Холодної води. Хай, з під крану. Хай трошки брудної, теплої – не важливо.

Невдовзі сонце зсунулося кудись і припинило напікати. Стало краще. Рома трошки задрімав, чи впав у марення. Не хотів нічого крім води. Ходив десь, шукаючи воду. Але крани були сухі, хтось хапав його за руки, щось говорив, заважав піти далі пошукати води. Хтось пив з пляшки на тому боці вулиці, але натовп не дозволяв пробитися туди. Всі сунули, їхали машини. Вода в далекій пляшці яскраво поблискувала на сонці…

Коли Рома прокинувся, зрозумів, що насувається нова ніч. В полі гучно дзюркотіли коники. Повітря ставало прохолоднішим, а в мішку вже панувала майже цілковита темрява.

За ним так і не приїхали. Рома відчув, що хоче заплакати. Але тоді він втрачав би вологу. Замість сліз Рома почав кричати. І злякався власного голосу. Це був голос старого бомжа, на якого біля гастроному раптом напала білочка. Рома на мить замовк, вражено прислухаючись до луни, що губилася десь в лабіринті залізобетонних конструкцій. Але потім почав кричати знов. Вже як міг. А раптом, хтось почує? Мають же тут бути якісь місцеві?

Він кричав і кричав, методично раз за разом. Без слів, просто. Як олень, що потрапив до капкану. Тоді почув раптом щось крім коників і брязкання бляшанки (як же вона заїбала). Крик різко увірвався. Щось рухалося поблизу. Швидко цокали кігті по бетону. Собака? Собака!

Рома спробував присвиснути, підкликаючи пса. Але губи не здатні були свистіти. Тоді він почав хрипко підкликати:

- Ходи сюди, дружок. Бобік, Шарік! Сюди, сюди! Ходи до мене. Де твої хазяї? Іди до мене. Поклич хазяїна. Джек, Джек, ходи сюди, до мене.

Тварина, що зупинилася віддалік, ніби зрушила і повільно, майже нечутно рушила до хлопця. Один обережний крок за іншим. Рома завмер мовчки, дослухаючись. Раптом він подумав, що якщо пес великий і надумає напасти, Рома не зможе відбитися.

Він пошкодував, що кричав, коли почув коло себе тихе, ледь чутне гарчання. Судячи з тону, собака не мав бути дуже великим. Рома не рухався, коли тварина почала обнюхувати його пропитані засохлим лайном і сечею штани. І одночасно прислухався – раптом, почує кроки віддалік. Раптом, пес гуляє все ж таки із хазяїном.

Тварина відстрибнула так раптово, що Рома смикнувся. Ще більше він злякався, коли істота видала швидку серію звуків. Це не собака! Дзвінке тявкання маленькою глоткою, схоже на чихання й кашель одночасно, лунко рознеслося простором, відбиваючись від стін. Трохи постоявши, істота швидкими стрибками забралася геть.

Мабуть, лис. Подумав Рома.

Якось він бачив лиса в дикій природі, не у зоопарку. На роботі в батька рік тому взимку в одного діда-сторожа онучка зі своїм хлопцем вирішили потрахатися у гаражі його батька, у машині. Ввімкнули двигун, щоб прогріти салон. І якось обидва угоріли. Дівчині сімнадцять було.

Був лютий. Батько взяв Рому із собою на кладовище – допомогти викопати могилу. Було там ще двоє чоловіків. Земля була мерзла, аж гула від ударів лома.

Якоїсь миті, коли яма вже була по-плечі, батько й ті двоє кудись відійшли – мабуть, розчавити пляшку. А Рома залишився викидати землю з ями грабаркою. Під куфайкою спиною котився піт, не дивлячись на мороз. Пара ледь не з вух валила.

Якоїсь миті Рома розігнувся, бо м’язи спини волали про пощаду. І прямо йому у вічі дивилися золоті, невимовно прекрасні очі великого зацікавленого лиса, що притискався до землі на самому краєчку ями. За коротку мить Рома сфотографував тварину поглядом. Який же красень, подумав хлопець. Як на листівці. Ніби фотошопом відкоригований. Чорні нашорошені вуха, Трохи вишкірені білі гострі ікла, між яких стріпнувся кінчик рожевого язика. Лискучий вологий ніс. Розкішне хутро безлічі відтінків від білосніжного до рудого і аж до смоляного.

