Минуле літо

В таксі Женя сидить на передньому пасажирському сидінні, а Кіра – позаду. Вони мовчать всю дорогу. Кіра помічає, як Женя інколи повертає голову й поглядає на неї – не прямо, периферійним зором. Його турбує сцена, свідком якої він став. Прямі звинувачення, що їх вивергала в перемішку із лайкою Карина. Навіть після Кіриних зізнань у березовому парку, картина аж ніяк не прояснилася – він ще гірше розуміє що відбувається в житті дівчини, яку він любить. Він так совається на сидінні і постійно змінює положення рук, що Кірі здається – він ось-ось закричить на водія, що слухає радіостанцію з російським контентом найнижчого ґатунку і безперервним потоком патякає російською про політику, а особливо значущим здається собі, коли вихваляє Дональда Трампа.

Біля будинку Кіри вони обидва поспішно покидають салон. Кіра хотіла б, щоб Женя просто поїхав додому, але не наважується йому сказати. Вони йдуть у дім поруч, але не торкаючись одне одного руками.

На порозі Женя зупиняється і чекає, поки Кіра розвернеться до нього.

- Слухай, може краще я додому? – він ніби вловлює думки Кіри.

Дівчина зміряє його поглядом, на мить тоне в його красивих очах. Відводить очі й хмурить брови.

- Хто така Поля? – каже Кіра тихо і чути, як на останньому складі їй перехоплює подих.

Женя випрямляється й витягає руки з кишень. Кіра не дивиться, але ніби відчуває кожен його рух. Він тихо зітхає. Кіра чекає на відповідь.

- Поліна. Одна дівчина з механічного факультету. Я зустрічався із нею… деякий час тому.

- Але твої друзі впевнені, що ви досі разом. – голос Кіри стає вимогливим, в ньому відчувається біль. Вона і далі дивиться під ноги.

- Та ні. Не разом. – каже Женя.

Кіра кидає на хлопця швидкий недовірливий погляд.

- Чому ж ніхто не знає, що ти вже не з нею. А зі мною? Крім твого Сашка, схоже.

- Та… я просто не думав, що зобов’язаний всім доповідати про свої власні справи… - Женя задумливо почісує скроню. – я їх не бачив нікого останнім часом. І скоро поїду. Не сказати, що ті хлопці такі вже друзі…

- Ти що, соромишся мене? – питає Кіра й дивиться прямо на Женю.

Він ніби лякається:

- Ні! Чого мені соромитися? І ми ж гуляли вже з твоїми подружками, із Сашком… - Женя ніби не розуміє до чого Кіра веде.

Кіра складає руки на грудях:

- Поліна знає, що ти більше не з нею?

Женя завмирає, червоніє і відводить очі.

- Он воно що! – каже Кіра. – Залишив собі запасний варіант! Чи може це я – запасний варіант?!

Женя стрімко наближається до неї, пробує взяти за руку, але Кіра відкидає його долоню.

- Кіро! Ні, ні! Все не так! Я тільки з тобою! Я зустрічався із нею. Але ще наприкінці лютого вона поїхала до Польщі – на навчання. І все!

- І що все? І ви поцілувалися на пероні на прощання і сказали прощавай навіки? Ти бачив її після лютого? Ви переписуєтеся?

Женя опускає голову.

- Ми не переписуємось. Вже. І… вона приїздила три тижні тому. На тиждень…

- Як цікаво! Ну-ну. Розповідай далі! Дружній перепихон?

- Ні! – вигукує Женя і із зусиллям тре чоло.

- А чого так? – з злою іронією в голосі питає Кіра.

Женя робить паузу, збираючись із думками, дихає глибоко й швидко.

- Кіро. Чекай. Я розповім. Коли вона поїхала, ми дійсно переписувалися. Але якось все рідше. Ну, тобто… вона писала, а я не надто часто відповідав. Я до неї нічого такого не відчував ніколи…

- Пиздець! – каже Кіра читко й роздільно.

- А потім я побачив тебе і… ми перестали переписуватися.

- Ну, тобто ти не відповідав зовсім, вона подумала – якого біса? Та й вирішила, що гідність якусь мати треба! І перестала писати теж.

Женя знову тре чоло й червоніє:

- Ну десь так…

- Так. Ясно. Але три тижні тому…

- Вона приїхала. І на другий день подзвонила мені. І я… ну, ми зустрілися просто. Погуляли трохи. Поговорили.

- Але ти не сказав їй нічого про мене, про те, що ти у стосунках? В нас же, типу, стосунки, я сподіваюсь?

- Так… Я теж… Ні. Не сказав.

- Хаха! Прекрасно! – Кіра раптом піднімає долоню до очей і Женя помічає, що її очі повні сліз.

- Кіро! Ні, чекай! Вона перша! Я саме шукав момент сказати, але вона мене випередила. Сказала, що, мовляв, відчуває, що всьому кінець. І що варто йти далі. Тим паче, вона, скоріш за все, вже не повернеться – принаймні, не скоро…

- Вона б повернулася Женя. Аби ти не повів себе із нею як свиня і не розбив їй серце. – каже Кіра.

Якийсь час вони стоять мовчки. Женя міркує над словами Кіри. І, зрештою, каже:

- Так. Ти права. Ось чому мені так прикро було не відповідати на її повідомлення, і так важко сказати про тебе. Я не хотів робити їй боляче. Але – так вже сталося – я люблю тебе. А її не люблю…

«Так само буде і трохи згодом, коли ти поїдеш до Києва, а тоді поступово припиниш відписувати на мої повідомлення…» - думає Кіра і витирає очі.

- Я… піду мабуть. – каже Женя. – Вибач.

Кіра дивиться на його знічену фігуру, сумно опущені плечі.

- Ні, заходь. Скоро друга ночі. Таксі вже не викликати. Куди ти зараз підеш? І мені… ти мені потрібен. – каже Кіра. Але розуміє, що Женя їй не вірить. Як і вона сама собі.

Але він заходить.

В домі Кіри Женя вже має декілька речей – на кшталт зубної щітки, приладдя для гоління, якихось шортів і майок. Але він не перевдягається. Кіра йде в душ, закинувши до пральної машинки весь одяг із себе, а Женя йде в кухню зварити кави. Кава й турка теж з’явилися в домі Кіри лише із появою Жені.

Після подій вечірки Кіра відчуває спустошення і тривогу. Перекошене, ніби ритуальна африканська маска, обличчя Каріни раз по раз зринає в пам’яті. Перше з’ясування стосунків із Женею, здається, сталося дуже давно, кілька днів тому. Підсумки історії з Поліною ще належало підвести – але Кіра не мала вже сил для цього. У ванній Кімнаті Кіра дивиться на своє змучене відображення у дзеркалі й бачить на руці синці там, де в її тіло вп’ялися пальці Каріни. Вона піднімає руку і роздивляється синці. Відчуває, як сп’яніння важко покидає її тіло, залишаючи ниючий головний біль і гидкий запах у роті. Це був занадто довгий день.

Стоячи під струменями гарячої води, вона відчуває, як її світ знову подрібнюється на фрагменти. Там, де нарешті зростав монолітний кристал, знову йдуть тріщини, відпадають шматки. «Течеш як сучка» - лейтмотивом крутяться в голові злі слова Каріни, хоч Кіра й жене їх геть з усієї сили. Але вони крутяться в голові знову й знову. Кіра помічає, що непомітно для себе кусає губи. Невже Карина має рацію і той придурок весь цей час просто був закоханий у неї? Який же ідіот! Кіра раптом пригадує, що цькування почалося не одразу. Він дійсно підкочував до неї ще в перших семестрах першого курсу. Але робив це огидно – наче не сумнівався в успіху. Пихатий. Дурний. Не було ясно, якого біса йому від Кіри потрібно. Він не кликав сходити кудись, як роблять притомні люди. Здається, взагалі не хотів, щоб хтось помітив його інтерес до Кіри. Одразу почав відпускати якісь гранично тупі й образливі жартики. Ніяк не залишав її у спокої, хоч вона дуже швидко дала зрозуміти, що не сприймає його ніяк. Ніяк взагалі. Ні в якості нікого. Потім він просто вимотував її надокучливістю. Постійно десь перестрівав, щось намагався розпитувати, взяти за руки. Слів, що вона десятки разів чітко йому казала, не розумів. Тоді вона почала уникати й боятися його. А він почав її цькувати. Спочатку наодинці. Потім прилюдно. Чортів кретин. Придурок.

