П'ять Балів - Поділених на Чотири.

Квартира Рейнбоу Деш.

- Ні. Ні, це лише сон, це лише сон. - Я починаю панікувати, схоплююся з ліжка і починаю ходити по кімнаті. Я дивлюся на свої старі людські меблі навколо, дивлюся на Біг Мака, який хропе на ліжку, і дивлюся на власні сині копита. У моїй голові все ставало на свої місця, але я не хотіла цього. - Ні, ні, це був лише сон! Просто сон... - Скільки б я не благала, я знала, що це не просто сон. Це має занадто багато сенсу, це пояснює моє минуле, це пояснює, чому ми перетворилися, це... це... це... - Ні!

Я відчуваю, як кров стукає у вухах, а в грудях стискається, і я починаю частіше дихати. Все моє життя було брехнею, все, що я знаю, всі мої спогади, всі мої друзі. Цього життя не повинно було бути?! Хто я тоді? Все, що зробило мене тим, хто я є, всі мої спогади і риси, невже все це лише побічний продукт діскордіанського покарання?

Мені хотілося кричати, хотілося пробивати дірки в стінах, хотілося просто втекти від усього. Але я не зробила нічого з цього. Я просто повільно впала на землю і заплакала. Сльози почали текти рікою, коли я подумала про те, як я жартувала про те, що хотіла б бути поні, і як я хотіла б насправді бути Рейнбоу Деш. Що ж, подивіться, куди мене закинула доля, виявляється, я не тільки Рейнбоу Деш, але й завжди нею була. Я хитаю головою, але це не те, чого я хочу, не так. Тільки не цього. Бути поні мало бути чимось новим і веселим, а не усвідомленням того, що все моє життя було брехнею.

Це не лише означає, що моє життя зруйноване, але й те, що станеться з Еквестрією? Що це за злий жарт - дізнатися, що Еквестрія існує (ура), але в той же час усвідомити, що вона повністю зруйнована, і я була однією з тих, хто винен у її знищенні. Деш була однією з тих, кому було доручено її захищати, і вона була однією з найзапекліших членів гривастої шістки, але Деш зазнала поразки. Я зазнала поразки. Я не врятувала своїх друзів, не зупинила Діскорда, і одному Богу відомо, що сталося з усіма іншими в Еквестрії за останні 25 років.

Крізь сльози я дивлюся на своє тіло, і той факт, що я насправді була Деш, означає, що саму Рейнбоу Деш було майже стерто з лиця землі. Всі її навички, всі її здібності. Я, звісно, не знаю, як робити ті дивовижні речі, які вона вміла, а якщо я не знаю, як їх робити, то ніхто не знає. Я плакала через те, що Деш втратила всі свої спогади. Я плакала через втрату Еквестрії. Я плакала через те, що все моє життя було брехнею. І я плакала через те, що знала, що більше ніколи не буду людиною.

Не знаю, як довго я так сиділа, але врешті-решт мої вуха вловили шаркаючий звук, що доносився з ліжка. Еван висунув голову. - Деш, чому ти на підлозі?

Я повернула голову, щоб подивитися на нього, але не могла змусити себе нічого сказати. Очі Евана широко розплющуються, коли він бачить моє обличчя, повне сліз. - Деш, що сталося? Що сталося? - Залишки сну покидають тіло Евана, і він схоплюється з ліжка. - Поговори зі мною, Деш, що сталося?!

Я витираю сльози з очей пучками волосся. - Я з'ясувала, Еване.

Еван нахиляється ближче. - Що ти з'ясувала? Ти знаєш, де Фіона? Як повернутися назад? Що сталося з...

Я обриваю його. - З нами. Я зрозуміла, чому все це сталося.

Еван посміхається, не зовсім той вираз, якого я очікувала. Він сідає назад і говорить. - Ей, це чудово, але як нам повернутися назад? Як ми повернемося до наших початкових тіл?

Я прикушую язика. - Ми щойно це зробили.

Я сумно хитаю головою і махаю копитом над його тілом і над моїм. Між нами западає тиша, поки Еван обдумує мої слова. - Що... ні, Деш, це не має жодного сенсу. Я знаю, коли народився, знаю, що виріс тут і...

Я зціпила зуби і перебила його. - Еван!

- Що? - Еван виглядає розгубленим, але я знаю, як його переконати. Якщо у мене були ці мрії, то і у нього теж. Це просто питання витягування пам'яті на поверхню.

Я прочищаю горло. - На п'ять балів, поділених на чотири...

Я роблю паузу, Еван відкриває рота - ...Твої спогади видалені, твоє тіло заплутане?

Я киваю і даю йому ще один рядок. - За свою зухвалість ти маєш заплатити.

Еван дивиться на мене. - Закинутий в країну далеко-далеко... Деш, що це в біса таке? Звідки це?

Я на мить закушую губу. - Звідки це? Це з найпершого дня народження Евана. Ну, технічно, за кілька секунд до твого першого дня народження.

- Я не розумію.

Я продовжую. - Це з дня народження Евана, це з твоїх снів, і це останнє, що чув Біг Мак 25 років тому. - Еван залишається нерухомим, тому я продовжую, - пам'ятаєш, як ти сказав мені, що фінал сезону закінчується Еваном? Цього ніколи не було в серіалі! Це не епізод, це спогад. Пам'ятаєш, як це все відбувалося? Діскорд нападає на двох братів і сестер на фермі. Старший брат намагався врятувати сестру, а Діскорд наклав на нього закляття. В результаті він - ти - прибув на Землю на кілька хвилин раніше, ніж твоя сестра. Хіба ти не розумієш?

