Минула весна

Наприкінці квітня настають теплі дні. Розкіш високого блакитного неба й лагідного проміння з рідкісного явища природи перетворюються на щоденну опцію. Білченята підросли і їх вже не так легко відрізнити від старших білок. На майданчику біля кав’ярні крім демісезонних ялівців, з’являються розкішні барвисті квітучі кущики азалій у горщиках. Всі дерев’яні поверхні щедро нагріває сонце і на ослінчику перед столиком Кіри стає приємно сидіти.

Останнього понеділка місяця вона крокує на обід, вже підозрюючи, що високий дивак знову читатиме щось за столиком навпроти і, можливо, знову посміхнеться майже самими очима, йдучи.

Лише наближаючись до кав’ярні, Кіра помічає, що дається взнаки постійна проблема теплого сезону року. Хоч кав’ярня і далеченько від корпусів коледжу, а від університету – й поготів, столики все ж заповнюються активніше і гарантій, що знайдеться вільне місце немає ніяких. До того ж, коли вона бачить тут когось із своїх гнобителів – а це майже кожен другий на потоці – ходити сюди взагалі втрачає сенс. Сьогодні саме той випадок. Її столик обсіла четвірка обмежено обдарованих особин чоловічої (анатомічно) статі, за кожним із решти столиків хтось є – двоє там, троє тут. І ще худорлявий дивак з черговою книжкою.

Ситуація складається геть невдало, але якщо вона не поїсть, здається, до кінця останньої пари обов’язково втратить свідомість. Головне непомітно взяти чай і круасан, а потім дременути і заховатися серед старих кленів.

Кіра опускає своє бліде обличчя і, намагаючись стати тінню, нечутно проходить між столиками до віконечка. Вона робить замовлення затихо, дівчина перепитує і Кірі доводиться повторити голосніше.

- О! Пацани, дивіться! – гукає одна з особин за її столиком. Рома. – Це ж Зигота!

Рома – місцевий альфа. Він високий, стрункий і підкачаний блондин з вродливим і злим обличчям. За кожної нагоди заголює свій гладенький торс, щоб похизуватися кубиками м’язів на животі. Широкий перелік дівчат з їх потоку вважає його хлопцем мрії.

- Зигота-Зигота, зійди на Федота! – чується сповнений злої радості голос другої особини, що в прайді позиціонується як бета-самець.

- Що тобі Федот зробив? – кричить Рома й заходиться реготом.

Третя присутня особина, що не належить до верхівки ієрархії, а скоріше схожа на падложера, що підбирає соковиті шматочки стерва за тиграми, вирішує підвищити свій статус вражаюче дотепним жартом:

- Зигото, чого ти там шукаєш? Там не продають сметани!

Всі особини ледь не кінчають від веселощів.

Мова йде про ситуацію на другому курсі, коли Кіра ще відвідувала інколи їдальню. Тоді один з претендентів на головуючі ролі у кормовому ланцюжку сильно підвищив свій статус, «випадково» вивернувши сметану з креманки на волосся, обличчя і одяг Кіри.

Дотеп дійсно був талановитий, бо крім функції приниження містив іще й потужний еротичний символ, бо кожен присутній дивився на сметану, що крапала з її волосся й обличчя, а бачив сперму.

Четвертий, найнижчий за статусом падложер, який навряд чи коли підніметься вище, скоріш з часом, при нагоді, сам буде з апетитом з’їдений колишніми товаришами за прайдом, не вигадує нічого іншого, як видати радісне тупе зауваження:

- Зигото, хочеш щоб тебе знову обкінчали?!

Але на даному етапі зійде і так. Всі сміються.

Буквально за рік ці хлопці стануть іншими. Якщо вступлять до ВНЗ, або підуть працювати, з верхівки ієрархії знов автоматично пересунуться ледь не в самий низ. А потім підростуть і зміняться. Вони не стануть хорошими. Вони стануть звичайними.

Кіра думає свої дивні думки, ніби збоку спостерігаючи, як вона сама стоїть в очікуванні замовлення, поки образливі слова одне за одним б’ють її в спину й застрягають у ній, як стріли, на деякий час. Вона стоїть прямо, нерухомо, стиснувши зуби, коліна й п’яти, склавши тонкі руки на грудях, ніби її зовсім не стосується те, що відбувається за її спиною.

- Завжди казав, що вона прибацана. – похмуро каже Рома. – Ще й страшна, як смерть. Я б і кінчити на неї не зміг – в мене б не встав.