Лис тявкнув з переляку, звився високо у повітря у стрімкому стрибку й чкурнув величезними стрибками сніжним полем.

Тявкнув достоту майже так, як щойно тявкала істота в закинутому цеху. Де Рома, схоже, невдовзі помре. Рома припинив дослухатися. Кроків людини не буде. Він один.

Спадала ніч. Вгорі брязкала клята бляшанка.

Всю ніч Рома то провалювався у важку дрімоту, то випливав із марень, поки не втратив здатність точно розуміти де сон, де не сон. Якось прокинувся від спазмів і болю у шлунку. Не погодуєш мене – почну жерти сам себе, ніби казав шлунок. Ні? Ну дивись, падло, я попереджав! Які обставини? Похуй мені на твої обставини! Раніше думати треба було! Довбойоб…

Під ранок Рома почув, як його серце почало робити зупинки, поки билося. Вперше в житті. Б’ється, б’ється, а тоді ніби на секунду пробуксовує. І весь організм злякано завмирає, дослухаючись. Що там у машинному відділенні, чорт забирай? Кочегари падають з ніг, чи закінчується вугілля? Заглухне двигун – всьому кінець! Тіло Роми, не дивлячись на крижаний передсвітанковий холод, кидає в піт. А що, як він вже помирає? Що як кінець близько? Болять губи – вони потріскалися і стали великі, як у тупої соски-блогерши з тік току.

Рома думає: ну добре, а якщо я подохну. Що потім? Має ж щось бути? Бог там, райські кущі… Та хай навіть пекло, аби не просто нічого. Як може бути нічого? Маячня якась. Як же я подохну? Я ж ще нічого не зробив. Займався якоюсь хуйнею. Качався, бухав, спав з дівками. Не вчився. Гнідив всяких слабаків. Я ж завжди думав – ну, ОК, це тимчасово. А колись же справжнє життя – кудись поїду геть. Може до Києва. Матиму круту тачку, своє житло, водитиму класних, дорослих жінок. Зароблю грошей. Може, одружусь, народжаю пару пацанів. Якщо схочу. Ходитиму з ними в зал, на футбол. Дратиму вуха за погані оцінки в школі. Даватиму дружині гроші на салони, масажі, манікюри, на шопінг. Заведу ще пару коханок. Літатиму з своїми жінками по черзі кудись в Таїланд, Грецію… Рома не впевнений тільки хто в цій схемі Кіра – дружина, чи одна з коханок? Яка в біса різниця? Аби була. Бо без Кіри… все позбавлене сенсу. Все буде знову якесь… тимчасове.

А тепер не буде нічого. Тепер він просто здохне.

Рома починає плакати – та ще й так, як ніколи не плакав. Звідкілясь раптом у ньому береться стільки вологи! Сльози течуть шоками, припікаючи сіллю порепані губи, ніс забиває тягучими шмарклями, що витікають і висять з Роминого обличчя, розмазуючись шкірою і мішком. Його трусять ридання. Які бувають лише тоді, коли втратив щось найдорожче і нарешті, після спроб відгородитися від правди, розумієш що втратив. І що тепер всьому кінець. Плачучи Рома із каяттям звертається до Бога, намагається вимовити слова «Отче наш» вголос, але в ного виходять лише якісь звуки, що нагадують хрипи зомбі з фільму чи ті, що видає людина підчас припадку епілепсії.

Зранку Рома дуже важко відновлює рухливість рук і ніг. Він дуже змерз. Не може бути, але відчуття у пальцях ніг таке, наче він їх відморозив. З пів-години він знову вперто намагається втягнути всю вологу із припалого росою мішка.

Потім знову провалюється у небуття. Нагорі брязкає бляшанка, але Ромі вже похуй.