У свідомості Евана спогади про цю подію починають збиратися воєдино, наче застібка-блискавка. Уривки випадкових думок зливаються в одну суцільну лінію, спогади про ті останні миті в Еквестрії раптом стають чіткими. - Я... пам'ятаю, як бився з ним на фермі, пам'ятаю відчуття адреналіну і страху, що моя сестра не втече.

Я зітхаю. - Що ж, вибач, але вона не втекла. Але, принаймні, ви двоє залишилися сім'єю.

Еван разом зі мною падає на підлогу, не вірячи своїм очам. Він піднімає одне зі своїх копит і просто дивиться на нього деякий час. - Ну, це все змінює, чи не так?

Я зітхаю і дивлюся на нього. Бідолаха, я розуміла, що сприймаю це дуже важко, і мені насправді подобалося бути поні і бути Рейнбоу Деш. З іншого боку, Еван…

Я слабо посміхаюся. - Це нічого не змінює, Еване, ми все одно залишаємося тими, хто ми є, і ми все одно повинні знайти Фіону і помститися людині, яка зробила це з нами.

Еван не рухається з місця. - О, чудово, четверо поні намагатимуться помститися кому, буквально богу хаосу? Навіть якби ми могли знайти його і викликати на бій, Деш, він переміг усіх нас, коли ми були в розквіті сил! Зараз ми жахливо нездатні! Ти ледве можеш літати, а я не можу навіть бігти по прямій.

Я штовхаю його в плече. - Та годі тобі, що найгіршого може статися? Він збирається перетворювати нас на людей ще 25 років?

Еван повертається і дивиться на мене. - Ну, він може перетворити нас на звичайних фермерських коней абощо.

Я насупилася. - Так, гадаю, він вже попереджав нас про це, коли казав, що "наш розум буде слабким, а перспективи похмурими". Йому, мабуть, буде легко зробити наш розум ще слабшим і змусити нас думати, що ми тварини чи щось подібне. Але, знаєш, поки ми тримаємося разом, з нами все буде добре.

Еван підводиться, і його очі широко розкриваються. - Деш... коли ти була на фермі, ти коли-небудь заходила у стайню?

Я дивлюся на нього. - Так, Джек показав мені все перед тим, як ми переодягнулися, це було трохи дивно, але заспокійливо.

Еван швидко підходить до столу і намацує щось, поки говорить. - Коли я приїхав на ферму, я відчув дуже сильне бажання зайти туди і просто поспілкуватися з кіньми. Мені здавалося, що якщо я туди зайду, то все буде спокійно і добре. Але я не зробив цього, тому що мені здалося це дивним, і тому що я знав, що ви, хлопці, напевно, вдома...

Мої очі широко розкриваються, коли я стежу за ходом його думок. - Джек там зовсім одна...

Еван намацує телефон. - А Джек була дуже пригніченою і шукала втечі від усього

- І коли ми подзвонили їй, я була майже впевнена, що чую на задньому плані звуки сільськогосподарських тварин...

- ...і вона не відповідає на дзвінки! - Еван з жахом відриває погляд від мобільного телефону, тепер, коли я прислухалася, я можу лише розрізнити звук голосової пошти, що лунає з динаміків.

Кров відливає від мого обличчя. - От лайно, ти ж не думаєш...

Еван не дивиться ні на кого конкретно. - Ми залишили її саму, а її розум був слабкий...

Ми з Еваном обоє розуміємо, що маємо робити, але Еван робить перший крок. Він мертвим бігом вистрибує зі спальні і біжить коридором. Двері квартири були в кінці коридору, але він навіть не зупиняється, щоб відчинити їх. Еван просто вдаряє в них плечем і виламує двері так, що дерев'яні тріски розлітаються на всі боки.

Я хочу сказати йому, щоб він заспокоївся, хочу запитати, якого біса він не витратив п'ять секунд на те, щоб відчинити двері, хочу попросити його зробити це делікатно, щоб нас не було видно і не чути, але не було часу. Ми повинні були повернутися на ферму якомога швидше. Я висаджую двері слідом за ним, і ми біжимо коридорами та сходами. Якщо вибух дверей не розбудив мешканців квартири, то те, що ми вдвох пронеслися повним галопом через весь будинок, напевно, розбудило. Я вискакую з вхідних дверей і бачу Евана вже на півдорозі до парковки, сонце тільки починає підніматися над горизонтом. Я не бачила жодної людини навколо, але ймовірність того, що хтось побачив нас з вікна, ймовірно, досить висока.

Я біжу за Еваном і наздоганяю його, все ще трохи вражений тим, як швидко поні можуть мчати галопом. Ми не були гоночними кіньми, але ми мчали цими вулицями, мабуть, швидше, ніж дозволено їхати автомобілям. Через кілька кварталів вулиці починають розширюватися, і ми вибігаємо в передмістя. Оскільки будівлі тут не такі високі, я бачу чисте небо. Частина мого мозку підказує. - Знаєш, якщо ти кудись біжиш, то є швидші шляхи.

Я знову дивлюся на небо, навряд чи це був час для тренування, але не можна було заперечувати, що так було б швидше. Я обертаюся до Евана, коли ми бігли. - Еване, я зустріну тебе там, добре? - Він киває, і після того, як я роблю кілька глибоких вдихів і згинаю крила, я стрибаю в повітря.

Спочатку я сповільнююся, тому що я більше не біжу, але потім мої крила починають серйозно махати, і я набираю висоту і швидкість. Я піднімаюся на п'ятдесят, сімдесят, сто футів у повітря, продовжуючи нарощувати швидкість. Незабаром я обганяю Евана за швидкістю і продовжую набирати висоту. Ще трохи вище, давай, ще трохи. Я озираюся навколо, я була на висоті кількох сотень футів, так, цього має вистачити на деякий час. Я роблю глибокий вдих і припиняю махати крилами, натомість нахиляю їх донизу в неглибокому пікіруванні.

