Нинішня осінь

Десь о третій Герман повертається додому. Він трохи повештався містом, купив продуктів, з’їв простий пломбір у вафельному стаканчику. Він не пам’ятав, коли востаннє їв морозиво. Колись він його любив.

Зайшовши, він зупиняється перед картиною з маяком. Він закінчив її. Завжди є спокуса покращити. Але завжди надходить час зупинитися. Постоявши, він знімає картину з мольберта й загортає у великий шматок брунатного крафтового паперу. Залишивши на дивані, йде перевдягатися. А за кілька хвилин виходить із згортком під пахвою, пакетом продуктів у іншій руці і, швидко роззирнувшись, крокує до будинку Кіри. Тривога підганяє його.

Тихо зайшовши й залишивши згорток у коридорі, обережно зазирає в кімнату Кіри. Вона міцно спить, лежачі долілиць. З під скуйовдженої ковдри визирає розпатлана голова дівчини й її маленька ступня з ніжно-рожевими дитячими пальчиками. Камінь падає з серця чоловіка. Позавчора він тихо зібрав у будинку всі ножі, ножиці й виделки й заховав під ванною, хоч і розумів, що ця пересторога є безсилою й скоріше символічною.

Він йде до кухні, відкриває холодильник і, намагаючись не шуміти, розкладає продукти по поличках. Потому ставить на вогонь чайник і сідає до столу. За вікном – пустельна частина ділянки за домом, поросла неохайним бур’яном. У кутку біля цегляного паркану піднялися високі лапаті коноплі.

Герман пригадує, що колись на цьому місті стояв старий занедбаний будинок, де мешкала родина. Мати, батько й четверо пацанів. Батьки безбожно пили й пропивали потроху все з хати. Батько зрештою кудись зник – казали, поїхав до Росії. Жінка опустилася остаточно, її будинок став притоном. Молодших пацанів забрав до себе дідусь і почав привчати допомагати на столярці. Старший потрапив до колонії для неповнолітніх. Жінка, залишившись сама, зовсім пустилася берега. Попропивали все аж до чавунних плит з пічки й алюмінієвого дроту електро-вводу. Зрештою, заснувши в п’яному угарі, жінка з своїми «приятелями» влаштували пожежу. Вчасно прокинулися, вискочили з хати, подивилися як горить та й пішли похмелятися.

Гасити пожежу почали Герман, що тоді гостив у покійних батьків, та інші сусіди. Невдовзі приїхала пожежна машина. Будинок не дуже постраждав. Але за місяць чи два ділянку викупили нові господарі і приїхав бульдозер.

А з приводу конопель все ясно – дружки тої жінки розвели невеличку плантацію дурі, приховавши серед височезних бур’янів на колишньому городі. Раз посаджені, коноплі раз по раз знову пробиваються до життя щороку.

Посеред ділянки стоїть двометровий гайок здичавілого топінамбуру, прикрашений яскраво-жовтими квітами. Квіти хитає вітер. Все це виглядає жахливо, думає Герман. Із цим треба щось робити. Потім згадує про розмазню на стільці і підлозі в кімнаті Кіри, про кислий запах, що там панує, й думає що робити з дівчиною далі і чи має він хоч найменше право щось робити. І чи має право просто піти геть. Залізна й суха, в його горлі, на язику нагадує про себе огидна жага. Жага, якої не залити чаєм.

За вікном важкі дощові хмари наповзають і ковтають холодне сонце.

Герман саме допиває чай, коли двері в кухню з коридорчика, що розділяє кухню й кімнату Кіри, нечутно прочиняються. Кіра заходить у піжамі, боса, розпатлане волосся довгими безладними пасмами спадає на припухле зі сну рожеве обличчя. Очі її зіщулені в щілинки. Під очима залягли глибокі тіні. Вона позирає на Германа так, наче не очікувала його тут побачити й мовчки йде до вбиральні. Герман відчуває, як спиною пробігає хвиля дрижаків від металевого чорного полиску очей Кіри.

- Привіт. – тихо каже Герман, коли дівчина вже вийшла з кухні.

Потім він зволожує ганчірку, іде до кімнати Кіри і швидко прибирає залишки сніданку й розмазану всюди огидну масу. «Навколо неї наче вирує вогняна буря» - слова Ірини відлунюють в його голові.

