П'ять Балів - Поділених на Чотири.

Джек не збирався бути щасливим туристом сьогодні. Ну що ж, можна з цим покінчити, час одягатися і зустрітися з ним на кухні. Я одягаю труси, одразу помічаючи, як вони по-різному сидять на мені. Спереду вони явно вільніші, але, на диво, ззаду і з боків теж трохи тісні. Я дивлюся вниз, чи стали мої стегна ширшими? Чудово, просто чудово, більш жіночні деталі цього тіла. Я дивлюся на одяг, який був на мені вчора. Ну ось, гнітюча думка. - Мій одяг не зовсім підходить для дівчини, - я кусаю губу, називаючи себе дівчиною, до якої треба буде звикнути. До біса, я просто накину халат, а про відповідний одяг потурбуюся пізніше.

Я пішов на кухню і сів за стіл. Мені не хотілося починати снідати до того, як Джек освоїться з новим одягом. Я не хотів, щоб посеред смаження бекону мені довелося піти, бо Джек перевірив свою промежину і тепер бігав по дому з криками, перевертав столи і підпалював себе. Поки я його заспокоював, мій бекон, залишений без нагляду, міг би підгоріти, і тоді весь мій день був би зіпсований! Як на мене, не варто було ризикувати.

Тож я просто сидів за столом і барабанив пальцями по дереву, чекаючи, коли Джек прийде сюди. Я спостерігала, як спливають хвилини, і вже збирався встати і піти подивитися, що він робить, коли нарешті почув, як він спускається по коридору. Джек з'явився в халаті, а під ним все ще була піжама. Він потягнувся, коли увійшов; мені здалося, що він виглядав досить спокійним, мабуть, він ще не помітив змін. - О, привіт, Деш, нічого собі, ніколи не бачив тебе так рано.

Було кумедно, що за останні два дні він також почав називати мене "Деш" час від часу. Я не знаю, навмисно це чи ні. Я хочу сказати, що це все навмисно, зважаючи на нашу нинішню ситуацію, але хіба він не почав називати мене інакше ще до того, як ми усвідомили, що змінилися? Зачекай, а коли почалася ця історія з іменами? Хм, це ми з'ясуємо пізніше, зараз у нас є важливіші проблеми. - Так, Джеку, я не міг заснути і вирішив просто встати раніше.

Джек підійшов і увімкнув кавоварку, - Так, дай вгадаю, ти побачив, як змінилося наше нове тіло, а потім не міг заснути, так?

Я моргнув. Зачекай, Джек знав про зміни? Я очікувала вогню, криків і розбитих вікон, коли він дізнався про це. Очевидно, Джек виявився сильнішим духом, ніж я думав, я відкрил рота, щоб переконатися, що ми на одній хвилі, - Так, можна і так сказати. Я так розумію, ти зробив те ж саме? Ти не проти... проти змін?

- Ну, я не бачив цього, поки не прокинувся, але так, я в порядку з цим, я гадаю.

- Ого. Я справді думав, що ти засмутишся.

- Ні, не засмутився. Трохи шокований, звичайно, я стояв перед дзеркалом хвилин п'ять і просто витріщався; треба було добре роздивитися, розумієш?

Стало незручно. - Ну, так…

- Це божевілля - бачити щось подібне на власному тілі, таке дивне відчуття.

- Напевно.

- Врешті-решт я взяв ручку і почав колупатися там внизу, це дивне відчуття.

- Що...

- Не зрозумійте мене неправильно, я відчуваю багато цього на своїх тваринах. Я маю на увазі, що коні люблять, коли ви берете одну з них в обидві руки і робите їй хороший глибокий масаж, розумієш?

Я радий, що не їв, бо мене мало не знудило. - Джеку, це ж типу TMI, чувак.

- Дурниці! Кожен хороший фермер знає, що відчуває це при першій-ліпшій нагоді. Я маю на увазі, пам'ятаєш, на початку тижня я казав тобі, що наша кобила Сара підхопила інфекцію, і ми її лікували? Так от, я б ніколи не помітив, що у неї інфекція, якби не придивився і не відчув неприємного запаху.

- Боже, Джеку, це просто огидно, зачекай, Саро? У неї не було інфекції "там", ти казав мені, що у неї була інфекція на нижній частині ноги... - З раптовим усвідомленням я дивлюся вниз і стягую халат з ноги. - Трясця твоїй матері, Джеку, у нас копита.

- Так? Я думав, що це було очевидно сьогодні вранці. - Джек не знаходив слів.

- Срань господня, копита! - Я нахилився, щоб краще роздивитися. Мої руки все ще були абсолютно людськими, але вся нижня половина ноги була на 100% кінською, моє людське коліно було підняте вище, а щиколотка була там, де зазвичай знаходиться людське коліно, з цього моменту моя гомілка була вкрита тонким, тонким хутром блакитного кольору, яке переходило в копито блакитного кольору біля основи. - О Боже, це дуже дивно, це за межею фантастики! Коли це сталося!?

Джек почав говорити дуже повільно, - Ти хочеш сказати мені...

- Ого, ця штука зроблена з дуже твердого матеріалу, - сказав я, тикаючи в неї виделкою, яку взяла зі столу.

- ...що ти НЕ ПОМІТИВ... - продовжував Джек.

- Принаймні, ми все ще можемо в них ходити, - зауважив я.

Джек стояв тепер лише за фут від мене, - ...ЩОБ У ТЕБЕ БУЛИ КОПИТА!?! ЯК МОЖНА НЕ ПОМІТИТИ ЩОСЬ ПОДІБНЕ! Ти ж знаєш, що це дуже важливо!

Джек мав рацію, як я міг не помітити? Ну, я думаю, у мене були інші речі на думці, втрата чоловічої гідності і таке інше, знаєте. - А, так, вибач, Джеку, мабуть, я не потрудився перевірити.

- Те, що ти забув ключі, я можу зрозуміти. Не помітити, що твої шкарпетки різного кольору, я можу зрозуміти, але не помітити, що ти ходиш на копитах? Серйозно, чувак?

Секундочку. Ох, от лайно. Це означає, що Джек не знає про іншу зміну. Чорт, я сподівався, що ми залишили цю незручну розмову в минулому. Може, мені поки що не варто розповідати Джеку, нехай він ще трохи насолодиться життям чоловіка.

Джек подивився на мене і похитав головою. - Боже, Дейве, іноді ти буваєш таким ідіотом.

Ну, гаразд, приятелю, і ти теж іди в сраку. Я збирався бути ввічливим.... - Гей, Джеку, зроби мені послугу, перевір підставу свого хвоста.

Джек підняв голову. - Що?

- Перевір. Підставу. Свого хвоста. - Я зробив паузу на кілька секунд. - Здається, там щось змінилося. Просто довірся мені, зараз я відвернусь і закрию очі, а ти спустиш штани і перевіриш підставу свого хвоста.

Джек нахилив на мене голову і на секунду замислився. - Гм, гаразд, мабуть? Це дивне прохання. На яку зміну мені слід розраховувати?