Протягом дня Рома інколи розплющує очі, проводить язиком, сухим, як шишка, губами. Відчуває залізний присмак крові. Слухає як з перебоями б’ється серце – вже ледь-чутно. Як брязкає вгорі бляшанка. Якби він вижив – перше, що зробив би – будь яким способом знищив би кляту сучу бляшанку. Але він, схоже, скоро здохне.

Ввечері він прокидається від каркання і бажання сцяти. Це ж треба! Сцяти він захотів. Звідки що береться… Рома спокійно починає сцяти в штани, вже не роблячи з цього жодної трагедії. Смороду він вже давно не відчуває.

Нагорі знову оглушливо каркає ворон і скрегоче кігтями, перебираючи лапами по чомусь металевому. Стоїть мертвий штиль, бляшанка нарешті заткнулася. Рома чує, як з під кігтів птаха на бетонну підлогу сиплеться іржа чи бруд…

* * *

На третій день, під вечір, Рома пережив довгий двобій із вороном. Пекельне створіння шурхотіло крилами, кружляючи довкола. Або сиділо десь вгорі і оглушливо каркало, так, що тріщала голова. Потім ворон почав сідати на Рому, сильно чіпляючись кігтями за його плечі, спину, голову. І бив дзьобом. Удари були жахливі. Рома навіть гадки не мав, що ворон може бити десь як дитяча дерев’яна стріла, випущена з лука. Спочатку птах ретирувався від Роминих криків і сіпання. Але потім осмілів і, повисаючи на Роминому тілі, шалено б’ючи крилами, тримався на ньому і дзьобав раз за разом. Рома давно упав би разом зі стільцем, якби той не був приварений до долівки. Хоч мішок і захищав так-сяк від ударів потужного дзьоба, Рома найбільше хотів би зараз позбутися його, щоб побачити це люте чудовисько. Він чув каркання. Але коли ворон бив дзьобом, чіпляючись за одяг і подряпану шкіру Роми, він видавав прямо на вухо хлопцеві такі оглушливі й моторошні звуки, що Рома не вірив, що так може хрипіти, кувікати й вищати жива істота родом з поверхні землі. Точно не дурна ворона.

Настала ніч. Повна темрява й прохолода вказували на це. Кров цівками стікала із пробитих дзьобом ран і пропитувала Ромин одяг. Її було, ніби, не дуже багато, тож хлопець не думав, що помре від крововтрати. Але рано чи пізно ця тварюка дзьобатиме його труп. Його тіла стане птаху на багато бенкетів.

В якийсь момент Рома здався. Він повісив голову й вирішив не опиратися. Він більше не гнівався на птаха. Той не робив нічого поганого, нічого, що не веліли б робити його інстинкти. Він навіть з якоюсь злою радістю подумав, що непогано знати перед загибеллю свого могильника. Того, хто подбає, щоб твоє тіло не пропало дарма, щоб воно принесло користь, ставши їжею для птаха. Який колись стане чиєюсь їжею в свою чергу. Ворони, кажуть, живуть дуже довго. Можливо, цей птах буде колись останньою живою істотою на землі, що зможе про нього згадати.

Рома провів розпухлим сухим язиком порепаними губами. Вкотре відчув смак крові. Можливо, зранку він зможе трохи змочити рот росою. Втягне трохи води. Чистої, прохолодної води. Якщо доживе до ранку. Виявляється все що треба – це вода. Все інше – дурні вигадки. Без води не протягнути.

В голові в хлопця крутиться, на нього находить якесь потьмарення. Він говорить всякі слова про воду. Різні речення. А може, не говорить, а тільки думає. Навряд можна говорити, коли в тебе такий язик і губи. Ворон різко каркає десь вгорі. Потім ще раз.

Все. Думає Рома. Давай. Дякую тобі.

Шурхіт величезних крил наближається. Хвиля холодного повітря обдає хлопця. Шурхіт віддаляється. Він ще уловлюється слухом досить довго, потім потопає в цвіріньканні останніх осінніх коників. Рома відключається.