Він саме дотирає підлогу, коли Кіра тихо заходить і зупиняється за зігнутою спиною Германа. Він швидко закінчує і, проминувши Кіру у дверях, виходить із тарілкою, кухолем і брудною ганчіркою. Він відчуває, як від дівчини віє ворожістю й роздратуванням.

Коли він повертається, двері зачинені. Він обережно стукає. Вичекавши з пів- хвилини, обережно прочиняє нешироку щілину.

- Кіро, ти маєш щось поїсти. Чого б тобі хотілося? Може хоч просто фрукти? Йогурт я купив…

Вона мовчить. Він прочиняє трохи ширше і обережно зазирає. Вона знову лежить в ліжку на спині, натягнувши ковдру по самі очі. Очі зблискують ніби лисячі з глибини нори. Вона повільно опускає ковдру, вивільняючи руку, якою вказує на стіл. На столі лежить стосик двохсотгривневих купюр.

- Забирай гроші і йди.

Герман відчиняє двері й зупиняється на порозі, притулившись плечем до одвірку й сховавши руки до кишень. Він глибоко зітхає, перш ніж почати говорити.

- Слухай. Я розмовляв з Іриною Сергіївною. Вона мені розповіла… про твої заробітки в інтернеті.

Лице Кіри спотворює гримаса огиди, ніби вона раптом відчула жахливий сморід. Але вона не відводить палаючого погляду.

- Молодець, татусю. – Кіра виштовхує слова крізь зуби. Очі в неї такі, наче в її бліде й крихке тіло вселився демон. – Класно попрацював, перевиконав програму. Може тобі ще грошенят накинути? Так, мабуть подвоїмо суму.

Кіра підхоплюється з ліжка з несподіваною енергією і риється у скриньці на столі. Кладе на пачку грошей ще декілька купюр. На мить завмирає, розвернувшись до Германа так, наче збирається із ним битися. Тоді різко відвертається і знову пірнає під ковдру. Збуджений дрож її тіла зовсім не подобається Германові.

- Не треба було зараз про це говорити… - промовляє він свої думки вголос.

- Ні, чого ж! Треба! Ще й як треба! – вигукує Кіра, дивлячись вовком. – Нарешті ти розібрався хто я така! Хочеш фоточки подивитися? Відосики? Там дуже гарячі є! Я тобі безплатну підписку на онлік відкрию! Давай! Чого ти? Тобі ж хочеться! Вже ж всі бачили! Весь потік бачив, преподи теж, Рома бачив! І Женя бачив! Вже всі олівця поточили на мене, один ти як не рідний! – Кіра істерично сміється.

Герман суворо хмурить брови. В його очах зблискує незвична сталь, якої дівчині ще ніколи не доводилося бачити в цього алкоголіка, що уявляє себе Гогеном. Але від цього погляду її маленькі кулачки лише міцніше стискаються і тремтять дужче, ніби у передчутті двобію.

- Припини будь ласка. – каже він спокійним голосом.

- А то що ти зробиш? А татку? Даси по попі? Я дивлюся, ти в роль увійшов не на жарт! Давай! Можеш мене відшмагати! Можеш побити мене, придушити! Вбити нахуй! Мені все одно, ясно тобі?!

Герман рвучко випростовується й робить до Кіри великий крок. І вона раптом рефлекторно зіщулюється, сахається й мружить очі так, наче впевнена, що зараз він її дійсно вдарить.

Герман завмирає. Його долоні підняті так, наче він хоче спіймати того, хто зірвався з балкону. Або обійняти того, хто щойно розвіявся у повітрі, наче дим. Обличчя його раптом кривиться, наче він зараз заплаче.

- Кіро… - хрипко шепоче він.

І вона поволі розплющує очі, випрямляється й дивиться на Германа незрозумілим втомленим поглядом.

- Забирайся. – хльоскає голос дівчини в обличчя чоловіка. Він чує холодне презирство в її словах.

Він опускає очі і руки. Погляд його безцільно кружляє кімнатою, посеред якої він тупцює, як бовдур.

- Кіра, ти маєш поїсти. Поки не поїси, я нікуди не піду. – каже він зрештою майже із благанням у голосі.

- Забери гроші і йди. – повторює вона крижаним голосом і знову натягає ковдру до очей.

- Не треба мені твоїх грошей. – каже Герман і відчуває як кров закипає і пульсує у висках.

- А що тобі треба? – глухо питає дівчина. Її очі зовсім не кліпають.

- Треба, щоб ти поїла і сходила в душ. – каже Герман. – і вперто дивиться на дівчину.