Ефект миттєвий, і я злітаю, ніби хтось вистрілив у мене з лука. "Ууууууууууууууууууууууууууууу!" Вітер голосно свистить, коли я починаю падати, прискорюючись уперед з безглуздою швидкістю. Я примружую очі від холодного вітру і розрізняю обриси ферми Смітів за десяток миль звідси, на такій швидкості це дійсно не займе багато часу. На мить я посміхаюся, забуваючи про всі турботи і просто насолоджуючись захопленням від такого швидкого польоту. Я втратила багато висоти, але тепер летіла майже горизонтально до землі і мчала на шаленій швидкості.

Зрештою, я досить сповільнилася і втратила достатньо висоти, щоб знову почати махати крилами і знову набирати висоту і швидкість. Я озираюся назад, між мною і Еваном було, мабуть, три милі лісу, схоже, я дістануся до ферми на кілька хвилин раніше за Евана, сподіваюся, я не буду тим, хто скаже йому, що його сестра в даний момент була бездумною сільськогосподарською твариною. Мій розум божеволіє від хвилювання, перед очима спалахують образи Джек. Я уявляю її в стайні, збоку від жеребців. Її шмагає вдвічі більший за неї фермерський кінь, її к'юті-марка зникає, а її тіло повільно перетворюється на тіло нормального, повнорозмірного коня. Я трясу головою, щоб відігнати жахливі картини, проклинаючи себе за те, що навіть думаю про такі речі. Я зціплюю зуби і сильніше махаю крилами. - Тримайся, Джек...

~~~~~~

З точки зору Ей-Джей.

Дев'ять годин тому.

У стайні я дивлюся на телефон, і тут лунає голос Деш. - Слухай, Джеку, ми подзвонимо тобі, як тільки зв'яжемося з Фіоною, гаразд? - Я нікому не киваю і прощаюся з Дешем та Еваном, коли вони кладуть слухавку. Вони подзвонили, щоб сказати мені, що нарешті добралися до міста. Що ж, мені було приємно почути голос мого брата, було приємно, що вони подзвонили. Хоча тепер, коли телефонна розмова закінчилася, я не дуже добре пам'ятаю, що я робила перед тим, як вони мені подзвонили...

Я злегка прицмокую губами і роздивляюся довкола себе. Чому я знову тут? Я навіть не пам'ятаю, як зайшла в загін для кобил, не кажучи вже про те, як підійшла до їхньої годівниці. Я дивлюся вниз на своє тіло, я була вся у багнюці та шматках соломи. Що ще гірше, від мене смердить тваринним запахом і потом. Гидота! Я відчуваю, що мене зараз знудить. Деш і Еван ледве залишили мене в спокої на кілька годин, і я якимось чином опинилася тут? Як я могла так далеко зайти всього за чотири години? Щось тут не так. Добре, що мені подзвонив Еван, я здригаюся від думки, що б я зробила, якби в мене було більше часу.

- Гаразд, я вже йду, - нервово повідомляю я нікому конкретно. Повільно пробираюся повз усіх кобил до воріт. Відв'язую коня і виходжу на загальну територію, потім зачиняю за собою хвіртку. Задоволена, я розвертаюся: хвіртка до жеребців була навпроти мене, а вихід - ліворуч. Я роблю один крок ліворуч, тільки щоб відчути, як шерсть на шиї поколює, а свідомість накриває ковдра. - Зараз, зараз, куди поспішати? Ти вже притомна, можеш ще трохи побути, це безпечно... - Це було те саме чужорідне відчуття, як і раніше, але сильніше, ніж будь-коли.

- Агов? - Я озирнулася, наполовину перелякана, наполовину ошелешена. Тут нікого немає, тільки коні. Звідки, в біса, беруться ці думки, чому я хочу... - Тут добре з кіньми. Ні про що не треба турбуватися, ніхто на тебе не кричатиме, тільки смачна їжа і багато тварин, які тебе тут вітають.

Голос мав рацію, що поганого буде, якщо я просто переночую тут? Я вже дуже брудна, я можу спати з усіма іншими брудними тваринами... - Тому що ти і є одна з них. А тепер, може, підеш до жеребців і будеш поводитися, як хороша кобила...

Я киваю і неуважно зачиняю за собою хвіртку для жеребців, замикаючи себе з ними. Стривайте, я навіть не пам'ятаю, як зайшла до їхнього загону, і чому я тут? Я ламаю голову в пошуках логіки, але знову чую голос. - Ось так, так набагато краще, а тепер дозволь цим прекрасним жеребцям допомогти тобі впоратися з твоїм жіночим свербінням?

Я ковтаю і киваю, добре усвідомлюючи вологий свербіж між ногами. Я дивлюся на жеребців, більшість з них сплять, але кілька з них дивляться на мене, вони, безсумнівно, можуть відчути мій запах звідси.

Повіки обважніли, і мені стає важко нормально думати. Я видаю дике іржання і роблю крок до жеребців. Голос промовляє до мене ще кілька слів, але їх важко розібрати.

Я облизую губи, роблячи ще один крок до жеребців. Раніше сьогодні Еван насміхався з мене, кажучи, що я просто кобила, яка хоче, щоб її трахнули, що ж, гадаю, я покажу йому, я...

Секундочку, Еван щойно вибачився переді мною! Я зупиняюся на місці і намагаюся струсити туман з голови. Еван сказав, що йому неймовірно шкода, він був у сльозах. - Що ти робиш, забудь його, ти тепер кобила, поводься відповідно!

Туман знову починає застилати мені очі, але я трясу головою: - Ні, зупинись, зачекай секунду... - Туман насувається все сильніше. - Я сказав, що ти кобила, тож поводься як кобила. - Я зціплюю зуби і стискаю м'язи: - Я сказала ні. Туман все ще штовхає: - Нехай жеребці тебе розводять, ти, нікчемна кобило!!!

- НІ! - Я кричу і відштовхуюсь від голосу так сильно, як тільки можу. Однак замість того, щоб зіткнутися з будь-яким голосом, мої ноги випадково врізаються прямо у важкі металеві ворота позаду мене, зриваючи їх з петель з жахливим вереском, який наповнює стайню. Коні по обидва боки стайні голосно іржуть і відступають від звуку вибуху. Я важко дихаю через ніс, мої м'язи тремтять від люті. Я ні до кого не звертаюся: - Я не буду вас слухати! Я НЕ нікчемна поні, і ми з братом не заспокоїмося, поки не помстимося тому, хто це з нами зробив!

Я озираюся і тупочу подалі від зони жеребців. Ворота, що утримують жеребців на їхній ділянці, були повністю зруйновані, але поки кобилячі ворота залишаються зачиненими, це не повинно бути проблемою. Я дивлюся вниз на саму хвіртку, вона була зроблена з кованого заліза товщиною майже в дюйм, і все ж вона була скручена і складена на себе, як зім'ятий папір. Як, в біса, я так сильно штовхнула? Наскільки сильні земні поні?

Я виходжу зі стайні і виходжу на вулицю в прозору ніч, зачиняю за собою двері. Вдихаю чисте нічне повітря, і запах сіна та жеребців нарешті вивітрюється з моїх ніздрів. Я ще раз хитаю головою: що, в біса, зі мною там сталося? Ну, коні мали їжу і питво щонайменше 24 години, я не збиралася туди повертатися, поки не приїдуть Еван і Деш. З якоїсь моторошної причини, йти туди одній дуже небезпечно.

Я підходжу до вуличного душу, яким ми з Деш користувалися раніше, і роблю все можливе, щоб відмитися. Це не ідеально, але принаймні я більше не вкрита запахом тварин. Не маючи можливості висохнути і не бажаючи розмазувати бруд по всьому будинку, я вирішую спати надворі на траві перед будинком. Мені було досить тепло в цьому хутряному пальто, тож сон на вулиці був би розслабляючим сьогодні ввечері. Так би воно і було, якби мене не розбудило о 7 ранку те, що було схоже на звук довбаної ракети, що наближається.

~~~~~~~

З точки зору Рейнбоу Деш.

- Тримайся, Джек, я майже на місці! - бурмочу я собі під ніс, витираючи піт з чола. Летіти так швидко і так довго - це важка праця. Не дивно, що Деш у серіалі весь час дрімала, адже в таких польотах дуже втомлюєшся.

Я бачу будівлі на фермі, роблю глибокий вдих і входжу в останнє занурення. Коли я лечу вниз, я примружуюсь і шукаю на місцевості ознаки Ей-Джей, не звертаючи уваги на швидкість, я просто цілюся в будинок і регулюю висоту так, щоб зустрітися з землею прямо на цьому клаптику землі. Секундочку, там щось схоже на помаранчеве хутро! Це Епплджек, вона там спить! З нею все гаразд!

Я посміхаюся, підходячи все ближче і ближче, я вже в 10 футах від землі, і я зможу приземлитися прямо біля неї. Я рухалася напрочуд швидко, понад 100 миль на годину, і заходжу на посадку.

Я моргаю, зачекайте секунду, я не літак, я не можу приземлитися так швидко. - Ох, бляха. - Я рухаюся надто швидко, щоб почати махати крилами, це, ймовірно, призведе до того, що я просто втрачу контроль. Я озираюся навколо, ой, це ж Епплджек за п'ять футів піді мною, вона виглядає здивованою. Хм, де приземлитися? А-га! Ставок! Будемо сподіватися, що він досить глибокий! Я цілюся в середину води і намагаюся сповільнитися, наближаючись до неї, це спрацьовує, і в підсумку я вдаряюся об поверхню на швидкості близько 60 миль/год.

~~~~~~

Я втрачаю свідомість на кілька секунд, коли падаю у воду, але незабаром приходжу до тями і бачу, що пливу біля краю ставка. Я гребу до берега і вистрибую, обтрушуючи пальто насухо. Ей-Джей біжить мені назустріч.

- Трясця твоїй матері, Деш, ти вмієш літати!? Це було приголомшливо! Коли ти навчилася...

Питання Ей Джей обривається, коли я підхоплюю її і притискаю до землі в міцних обіймах. - Джек, я така щаслива, що з тобою все гаразд!

Вона повільно відштовхує мене. - Звісно, зі мною все гаразд, а тепер розкажи мені, як ти навчилася літати, і чому ти ледь не загинула, пікіруючи на мене? О, і ти знайшла Фіону?

Я глибоко вдихаю. - Ну, не зовсім, але ми отримали багато інформації про те, що сталося з нею, і що сталося з нами...

Епплджек піднімає брову. - А польоти?

Я знизую плечима. - А, це? Ні, це просто сталося. Еван дозволив мені спробувати, і мені сподобалося. Нічого страшного, правда? - Я стримую посмішку.

Ей-Джей дивиться на мене. - Нічого страшного? Чувак. ТИ ВМІЄШ ЛІТАТИ. Якого хріна, чувак, тобі заздрить більша частина людства.

Я посміхаюся. - Ей, що я можу сказати, я просто офігенно крута. Але я думаю, що ми це вже знаємо?

Ей-Джей хіхікає. - Так і знала, що ти мене підставила. До речі, про "ага", де мій брат?

Я махаю головою, вказуючи на ліс позаду нас. - Він вже в дорозі. Буде тут за хвилину-дві. Треба поснідати, ми з Маком давно не їли.

Ей-Джей піднімає брову. - Мак? Еван ненавидить поні, він би тебе вбив, якби дізнався, що ти назвала його Біг Маком.

Я прикусила губу, гадаю, тепер, коли я знала про цю історію з Діскордом, не було сенсу продовжувати називати його Еваном. Але все ж таки Джек ще не знає про все це. Мені вже довелося розповісти про Діскорда Маку, і я дійсно не була у настрої пояснювати все Джеку зараз. Час трохи відкласти правду. - Так, Еван, здається, потеплішав до поні. - Я знизую плечима, це насправді було правдою.

Вона посміхається, але дивиться на мене підозріло. - Він потеплішав до поні чи до тебе?

Я прикушую язика і потираю потилицю копитом. - До обох?

Ей-Джей піднімає брову, посміхаючись. - Що саме ви двоє робили, коли були там наодинці?

Я почервоніла. - Ні, я не це мала на увазі. Він просто...

- Чорт забирай, дівчинко, твоє обличчя червоніше, ніж пара яблук під час збору врожаю.

- Це тільки тому, що... зачекай, що ти щойно сказала? - Це було дуже дивно, те що вона сказала це було дуже схоже на Епплджек. Вона зробила це навмисно?

Джек відкриває рот, щоб відповісти, але раптом відволікається на червону фігуру, що біжить до нас. Я обертаюся і бачу Біг Мака, який мчить через поле до нас. Він явно втомився від бігу, але радий нас бачити.

Я звертаюся до Ей-Джея, вже забувши про розмову, яку ми щойно мали. - Отже, Мак захоче поговорити з тобою, я піду приготую сніданок, поки ви двоє наздоганяєте один одного.

Джек киває і біжить до брата, який жадібно обіймає її розчепіреними копитами, а сльози наповнюють його очі.

~~~~~~

Мої кулінарні навички не дуже покращилися, але я змогла наповнити три миски люцерни і, на диво, налити три кружки апельсинового соку, не впустивши пляшку. Звичайно, я пролила 1/3 соку на підлогу, але я просто злизала його, і ніхто нічого не помітив. Ей-Джей і Мак все ще розмовляли на вулиці, тож я вмостилася за столом і задоволено помахувала хвостом вперед-назад, поїдаючи зелень. Було приємно повернутися сюди, на ферму, де було багато їжі, яку я могла з'їсти, і не треба було турбуватися про те, що сусіди нас побачать.

Я відриваюся від їжі, коли чую, як відчиняються двері, заходять Ей-Джей і Мак, коли Мак закінчує розповідати історію про те, як ми пробралися до квартири Фіони. Я махаю їм копитом, і Мак посміхається, побачивши мене. - Гарний політ, Деш, ти неймовірно пролетіла.

- Дякую, Маку, ти й сам досить швидко дістався сюди, особливо враховуючи, що тобі довелося бігти, скільки, 20 миль поспіль? Це божевілля!

Ей-Джей перериває наше кружляння по колу. - Воу, воу, то Деш не жартував, Еване, тебе справді тепер звати Мак? Що за чортівня?

Я закриваю рота, а Мак повертається до сестри. - Так, гадаю, що так. Тобто...

Я дивлюся на Мака. - О, ти ще не розповів їй про цю "штуку зі сном", я так розумію?

- Який сон? - Джек перезирається між нами.

- Ні, ще не дійшли до цього, вона хотіла спочатку почути про Фіону. - Мак набиває повний рот люцерни і витирає копита об груди.

Я киваю і роблю ковток апельсинового соку. - Ти розпитав її про гай?

- Про який гай? - Ей-Джей звучить нетерпляче.

Мак хитає головою на мене і говорить з повним ротом їжі. - Ми якраз підходили до цієї частини, коли зайшли.

- А, ясно, тоді, мабуть, почнемо з цього. - Я відкушую ще один шматок їжі.

Ей-Джей виглядає готовою когось убити.

Еван радісно киває. - О так, я згоден. І до речі, Деш, ця люцерна! Свята корова, яка смакота! Не можу повірити, що я так довго роздавав її своїм тваринам, це найкраще, що я коли-небудь куштував!

Я посміхаюся. - Я знаю, що так! Я могла би їсти це тричі на день!

Ей-Джей просто здалася і затулила обличчя долонями, використовуючи стіл.

Я дивлюся в бік джерела шуму. - О, привіт, Ей Джей. Ми з Маком щойно говорили про тебе.

- Та пішла ти.

Я посміхаюся. - Ти випадково не знаєш, де знаходиться гай Фіони?

Джек піднімає своє обличчя зі столу і дивиться на мене. - Ти маєш на увазі Пір'яний гай? Ту ділянку лісу на південь від міста? Там живе багато птахів та іншої дикої природи, туди час від часу приїжджають любителі природи.

Ми з Маком обмінюємося поглядами, і я підводжуся, якби Фіона втекла, це звучить саме як місце, куди б вона побігла.

Епплджек дивиться між нами. - Хто-небудь, будь ласка, скажіть мені, що, в біса, відбувається?

Мак починає ходити навколо столу. - Ми пішли до квартири Фіони, але її там не було, в її щоденнику було небагато записів, але вона згадувала, що була налякана і думала втекти до гаю. Ти знаєш, де цей "Пір'яний гай"?

Джек чухає свою голову копитом. - Так, це десь за десять миль звідси. На південь від передмістя і на північ від річки. Насправді це досить велика територія, десь п'ять квадратних миль густого лісу. Ви можете впізнати його, тому що всі дерева там - дуби.

Я піднімаю брову. - Звідки, в біса, ти все це знаєш?

Ей-Джей знизує плечима. - У коледжі мені довелося взяти цей дурний предмет "місцева дика природа і фауна", щоб отримати спеціальність агронома. Професор кілька разів розповідав про це і показував нам картинки. Але я не розумію, чому Фіона побігла туди? Чого їй було боятися?