* * *

Він пропустив пору вранішньої роси. Коли він приходить до тями, його тіло уже сушить високе сонце. Пити. Води.

Сьогодні сильний вітер. Він несе пил з полів. Рома чомусь не відчуває рук. Тільки холод в руках. Ніг він не відчуває вже давно. Все так затерпло, що перестало йому коритися. Жерстянка дзвякає сьогодні особливо радісно. Четвертий день розпочався.

Рома знов ціпеніє. Скоро він знову провалиться у темряву. Жерстянка дзвякає.

Щось змінилося. Рома вивчив всі звуки цього куточку всесвіту. Але це новий. Шарк шкроб. Шарк шкроб. Майже в такт із жерстянкою.

ЦЕ КРОКИ!!!

Рома кричить. Але чує лише хрип.

Той хто йде, наближається. Він підходить впритул і довго стоїть мовчки. Тобі присідає. Рома відчуває, як він шарпає кайдани на ногах. Клац….. Клац. Він випростовується і заходить за спину Роми. Клац…. Клац. Руки вільні. Хтось знову заходить наперед і торсає щось на горлі Роми, там де зав’язка мішка. Рома закриває очі, щоб не осліпнути. Мішок різко зривають з голови і Рома вдихає свіже, солодке, п’янке повітря, насичене вологою і киснем.

Він обережно розтуляє повіки. За два метри від нього стоїть високий, спортивної статури чоловік у чорних шкіряних штанях, чорній мотоциклетній куртці. У важких чорних крагах з металевими набійками й чорному мото-шоломі із закритим, непроникним заборолом. Чоловік стоїть міцно впираючись ногами у землю, недбало сховавши руки у кишені. Його плечі гордовито розгорнуті, ніби в тореро на арені. Він схожий на одного з древніх богів, що його давно забули люди.

Роман з зусиллям відриває погляд від величної постаті і дивиться далеко за його спину. Високо вгорі він бачить іржаві риштування закинутого цеху. Стіни майже знищені десятками років розкрадання й руйнування. Вгору тікають височезні порепані залізобетонні колони, що їх поєднує мереживо залізобетонних балок і підпор. Майже єдина вціліла монументальна бетонна стіна височіє за спиною затягнутого в шкіру божества. На сірій стіні п’ятиметровими, охайно виведеними білою фарбою літерами написано лише чотири літери:

КІРА

- Більше не підходь до неї. – механічним голосом без емоцій каже гість.

Потім він витягає руку з кишені й кидає на підлогу маленьку пляшечку води об’ємом 0,33 літри. Тоді розвертається й крокує геть.

Коли він зникає з поля зору за рогом сусідньої будівлі – якогось закинутого ангару для сільгосптехніки, можливо, - Роман повільно з’їжджає зі стільця і валиться на бік на підлогу. Навіть підчас падіння його очі невідривно дивляться на літери. Здається, ворон повернувся і видзьобує йому груди.

Кінець

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Sensor
10.05.2023 10:27
До частини "Троє діб Романа Горового, що змінили його життя. Окрема історія."
Дуже сильна глава. Ото хлоп пережив екзистенційну кризу. Цікаво, чи з часом не повернеться до своєї звичної поведінки? Хоча, чесно, зустрічатися з ним у нових главах твору немає жодного бажання
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Максим Сальва
    10.05.2023 14:24
    До частини "Троє діб Романа Горового, що змінили його життя. Окрема історія."
    Дочитали аж до сих пір - вже для мене провід порадіти. Гадаю, Рома зміниться назавжди, не так через описане випробування, яке стало лише поштовхом, як через те, що такі зміни назріли. А ще тому, що невдовзі настане зима, а із нею прийде війна (спойлер). Із Ромою читачеві ще доведеться зустрітися не раз, хоча роль його до кінця ще не написана.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Sensor
    10.05.2023 16:59
    Дякую! Заінтригували) У цій главі непогано зчитуєтся, що в інших умовах цей персонаж виріс би більш адекватним. Бо у нього є для цього всі задатки. Але життя, на жаль, не дуже обережно повелося з ним з самого малечку
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше