Антропологія

- Ти будеш це їсти? - Ліра очікувально подивилася на тістечко, яке все ще лежало на тарілці Бон-Бон.

Її сусідка по кімнаті підняла копито, щоб підтягнути тарілку трохи ближче до свого боку столу. - Чесно, Ліро...

- Вибач. Але вона просто стояла там, і...

- Ми прийшли в Цукровий Куток лише п'ять хвилин тому, - сказала Бон-Бон. - І вибач, якщо я була трохи шокована тим, як ти вдихнула свій.

Приходити сюди стало традицією, вони робили це кожні вихідні. Містер і місіс Кейк були одними з найкращих пекарів у Понівілі, якщо не в усій Еквестрії. Для поні, які обоє любили солодке, це було природним місцем зустрічі.

- Ти думаєш, що торт і цукерки - це свого роду мистецтво, чи не так?

- Це те, чим я заробляю на життя! Звичайно, це мистецтво! - сказала Бон-Бон. - І взагалі, у мене нарешті запланована співбесіда з власниками, тож не встигнемо ми й оком кліпнути, як я вже буду тут працювати.

- Чудово. Тоді нам дадуть безкоштовний торт? - запитала Ліра.

Бон-Бон подивився на неї. - Так чи інакше, я чула, що тебе запросили грати на Великому Гала-вечорі цього року. Це велика честь, - сказала Бон-Бон. Вона відкусила один шматочок торта, насолоджуючись ним, смакуючи, на відміну від деякого єдинорога.

Ліра енергійно кивнула. - Так! Ти можеш у це повірити? Хоча я не дуже люблю офіційні заходи.

- Я... не можу уявити, чому. - Бон-Бон звернула увагу на шоколадну глазур, що все ще висіла на підборідді Ліри. - Будемо сподіватися, що це не стане катастрофою, як минулого року. Ти ж чула про це, так?

Ліра кивнула. - Ніколи б не подумала, що Флаттершай здатна на таке. Завжди тихіша за всіх.

Відкусивши ще один маленький шматочок торта, Бон-Бон продовжила. - Отже, тобі вже сказали, які твори ти будеш виконувати? Ти знаєш, у що будеш одягнена?

Ліра знизала плечима. - Не знаю, може, Реріті...

- ВХОДЖУ!

Вони ледве почули дзижчання скутера, що наближався, перш ніж він врізався в стіл. Торт Бон-Бон полетів прямо їй в обличчя. Ліра безуспішно намагалася стримати сміх.

- Скуталу, ти впевнена, що це і є твій особливий талант? - сказала Еппл Блум, підходячи до перекинутого столу з Світі Белль поруч.

Бон-Бон роззявила рота, дивлячись на трьох кобилок, її обличчя було вкрите глазур'ю.

- Що тут скажеш? Іноді краще закінчити швидко. - Ліра знизала плечима. - До речі, у тебе дещо... - Вона піднесла копито до власного обличчя. - Ось тут.

Бон-Бон вже схопила серветку і почала витиратися.

- Вибачте за це, - сказала Скуталу, хитаючи головою. Вона поправила шолом. - Я їхала, так швидко цього разу! Тепер мені просто треба попрацювати над поворотами... - Вона слабо посміхнулася.

- Без проблем, - сказала Ліра.

Бон-Бон завагалася і глибоко вдихнула. - Т-так... ніяких... проблем... взагалі...

- Розслабся, вони ж просто діти. Пам'ятаєш, як це було, намагатися отримати к'юті-марку, коли ти була у такому віці? Я не звинувачую їх за те, що вони пробують всі ці божевільні речі.

Світі Белль посвітлішала на обличчі. - Гей, ми ніколи не питали тебе, як ти отримала свою к'юті-марку! Твій талант - музика, чи не так? - Вона дивилася на золоту арфу на боці Ліри.

- Так! Насправді, мені знадобилося багато часу, щоб отримати свою к’юті-марку. Це було ще в школі кобилок, коли я жила в Кантерлоті. Я була однією з останніх у класі, хто отримав її, знаєте...

* * *

Одного разу вночі, лежачи без сну в ліжку, Хартстрінгс - тоді вона ще називала себе Хартстрінгс - почула розмову своїх батьків про неї.

- Ти ж знаєш, що Хартстрінгс має проблеми в школі... - Це була її мати.

- Деяким єдинорогам просто потрібно більше часу, щоб навчитися магії, ось і все. Все прийде до неї з часом, - почула вона відповідь батька.

- А якщо не прийде? Адже минуло вже надто багато часу. Ні магії, ні к'юті-марки. Що, як це все тому, що вона...

- Хартстрінгс - це єдиноріг. Це ж так просто. Все прийде з часом.

Звісно, незважаючи на те, що вона була кобилкою, Хартстрінгс знала, про що вони говорили. Її мати була пегасом, а батько - єдинорогом. У неї був ріг, але вона ніколи не вміла ним користуватися. Інші єдинороги в її класі вже опанували такі речі, як левітація, але вона не могла підняти навіть пір'їнку. Вона мусила погодитися з матір'ю. А що, як вона просто не може навчитися магії?

Її вчитель, Індіго Спарк, казав, що це не має значення. Якщо поні мав ріг, то він був єдинорогом. Напів-єдинорогів не існувало, але... Це був не єдиний раз, коли вона підслухала цю розмову своїх батьків, і вона все ще не могла сфокусувати силу через свій ріг.

Наступного дня на уроці Хартстрінгс все ще думала про к'юті-марки та магію. Їх привели до музичної кімнати замість звичного класу.

- Сьогодні ми будемо працювати з музичними інструментами. Я б хотіла, щоб кожен з вас вибрав щось для себе. Сьогодні ми просто репетируємо, тож не хвилюйтеся про те, щоб добре звучати! - Індиго Спарк спостерігала за класом, коли вони оглядали кожен інструмент.

Хартстрінгс йшла слідом за іншими однокласниками. Чи вийде у неї це добре? Здавалося, там була туба... занадто велика... ксилофон... з великою кількістю клавіш, як вона з ним впорається? Там були барабани. З ними було б простіше.

- Так, Блубелль, це називається ліра. - Хартстрінгс обернулася й побачила, як вчителька розмовляє з молодим темно-синім єдинорогом. - Це один з найскладніших інструментів. Потрібна велика концентрація, щоб зосередитися на русі кожної струни, щоб зіграти навіть просту пісню.

- А як це працює? - запитала кобилка.

- Зосередь свою магію на кожній струні і відрегулюй натяг, щоб змусити їх вібрувати і створювати звук.

Блубелль вже почала, і те, що вийшло, не було музикою в найсуворішому розумінні цього слова. Хартстрінгс здригнулася від шуму і обернулася, щоб подивитися на віолончель. Може, ця підійде. Ні, вона була занадто велика.

- Думаю, я візьму іншу... - сказала Блубелль, відвертаючись від ліри. - Щось легше.

Більшість інструментів вже були розібрані. Ось вам і барабани, подумала Хартстрінгс. Блукаючи музичною кімнатою між іншими молодими єдинорогами, які вже випробовували свої нові інструменти, Хартстрінгс нарешті придивилася до ліри. Ні, це точно буде занадто складно...

До того ж, це пояснення не мало сенсу. Як можна було створювати музику, якщо рухати кожну струну окремо? Якщо смикати їх послідовно, рухаючись вниз по ряду... Це було не стільки справою руху кожної струни, скільки чимось, що рухалося крізь них, смикаючи кожну з них.

Кілька зіграних нот, м'яких, але чітких. Ще кілька. Це починало звучати як проста мелодія, нічого надто складного, але все одно музична. Хартстрінгс заплющила очі, зосередившись на нотах. Так, саме так мала звучати ліра.