Я відвертаюся і заплющую очі. - Просто довірся мені, чувак, не хвилюйся, це займе лише секунду.

Мої очі заплющені, але я чую, як він трохи шаркає (о, я помітив, що його кроки звучать як тупіт копит, не можу повірити, що не помітив цього раніше!), нарешті я чую, як він розстібає свої піжамні штани, а потім я чую, як вони падають на підлогу.

Я чекаю. Минає добрий десяток секунд, а з-за моєї спини не долинає жодного звуку. - Джек? З тобою все гаразд? - Я розплющую очі і повільно обертаюся, Джек стоїть і дивиться на вульву, до якої фанати "Епплджек" чіплялися роками. Вона виглядала більш-менш так само, як і моя, хоча я визнаю, що було дуже дивно бачити її на моєму другові. Потім я розумію, що Джек просто застиг на місці, дивлячись на неї, тому я підходжу і кладу руку йому на плече. - Гей, пам'ятаєш, як ти сміявся з мене за те, що я не помітив, що у нас є копита. Гарні були часи.

Дотик моєї руки до його плеча, здавалося, перезавантажив його мозок, і Джек одразу ж підстрибнув на фут у повітря, а потім почав спотикаючись повертатися до вітальні, розмахуючи руками перед собою, ніби намагаючись відлякати комаху, яка сіла йому на живіт. О, а я вже згадував про крики? О Боже, крики.

- Джек…

- А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А!!! ААААА!!!

- Джек, це не павук, це вагіна, - мій мозок підтвердив, що так, так, це було найдивніше речення, яке я коли-небудь говорив.

- АААААААААААААААААААААА! - Крик Джека обірвався, оскільки він миттєво знепритомнів і впав прямо на килим у коридорі.

Я підійшов, щоб перевірити, чи з ним все гаразд, ну, і, напевно, щоб перевірити, чи з нею все гаразд. Чорт, до цього буде важко звикнути. Я зупинився на мить і подумав про себе. А знаєш, що? До біса, ми не можемо цього змінити, тож можемо змиритися з цим. Ми повинні звикнути до цього, тому я використовую жіночі займенники для Джек з цього моменту, і я очікую, що вона зробить те ж саме зі мною.

Я дивлюся на Джека. - Привіт, друже, ти в порядку? Це було досить сильне падіння. - Ніякої реакції. Я штовхаю її по гомілках, все ще нічого. - Так, ти без свідомості. Чудово...

Що ж, я можу допомогти собі поснідати. Я звертаюся до непритомного тіла. - Гей, я збираюся з'їсти твої пластівці, добре? Ти ж не проти? Дуже смачно, дякую! - Хм, де вона тримає свої пластівці? А, тут є пакетик з чимось.

Я йду до вітальні і підходжу до білого пакета, який був притулений до стіни. Відкриваю його і зазираю всередину. - Йоу Джек, що це за пластівці? - Я знаю, що вона не може відповісти, але розмова з нею мене розважає. Так само, як і те, що я назвав її "вона", ха-ха, вона б так розлютилася, якби зараз прокинулася і почула мої думки. Так чи інакше, пластівці виглядали добре, якими б вони не були. Я несу пакет до столу і насипаю в миску.

