Нинішня осінь

Зранку Кіра розтуляє повіки. За вікном знову тихо шурхотить дощ. Крізь опущені жалюзі в кімнату просочується холодне сіре світло. Перед нею на книжковій поличці стоїть стакан води, тарілка з ледь відкушеним нещасним бананом і кількома зів’ялими полуницями. Поруч – чорний прямокутник телефону, який вона вимкнула два дні тому. З кухні долинає тихеньке подзвякування металевого посуду. Це Герман знову прийшов, щоб приготувати їй сніданок, якого вона не буде їсти. В її тілі настільки мало сил, що вона зовсім не знає як люди рухаються. Вона не хоче навіть повернути голови, поворухнути своїми хирлявими руками. Вчора він примусив її сходити в душ. Вона так втомилася, що з кухні до кімнати йому довелося нести її на руках. Вона хвора, мабуть. Але їй цілковито байдуже.

Вчора Герман спитав чи є в неї контракт із сімейним лікарем. «Це для тих, в кого є сім’я», подумала Кіра. Звісна річ, ніякого контракту в неї не було. Він спитав дозволу взяти її паспорт. Вперше прочитав її прізвище й по-батькові, ніби вони хоч щось означали. Кудись поїхав на пів-дня. За цей час Кіра лише один раз перевернулася на інший бік. Вона тепер постійно перебуває у якомусь важкому забутті. Це і не сон, і не неспання. У її мареннях вона бачить якусь пустелю, чи черв’яків, що повільно вигинаються у горщику із засохлою кімнатною рослиною. Чи чорні мертві троянди. Чи білих птахів, що летять у небі, а тоді обертаються на скляних, падають вниз і розбиваються на друзки. Але вони вже мертві. Дивитися, як вони розбиваються не страшно.

По обіді Герман повернувся і сказав, що вона може відпочити скільки потрібно. В неї офіційний електронний лікарняний.

Повіки теж надто важкі. Кіра не знає, як утримувати їх піднятими. І головне – навіщо? Вона закриває очі.

Герман тихо стукає у двері і, по хвильці, обережно заходить. Кіра прокидається і скошує на чоловіка очі. Він заходить підтягнутий, усміхнений, чисто поголений і зачесаний. З тарілкою й горнятком у руках, з білим рушником на плечі. На цьому досить новенький світлий светр кольору альпаки із трикутним вирізом на грудях. Під светром – сорочка у дрібну вишневу клітинку. Було б краще без неї, але, мабуть, одягнув, щоб приховати татуювання на грудях. Сьогодні довбані батьківські збори у коледжі. Кіра закриває очі.

- Доброго ранку. – каже Герман. – Все готове. Давай, трошки хоч поснідай. Він ходить поруч, прибирає старі тарілки й ставить нові на їх місце. Кіра відчуває запах підсмаженого хліба й теплий чайний подих. Липовий чай? Вона відкриває очі.

- Доброго. Це липовий?

- Так. – усміхається до неї Герман. – я завжди збираю й насушую. Тобі – саме те, що треба. Сила землі і неба. Сьогодні ж збори, я маю вже бігти, але не піду, поки щось не з’їси.

Кіра зітхає і внутрішньо збирається на силах. Якщо вона відкусить грінку з маслом, він піде і вона зможе знову відключитися. Тож вона простягає довжелезну, як міст Патона руку, тягне грінку до себе, ледь відірвавши голову від подушки, рішучо кусає. Жує дуже довго, ковтає. Герман пересуває стілець від столу до полички й переставляє на нього тарілку й горнятко. Запах завареної липи. Тепер їжа прямо перед носом Кіри. Вона повертає надкушену грінку на тарілку.

- Спробуєш чай? – питає Герман, стоячи посеред кімнати, ніби у гостях.

Хоча і в гості його ніхто не звав. Кіра відчуває слабке роздратування, дивлячись на великі й малі крихти смаженого хліба, що розсипалися сидінням стільця. Вона свиня. Герман теж. Цей стілець не для їжі. Раніше вона дуже слідкувала за чистотою й порядком. Боялася бруду. При тому що сама вона – бруд. Багно. Гній. Шмаркля.

- Іди, Германе. Дякую. Я спробую. Чай.

«Навіщо він сюди ходить? Що йому потрібно? Що вона може дати йому? Трохи багна і гною? Хоче її трахнути? Цей старий…» Кіра зупиняє думки. Закриває очі, бо відчуває, що перші краплі сліз вже в дорозі. Якщо він помітить, затримається ще довше.

- Іди, правда.

- Тримайся, будь ласка. Я швидко. – каже чоловік і виходить.

За хвилину Кіра чує, як зачиняються вхідні двері. Сльози витікають з її очей. Бруд. Гній. Слиз. Блювота. Вона довго нечутно плаче з відкритими очима. Потім закриває очі і непомітно відпливає у паралельний вимір марень. Персональне пекло.

Прокинувшись, вона не знає котра година. Дощ перестав. Крізь жалюзі крадькома пробивається сонце. У тонкому промені кружляють золотаві порошинки. Кіра примушує себе сісти й дивиться на холодний жовтий чай і розкислі грінки. Бере горнятко й підносить до вуст. Відпиває. Тримає у роті. Ковтає. Смак сили землі і неба.

Грінки огидні, але Герман повернеться і побачить, що вона нічого не з’їла. Вона бере цілу грінку і вдавлює в неї зуби. Смаку немає. Вона відриває шматок і кусає знову. І ще раз. Краще зробити це одразу, швидко. Вона починає жувати, як верблюд, що набив пащу колючкою. Наполовину пережувавши, вона чітко усвідомлює, що проковтнути не вдасться. Її тіло згинається від раптового нападу нудоти. Вона продовжує жувати, з очей знову ллють сльози. Її знову різко скручує і вона притьмом хапає тарілку і вивертає огидну жирну й мокру масу прямо на грінки. Спльовує кілька разів. Тягучі цівки слини ніяк не відриваються від губ, загиджують підборіддя. Кіра починає плакати в голос. Все її брудне обличчя огидно скривлене. Бруд. Гній. Слина. Тарілка падає на стілець із знесилених рук, що вже нічого не здатні втримати у цілому довбаному житті. Огидна маса розлітається по сидінню стільця, ляпає кудись на підлогу. Кіра падає на ліжко і витирає обличчя прямо об постіль. За деякий час вона припиняє плакати. Широко розкриті очі дивляться прямо перед собою, але не бачать нічого. Її тіло зрідка здригається, ніби земля, в якій затихає глибинний землетрус.

* * *

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.