Нинішня осінь

Герман штовхає хвіртку і заходить у двір. Жінка, що підтримує його під лікоть допомагає подолати відстань до дверей будинку. Там він знаходить ключа під пустим горщиком і довго намагається потрапити у замкову щілину, а тоді виявляє, що двері все одно не зачинено.

Він заводить супутницю до кімнат, широким жестом руки демонструє інтер’єр.

- Мій палац… - він ледве ворочає язиком. Дивиться на жінку, намагаючись сфокусувати погляд.

- Миленько. – каже жінка й дивиться на брудну затоптану підлогу, вкриту засохлими плямами і битим склом. Між диваном і мольбертом стоять чи безладно валяються десятки різноманітних порожніх пляшок.

Герман дурнувато всміхається, а потім хмурить чоло, витягує дудочкою червоні губи:

- Вибач… як тебе…

- Софія. – нагадує жінка.

- Так. Софіє, вип’єш чогось? Що завгодно.

- Є коньяк?

- А. Так, звісно. Там в кухні. Над мийкою… Візьмеш?

- Звісно.

Вона йде з кімнати, а Герман важко опускається на диван. Промацує простір довкола, бере пляшку віскі зі столу, де раніше були пензлі й фарби. Він, здається, згорнув те все в якусь коробку вчора. А може, декілька днів тому. Тепер там його бар – початі пляшки й брудні стакани. Він робить кілька великих ковтків, не відчуваючи смаку.

Жінка повертається з широким келихом брунатної рідини. Герман сидить, змагаючись із дрімотою. Його голова раз по раз намагається опуститися на груди, а тоді він знову надає їй вертикального положення й відкриває мутні очі. Побачивши перед собою жінку, він знову хмурить чоло, пригадуючи.

- Софія. – підказує жінка.

Герман широко всміхається, його очі знову намагаються закритися.

- Софія, моя принцесо. Ходи, сідай. Ти чула колись про Еґона Шіле?

Жінка підходить, сідає поруч і дозволяє Германові обійняти себе за плечі.

Вона відпиває, роззирається кімнатою. Байдуже пробігає поглядом розвернутими до стін картинами.

- Ти художник, чи як?

- О, так! – всміхається Герман. – І дуже відомий!

- Круто. – каже жінка. – Намалюєш мене?

- Обов’язково! Обов’язково! Така краса має бути увічнена!

- Ну звісно. – каже жінка, і кладе долоню нижче пряжки ременя Германа.

Потім вона починає розстібати його джинси, відставивши бокал на дошки підлоги. Герман совається, допомагаючи їй, дивиться кудись вгору незрячим поглядом. Голові жінки опускається донизу. Герман закриває очі.

- Щось ти не в настрої, милий. – каже жінка за кілька хвилин.

Дивиться на Германа, що безсило відкинув голову на спинку дивана. Він спить.

Жінка якийсь час дивиться на його бліде обличчя з великими темними мішками під очима, пооране зморшками, десь подряпане. На скроні – збита шкіра, засохла чорна корка вкриває рану. З під коміра визирає татуювання у вигляді, здається, тюльпана. Щоки й підборіддя вкриває тижнева щетина.

Жінка сумно відвертається, бере з підлоги бокал і не поспішаючи допиває. Потім застібає одяг Германа, промацує його кишені. Достає гаманець, зазирає. Витягає звідти всі гроші – тисяча сімсот гривень із чимось. Гладе гроші назад, ховає гаманець назад до кишені Германа. Йде до кухні, доливає собі ще трохи в келих. Починає методично розкривати всі шафки, зазирати у всі контейнери, банки й коробки. Потім іде до маленьких кімнат. В одній з них стоїть письмовий стіл – над столом полиця. За якимись коробками – прозора баночка, закрита кришкою, вкрита пилом. У баночці – чоловіча обручка. Жінка достає, роздивляється, ховає золоте кільце до сумочки. Розкриває коробку, що стоїть поруч і на мить завмирає. В коробці – цілий стос євро і більше десяти тисяч гривень. Хвилюючись, жінка опускає коробку на стіл, достає гроші, швидко перераховує. Озирається на велику кімнату. Бачить витягнуті нерухомі ноги чоловіка на підлозі. Згортає гроші і ховає до сумочки. Повертає коробку на місце.

Потім вона повертається на диван, сідає, повільно, дрібними ковтками відпиває з келиха.

За деякий час Герман видає якийсь звук і різко сідає прямо, а потім повільно відчиняє очі. Дивиться на жінку, що дивиться на нього.

- Софія! – всміхається він. – Вибач, я що, задрімав?

- Зовсім ні. Може, на якусь мить. Мабуть, тобі було класно?

- Так дуже! – Герман тре чоло, намагаючись пригадати.

- Я вже, мабуть, піду. – каже жінка. І підводиться.

Герман невпевнено зводиться на ноги, тупцює ніяково, чіпляється поглядом то за жінку, то за пляшки на столику.

- Слухай. Вибач, щось я…

- Та все нормально, не хвилюйся. – каже жінка.

- Тобі гроші потрібні? – раптом ніби пригадує Герман і похапцем витягає гаманець із кишені.

- За кого ти мене маєш? – без злоби, сумно каже жінка.

Герман простягає до неї руки, каже благаючи:

- Не ображайся! Я просто хочу дати, допомогти – в мене багато…

Жінка потискає плечима, швидко бере в Германа гаманець, витягає звідти тисячу гривень двома купюрами і ховає до сумочки, віддає гаманець.

- Не проводжай. – каже вона й швидко йде.

Герман чує як причиняються вхідні двері, потім знадвору долинає металевий стукіт хвіртки. Він сідає, роззирається. Дивиться на пляшки. Бере одну – велику, пузату, із чимось зеленкуватим всередині. «Як її звали?» - думає він і не може пригадати.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.