- Хочеш пластівців, Джеку? Особисто мені сьогодні не хочеться молока. Так, просто сухих пластівців і склянки апельсинового соку буде достатньо для цієї кобили. - Я сміюся, несу пластівці до вітальні і вмикаю телевізор. Від того, що я назвала себе кобилою, волосся на моїй шиї стало дибки, але, гадаю, це було технічно точно. Я відкидаю хвіст убік і знаходжу спосіб сісти на диван, не зачепивши свій новий улюблений придаток, потім відкидаюся назад і кладу копита на журнальний столик. - Гей, Джеку, ти завжди казав, що на стіл не можна ставити ноги, але як щодо копит? З ними все гаразд, так? - Чудово. Насправді мені не варто було б жартувати з цього приводу, але сама абсурдність ситуації здалася мені досить смішною.

~~~~~~

Минуло кілька годин, по телевізору було небагато новин. Була якась новина про незрозумілий вибух біля Сіетла, щось про стару книгарню, що вибухнула посеред ночі від якогось дивного вибуху, що пролунав зсередини. Але я не звернула на цю історію особливої уваги, бо була зайнята складанням списків покупок і доїданням пластівців. Я вирішила, що дізнаюся, коли Джек прокинеться, бо вона знову почне кричати. Тож було несподіванкою, коли я відчула, як мої пухнасті вуха нахилилися і вловили слабкий шум з іншої кімнати. Джек нарешті прокинулася, але я не чула крику з іншої кімнати. Я почула плач.

Я відклала олівець і потерла чоло. Я не була упевнена, що втішати свого найкращого друга з приводу втрати його пеніса - це розділ у книзі "Що друзі роблять одне для одного", але я дійсно була єдиною, хто міг допомогти їй пройти через це. Я встаю і відчиняю двері в коридор, щоб побачити Джек, яка лежить там, відвернувшись обличчям від тіла, і плаче, дивлячись у стіну. Я опускаюся біля неї на коліна і кладу руку їй на плече.

- Послухай, Джек... - Чорт, я не мала жодного уявлення, куди я йду з цим. Я буквально не знала, що сказати, на щастя, Джек втрутилася і врятувала мене від моєї половини речення.

- Це, це несправедливо. Чому, чому... - Слова Джек були перервані її риданнями.

- Я не знаю, нічого з цього не має сенсу. Ми не знаємо, чому це почалося, ми не знаємо, чому ми стали мішенню, ми не знаємо, як це взагалі можливо, і ми не знаємо, яким буде кінцевий результат. Чорт забирай, ми навіть не знаємо, хто ще міг стати мішенню, адже на нашому місці можуть бути сотні людей.

Джек витерла сльози з її очей, той факт, що вона була не одна, здавалося, заспокоїв її. - Ти справді так думаєш?

Я знизала плечима. - Ну, я маю на увазі, що якби у когось були засоби для такої божевільної трансформації, як ця, то я думаю, що вони націлилися б на більше, ніж двох людей. Було б марно витрачати час тільки на нас.

- Чому ти думаєш, що хтось інший зробив це з нами? - Джек пересіла у сидяче положення, але все ще не повернулася до мене обличчям.

Я піднімаю брову. - Що ти маєш на увазі, звичайно, хтось інший зробив це з нами, що, ти думаєш, це щось, що ми зробили самі з собою?

Джек потягнулася назад і почухала свою шию, коли я сиділа позаду неї. Я помітила, що ніготь на її середньому пальці набагато більший і товстіший, ніж зазвичай, нагадавши мені про те, як виглядав мій палець на нозі вчора. - Ну, я просто не знаю, чому хтось міг зробити це з нами, я маю на увазі, ми ж пара нікчем. Навіщо комусь переслідувати нас? Дуже схоже на те, що ми самі зробили щось таке, що спровокувало це. Я просто не знаю, Дейве, - Джек повернулася до мене обличчям, - і взагалі, я не знаю, чи варто мені й надалі називати тебе Дейвом? Це чоловіче ім'я, воно не дуже пасує до сьогоднішніх подій, чи не так?

Я розсміялася. - Так, я збиралася запитати тебе про те ж саме. Тобі більше подобається Джекі чи мені краще залишити Ей-Джей?

- Ух, Джекі звучить як п'ятирічна дівчинка, до біса цей звук. Я не знаю, чувак, якщо хочеш, можеш називати мене Ей-Джеєм, або залишайся з Джеком, якщо можеш. Ми можемо прикинутися, що Джек - це скорочення від Джекі абощо. - Вона підвелася і знову витерла очі. - Досить хандрити. Ми ж маємо зробити покупки, чи не так? Сучки люблять ходити по магазинах.

Я засміявся. - Добре, що ти повернулася, Ей-Джей, і так, у нас є робота. Але я рекомендую тобі спочатку поїсти, бо день буде довгим. - Я поплескала її по спині і повернулася до свого дивану, щоб взяти свою миску і пакетик з пластівцями, які я їла.

Джек дивиться на мене, коли я насипаю ще трохи в миску і сідаю за кухонний стіл. Я вже на півдорозі до другої ложки, коли помічаю, що Джек все ще дивиться на мене, тож я кажу. - Чим можу допомогти?

- Що ти їси... де ти це взяла? - запитує вона, повільно наближаючись до столу.

- Га? О, пластівці? - Я показую на білий пакет, тільки зараз усвідомлюючи, що трохи дивно, що пакет був чисто білим і не мав жодного тексту чи логотипу. Хто купує пластівці у великих, немаркованих білих пакетах? - Так, я знайшла цей пакет у коридорі, притулений до стіни. Він гарно пахнув і виглядав добре, тож я висипала...

- Ти їси сиру люцерну, - рішуче сказала Джек.

Я перестала жувати і подивилася вниз. Якщо подумати, то це були досить дивні на вигляд пластівці. Це була купа сухих, зелених спресованих кубиків з якимись твердими насінням, змішаними між собою. - Ха... так і є. Я так розумію, це не є нормальним для людей?

Джек засміялася. - Ні, зовсім ні. Це корм для великої рогатої худоби, ми змішуємо його зі звичайним зерном, якщо їм потрібно більше білка. Люди не можуть перетравити сиру люцерну, я думаю, що вони можуть їсти паростки або щось подібне, але не власне насіння та гранули. Я навіть не знаю, як ти примудряєшся пережовувати насіння... - Джек зупинився і помацав язиком її зуби. - О. Ого, що ж, гадаю, це все пояснює. Знаєш, нам дійсно потрібно почати робити повний огляд тіла, коли ми прокидаємося.

Я підвелася і почала йти до дзеркала в коридорі. - О? Що тепер? Щось з язиком чи... - Я підійшла до дзеркала і подивилася собі в рот, - ...чи з зубами. Ах. Прощавайте, ікла, за вами сумуватимуть! - Я посміхнулася, відкривши рот ширше. Мої ікла зменшилися і трохи відсунулися назад від передньої групи зубів, які разом з корінними здавалися трохи більшими. Я закрила рот і подивилася на своє обличчя в цілому. Тепер, коли я подивилася на нього, я побачила багато ледь помітних змін, і все разом я виглядала зовсім по-іншому. Все моє обличчя стало більш жіночним, очі блищали, шкіра була гладенькою, а ніс і щелепа почали трохи виступати. Потім, звичайно, була блискуча райдужна грива і кінські вуха. Їх важко не помітити. На щастя, більша частина мого обличчя була схожа на людську, але вона виглядала дуже по-дівочому. Ну, може, це й на краще, у нас попереду був цілий день шопінгу, і як там казала Ей-Джей? Сучки люблять ходити по магазинах.

~~~~~~~

Поїздка до Волл-Марту виявилася складнішою, ніж я очікувала. Запхати копита в тенісні туфлі було досить важко, але контролювати педалі цими новими нижніми кінцівками, що приводяться в рух гомілковостопним суглобом, було не зовсім просто. Не допомагало й те, що я ледве могла сидіти, запхавши хвіст у штани. Сидіти нормально було надзвичайно боляче, оскільки хвіст був затиснутий, тож мені довелося сидіти на лівому, хм, фланзі, мабуть, це буде правильне слово. Так чи інакше, ми нарешті дісталися до Волл-Марту і зайшли всередину, і ніхто не помітив, що ми не зовсім люди. Привітальниця навіть посміхнулася нам і сказала. - Ласкаво просимо, місс, - на що я посміхнулася, а Джек стиснула зуби, але, на щастя, нічого не сказала.

- Давай, Джек, пам'ятай, просто посміхайся і кивай. Не роби нічого, щоб привернути до себе увагу... - Я була одягнений у кофту з капюшоном і джинси. Було трохи тепло, оскільки це був початок травня, але мені потрібен був капюшон, щоб прикрити вуха і сховати більшу частину волосся.

- Клянуся Богом, якщо якийсь випадковий підліток свисне на мене вовчим свистом, всі ставки зроблені, я почну розгойдуватися і не зупинюся, поки не побачу кров, - Джек була одягнена в джинси, спортивну куртку і бейсбольну кепку. Вона заховала вуха під волосся і використовувала кепку, щоб утримати все це на місці.

- Це не дуже схоже на поні, - кажу я зі сміхом і починаю штовхати наш візок до продуктового ряду. У нашому списку не було свіжої зелені, але я все одно почала додавати її до кошика, настільки вона виглядала апетитно.

Джек почала складати у візок різноманітні фрукти. - Так, я думала про це, поки що всі зміни були лише фізичними, і майже впевнена, що ментально ми не дуже змінилися.

- Ха, ти звучиш майже розчаровано, - сказала я, піднявши брови, коли вирішила, що ми вже набралися швидкопсувних продуктів, і штовхнула наш візок до наступної секції.

- О, ні, не зрозумій мене неправильно. Мені дуже подобається мій нинішній мозок і спогади, мені просто було цікаво, ось і все. - Джек витягла з кишені список і направила нас до відділу з сухими продуктами, де вона почала хапати мішок за мішком з рисом і борошном.

Я простягнула руку і взяла кілька коробок з цукровими кубиками. Я мало що знала про коней і поні, але була впевнена, що цукрові кубики - це те, що нам знадобиться. - Нам, мабуть, знадобиться ще один візок, Джеку. А ще, якщо подумати, у нас відбулися невеликі ментальні зміни, ти ж знаєш. - Я одразу ж згадала про свій сеанс клопу, який був ідеальним прикладом того, як змінилася наша свідомість.

Джек перестала наповнювати візок і подивився на мене, - Справді? Ти помітила ментальні зміни? Ну, знаєш. Наведи мені приклад.

