Минуле літо

Ромі сказали почекати в коридорі. Він виходить з приймальні і неуважно дивиться на оббиту дерматином кольору господарського мила кушетку. В коридорі темно. З чотирьох люмінесцентних ламп у світильнику на стелі ледь жевріє одна. Мутною скляною трубкою пробігають ледь помітні швидкі хвилі. Кути кушетки старанно обдерті, ніби незліченні відвідувачі роками, нервуючи перед невідворотними неприємними звістками, несвідомо відривали покриття крихітними шматочками – один за одним. Рома не має бажання сідати, ніби сівши, і сам стане в довгу чергу за поганими звістками.

Він дивиться на стенд над кушеткою на стіні. Він мав би, за задумом, мати колір світлого дерева, але має той самий колір старого господарського мила. В трьох з шести кишенях з прозорого оргскла застарілі документи – перелік літніх таборів, санаторіїв і баз відпочинку, що пропонували колись літні вакації працівникам з відсотками вартості, що їх бере на себе зобов’язання сплатити профспілка. Правила користування принтером із закликами ощадливо витрачати офісний папір. Правила корпоративної етики, ніби написані для мешканців якогось уявного фентезі-світу.

Рома відриває від гіпнотизуючого стенду очі й починає повільно походжати коридором. Секретарка директора – жінка років тридцяти п’яти – Тамара – несподівано швидко знов виходить до Роми з дверей приймальні. В неї чорні бідові очі і коротка доглянута зачіска під хлопчика. В сухорлявій статурі – жодного натяку на зайву вагу. Одягнута вона стримано й стильно. Класна жінка. Одразу видно.

Побачивши високого хлопця вона знову дивиться на нього палаючим й іронічним поглядом. Вона з тих, хто ніколи не ховає свого ставлення до людей. Рома їй подобається і видається дуже привабливим. І вона не збирається цього приховувати, але й спокушати його не буде – це він відчуває. Схоже, від погляду на його обтягнутий футболкою могутній торс, гордовиту статуру, сильні руки, вона просто отримує естетичне задоволення.

- Романе. – каже вона.

- Так. – привітно всміхаючись, крокує назустріч Рома.

- Директора сьогодні вже не буде. Але він сказав, що співбесіда не обов’язкова. За пів-години у кадрах закінчується перерва, можете дочекатися і йти оформлятися. Спершу вас направлять на медкомісію, у військкомат, потім вже інструктажі, стажування, екзамен на групу. Все дуже по-радянськи в нас. Але – не хвилюйтеся – все пройде легко. Гадаю, за мед-комісію вам точно не варто перейматися. – Тамара всміхається з щирою приязністю.

- Дякую. – каже Рома і дійсно відчуває щиру вдячність. – Я тоді… вийду на вулицю поки що. – і додає дещо несміливо. – Покурю…

Тамара всміхається знову й швидко проходить повз Рому, природно, по-дружньому запрошуючи його йти за собою помахом вузької долоні. Коли вона опиняється поруч, Рома помічає яка вона насправді маленька – ледь йому по плече. Видавалася вищою.

Тамара зупиняється біля вікна й, змовницьки нахилившись до Роми і поклавши долоню на його біцепс, вказує на дах круглої бесідки між густою зеленою піною крон плодових дерев за асфальтованим, напеченим сонцем майданом перед адміністративним корпусом.

- Місце для паління в нас он там. І тільки там. Запам’ятай, це важливо.

- Добре. – киває головою Рома й чомусь завмирає поруч із жінкою.

Вона розвертається і зустрічається із хлопцем веселим і безстрашним поглядом, стоячи майже впритул до нього. Прибирає долоню з його шкіри й складає тонкі руки на грудях.

- Ну? – зблискує гострими зубами. – Вперед?

Чомусь зашарівшись, Рома випірнає із затісного закута коридору й швидко, граційно збігає сходами на перший поверх. Стоячи вгорі, Тамара з насолодою спостерігає як він рухається і, коли кроки хлопця стихають вдалині, у захваті цокає язиком.

Вигулькнувши з головного входу, Рома крокує від будівлі в бік бесідки для курців. Озирнувшись, роздивляється великі червоні пластикові літери на фасаді: АТ «ПОЖТЕХНІКА».

* * *

- Альо, Гімлере, привіт.