Я повертаюся до Мака. - Серйозно, чувак, ти не сказав Ей-Джей про... е-е, Фіону?

Еван трусить гривою. - Я збирався сказати, чувак!

Я потираю чоло копитом, що насправді так само незручно, як і звучить. Мабуть, старі звички рук вмирають важко. - Гаразд, я злітаю в долину і перевірю, а ти залишайся тут і введи свою сестру в курс справи.

Мак посміхається. - О? Розповісти про все, що ми робили, кажеш?

Він підморгує мені, а я зціплюю зуби. - Ну ні... чорт забирай, Маку, ти знаєш, що я маю на увазі!

Мак вибухає сміхом, а Ей-Джей просто дивиться на нас. - Про що, в біса, ви двоє зараз говорите?

Я закочую очі і йду до дверей. - Ей-Джей, сядь і послухай Мака, тобі треба багато чого надолужити!

~~~~~~

Місце, яке вказала мені Джек, було не таким вже й далеким, а ще ближчим його робив той факт, що я вже досить непогано вправлялася з польотами. Я піднялася в небо і наполовину летіла, наполовину ковзала десять миль або близько того, поки не опинилася у віддаленому лісовому масиві, який описала Джек. Між річкою і дорогою, що пролягала південним краєм передмістя, був невеликий густий ліс, що повністю складався з дубів.

Я приземлилася на невеликій галявині і почала досліджувати місцевість пішки. Я одразу ж почала сумніватися у своєму рішенні прийти сюди наодинці. Не те, щоб я боялася лісу - будь ласка, я могла би витримати що завгодно в цьому місці - але, скоріше, обшукувати цілий ліс самотужки просто не дуже практично. Після добрих 15 хвилин біганини я дійсно починаю відчувати, що бігаю по колу. Не маючи чіткого уявлення про небо, я навіть не впевнена, в якому напрямку я стою. - Тьху, до біса, я зроблю це по-пегасівськи.

Я знаходжу невелику галявину і злітаю в повітря, швидко набираючи висоту, поки не опиняюся далеко над лінією дерев. Я вимикаю швидкість і на мить зависаю на місці, дивлячись вниз на море зелених верхівок дерев. Це був досить густий ліс, я не могла розгледіти землю під листям. - Хм, не впевнена, що я продумала цей варіант до кінця. Я можу відстежувати, де я зараз перебуваю, але ціною того, що не можу бачити ні чорта під кронами дерев.

На мить закушую губу, не знаючи, що робити. Бездумно набираю ще трохи висоти, пливу по висхідній спіралі в повітрі. Я чухаю голову, поки пливу вгору, скануючи внизу будь-які ознаки диму від багаття або чогось, що могло б означати, що хтось живе в лісі внизу. Але нічого немає, цей план марний, знайти когось у цьому лісі буде неможливо. З таким же успіхом я могла би полетіти додому і повернутися з допомогою. Я зітхаю і розчаровано дивлюся вниз на свою даремну подорож.

Я моргнула. - Ух, так я дійсно до біса високо над землею. - Я все ще сильно махаю крилами і рухаюся вгору, і я вже була досить далеко над хмарним шаром. Я зупиняю свій підйом і на мить зависаю, роблячи глибокий вдих розрідженого, холодного повітря тут, нагорі. Чорт, звідси видно всю округу. Це божевілля, що я можу літати так високо, я очікувала, що зупинюся ще до того, як піднімуся сюди, мабуть, я просто звикла до відеоігор, де ти впираєшся в невидиму стелю, коли злітаєш так далеко.

Я дивлюся на небо наді мною. У реальному житті не існує невидимої стелі, принаймні до тих пір, поки космос не починається на висоті 100 тисяч футів, але зараз я була не вище кількох тисяч футів у повітрі. Це просто божевілля, я можу просто продовжувати летіти все вище і вище практично без обмежень! Я озирнулася навколо і почала махати сильніше, щоб піднятися у височінь, я відчувала себе дитиною, яка відпливає все далі від берега, тільки не було батьків, які спостерігали б за мною і говорили, щоб я не робила дурниць. Я летіла прямо вгору ще кілька хвилин, помітивши, що повітря стає дуже сухим і холодним, я починаю відчувати холод навіть крізь своє хутро. Я заплющую очі і махаю крилами все сильніше і сильніше, щоб продовжувати летіти вище в постійно розрідженому повітрі. Я починаю відчувати опік. Гаразд, крила дуже втомилися, треба зробити перерву і перевірити висоту. Я розплющую очі й озираюся навколо, важко визначити точну висоту без орієнтира, але я була до біса високо. Я маю на увазі, я впевнена, що бувала у маленьких літаках, які літали нижче, ніж я.

Розуміючи, що моїм крилам потрібна перерва, я сповільнюю свій стрімкий підйом, знижуючи швидкість до "швидкості зависання", на якій я зазвичай даю крилам відпочити. Я так і роблю, але починаю відчувати, як вітер свистить у мене над вухами, я падаю досить швидко. - Е-е-е... крила?

Я озирнулася, мої крила махали у звичайному темпі, але це нічого не давало. Може, повітря було надто розрідженим, щоб ці повільні помахи могли мене підтримати? Я починаю махати сильніше, щоб сповільнити падіння, але мої крила все ще були виснажені, їм потрібно було відпочити.

Зараз нормальна, розсудлива людина залишалася б тут спокійною. Все, що мені потрібно зробити, - це трохи покружляти у вільному падінні, поки повітря не стане густішим, і тоді я зможу повернутися до м'яких закрилків, щоб сповільнити падіння і приземлитися на землю. Але так вчинила б спокійна людина, а я падала у повітрі і перебувала у режимі повної паніки.

