Нинішня осінь. Середа

Невдовзі після сьомої ранку Кіра підходить до будинку Германа, обережно пробирається між стіною й трояндовими кущами і нерішуче стукає у шибу вікна. Може, краще було залишити десь записку? І чому в неї досі немає мобільного Германа? І взагалі – в нього є мобільний?

На диво фіранка одразу ворушиться і Кіра вибирається з кущів, вкритих велетенськими бордовими квітами неймовірної краси, і зупиняється біля хвіртки. У дворі чути гуркіт дверей. Паркан в Германа невисокий, тож Кіра бачить як він йде до воріт. Відчиняє й запрошує помахом руки.

- Привіт. Заходь. Знову перевірити чи я в кондиції?

- Привіт. Аж ніяк. Я тебе, мабуть, розбудила?

- Ні, ти що. Я рано встаю.

- Просто в телеграм групі написали, що збори переносяться на тиждень, до наступної середи. Директор у відрядженні. Я вчора пізно ввечері побачила. Вибач.

- Та нічого. – каже Герман. – Потримаюся ще тиждень. – Кірі здається, що він навіть зрадів новині. – Може заскочиш на хвилинку? В мене там омлет, помідори.

- Ні, вибач. Запізнюся на автобус. – Кіра ніяково тупцює у дворі.

Герман все ж наполягає:

- Та вони кожні п’ять хвилин ходять. Почекай секунду. Присядь, я зараз.

Він якось цілком природно кладе руку на її спину й обережно підштовхує до лави й столу, що вкопані у дворі. Посеред синього столу лежать кілька великих жовтих яблук.

Чоловік ледь не бігом зникає в будинку і дійсно, дуже швидко повертається, тримаючи в одній руці два великих паруючих кухолі, а в другій – велике блюдо з товсто нарізаними скибками хліба, на які щедро намащене масло. Там же невеличка баночка якогось джему. Герман швидко розставляє простий сніданок на столі і сідає поруч на лаву боком, перекинувши одну ногу.

- Давай, налягай швиденько і біжи. – каже Герман, підсуваючи все принесене ближче до дівчини й стежачи, щоб вона не соромилася.

- Дякую. – каже Кіра й відпиває з кухля.

Кухоль важкий. Вона тримає його обома руками. А чоловік щойно приніс два таких в одній руці, тримаючи лише двома пальцями.

- Я цукор не клав! – згадує Герман, роблячи рух, щоб встати. – Тобі принести?

Вона зупиняє його, швидко доторкнувшись до його руки.

- Ні, не треба. Не треба, будь ласка.

- Бери з варенням. Абрикосове.

Щоб припинити його господарські клопоти Кіра, почуваючись одночасно незручно й приємно, приділяє увагу і бутерброду, і джему, і чаю. Хліб хрусткий, свіжий, з великими округлими пустотами. Сірий, але смакує як булочка.

- Смачний хліб. – хвалить Кіра.

- Я в приватній пекарні беру тут неподалік. Можу й тобі прихопити наступного разу.

- Не треба. Це незручно.

Герман робить гримасу недовіри:

- Ой, та яка незручність. Я візьму наступного разу. В пакетику, щоб ти чого не подумала. – він чогось розгортає долоні й дивиться на них.

А Кіра, хоч і не хоче, крадькома скошує погляд на груди Германа. Його сіра простора сорочка розстібнута і Кіра бачить і деякі татуювання і краєчок страшного шраму. Герман миттєво підхоплюється і, відвернувшись, застібає сорочку. І сідає знову. Кіра дивиться в кухоль, здуваючи з поверхні гарячу пару. Вона відчуває бажання покласти руку на цей шрам, провести по ньому долонею. Це дивна і несумісна з реальністю фантазія, що за мить зникає, ніби розряд статичної електрики.

Герман дивиться на Кіру задумливим поглядом, оглядає її скромний одяг – довгу спідницю, чорний гольф під горло, темно-зелений джемпер. Волосся, заплетене в охайну косу. Малесенькі золоті сережки-квіточки у вухах.

- Дивна ти, Кіро. – він прокашлюється. Кіра не повертає голови.

По хвилі мовчанки чоловік пояснює:

- Ти як тільки заселилася в той будинок, я перший час думав, що вас там двоє живе. Ніби і схожі одна на одну. Думав, дві сестри. Навіть не близнючки. Одна зранку на навчання чимчикує. А інша лише під вечір інколи з’являється.

- Цікаво. Не думала, що це так виглядає збоку. – скуто каже Кіра.

Герман опускає очі до низу і довго про щось думає. А тоді каже:

- Я, Кіро, алкоголік. Це правда. Я й сам собі не вірю. Тож про що тут говорити? Але знаєш, мала. Якби тобі чимось міг допомогти, я б себе у руки взяв. Я б все зробив. Ти просто знай це.

Кіра опускає кухоль на стіл, і кладе долоні на коліна, забороняючи собі подивитися Германові у вічі. Її спина пряма і напружена.

А Герман просто простягає свою велику долоню і бере її долоньку у теплі обійми. Всього на мить. Бо наступної миті дівчина підхоплюється, ніби обпечена, хапає з лави свій ранець і прожогом вибігає з двору.

Герман дивиться їй у слід, але вона вже зникла. Похитується на вітру залишена розчахнутою хвіртка. З груші на стільницю спадає декілька ще зелених листочків. Один падає в повний кухоль Германа і вирушає у плавання, ніби венеційська гондола.

Герман достає з кишені штанів сигарети й закурює. Куточки його губ гірко опускаються донизу.

- Ну ти і дибіл, Германе. Дурень старий, блять.

Зробивши всього дві затяжки, він встає й зі злістю відкидає недопалок геть, випрямляється, піднімає обличчя до неба. Сонце сліпить очі. Він сильно натирає обличчя долонями, видаючи якісь тихі скрушні стогони, ніби знову його катує біль у серці, з якого так і не змогли витягти усіх уламків.

* * *

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.