Кіра повільно відкидає ковдру зовсім. Лежить, витягнута як струна в своїй милій піжамці із білими хмаринками на рожевому тлі. Із засохлими плямами на грудях.

- Брудна я тобі не подобаюсь? – її голос без попередження починає дрижати і зриватися. – Гидуєш мною? Хочеш мене трахнути?! Але засохле блювотиння трошки заважає?! – вона зривається на крик. Обличчя кривиться у гримасі відрази. Чи то до Германа, чи то до себе самої.

Герман виглядає так, наче йому несподівано дали оглушливого ляпаса. Кіра рвучко сідає на ліжку по-турецьки й миттєво зриває піжамну сорочку через голову. Сорочка летить у стіну. Брудне волосся падає, розсипаючись по голих грудях.

Герман рвучко відвертається.

- Ну, чого ти там стовбичиш? – страшним голосом питає дівчина. – Ходи до мене. Справді, навіщо тобі дивитися фотки, коли є я – справжня, жива, тепла! Я солоденька, тобі сподобається! Іди сюди, татусю, виїби свою донечку!

Рука Германа стискає одвірок так, що хрускають суглоби. Повисає довга мовчанка, що її порушує лише важке дихання двох людей.

- Та пішла ти… - чує Кіра його хрипкий голос. І він швидко йде геть.

- Ну і забирайся! Пішов ТИ! – волає на весь голос Кіра.

Двері грюкають так, наче вдарили у велетенський гонг. Кіра розмазує по обличчю сльози. Раптовий напад нудоти накочує так, що тіло миттєво вкриває липкий холодний піт. Вона зривається з ліжка й, зігнувшись, біжить до унітазу. Там вона блює. Блювати майже нічим. Але спазми згинають її раз за разом так, що вона ледь не задихається. Від нестачі кисню тьмариться у голові. Довгі огидні цівки слизу висять з її рота. Вона відпльовується. Коліна її підгинаються. Вона сідає на холодну кахляну підлогу й кладе голову на обідок унітазу. Сплутане волосся загиджене блювотинням майже ховає її біле, як крейда, обличчя. Голі груди торкаються крижаної кераміки.

Вона довго сидить так, впавши у забуття. Потім відчуває, як їй знову важко дихати, бо вона знову плаче. Не маючи сил підвестися, вона виповзає в коридор, сідає, привалившись до стіни і дивиться на вхідні двері. Вона плаче, як маленька дитина, не переймаючись артистичністю свого плачу. Її обличчя потворно кривиться, а очі неприродно випинаються з орбіт, хоч солона волога ллє з них ручаями, ніби в наполоханої коняки серед нічного лісу, що, здається, вже бачить у хащах фосфорні спалахи вовчих очей.

Із жахом вона знову чує крик у власній голові. Це стається все частіше. Вона не знає нічого в світі жахливішого за цей крик. Вона впевнена, що невідомий голос істерично кричить її ім’я. Ніби застерігаючи про щось жахливе, що станеться ось просто зараз, наступної миті. Але він попереджає про це жахливе не із співчуття. Він зловтішно кричить, щоб сповістити про неминуче. Щоб насолодитися жахом Кіри. Вона не чує слів, не розуміє жіночий голос, чи чоловічий, чи, може, її власний. Ніби голос такий високий, що його діапазон поза межами сприйняття звичайного людського слуху. І Кіра знає найстрашніше – цей голос не вгамувати, поки все не минеться згодом саме собою. До наступного разу.

Кіра стискає голову долонями і несвідомим поглядом вирячених очей промацує все довкола, ніби сподіваючись визначити, з якого саме боку насувається невідворотний жах. А потім вона дещо помічає і крик у голові раптово уривається.

Вона помічає великий прямокутний згорток, що стоїть біля протилежної стіни прямо в неї перед носом. Вона завмирає, припинивши не лише плакати, але і дихати. Потім вона простягає до згортку руки і безладно, похапцем розриває папір, клапті якого із шурхотом падають на підлогу. Широко розчахнутими очима вона дивиться у безкраю блакить моря. Білизна величного обеліску маяка ріже й пестить очі. Крихітні білі й сірі мазки на фоні грізного й прекрасного сіро-синього неба кружляють над пінною полосою прибою, квилять, планують до блискучих мокрих скель, сідають на них.

Кіра повільно підводить руки й ховає обличчя у долоні.

* * *

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.