Трясця. Я почухала голову, щоб виграти трохи часу, я ніяк не могла розповісти Джеку про свій сеанс клопу. Які ще ментальні зміни у нас відбулися... о! - Джеку, останні два дні ти постійно називаєш мене "Деш" то тут, то там. Що з цим відбувається?

Джек повільно почала рухатися до наступного проходу. - Так, мабуть, так і є. Я маю на увазі, що тепер я роблю це навмисно, адже тобі потрібне ім'я, яке б відповідало твоєму... - Джек зробив паузу і повернувся, щоб подивитися на мою промежину, і я відчула, як почервоніла. - Гм, з твоїм новим "обладнанням" тобі потрібне нове ім'я. Але так, окрім цього, я думаю, що єдиний раз, коли я називала тебе Деш, я робила це навмисно, щоб посміятися над твоїм волоссям і тому подібне.

Одинокий нейрон вистрілив у моєму мозку, відчайдушно намагаючись нагадати мені якийсь короткий спогад, і якимось дивом йому вдалося донести це повідомлення до мене. Я зупинилася, як укопана, коли усвідомлення вдарило мене по обличчю. - Джек... ти називала мене Деш до того, як все це почалося. Ще до того, як у мене з'явилася ця к'юті-марка..... Це було на дні народження! - Шматочки ставали на свої місця в моєму мозку.

Джек зупинилася і озирнулася на мене. - Що? Це не має ніякого сенсу, все почалося з к'юті-марки, а не раніше. Чому я мала би називати тебе Деш до того, як у тебе з'явилася ця к'юті-марка? Коли це було?

Я підійшла до Джек і схопила її за плече. - Скотч! Пам'ятаєш? Ми робили той знімок, і ти відключилася секунд на 30. А коли прийшла до тями, то подивилася на мене і назвала мене Деш. Це був найперший випадок, коли з тобою щось було не так!

Джек почала жувати її мініатюру. - Я справді назвала тебе тоді Деш? Так, це була дивна подія. То це і є відповідь? Це все через віскі?

Я вхопила її за руку. - Що? Ні, скотч тут ні до чого! Ти відключилася ще до того, як випила скотч, пам'ятаєш? Це сталося... - мої очі розширилися від подальшого усвідомлення, - це сталося саме в той момент, коли тобі виповнилося 25! Срань господня, чувак, можливо, це було початком усього цього!

Джек розсміялася. - Так, тому що всі маленькі хлопчики перетворюються на кобил у свій 25-й день народження. Вибач, чувак, ця ідея не має жодного сенсу. Але бали за спробу. - Джек повернулася до візка, ми були біля аптеки, і вона почала шукати знеболювальні ліки та основні засоби першої допомоги.

Вона мала рацію, хоча це й почалося 25-го числа, але нам це анітрохи не допомогло, бо все одно не мало жодного сенсу. - Слухай, Ей-Джей, все, що я хочу сказати, це те, про що варто подумати, можливо, це частина головоломки.

Джек використовувала всю свою руку, щоб висипати вміст всієї аптечки у візок. Це був би до біса великий рахунок за покупки. - Деш, кажу тобі, різниця у віці - це просто збіг... якби не Еван, це б сталося в той самий час, а він виглядав нормально, коли вчора пішов.

Я моргнула. - Еван? Що, але ж у нього день народження... - Якщо подумати, то коли у нього був день народження? Я знала, що він старший брат, але поняття не мала, скільки йому років і коли у нього день народження.

Джек озирнулася на мене і зітхнула. - Ми близнюки. Еван старший лише на кілька хвилин. Вибач, що я не сказала тобі раніше, з якоїсь причини Еван не любить, коли люди знають про це, йому подобається, коли про нього думають, як про старшого брата. Не любить, коли я нагадую йому, що ми з ним одного віку.

Це було дивно, такий дивний факт приховувати. Що ж, у нас було чотири дні до повернення Евана, згідно з тим телефонним дзвінком, який я отримала. Секундочку, хіба не було чогось дивного в тому телефонному дзвінку? Хіба Еван не...

- Рейнбоу Деш!!!

Якого хріна? Ми з Джеком застигли на місці, і я відчула, як мої вуха крутяться під капюшоном, намагаючись вловити крик того, хто, як я припускаю, тепер називав мене моїм ім'ям. Мій розум знову почав прокручуватись зі швидкістю мільйон миль на хвилину. - Як, бляха, вони здогадалися назвати мене цим ім'ям? О Боже, а що, якщо це була людина, яка була відповідальна за все це? Що, якщо вони знали відповіді на все це? І як вони мене знайшли? Це має бути той, хто винен, хто ще може впізнати... - Людина, яка назвала моє ім'я, з'явилася в полі зору. - Ох.

- Мамо, дивись! Це ж Рейнбоу Деш!! Хе-хе-хе! Поглянь на її волосся! - Мила 8-річна дівчинка підбігла до мене і захоплено показувала на неї. Її мама з'явилася в полі зору, явно збентежена своєю донькою. Я повернулася до Джека, посміхнулася і знизала плечима. Нам просто треба було поводитися спокійно, і все буде добре. Я просто зроблю вигляд, що ми одягнулися для косплею чи чогось подібного; сподіваюся, вони не помітять наші приховані вуха і те, наскільки вони були реалістичними.

Мати схопила дитину за руку. - Мені так шкода, вона почала озиратися, коли почула твій голос, а коли знайшла тебе і побачила твоє волосся, вона просто розгубилася! Вона дуже любила це шоу.

Зачекай, вона сказала, що пішла на мій голос? Якого біса, я не думала, що мій голос змінився. Так? Ну, давай спробуємо. Думаю, - О, так, без проблем. - Гадаю, мій голос звучить так само, як і завжди. Може, це була така поступова зміна, що я не помітила? Я потурбуюся про це пізніше. Час пояснити цій дитині, чому ми так виглядаємо. - Ми з подругою їдемо на... конкурс костюмів! - Я хапаю Джек за руку, тягну її до себе і посміхаюся. - Привітайся з маленькою Епплджек.

- Привіт, цукерко. - Джек каже зі сміхом, намагаючись вписатися в роль того, хто надто сильно намагається бути Епплджек.

- Епплджек, ти теж тут?! - Дитина виглядає більше шокованою, ніж щасливою в цей момент.

- Ходімо, сонечко, давай залишимо дівчаток у спокої, пам'ятаєш, що я казала про розмови з незнайомцями. - Мати намагається схопити дитину за руку, але дитина підбігає до мене і обіймає мої ноги.

Вона дивиться на мене. - Ви двоє не повинні бути тут! - Дитина виглядає дуже засмученою. Я починаю хвилюватися, що вона може відчути, що мої ноги не схожі на звичайні людські.

- Навіщо ти це сказала, люба? - каже Джек, намагаючись втримати посмішку на обличчі, хоча очевидно, що вона вимушена.

- Ти повинна зупинити Діскорда! Ти повинна повернутися і врятувати Селестію! Ти повинна все виправити! - Дівчинка в цей момент плаче.