Потім Кіра думає про Женю, що зараз перебуває тут, поруч, за стіною. І теж хоче якихось пояснень. Хоча прийме й мовчанку, не наполягатиме. Але чергова недомовленість лише поглибить прірву, що вже росте між ними. Але що Кіра може йому сказати? За що має виправдовуватись? Що доводити? Хіба він може думати що між нею і тим придурком щось є, чи було в минулому? Хіба він не бачив до чого той її доводив, який він? І головне – Кіра дуже не хоче нічого доводити. Знову підбирати слова. Вона так втомилася… Краще було сказати йому, щоб залишався в таксі і їхав додому. Хоча і це не було б краще…

Кіра не хоче, але якось одночасно в пам’яті зринає все – як він відморозився від її пропозиції відвертого фото, ніби не помітивши. І як їй було сумно від цього. Його дивну скутість в ліжку. Його дивні, нездорові стосунки із тираном-батьком. Його рішення застосувати брудні методи, аби позбавити її страждань. Хіба вона просила його про таке? Тепер вона стала співучасницею злочину, і навіть не знає якого саме, бо Женя досі не набрався мужності витрясти із батька правду про те, що саме зробили із Горовим. Згадує його несміливі запитання про її минуле, ніби він боїться почути відповіді. Або хоче почути лишень те, що вкладається в вигаданий образ Кіри, що він його виплекав в своїй уяві. Занадто плаский і неживий образ. Згадує його сльози слабкості сьогодні в парку. Сьогодні? Невже це справді було лише кілька годин тому? Згадує про його скорий від’їзд у серпні. Знову думає про розбите серце невідомої Полі. І з гіркотою думає, що не впевнена, що до серпня вони все ще будуть разом. Згадує навіть, як він кожного разу не дозволяв їй ввімкнути настільну лампу, коли вони займалися коханням.

Що із ним не так? – гнівається Кіра. – Чому люди не можуть просто бути щасливими? Чому це обов’язково має бути так складно, чому треба безкінечно долати якісь перешкоди?

Гнів несподівано перетворюється у розпачливі сльози. Вона має покінчити із цим усім. Має зібрати себе в кулак і розповісти йому все прямо сьогодні. Це може їх врятувати. А він має натомість заприсягтися їй, що не коритиметься більше примусу батька, зробить те, чим вона зможе пишатися – повстане й піде своїм шляхом. І нехай, він не хоче її підтримки, її грошей – нехай виборсується із проблем сам, як і належить чоловікові. Аби він визнав за що саме варто боротися…

Зрештою, Кіра виходить з ванної. І подолавши кілька кроків до кухні, проминувши зачинені металеві двері, втрачає всю рішучість.

Женя сидить в кухні і дивиться в смартфон. На столі парують дві філіжанки кави. З молоком і без.

- Слухай, давай поїдемо на море? – каже раптом Женя і підводить на Кіру погляд.

Кіра стоїть в білому пухнастому банному халаті. Її руки завмирають з рушником, яким вона промокала вологе волосся. Її очі широко розчахнуті, а рожеві вуста привідкриті. В її очах він бачить якусь складну й швидку роботу думки.

Потім вона ніби повертається і ніяково всміхається. Потім відкладає рушник, сідає йому на коліна, обіймає і цілує.

По довгому поцілунку вона каже:

- Я ніколи не бачила моря…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.