- Боже, Хартстрінгс! Здається, ти справді маєш до цього хист.

Її очі розплющилися. У кімнаті стало тихо. Вона спробувала подивитися на ріг у себе на лобі і побачила по краях лаймово-зелене сяйво. Воно відповідало сяйву, що оточувало ліру. Вона повільно відступила від ліри, відчуваючи, що на неї дивляться очі всіх поні в кімнаті.

- Тут немає чого соромитися. Це було справді вражаюче.

- Я... я просто подумала, що, напевно, можна було б зіграти по-іншому... Простіше... - Хертстрінгс затиналася.

- Нічого страшного, - сказала Індіго Спарк. - Отже, кожна поні вибрала собі інструмент? Починаймо.

Хартстрінгс витріщилася на золотий інструмент і, доклавши певних зусиль, змусила його плисти поруч з нею. Вона була в екстазі. Їй хотілося встати і побігти додому, щоб розповісти батькам, але урок вже розпочався.

Поки інші жеребці та кобили намагалися створити щось музичне, Хартстрінгс вже розуміла, як грати на цьому інструменті. Вона ніби була народжена для гри. Коли заняття нарешті закінчилося, вона помітила в собі щось нове. А саме - на своїй задній нозі.

Батьки, щонайменше, зраділи, коли вона повернулася додому того дня. У глибині душі вона думала, що її мати зомліє, коли побачить нову к'юті-марку своєї доньки. І вона мало не зомліла, почувши трохи про те, що вміє Хартстрінгс. Батько одразу ж записав її на уроки музики. Говорили, що вона була вундеркіндом - може, так воно і було? Хартстрінгс не дуже переймалася цим, їй було достатньо хвилювання від того, що вона може творити магію.

Зрештою, все виглядало так, ніби Хартстрінгс збирається вирости в абсолютно нормального єдинорога.

* * *

- Чи правда, що кажуть про таких поні? - запитала Світі Белль. - Я маю на увазі, коли їхні батьки - два різних види поні. Я знаю, що таке трапляється не часто, але ти чудово володієш магією, Ліро.

- Хтозна? Треба було трохи потренуватися, але зараз у мене все гаразд, - відповіла Ліра. - І це лише доводить, що кожен врешті-решт отримує свою к'юті-марку. Я впевнена, що ви всі знайдете свою досить скоро.

Бон-Бон закінчила витирати торт з обличчя і була в кращому настрої. - Знаєш, коли я була приблизно в твоєму віці, я вперше навчилася користуватися духовкою, і...

- Гей, музика може допомогти! Може, нам варто спробувати знову зібрати наш гурт! Ну ж бо, Шукачі! - сказала Скуталу. Вони втрьох зникли в жовто-оранжево-білій плямі.

- Що? - запитала Бон-Бон. - Я не встигла розповісти свою історію про к'юті-марку! Діти та їхня недовга увага! - Вона повернула голову. - ...Ліра?

Перед обличчям Ліри в повітрі висіла виделка, і вона з цікавістю розглядала її. Вона обернулася на звук свого імені, і виделка впала на землю. - Що?

- Ох... неважливо. Ходімо додому.

* * *

Вдалині тихо грала музика. Знайомий звук у темряві. Чи знала вона цю пісню? Вона не могла назвати її. Потім, фігура. Але це був не поні, це було ясно. Це був... Так. Ліра почала рухатися до нього, щоб краще роздивитися. Темрява зникала, поки вона не змогла почати розрізняти деталі. Вона встигла лише мигцем глянути -

- вона з глухим стуком вдарилася об підлогу спальні, грубо пробудившись від сну. Але зображення все ще стояло у неї в голові. Ліра дивилася в стелю, лежачи спиною на підлозі, а ноги стирчали прямо в повітрі. Покривало з ліжка все ще було частково накинуте на неї.

- Це... тепер все має сенс! - Вона посміхнулася. - Як я не помітила цього раніше?