- Здоров, шеф.

- Слухай, є справа. В тебе той флігель пустий ще стоїть?

- Ну, пустий. А шо?

- Я перекантуюся там кілька днів, поки гуртожиток не дадуть, окей?

- Ну… давай. Я бабуні скажу тільки.

- Ну, клас, домовились. Шо ви там, як взагалі?

- Та якось… Без тебе ніяк. Дрон зі Снорком катається десь, мене навіть не кличуть. – В голосі Гімлера чується відверта нудьга й образа.

- Ну ти цей, не гони. Все буде норм. В мене ідея є класна. Ввечері розкажу.

- Круто! – щиро радіє Гімлер.

- Коротше, давай, брате. Я тоді сьогодні підвалюю до тебе десь так о сьомій.

- Давай, нема питань.

* * *

Рома заходить додому. Батько в цей час може бути, а може, завіявся десь із приятелями. З того, як волає на всю хату телевізор одразу розуміє – батька немає. Мати викручує гучність тільки коли його немає вдома. Інакше він гнівається.

Рома швидко заходить до вітальні. Перетинає кімнату, щоб опинитися в полі зору матері. Вона дивиться новини ТСН і одночасно спритно працює в’язальними спицями. На екрані показують війну. Сепари обстріляли містечко з саркастичною назвою Щастя, загинули люди. Пожежники вгамовують полум’я. Швидка обережно пробивається розбитою дорогою. Щось горить за посадкою в полі. Здіймається жирний чорний дим. Кореспондент говорить все правильно, але якось страшенно огидно, за всіма правилами журналістики будуючи фрази, зачитує про загиблих з робленим співчуттям. Але одразу відчуваєш – йому глибоко насрати на тих загиблих. Взагалі, таким голосом люди брешуть. Почув такі інтонації – посилай нахуй і тікай подалі. Або бий в табло на звук.

Побачивши Рому, мати вирячує підсліпуваті очі, збільшені товстими лінзами окулярів і, сплеснувши руками, похапцем відкладає в’язання, хапає пульт і стишує звук телека.

- Ой, Ромочко, я і не чула, що ти прийшов. Якийсь жах! В одному Києві 435 людей за день захворіли! У Варі сусіди в лікарню потрапили – на штучному диханні лежать. Ти б носив масочку, Рома, синочку. Цілий день же у місті!

Рома дивиться на мати й мовчить. Раніше він би вже вишкірився, гримнув би у відповідь. Але зараз не відчуває ні злості ні роздратування від нескінчених страшних новин про ковід, війну й смерті, якими, здається, тільки й живе його мама.

- В нас жовта зона, ма. Все нормально. – каже Рома й навіть ледь всміхається.

Мати дивиться на нього, уважно, ледь стривожено, ніби сумнівається, чи точно це її син.

- Ромочко, ти кушать хочеш? – зрештою каже вона, відмітаючи дурні думки.

- Давай. – каже Рома. – Щось зголоднів.

Мати радісно всміхається й охаючи, максимально швидко зводиться й прямує до кухні, на ходу пропонуючи сину обирати між тушкованою картоплею чи макаронами на гарнір. Ще в неї борщ. І тюфтєлі.

Поки вона розмовляє сама із собою, розігріваючи обід, Рома йде до своєї кімнати, витягає велику спортивну сумку, з якою колись пацаном ходив у різні спортивні секції, кидає її на ліжко і починає напихати в неї речі. За кілька хвилин він вже закінчує складатися. Крім одягу, взуття, документів, банківських карток, накопиченого кешу, якій він відкладав на власну тачку, старого планшету, ще старішого ноутбука і бойового ножа – йому нічого не треба.

Він випростовується і обводить поглядом свою крихітну кімнату, у якій провів усе своє життя від народження і до цього дня. І яку покидає нині назавжди. Він залишить тут своє припале пилом спортивне приладдя на шафі, дурний пластиковий літачок-біплан, що повільно крутиться на линві над столом біля вікна вже років десять. Грамоти за перемоги у спортивних змаганнях, що їх наполегливо розвішувала на стінах мати.

- Рома! – волає мати з кухні. – Ходи, синочку, вже нагрілося!

Рома відриває погляд від кімнати, виходить і тихо, урочисто, прихиляє двері.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.