Він говорить тихо. Цей прийом залишає всім випадковим свідкам можливість зробити вигляд, що нічого не розчули. Але не досить тихо, щоб це було правдою.

Кіра сподівається, що на цьому сеанс булінгу добіг кінця. Але нажаль…

- Зигото. – майже лагідно каже альфа-самець. – А йди но сюди…

Кіра глибоко зітхає. Дівчина за віконечком, сторожко поглядає в бік прайду, і, нарешті, виставляє на поличку чай і кладе пакет із круасаном. Кіра тягне час, довго перераховуючи купюри в руці. Шансів схопити це і втекти в Кіри немає. Втекти, полишивши обід, власне, теж. Вона не уявляє що робити.

- Чого тобі? – Кіра знову чує голос Роми. Але, судячи з усього, звертаються не до неї.

- Вибачте, що заважаю, хлопці. Але мені негайно закортіло із вами познайомитися. Мене звати Женя. Я теж студент нашого спільного коледжу. Вивчаю автоматизовані системи управління. Це в тих корпусах, що на наступній зупинці. Мабуть тому в нас досі не було нагоди перетнутися.

- Ну. І що далі?

Кіра повільно розвертається всім тілом і бачить, що над столиком її цькувальників невимушено жестикулює її дивний незнайомий знайомець у пальто. Голос в нього виявився нижчим і глибшим, ніж вона уявляла. Вся четвірка пригноблювачів напружено сидить, повернувши до дивакуватого чувака стрижені макітри.

- Далі я хотів би повідомити вам, хлопці, що завжди виступаю за креативну, насичену новими сенсами комунікацію й конструктивну критику, що дозволяє генерувати найліпші шляхи розвитку процесів, уникати помилок. Але в даному конкретному випадку ваша критика не була ні конструктивною, ні креативною, як і не містила жодних нових сенсів. То ж ви, хлопці, ідете нахуй.

«Женя» - думає Кіра, поки її серце відривається і, повільно обертаючись, летить у прірву.

- Що??? Що ти сказав?! – ревуть четверо особин чоловічої статі, вийшовши з трансу, у який їх мало не ввів заколисуючий голос Жені. Вони підхоплюються і стіл із лавами обов’язково поперекидалися б, якби не були надійно прикріплені до бруківки.

Рома викидає руки вперед, збираючись вхопити придурка у плащику з підарським бабським іменем за горло. Але Женя спокійно й примирливо здіймає руки долонями вперед і голосно пропонує:

- Хлопці, можливо, краще нам піти до парку, де ви зможете у спокійному й безпечному середовищі набити мені лице?

Рома зупиняється, його обличчя йде буряковими плямами.

- Ну норм. Годиться. Йди вперед, підар. Ох, що я зараз із тобою зроблю! Ох, що я зроблю! – майже з болем і нещирим співчуттям у голосі стогне альфа-самець.

- Прошу. – невимушено каже Женя і, навіть не поглянувши на ошелешену й злякану Кіру, вирушає в бік кленового парку.

В руках у нього немає нічого. Ніколи нічого не було, окрім томика в кишені. Зграя знавіснілих, спраглих до крові хижаків суне за хлопцем, майже наступаючи йому на п’яти, щільно обступивши з усіх боків. Він вищій від них усіх, за винятком хіба Роми, майже на голову, але Кіра, тупцюючи позаду, із жахом розуміє, що, навіть якщо в нього чорний пояс з карате і він, насправді, більш тренований, ніж здається… В будь якому разі проти чотирьох міцних молодиків йому не вистояти. За кілька хвилин він буде жорстоко побитий.

Кленовий парк це не те щоб парк. Просто клаптик зелені, затиснутий між лабораторним корпусом і п’ятиповерхівками. Його розділяє навпіл єдина доріжка, вкрита дрібною жорствою, а всередині немає ні галявин із квітниками, ні садових лав, ані, тим паче, фонтану.

Під кронами, вритими молодим соковитим листям, Женя зупиняється й скидає на моріжок пальто, залишаючись у білосніжній сорочці навипуск, чорних джинсах і незмінних конверсах. Він підкочує рукави сорочки, роззираючись навкруги з майже мрійливим виразом обличчя.

Його супротивники кидають на газон рюкзаки і не поспішаючи оточують Женю.

Кіра дрібними кроками, не відчуваючи під собою ніг, наближається. Її очі широко розкриті, а рожевий рот безладно хапає повітря.