Це треба було задокументувати. Піднявшись з підлоги, Ліра побігла коридором і знайшла свій щоденник у кабінеті. Знявши його з полиці, вона швидко почала робити замальовки найближчим пером, яке змогла знайти.

- Ліро...? Я чула гуркіт, з тобою все гаразд? - Бон-Бон увійшла до кімнати, потираючи очі. Вона витріщилася на Ліру та сяюче перо, що шалено шкрябало по сторінці. - Що ти робиш?

- Вони його розробили. Це для них, щоб вони грали, а не для нас, - пробурмотіла Ліра, не відриваючи погляду від журналу. - Це все має такий сенс...

Бон-Бон похитала головою і подивилася через плече сусідки. Там вимальовувалася якась постать. Вона тримала ліру в руках, які здавалися... руками? Бон-Бон ніколи раніше не бачила такої форми тіла. Можливо, схоже на дракончика, як той, що жив з Твайлайт Спаркл, але кінцівки були витягнуті.

- Струни набагато легше смикати, якщо у вас є пальці. Думаю, це схоже на те, як я граю на ній. Принаймні, те, що я собі уявляю, коли це роблю. - Ліра продовжила малювати. Бон-Бон не могла зрозуміти, чи Ліра пояснює це їй, чи розмовляє сама з собою. - Вони занадто близько один до одного, щоб добре грати копитами, і не було б сенсу для поні створювати інструмент, на якому можна було б грати лише за допомогою магії.

- Ліро, це ще одна з твоїх теорій про тих... - Голос Бон-Бон перервався на позіхання.

- Людей. Звичайно. - Ліра кивнула. Вона впустила перо і подивилася вгору. - Люди винайшли ліру. Ти можеш в це повірити? Роками я працювала на своєму фланзі, але я навіть не здогадувалася про це! - Вона широко посміхнулася, дивлячись на зображення арфи на своїй задній нозі.

- Ти... впевнена? - Бон-Бон знову позіхнула. - Ти справді думаєш, що її винайшов якийсь... як там, нагадай?

- Якби ти знала, де шукати, то зрозуміла б, що люди залишили свій слід по всій кінній цивілізації. Поні не були першими, хто створив суспільство. Це все завдяки людям, а ми лише запозичуємо.

Бон-Бон вирішилася на Ліру, не розуміючи, як поні може бути бадьорою і такою енергійною о третій годині ночі. І вона знову почала свою "людську" тираду. Не те, щоб Бон-Бон мала уявлення про те, що таке "людина", але Ліра, вочевидь, мала дивну одержимість ними. Якась незрозуміла міфічна істота, що згадувалася в якихось старих книжках. І це все, чим вони були - міфом. Ніхто ніколи не бачив справжньої людини.

- Просто лягай спати, - сказала Бон-Бон. Вона розвернулася і повернулася до своєї кімнати.

Посмішка Ліри зникла, і вона озирнулася на свій малюнок. Вона вклала якомога більше деталей у те, як руки тримають інструмент, і як пальці рухаються по кожній окремій струні. Здавалося, що все вийшло дуже добре. Обличчю і решті тіла було приділено менше уваги, лише рудиментарний тулуб і ноги. Деталі сну вже зникали з її свідомості.

Це був не перший сон Ліри про людей - вони траплялися спорадично. Зазвичай групами. Вона могла очікувати ще кілька туманних, невиразних снів протягом наступних кількох ночей. Її щоденник був заповнений усім, що вона змогла з них запам'ятати.

- Я знаю, що люди колись існували... - пробурмотіла Ліра. - Може, вже й ні. Але вони були справжніми.

Вона кинула останній погляд на намальовану нею фігуру, яка грала на лірі, як вона сама часто робила, але це був правильний спосіб грати на лірі. Так, як це було задумано. Потім вона закрила обкладинку і поставила книгу назад на полицю.

Решту ночі Ліра не могла пригадати, чи снилися їй ще якісь сни.