- Гаразд, люба, досить, ходімо, - мати намагається відірвати дитину від моїх ніг.

- Ти маєш знайти інших друзів і зупинити Діскорда! Ти мусиш! - Дитина ридає, коли її нарешті відтягують. Я просто тримаю свою незграбну посмішку і дивлюся на маму.

Мамині очі вибачаються. - Мені так шкода, вона не знає, що ви, дівчатка, просто граєтесь, і вона все ще засмучена тим, як закінчилося це шоу.

- Так, так, це був сумний кінець. Приємно було познайомитися, міс. - Я махаю рукою, коли батьки з дитиною повертають за ріг, і чую, як мати вже сварить свою дитину за те, що вона так поводиться з незнайомцем. Я звертаюся до Ей-Джея, - Ну, це було незручно.

Джек не звертає уваги, вона глибоко замислилася і дивиться на підлогу, де лежала дівчинка. Нарешті вона промовляє, - То... що ти про це думаєш?

- Що, дівчина? Мила дівчинка, хоча я трохи хвилювалася, що вона могла відчути мої копита або побачити мої вуха з такої близької відстані.

Джек повернулася до візка і почала штовхати його до наступного проходу. - Так... вона дійсно думала, що ти Деш.

Я потерла шию і пішла за Джеком. - Так, так, мабуть, так і буде. Не звинувачуй її, я маю на увазі зачіску і все таке. І, мабуть, навіть мій голос починає...

- Я не маю на увазі, що вона подумала, що ти схожа на Деша, - обірвала мене Джек. - Я маю на увазі, що вона думала, що ти справді була цим персонажем. Не клоном, не двійником, не поні, що перетворився на людину, вона думала, що ви з Деш - одне ціле.

Я закотила очі. - Так, це добре, чувак, їй було років вісім. Вона, мабуть, думає, що місяць зроблений з сиру, а діти походять від лелек.

Джек продовжувала штовхати візок, час від часу зупиняючись, щоб кинути до нього ще трохи продуктів. - Діти іноді бачать те, чого не бачать дорослі.

- Ну, я майже впевнена, що я не мультиплікаційний персонаж. У мене є спогади про 25 років життя людиною, але немає спогадів про те, як я була поні. Насправді я не Деш, це найтупіша річ, яку я чула за весь день. - Я звучала впевнено, але відчувала себе набагато менш впевнено, ніж хотілося б.

Джек кинув останню упаковку бинтів на наш візок, а потім почав виходити з аптеки, - Не треба захищатися, чувак, я просто виклала цю ідею. Ти ж сама хотіла провести тут мозковий штурм теорій.

Я вже забиралася зробити чергову уїдливу репліку, але коли ми виходили з аптеки, мої очі щось помітили. - Ого, Джеку, зачекай. - Я схопила упаковку і прочитала вголос. - Універсальна манжета. Цей браслет ідеально підходить для дітей і дорослих зі зниженою силою рук або травмованими пальцями. Просто одягніть манжету на зап'ястя і використовуйте мішечок на липучці, щоб тримати предмети. Містить столові прилади, зубні щітки, ручки та інші дрібні предмети, дозволяючи людям з вадами рук насолоджуватися життям в повній мірі.

Джек стояв за моєю спиною. - Срань господня, ця річ ІДЕАЛЬНО підходить для поні.

Я кивнула. - Так, я здивована, що ти не бачила цих речей у шоу. Надягається на копито, використовується для тримання ручок та виделок. Безумовно, це вирішує багато майбутніх проблем для нас, - я беру дві коробки і додаю їх у візок.

Джек дивиться на мене. - Тільки дві?

Я піднімаю брову. - Нас лише двоє, а скільки ти хотіла?

Джек знизав плечима, але не стала сперечатися і повернулася до штовхання візка. - Не знаю, а якщо ми знайдемо більше таких людей, як ми?

- Ну, тоді вони зможуть самі купити собі манжети, ці штуки по 20 баксів за штуку! - Я подивилася на наш візок, переповнений речами майже з усіх відділів магазину. Рахунок мав перевищити тисячу доларів.

Джек засміялася. - Витрать гроші зараз, бо наступного тижня буде важко щось купити.

- Туше, - зауважую я, коли ми приближаємось до косметики та мила. - О Боже, Джек, зачекай секунду, мені потрібно дещо звідси.

Джек подивилася на список і почухала голову. - Гаразд?

- Ну ж бо, де це, де це .... Ах ха! - Я вийшла з проходу переможницею з пляшкою шампуню "Mane 'n Tail Shampoo".

Джек побачила це і засміялася. - Справді, чувак? Справді?

- Та ну, я завжди бачила цей шампунь, і він завжди змушував мене думати про поні. Тепер я можу купити його і використовувати за призначенням!

Джек похитала головою. - Ти така дивна, - і повернувся до штовхання візка. Незабаром ми під'їхали до відділу одягу. На дорозі була розвилка, і Джек інстинктивно повернула до "чоловічого" відділу. Я зупинилася, подивилася на кожну доріжку і роздумувала над вибором. - Джеку, я піду перевірю жіночий відділ, наздожену тебе за секунду.

Я почула сміх Джека, коли спускалася в цю нову секцію. Я не була впевнена, чому я тут, спідниці та майки не були практичними речами для носіння на фермі. Я повернула за ріг і натрапила на відділ нижньої білизни. Мій мозок побачив їх і поглузував з мене думкою - Ха-ха, тепер ти маєш носити трусики. - Заткнися, мозок, і взагалі-то, ні, я не ношу! Поні не носять ЖОДНОЇ нижньої білизни, тому, ха! -1 Я посміхнулася, що змогла перехитрити свої власні внутрішні думки. Хоча це підняло хороший момент. Чи потрібен нам взагалі якийсь одяг там, куди ми прямуємо? Я знаю, що в шоу одяг завжди був необов'язковим, але як щодо нас у реальному світі? Чи збиралися ми носити що-небудь? Влітку, напевно, можна було б обійтися без нічого, але на зиму потрібні були б куртки і черевики. Я маю на увазі, що в січні часто падало значно нижче нуля.