- Бляха, бляха, бляха, бляха, бляха! - Вільне падіння лякає мене до усрачки, і я відчайдушно намагаюся змахнути втомленими крилами достатньо сильно, щоб зберегти підйомну силу. Але це все одно, що попросити бігуна перебігти дорогу відразу після того, як він щойно пробіг 800 метрів і присів відпочити, моїм крилам потрібна була хвилинна пауза, і я не дозволила би їм її отримати. Я зробила ще один сильний змах і сліпучий біль пронизав всю спину, моє ліве крило просто звело судомою. Я спробувала поворушити ним ще раз і тільки здригнулася, коли біль знову пронизав мою спину. Я перестала махати, озирнулася і оцінила ситуацію. Ну, цей м'яз не працював, мені потрібно було помасажувати його або щось подібне, перш ніж я зможу ним поворухнути. Тільки одна проблема, тренере, я зараз падаю з майже граничною швидкістю на висоті 8000 футів від землі.

Я дивлюся навколо, вітер свистить у мене над вухами, ліс внизу повільно збільшується в розмірах. Я знову намагаюся поворушити крилом - ні, нічого, крім болю. - Що ж, мені кінець. - Я дивлюся вниз, я наближався до хмарного шару, ймовірно, лише на висоті 5000 футів над землею. - Б'юся об заклад, людина, яка знайде моє тіло, буде дуже збентежена, вона подумає, що птах...

Вітер збиває мене з ніг, коли я врізаюся в щось м'яке, і це поступово сповільнює моє падіння. - Ой... це не земля, - кажу я покірним шепотом, намагаючись відновити дихання. Мої очі заплющилися від сили удару, але було очевидно, що щось зачепило мене в повітрі. Що могло мене вхопити? Я розплющую очі, готова подякувати тому, хто щойно врятував мене, але зачекайте, тут нікого немає. Я стою на чомусь м'якому, але твердому. Дивлюся вниз і мало не обмочилася.

Хмара. Я стояла на довбаній хмарі. Озираюся навколо, я була приблизно на двадцять футів під хмарним шаром, мабуть, я врізалася в цю хмару і штовхнула її сюди, оскільки вона сповільнила моє падіння. Я штовхаю хмару копитом, вона схожа на прохолодну пухнасту ковдру, підвішену в повітрі. Я обережно лягаю на неї. - О Боже, це найзручніша річ, яку я коли-небудь відчувала. - Я заплющую очі. На моєму обличчі тепло сонця, а м'яка прохолодна хмаринка розслабляє мене. Мені дуже не хочеться вставати, але врешті-решт я усвідомлюю, що, мабуть, варто зайнятися своїм крилом, поки хмара не розпалася абощо.

Один обережний масаж копит, і я знову можу рухати крилом, воно болить, як пекло, але я можу летіти досить довго, щоб дістатися до землі. Я залишаюся на хмарі ще трохи, бажаючи переконатися, що мої крила мають шанс відпочити. Я лягаю на живіт, а голова і передні копита ліниво звисають з краю хмари. Звідкись пролітає горобець і зупиняється, щоб приземлитися на моє переднє копито.

Я посміхаюся до нього. - Гей, малий, ти, мабуть, ніколи не думав, що зможеш відпочити в повітрі. - Горобець лише озирається і, здається, цілком задоволений тим, що просто сидить на моєму копиті. З цікавості я простягаю друге копито і хапаю шматочок хмари. Він здається мені твердим, як кулька цукрової вати, і якщо я притискаю його до тіла, він просто скочується з нього. Я дивлюся вниз на горобця і кидаю йому шматок хмаринки. Горобець навіть не здригнувся, і "тверда" хмара проходить прямо крізь нього. Я думаю, що це очікувано, водяна пара не повинна бути твердою. Це дивно, я думаю, що хмари дійсно просто не в захваті від пегасів абощо.

Гаразд, досить відволікатися. Я починаю розправляти крила, але залишаюся лежати і дивлюся на горобця. - Привіт, друже, я шукаю жовту поні на ім'я Флаттершай, ти її не бачив? - Птах дивиться на мене і нахиляє голову, тож я продовжую свій опис. - Поні, схожа на мене, але жовта, з рожевим волоссям. Знаєш, де я можу її знайти? Гей! - Пташка зістрибує з моєї ноги і починає відлітати.

Перед тим, як полетіти, я нахиляюся і цілую хмару за те, що вона врятувала мені життя, потім стрибаю з неї і кидаюся в погоню за горобцем. Я наздоганяю його за кілька секунд і незабаром помічаю, що ми кружляємо над невеликою ділянкою лісу. Я запам'ятовую це місце і відриваюся від птаха, помітивши неподалік отвір у дереві, який дозволить мені приземлитися. Я пролізаю крізь отвір у деревах і незабаром відчуваю, як мої копита опиняються на твердій землі. Я одразу ж насуплююся, тьху, ця земля дійсно тверда, як, чорт забирай, люди лягають на таку поверхню? Як я витримувала цю поверхню двадцять п'ять років? Я знизую плечима, роблячи нотатку, щоб розповісти Ей-Джей і Маку, наскільки краще поні-пегасам спати на хмарах.

Я прямую до місця, де приземлився горобець. Я бурмочу собі під ніс. - Не знаю, чому я так довірилася випадковій пташці, але іноді ти... - Я зупиняюся і дивлюся вниз, в моху переді мною видніється відбиток копита розміром з поні, і він не мій. Відчуваю, як прискорюється пульс, вона близько.