- Ну все, тобі пизда… - зловісно рикає Рома й кидається вперед.

- Рома! Не треба! – дуже високим голосом скрикує Кіра.

- Завались! – люто кричить на неї бета-самець.

- Не відволікайтеся, хлопці. – дуже спокійно каже Женя.

І тієї ж миті Рома б’є його в обличчя.

Женя падає, як підрублене дерево. Зграя видає клич, сповнений тріумфу і всі скопом вони кидаються на жертву. Кіра постійно кричить, стискаючи скроні долонями. Її обличчям струменять ручаї сліз. Вона бачить, що Женя якимось дивом прудко підводиться. Бачить кров на його обличчі та сорочці. Потім він отримує нові удари і зникає з поля зору за спинами і ногами нападників, що гамселять його вчотирьох з усіх сторін.

Кіра раптом дещо згадує. Або, скоріше, спрацьовує щось автоматичне в її тілі, бо мозок, здається, вибув із гри. Вона вихоплює з ранця перцевий балончик і кидається вперед, оминаючи товсті стовбури дерев.

Краєм свідомості вона реєструє, що з якогось балкона п’ятиповерхівки, захованої за кронами кленів, долинає гучний і безапеляційний голос невідомої старої жінки:

- Ви що це робите, поганці! Негайно припиніть я сказала! Вже поліція їде!

Над дахами й кронами із сонячним свистом проносяться швидкісні стрижі, сполохана й зацікавлена білка біжить стовбуром дерева вгору. Кіра налітає на прайд і тисне гашетку балончика, спрямовуючи струмінь аерозолі кудись в бік голів Роми і решти. Невідомо, чи взагалі вона влучає. А якщо і так, то переважно на потилиці й відстовбурчені м’ясисті вуха.

Хтось зло кричить і штовхає її в груди. Вона відлітає геть, помічаючи ясну смугу блакитного неба вгорі, серед крон. Небо схоже на туго натягнуте на підрамнику полотно, на якому намальовані чіткі й нерухомі крихітні силуети чорних птахів із крилами-серпиками.

Вона не боляче падає на траву спиною. І чує, як із тупотом тікає прайд, на ходу хапаючи свої рюкзаки. «Ми вас ще уриємо обох, викидні!» - кричать вони. «Тобі не жити, сука кончена, краще більше на очі не з’являйся!» - закликають.

Кіра змушує себе сісти, напружуючи прес, а тоді кидається до Жені, ім’я якого дізналася лише кілька хвилин тому, і падає біля нього на коліна. Його обличчя залите кров’ю, очі примружено дивляться на Кіру, з очей якої на його груди й скроні скрапують рясні сльози. Він дивиться в її величезні очі і намагається посміхнутися. Його великі зуби червоні від крові.

Із хвилину він просто лежить, віддихується, дивиться й слухає безладні вигуки дівчини. Слухає як звучить його ім’я, вимовлене її устами. Здається, він такий же незворушний, як і завжди. Але тепер, на додачу, ще й щасливий.

- Як я їх! – каже він, мружачись від болю.

- Нащо ти це зробив? Нащо зробив? – плаче вона, рвучко вихоплюючи з ранця паперові рушники один за одним і обережно прикладаючи до його обличчя. Її руки сильно дрижать.

- Дуже було цікаво, що за книжку ти зараз читаєш. – спокійно каже він і проводить пальцем по зубах, перевіряючи, чи вони не збираються випасти.

- Боже, що за дурниці! Подивися на себе! Що мені робити, Женю?!

Він обережно бере її руки за зап’ястки.

- Послухай мене. Заспокойся. Подихай. Все нормально.

- Що нормально? Оце нормально?

- Не хвилюйся так. – каже він і, зціпивши зуби, сідає на траві. Вона допомагає йому, обійнявши за плечі. – Зі мною таке не вперше. Я ще з молодших класів тренуюся.

Він сміється. Але Кірі не смішно. Вона швидко тре щоки закривавленими долонями, стираючи сльози. Шморгає носом. На щоках залишаються рожеві розводи. Женя бере з трави чистий паперовий рушник і повільно, обережно витирає обличчя Кіри, поки з його розбитої брови цівка крові, стікаючи на підборіддя, крапає на комір білої сорочки.

- Ти знаєш яка ти гарна? Просто неймовірна. Як тебе звати?

- Кіра.

* * *

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.