Зачекай, що я кажу. Зима? У січні? Зараз була весна, як довго ми збиралися тут застрягти? Частина мене сподівалася, що це лише на один тиждень, але мій розум хотів помститися за те, що я перемогла його раніше, тому він вирішив зіграти в реаліста і сказати мені. - Хто сказав, що ти не будеш такою до кінця свого життя? Напевно, шляху назад немає. - Я закусила губу і хотіла щось заперечити, але не змогла нічого придумати. Що б не спричинило цю трансформацію, вона не мала жодних ознак зупинки, і якщо ми не знаємо, з чого вона почалася і чому відбувається, як ми можемо її повернути назад? Залишатися наодинці зі своїми думками було небезпечно, мені потрібно повернутися до Джекі.

~~~~~~~

Решта часу у Волл-Марті пройшла досить спокійно. Остаточний рахунок склав 2400 доларів, і нам довелося попросити касира повернутися, розділити його навпіл і дозволити мені купити половину, тому що кредитна картка Джека не перевищувала 2000 доларів. На щастя, цих запасів нам вистачить надовго. Після цього ми заскочили до місцевої університетської книгарні, і я забігла туди і купила всі підручники з конярства, які там були. У підсумку я купила атлас анатомії коней, кілька ветеринарних книг, а також півдюжини інших книг про правильний догляд, дієту, фізичні вправи і тому подібне. Я не була впевнена, що багато з того, що написано про коней, підійде для мультяшних поні, але це було краще, ніж нічого. Нашою останньою зупинкою був Farm&Fleet - місцевий господарський магазин, який обслуговував переважно фермерів.

- Чому ми знову тут? - запитала Джек, хапаючи візок біля входу, а потім передаючи його мені. - У мене дуже болять ноги від того, що я штовхала попередній візок, візьми цей.

Я взяла візок і подивилася на Джекі. Мої ноги теж почали боліти, але я не думала, що це від того, що я штовхала візок. Що ж, не можу зараз про це хвилюватися, потрібно закінчити покупки. - Це не займе багато часу, просто потрібно придбати речі для відпочинку на природі.

Ми попрямували головними рядами, хапаючи цвяхи, інструменти, ліхтарі та інше різноманітне залізяччя. Ми саме йшли садовими рядами і набирали кілограми і кілограми насіння овочів, коли я відчула, що хтось вдарив мене ножем у спину. - Ой, бляха! - Я впустила сумку, яку тримала в руках, і потягнулася, щоб помасажувати спину. Щось не так. - Ох, ох.

Джек саме піднімала сумку, яку я впустила. - Що сталося?

- Не знаю, але мені боляче. Щось відбувається з моєю спиною. - Я спробувала помацати, але мені було незручно дотягнутися до спини. - Гей, якщо я підніму сорочку, можеш подивитися на мою спину?

- Чувак, ти ж дівчина, тобі 20 років. Я не рекомендую тобі піднімати сорочку в магазині, повному чоловіків-фермерів. - Джек мала рацію; хоча я не вважала, що в мене є груди, роздягатися догола посеред магазину було поганою ідеєю, враховуючи нашу нинішню ситуацію.

- Гаразд, я швиденько сходжу в туалет. Зустрінемося біля відділу з товарами для тварин.

Я попрямувала до вбиральні, зупинившись лише тоді, коли згадала, що туалети розділені за статевою ознакою. Я завагалася, стоячи перед тією, на якій висіла фотографія жінки в сукні. Ну, все колись буває вперше... - подумала я, штовхаючи двері.

Щойно я зазирнула всередину, як завмерла: там уже була жінка, яка мила руки в раковині. Я повільно зайшла всередину, відчуваючи себе збоченцем через те, що прокралася до жіночої ванної кімнати. Я пройшла повз жінку біля умивальника, відчуваючи, що в будь-який момент вона подивиться на мене, закричить і запитає, чому я була у жіночому туалеті. На щастя, цього не сталося, і я зайшла в одну з кабін і почала знімати верхній одяг. Це виявилося трохи важче, ніж я очікував, мої пальці, здавалося, втратили частину своєї спритності. Брати речі з полиць було досить легко, але розв'язати вузол на шнурку капюшона виявилося досить складно. Врешті-решт мені це вдалося, і я стягнула капюшон разом з нижньою сорочкою. Задоволена своєю роботою, я подивилася на свої груди. - Ох, бляха-муха.

Хороша новина в тому, що на грудях у мене не було цицьок. Погана новина в тому, що там більше не було сосків. Я витратила секунду, щоб зняти штани і стягнути боксери, тож тепер я стояла у стійлі абсолютно голою. - Нам дійсно потрібно повернутися на ферму, - зрозуміла я. Я знала, що справи йдуть погано, але це було гірше, ніж я думала. Блакитне хутро тепер було ще вище по моїй нозі, і біль, яку я відчувала у ногах, був зосереджений на моїх старих колінах. Коліна піднялися трохи нижче моєї талії, явно стаючи більш схожими на поні за анатомічною будовою. Біль говорив мені про те, що вони були незадоволені тим, як я використовую свої нижні кінцівки, я не думаю, що вони хотіли, щоб я ходила на двох кінцівках протягом тривалого періоду часу. Окрім змін у моїх ногах, я також помітила, що моє лобкове волосся стало синього кольору і розрослося, наче хутро, покриваючи більшу частину мого тазу. З іншого боку, я знайшла свої зниклі соски! Шкода, що вони більше не були схожі на людські і, здавалося, лежали на якихось нових горбках навколо моєї талії. Чесно кажучи, жодна частина мого тазу і нижніх кінцівок не виглядала навіть віддалено схожою на людську. Моє обличчя, напевно, теж трохи змінилося, і я була здивована, що ніхто про це досі не сказав.

Зачекай, чому я тут? А, точно, спина. Я потягнулася назад і спробувала відчути, що там. Я не могла нічого бачити, але я обмацала спину і відчула якийсь кістковий хребет, якого там раніше не було. Я спробувала збагнути, що це таке - Що, в біса, відбувається, у поні немає кісток на сраці, бляха-муха. Я пегас. Крила. - Я ляснула себе по лобі, я зовсім забула про весь цей аспект того, ким я ставала. У мене відростали крила. - Ха, ну... це круто, я думаю? Я скоро зможу літати? - Мушу визнати, що ця ідея була спокусливою, коли я думала про неї. Принаймні, у мене було на що з нетерпінням чекати. Я втрачу свої великі пальці і останні залишки людяності, але отримаю здатність літати. Справедливий обмін, я гадаю.

Гаразд, крила в майбутньому - це було чудово, але швидкість цих змін справді була досить тривожною. Я більше не хвилювалася про те, на кого ми перетворюємося, але я боялася, що хтось у магазині помітить щось дивне в нас і викличе поліцію абощо. Нам справді треба було закінчити цей похід по магазинах.

Я знову одяглася і повернулася до магазину, тепер уже повністю усвідомлюючи, що мої протокрила труться об нижню сорочку. Де я сказала Джек зустрітися зі мною? У зоомагазині? Я попрямувала туди і знайшла її в одному з проходів, де вона порівнювала щітки, коли я підійшла ближче, вона підняла на мене очі і тут же впустила щітки, які тримала в руках. - ЧУВАК! Що ти робиш! - Джек напівкричить, напівшепоче, коли вона підбігає до мене.

- Що? - Я була розгублена, я просто стояла тут.

- Твій капюшон! Ти повинна носити свій капюшон! - Джек несамовито простягає руку, хапає мій капюшон і накидає його мені на голову.

- Бляха, я що, ходила без капюшона?

- Так! Господи, чувак, твої довбані сині вуха видно за милю, треба бути обережнішим. І ти вже не дуже вписуєшся у всю цю райдужну історію з волоссям, коли ходиш по фермерському магазину.

Я опустила очі, вона має рацію, це була дуже дурна помилка. - Вибач, не знаю, як я забула, голова в хмарах і все таке. - Бажаючи змінити тему розмови з мого ідіотизму, я знову вказую на щітки, на які він дивився. - Для чого вони?

- Для нас. - сказала Джек, наполовину почервонівши, коли вона взяла їх і поклала до нашого візка.

Я озирнулася і прочитала етикетку. - Гребінець для догляду за кіньми: Робить шерсть коня більш гладкою, блискучою і добре вичісується. - Я озирнулася на неї і підняв брову, Джек ніколи не піклувалася про свій зовнішній вигляд.

- Чувак, ми будемо на фермі. Ми повинні залишатися чистими, якщо ти хочеш відрізнити себе від справжніх коней, які там живуть.

Це нагадало мені. - О, у мене не повинно бути з цим проблем. Я майже впевнена, що жоден з твоїх коней... не має крил.

Джек хихикнула, коли вона штовхнула візок трохи вниз по проходу. - О, так ось про що була та штука ззаду? Ах ти, сучий сину, ти отримала крила. А що я отримаю? Нічого. О, зачекай, я отримаю "витривалість земного поні", ву-ху, це дійсно захоплююче.

Я розсміялася. - Ну, і ще ти зможеш вирощувати дуже гарні врожаї!

- Я вже вмію дуже добре вирощувати врожай! Вже 25 років! - відповіла Джек, наполовину роздратовано, наполовину розважено.

