Минуле літо

Вони виїжджають дуже рано. В салоні грає останній альбом джазового колективу GoGoPenguin. Віконця привідчинені, зустрічний вітер грається волоссям Кіри й Жені. Близько о пів на дев’яту вони залишають машину на платній стоянці на околиці Києва, спускаються в метро, виходять на майдані Незалежності, піднімаються до Софії, проминають пам’ятник Хмельницькому, йдуть Володимирською, спускаються Андріївським узвозом. Зупиняються біля художників і яток із неймовірними виробами ручної роботи й сувенірами. Кіра купує собі магніт на холодильник із зображенням Майдану. Женя жартує з неї. Женя купує круглі окуляри від сонця Кірі і їм обом плетені шляпи. В своїй він схожий на молодого Ван-Гога. Вони виходять на Контрактову площу, снідають у Пузатій хаті, сидячи на мансардному поверсі з чудовим видом на київські дахи й Андріївську церкву. Потім проходять повз Могилянку, пам’ятник Сковороді, Женя веде Кіру через трамвайні колії. Біля входу до метро довговолосий молодик віртуозно виграє на шотландській волинці.

Вони повертаються до машини і вирушають. Тепер слухають інший джазовий колектив – Tingvall Trio. Потім – Бумбокс. Потім хаотично обрані композиції з Жениного плей-листу. Кіра намагається читати в смартфоні книжку Бакмана, але не може зосередитися, постійно обертаючи погляд за віконце, чи позираючи на Женю. Світ розгортається перед ними сувоєм, здається молодим, хрустким, чисто вмитим. Кіра знову занурює пальці у волосся Жені. Думає, що зараз, поки він мовчить, саме час ще раз перебрати в голові всі останні події, спробувати розібратися що із цим всім робити. Але здивовано розуміє, що не здатна ні про що думати. Всі ті події ніби більше її не стосуються – ніби сталися із кимось іншим, кимось, хто переповів їй всі ці складні, заплутані історії, а їй навіть було нудно слухати і вона слухала лише із ввічливості, а тепер не може прийняти близько до серця нічого із почутого. Невже вона має приділяти увагу всім цим дрібницям, коли світ, здається, швидко скочується у безумство, у нове Середньовіччя, у нові Темні Віки, у мракобісся. Коли все більше людей вірять будь яким нісенітницям, аби тільки продовжувати перебувати під захистом незліченної маси своїх однодумців. Вірять у що завгодно – від пласкої Землі до чорних мес, що їх влаштовує світова еліта. Вірять у право пригноблювати, порушувати права іншого, не сприймають ці права серйозно, палають від ксенофобій будь якого штибу. Вічно шукають кумирів. Ніби лемінги у норвезьких степах лавиною сунуть у невідоме і легко готові рікою ринути з високих скель у провалля фіорду і загинути – аби разом, аби не порушити настанов своїх безумних вожаків. Чи багато в них часу? Чи встигнуть вони вирости, зрозуміти своє призначення у цьому житті, народити дітей, виховати їх так, щоб ніколи не відчувати за них сорому? А що як все, що вони мають – це останнє літо? Відчуття, що вона права – що в них дійсно є лише це літо – з незбагненою гостротою на мить пронизує Кіру. І вона пестить волосся Жені так ніжно, навіть еротично, що він дивиться на неї, роздивляється її обличчя, її сумну посмішку. І теж відчуває, як стискається його серце. І ніби у відповідь на їх відчуття, попереду над обрієм з’являється тонка чорна смужка грозових хмар. І за пів-години важкі краплі розбиваються об лобове скло і Женя вмикає двірники.

Десь о сьомій вечора, згаявши більше часу через зливу, вони добираються до Миколаїва, зробивши лише пару недовгих зупинок у дорозі від Києва. Женя списується у меседжері із якоюсь жінкою, яка мала надати їм квартиру для ночівлі. Прокладає курс у навігаторі. Женя бував у місті, хоча уявляє його дуже приблизно. Кіра тут ніколи не бувала і зацікавлено роздивляється будинки й сквери через прочинене віконце. На якійсь площі в центрі, оточеній старими будинками й велетенськими платанами, вони беруть по шаурмі і по каві у симпатичному жовтому фургончику – раритетному Фольксвагені, переробленому на пункт продажу фаст-фуду. Трохи прогулюються, бо обидва більше не здатні всидіти на сидіннях авто ні хвилини. Теплий вечір, вмитий дощем, пахне свіжістю. Збиті з дерев сережки й зелене листя відмокає у калюжах. Кіра і Женя перетинають якийсь парк із пам’ятником в центрі. В парку гуляють матусі із візочками, малеча тупцює у калюжах у гумових чобітках.

До квартири вони добираються вкрай втомлені. Хазяйка швидко інструктує і за пару хвилин зникає. Кіра зазирає у кімнати і їй подобається. Все маленьке, ощадливе, чисте. В кухні сучасний скляний овальний стіл і металеві стільці із пластиковими червоними сидіннями, новенька електро-плита. Ніби щойно придбаний посуд. В кімнаті – велике низьке ліжко, кавовий столик і крісла зі штучного ротангу. На стіні - абстрактна картина. У ванній кімнаті ледь не весь простір займає джакузі. Кіра негайно пускає воду.

Вони занурюються у гарячу воду разом, відпочивають, розмовляють. Крізь зачинені двері їх голоси долинають приглушені, змазані, теплі. Вони стиха сміються. Чути звуки легких поцілунків. Чути як вони займаються коханням. Як дівчина стиха скрикує.

Женя дуже втомився за кермом і швидко засинає на розібраному ліжку, голяка загорнувшись у ковдру. Кіра ще деякий час лежить із ним, тоді встає, надягає трусики й довгу Женину футболку, йде в кухню, вмикає електричний чайник. Виходить боса на старовинний кований балкон, що ховається від темної вулиці у кронах сонних дерев. Закурює сигарету.

Тоненька дівоча фігурка з довгими стрункими ніжками стоїть на фоні тьмяного прямокутника світла, що лине з кухні. Звідкілясь здалеку долинає жіночий сміх і нерозбірливі звуки музики. Десь щось святкують. Вулицею на три поверхи нижче повільно проїжджають поодинокі авто, женучи перед собою скороминучі хвилі світла. День добігає кінця. Починаються Останні Часи.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.