Я переходжу на галоп і петляю між деревами, вона має бути десь тут, я просто маю знайти її і підійти обережно, щоб вона не злякалася. Треба переконатися, що вона мене не побачить, поки я не скажу їй, що я Дейв і я...

- ...Рейнбоу Деш? - М'який голос розрізає лісову тишу. Я застигаю на місці, і кожна волосинка на моїй гриві стає дибки від шоку. Я повільно повертаюся, щоб подивитися в напрямку голосу, і ось вона.

Приблизно за п'ятнадцять футів від мене під деревом сиділа Флаттершай. Я хотіла проклинати себе за те, що пройшла повз неї, але я була надто шокована, щоб побачити Флаттершай тут, у лісі. Її копита та гомілки були вимазані багнюкою, а замість спідниці на ній було подерте простирадло, яке прикривало задню частину тіла. Її грива і хвіст були сплутані з бруду і листя, а навколо неї сиділи кіт і кілька випадкових птахів.

Флаттершай злегка здригається, дивлячись, як я підходжу ближче. - Рейнбоу Деш... що... хто ти?

Я зупиняю свій наступ. - Флаттершай, вибач, Фіона. - Я зупиняюся і посміхаюся. - Фіона, це я, Дейв!

Очі Фіони широко розплющуються, а губи починають тремтіти. - Дейве...? Я була в твоїй квартирі...

Мої очі стають водянистими, коли я повільно йду до неї. - А мене не було! Я була на фермі Джекі! О, Фіона, мені так шкода, я повинна була бути поруч з тобою! Ти була зовсім одна в місті! Я повинна була здогадатися, що щось не так, після того, як ти зіткнулася зі мною в той день і назвала мене Деш! - Я стою за кілька футів від неї і простягаю копито з посмішкою та сльозами на очах.

Фіона піднімає на мене очі і стрибає вперед, щоб обійняти мене. - О, Дейве, я так злякалася! І досі боюся! Я не знала, що робити, тебе не було поруч, і мені нікуди було йти! - Я відчуваю вологість на своїй шиї, коли її сльози стікають по ній, і я відчуваю, що мої щоки так само зволожуються.

Я міцно притискаю її до себе. - Ми скрізь тебе шукали, Фіоно, ми дуже за тебе хвилювалися! - Я ніжно погладжую копитом її спину. - Все буде добре, Флаттершай, ми з тобою. Еван і Джек повернулися на ферму і чекають на нас.

Вона виривається з обіймів. - Джек і Еван? Вони...

Я киваю. - Так, вони теж поні. Ей-Джей і Біг Мак.

Вона хмуриться. - Отже, Діскорд і їх забрав? Це дуже сумно.

Я піднімаю брову. - О, ти з'ясувала, що сталося з Діскордом?

Фіона киває. - Ну, я була тут сама деякий час, і мені не було про що більше думати. Так, здається, я розумію, що сталося: Діскорд вигнав кожну з гривастих шісток і засудив нас до 25 років життя на Землі як людей. Тепер закляття перетворення розвіюється, і нам судилося знову жити як поні. Це все дуже дивно.

Я посміхаюся. - Молодець, Фіона, нам з Еваном знадобилося багато часу, щоб зрозуміти все це. А ти як тримаєшся? Ну, знаєш, з тим, що ти поні?

Фіона знизує плечима і б'є лапками по землі. - О, думаю, все гаразд. Спочатку я була дуже налякана і стурбована, але трохи заспокоїлася, коли зрозуміла, що відбувається і хто я така. Я б не хотіла бути поні взагалі, але якщо вже довелося, то бути Флаттершай не так вже й погано. Вона... мила поні.

Я піднімаю її підборіддя копитом і дивлюся Фіоні прямо в очі. - Так, Флаттершай, ти гарна поні. Найкраща поні на світі.

Вона червоніє. - Дякую, Деш. Тобто, Дейве, вибач, просто ти дуже схожа на Деша, і я...

Я обриваю її з посмішкою. - Насправді мене тепер звуть Деш, не треба вибачатися.

Я починаю йти стежкою, а Флаттершай слідує за мною. - Ти справді впевнена? Хіба це не плутанина?

Я посміхаюся і повертаюся до неї. - Не зовсім, зрештою, ти ж розумієш, що зробив Діскорд, це ж моє ім'я, так?

Флаттершай нахиляє голову. - Як скажеш, Деш. - Ми продовжуємо йти, але раптом Флаттершай різко озирається. Я обертаюся і бачу, як вона червоніє. - О, Деш, о Боже, ти тепер жінка? Ого, це має бути... дивно для тебе. Мені шкода, що тобі доводиться проходити через все це.

Я знизую плечима. - Не хвилюйся, Флаттершай, все не так вже й погано. Спочатку це був шок. Але коли я звикла до цього, чесно кажучи, це навіть приємно...

Я роблю паузу і озираюся навколо. - О, ти хочеш щось взяти звідси? Ми розбиваємо табір на фермі, тому все, що ти хочеш взяти з собою, я заберу перед відходом. Якщо ми вирушимо зараз, то встигнемо туди до обіду. - Флаттершай киває і на мить зникає, а потім повертається з невеликою сумкою, перекинутою через шию. Здавалося, що в ній була лише одна річ - велика чорна тека.

Я дивлюся на неї. - Флаттершай, що там? Карти чи що?

Вона уникає мого погляду. - Ні, нічого такого. Це єдина людська річ, яку я зберегла, це просто мій фотоальбом. Я заповнила його фотографіями всіх своїх друзів. Відколи я втекла, мені було дуже самотньо і сумно, і ці фотографії - це все, що у мене було, щоб підтримати себе... Нічого, якщо я візьму його з собою?

Мої очі знову починають сльозитися. - Так, Флаттершай, звісно, можна. Це завжди добре. - Мої губи тремтять, коли ми починаємо нашу прогулянку назад до ферми. Одне я знаю напевно: я переламаю кожну кістку в своєму тілі, перш ніж дозволю комусь знову змусити Флаттершай пройти через щось подібне.