Я моргнула. Вона мала рацію, ферма Джек та Евана вирощувала найкращу кукурудзу в долині. Вона також була органічною, жодна інша ферма в регіоні не могла вирощувати такі врожаї без відер добрив та хімікатів. Джеку та Евану це завжди вдавалося, адже вони використовували лише звичайне насіння та воду. Хоча, якщо подумати, як, в біса, їм це вдавалося?

- Оооо, я хочу такий! - Я відриваюся від своїх думок і бачу Джека, яка тримає в руках дивний металевий предмет. - Заціни, Деш, цей очищувач копит допоможе тобі видалити найміцніший наліт бруду, багна та снігу. Завдяки регулярному видаленню сміття шкіра навколо копит залишається м'якою і ніжною, хіба це не звучить корисно?

Я уявила, як проводжу такою щіткою по своїх копитах і злегка дряпаю шкіру навколо них. - О Боже, це звучить дивовижно. - Я кивнула і потягнулася, щоб взяти другу коробку для себе.

- Ем, я можу вам допомогти, дівчата? - пролунав недбалий голос звідкись неподалік. Волосся на моїй шиї стало дибки, коли я повільно обернулася і побачила великого кремезного працівника магазину, що стояв за кілька футів від мене зі схрещеними руками. Як багато з нашої розмови він чув?

- О... привіт. Ні, ми з подругою просто забираємо дещо для її ферми, ось і все.

- Гаразд..., дайте мені знати, якщо вам щось знадобиться. - Він повільно розгорнув руки і пішов геть.

Джек важко проковтнула і повернулася до мене обличчям. - Отже, ми, напевно, повинні скоро закінчити це.

- Так. - Я глянула на список, у ньому залишилося ще кілька десятків справ, але я відчула, що ми повинні пропустити їх і забратися звідси, поки ще можемо. Чорт, була одна річ, яку ми не могли пропустити. - Залишилася одна річ, Джеку, ферма охорони здоров'я. Ти знаєш, де вона знаходиться? Ти знаєш, де це?

Джек кивнула і повела нас туди, це був короткий прохід, з одного боку якого стояло кілька маленьких холодильників зі скляними дверцятами, що містили десятки скляних пляшок. Джек відкрила їх і почала читати етикетки.

- Гаразд, подивимось, кінський енцефаліт, так, ми не хочемо його підхопити... Стригучий лишай? Копитна гниль? Грибок білої лінії? Стрептокок?

Джек почала передавати мені пляшку за пляшкою, щоб я поклала їх у візок. Я прочитала на одній з етикеток. - Вакцина від кінського енцефаломієліту: ТІЛЬКИ ДЛЯ ТВАРИН. - Я на секунду замислилася і поклала її у візок. - Гей, Джекі, хіба тобі не потрібна ветеринарна ліцензія на це?

Джек засміялася. - Ха-ха, ти жартуєш? Ця речовина не призначена для вживання в їжу, тож вона не надто регульована; будь-хто може її купити. Досить легко використовувати, я вводила його деяким нашим новонародженим коровам. - Джек зробила паузу і простягнула ще кілька флаконів. - Хочеш вакцину від ботулізму коней? Гадаю, що так. Так, я теж візьму цю, - Джек нарешті зачинила дверцята холодильника, її руки були переповнені ветеринарними ліками та вакцинами.

Мені довелося прикусити язика, щоб не розсміятися. - Ти ж розумієш, наскільки все це божевільно?

Джек посміхнулася, коли поклала всі пляшечки у візок. - Після того, як я прокинулася не тієї статі, побачила, як ти їси люцерну, і навчилася ходити на копитах, думаю, мій мозок просто сказав "до біса все" і перестав ставити під сумнів божевілля того, що відбувалося навколо нас.

- Знаєш, тепер, коли ти згадала про люцерну, чорт забирай, звучить дуже смачно, - я поплескала себе по животу і згадала, якою смачною вона була сьогодні вранці.

- Так, я щойно подумала про те ж саме. Давай забиратися звідси, я зголодніла.

Я штовхнула візок до каси, поки Джек розповідала про іншу зелень, яку вони мають на фермі, і яку їй не терпілося спробувати. - О, і у нас є насіння льону, не можу дочекатися, щоб з'їсти трохи. Я завжди бачу, як мої коні божеволіють від нього, тож воно має бути дуже смачним для... - Я штовхаю Джека під ребра, щоб вона замовкла. Я розвантажував візок, а старенька касирка була всього за кілька футів від нас. Я не хотіла, щоб вона почула, як ми не могли дочекатися, щоб з'їсти насіння льону.

Джек отримала повідомлення і допомогла розвантажити візок. Поки я чекала, поки касир просканує все, я помітила фермерський журнал на сусідньому стелажі. - Ооо, ніколи раніше не чула про "Еквус", - кажу я, хапаючи примірник журналу. Це виявився журнал для власників коней, на обкладинці був зображений чорний жеребець, а передній текст обіцяв статті про те, "Як зробити так, щоб шерсть вашої кобили залишалася блискучою" і "Як визначити, чи є ця шишка на боці ознакою хвороби".

Джек була зацікавленою так само, як і я. - О! Перегорни сторінку 23, десять чудових порад, як тримати хвіст у чистоті!

- Гм. З вас 452 долари 23 центи, - касир закінчила сканувати наші речі і просто дивилася, бігаючи очима між нами двома. - Ви, дівчата, не місцеві, чи не так?

Я відкрила гаманець і дістала свою дебетову картку. - Ні, мем, ми просто проїжджали повз і нам потрібні були деякі припаси для нашої ферми вдома. - Я нахилилася, щоб просунути картку через зчитувач. При цьому я відтягнула рукав на кілька дюймів назад, оголивши блакитне хутро на тильній стороні зап'ястя, що збігало вгору по руці. Трясця, це було щось новеньке.

Касирка побачила це так само, як і я, і ахнула. Бляха, бляха, бляха... - О, так, ми з подругою одягаємо костюми для... вистави... для дітей... в лікарні. - Це мало сенс, правда?

Джек ступила крок вперед і почала швидко хапати пакети з нашими оплаченими речами. - Так, так, ми робимо це для хворих на лейкемію. Це дуже, дуже сумно, але ми робимо все, що можемо!

Касирка нічого не відповіла, але й не протестувала, коли я ввела свій PIN-код, заплатила за товар, і ми швидко вийшли з магазину, перш ніж вона почала нас розпитувати.

- Ми ледь не вляпалися, - сказала Джек, коли двері відчинилися.

- Так, занадто близько. Ну, принаймні, ми закінчили з покупками і... - Я вийшла на вулицю, і свіже повітря вдарило по моїх відчуттях, як по цегляній стіні. Я відкрила рота і просто почала говорити те, що відчувала - ...тиск на 0,4% нижче норми, вітер південний, південно-західний 7 вузлів, новий фронт, що йде з півночі, стикається з фронтом високого тиску в 17 милях на схід звідси. - Я зупинилася і моргнула. - Чорт забирай, насувається справжня гроза, мабуть, шалено сильна, якщо ми відчуваємо її наближення з такої відстані

Джек розгублено озирнувся. - Ти що, читаєш це з карти, чи що?

- Ні, я просто читаю... повітря, мабуть? Ти не відчуваєш? - Я чесно здивувалася, відчути інформацію про погоду було так само очевидно, як визначити, що зараз день.

Джек розсміялася і підняла свої сумки, прямуючи до машини. - Ні, ні, я не можу. Але я ж не стану метеорологічним пегасом, чи не так?

- Мабуть, ні. - Я пішла за нею до машини і допоміг їй завантажити її, але мої думки були в іншому місці. Було зрозуміло, що я могла дуже добре передбачати погоду, адже я була наполовину пегасом у цей момент. Але це не те, що мене турбувало. Мене турбувало те, що я зрозуміла, що завжди могла досить добре передбачати погоду. Очевидно, не так добре, як зараз, але все ж я завжди мала незрозумілий хист до цього.

Я зупинилася і потерла очі. Джек подивився на мене. - Що сталося?

Я подивилася на Джекі. Неприродно обдарований фермер, якому завжди вдавалося вирощувати врожай там, де інші звичайні фермери зазнавали невдачі. Я думала, що сьогодні у нас стався прорив, коли ми зрозуміли, що все це почалося, коли нам виповнилося 25 років. Але тепер це не зовсім так, чи не так? Звичайно, фізичні зміни і помилки з обзиванням почалися тоді, але насправді все пішло набагато далі. Що, в біса, тут відбувалося? Коли все це насправді почалося? Я озирнулася на Джека. - Це... нічого, я просто думаю про погоду, ось і все. Поїхали.

Водіння було легше сказати, ніж зробити. Як тільки я сіла у машину, я зрозуміла, що не можу водити в моєму теперішньому вигляді. Це було досить важко, коли у мене був лише хвіст, але тепер, коли у мене з'явилися крила, просто неможливо нормально сидіти на водійському сидінні. Як би я не намагалася, я не могла дивитись вперед, щоб не зламати крила та/або хвіст, що розвиваються. Єдиний спосіб сидіти - це повернутись на 90 градусів і покласти плече на спинку сидіння. Це було чудово, але в такому положенні я не могла бачити в лобове скло і не могла контролювати кермо, сидячи в такому положенні. - Чорт забирай, Джекі, тобі доведеться сісти за кермо, ти ж не пегас, ти повинна бути в змозі впоратися.

Джек сиділа на пасажирському сидінні, вона подивилася на мене. - Е-е... так, але ця машина з ручним керуванням. Я воджу автомат.

~~~~~~~

Через дві години після заходу сонця ми нарешті в'їхали на ферму. Ми закінчили тим, що зробили дещо вкрай незаконне: я сиділа боком на водійському сидінні і крутила педалі, а Джекі сиділа на пасажирському сидінні, крутила кермо і стежила за дорогою для мене. Це зайняло багато часу, але ми повернулися додому, нікого не вбивши. Недоліком було те, що до того часу, як ми повернулися додому, почалася буря. У Джекі не було гаража, тому нам довелося розпакувати добрі двісті фунтів припасів і занести їх в будинок під дощем. Нарешті, коли все було в будинку, ми впали на кухні. Ми були виснажені, мокрі наскрізь, і не їли з самого сніданку.

- Ну, принаймні це вже зроблено. Тепер нам не доведеться довго виходити з дому. - сказала Джек, коли почала знімати шари свого мокрого одягу.

- Це добре, що все закінчилося, - відповіла я, знімаючи обидві сорочки, а потім туфлі та джинси. Роздягнувшись до самих лише боксерів, я потягнулася назад і нарешті витягнув свій хвіст назад через дірку, яку я зробила напередодні. - О Боже, так набагато краще. Я так за тобою скучила, малий! - Я ще раз обіймаю свій хвіст, обіцяючи більше ніколи не тримати його в штанині.

Я обертаюся і чую сміх Джек, але вона знала, в чому справа, вона роздяглася таким же чином і також вирішила витягнути свій хвіст через боксери. Джек покрутила своїм білявим хвостом туди-сюди. - Ти була права, він тобі личить.

- О, так, потряси тим, що дала тобі Селестія! - Я сміюся, коли підходжу і обіймаю її. Обіймаючи її, я відчувала себе добре, я не хотіла її відпускати. Я розплющила очі і подивилася на її обличчя, очі Джекі були тепер точно більші, ніж у будь-якої людини, а її рот і нижній ніс формували зачатки виразної мордочки, схожої на мордочку поні. Весь її вигляд робив її милішою за всіх, кого я бачила раніше, у мене виникло дивне бажання поцілувати її прямо там і тоді, але, ймовірно, це були лише емоції від повернення додому в безпеку після довгого і важкого дня. - Ми зробили це, Джекі. Ми отримали все, що нам було потрібно! Тепер у нас є весь час у світі, щоб посидіти тут і все обдумати!

- Так, я з нетерпінням чекаю кількох днів, коли ми не будемо бігати з відрізаними головами. І вип'ємо віскі, щоб відсвяткувати! Чудова ідея, Деш!

Я відпустила обійми. Віскі? Я повернулася і простежила за поглядом Джека, пляшка віскі 25-річної витримки стояла на іншому кінці столу. Поруч стояла склянка з напоєм, порожня приблизно на дві третини.

Я замовкла і відчула, як мої вуха притискаються до голови. - Джекі, цього віскі не було, коли ми йшли...