П'ять Балів - Поділених на Чотири.

- Ніколи не думала, що ми справді попливемо... - бурмочу я собі під ніс, вдивляючись у чорну воду Міссісіпі. Я стою на носі нашого маленького човна, відраховуючи години до нічної подорожі до міста-порталу. Як тільки ми пройдемо через портал, лайно справді почнеться. Але зараз я просто насолоджуюся поїздкою.

Я задоволено посміхаюся, трясучи розкуйовдженою вітром гривою, поки Джек веде наш човен вгору по гладкій річці, що протікає через серце Америки. Вологе повітря прохолодне, заспокійливе і наповнює мене ностальгією. Чорт, як давно я востаннє плавала на човні. Звісно, у старших класах ми з Джек їздили щоліта. Але потім прийшов коледж, і ми завжди були чимось зайняті. Завжди щось відбувалося, і завжди було щось інше, що ми повинні були робити. Як і більшість людей, ми мали тенденцію просто забувати про прості радощі життя. Знаєте, про прості речі, які ми завжди відкладали на потім. Що ж, як би там не було, гадаю, ми більше не будемо їх робити, оскільки ми на шляху до того, щоб залишити весь цей світ позаду. Це майже змушує мене замислитися, які ще задоволення ми відкладали, не знаючи, що більше ніколи не матимемо нагоди їх зробити.

Я посміхаюся про себе, ми провели на цій річці чимало гарних часів, це точно. У старших класах ми з Джек сміялися і репетували по радіо, коли плавали на човнах. Ми говорили про дівчат, які нам подобалися, і ділилися своїми мріями та планами на майбутнє. Потім ми по черзі каталися на водних лижах, лежали на палубі або просто розслаблялися, попиваючи кока-колу. Одного разу Джек навіть спробувала покататися на водних лижах, попиваючи колу. Зайве казати, що це погано закінчилося. Ми так і не знайшли ту пляшку...

Я сміюся у вологе нічне повітря. Ах, ось це були дні. Ми були такі молоді тоді, але таке відчуття, що це було тільки вчора. Я дивлюся вниз на свої копита і зітхаю. Мені подобається бути Деш, справді подобається. Але мені також подобалося бути людиною, у мене було веселе життя, багатообіцяюче життя, повне чудових друзів і подорожей. Обирати між двома окремими життями - це рішення, яке ніхто не повинен приймати. Але той факт, що ми вшістьох мчимо до порталу Еквестрії зі швидкістю п'ятдесят миль на годину, говорить мені про те, що ми всі вже зробили цей вибір.

Лагідний голос з-за моєї спини перекриває звук мотора. - Деш? Люба, хочеш ковдру?

Я озираюся назад і бачу, як з середини корабля риссю підбігає Реріті. Вона загорнута в тонку ковдру, а поруч з нею чарівним чином тягне ще одну. Я посміхаюся її жесту. - Дякую, Реріті, але я в порядку. Пегаси від природи досить стійкі до холоду. Знаєш, вони літають на великій висоті, контролюють снігові хмари і все таке.

Вона підходить ближче і сідає біля мене, поклавши голову мені на плече. - Ковдри потрібні не лише для тепла, а й для комфорту.

- Хех, це правда. Дякую, Реріті. - Я притуляюся до неї, рада, що вона тут. Минає кілька хвилин, і ми пропливаємо невелике містечко на лівому березі річки. Вогні будинків висвітлюють нічне небо. - Красиво, правда? - Я глибоко вдихаю. - Шкода, що ми мусимо залишити все це позаду.

Минає мить, і Реріті киває. - Так, так, це так. Знаєш, мої батьки брали мене на свою маленьку яхту, ми плавали з Ванкувера до Сіетла. - Вона зітхає. - вогні гавані Сіетла на нічному небі, коли ти пливеш... це найпрекрасніша картина, яку тільки можна собі уявити.

Я кусаю губу. - Ти хотіла б повернутися туди? Хотіла б ти, щоб нічого цього ніколи не відбувалося, і ти все ще була вдома зі своєю сім'єю?

Реріті тихо наспівує. - Ммм, давай не будемо обтяжувати себе фантазіями, Деш. Нам випала така доля, і ми повинні використати її якнайкраще. І до того ж, кажи що хочеш про те, як багато ми всі втратили, але принаймні ми добряче потрудилися, щоб дістатися сюди.

- Ти можеш сказати це знову, - хіхікаю я.

Раріті продовжує. - Я маю на увазі, звичайно, я могла б насолоджуватися своїм життям, якби нічого з цього ніколи не сталося. Дожити до старості, працюючи просто ще однією людиною в якійсь художній студії. - Вона знизує плечима. - Я впевнена, що у мене було б прекрасне життя, якби я залишилася Томом. Але...

- Але якби ти залишився Томом, тобі б ніколи не довелося вивчати магію, тікати від поліції та очолювати втечу в інший світ.

Реріті киває на знак згоди. - І не забуваймо... шанс битися зі злісним напівбогом, щоб помститися за знищення нашого утопічного королівства.

Я повільно киваю. - Я збиралася сказати, що не забуваймо про "досвід сексу як кобила". Але твоя відповідь теж хороша.

Вона грайливо штовхає мене. - Я до цього йшла!

- Гей, дівчатка. - Епплджек озивається з капітанського крісла. - Підіть розбудіть інших, ми на останній милі.

- Ох, вечірка закінчилася. - Я посміхаюся, коли ми встаємо і розминаю крила, а потім повертаюся до Ей-Джей. - Ти знаєш, де причалити цю штуку?

Джек знизує плечима. - Це поїздка в один кінець. Я думала просто поставити його на пісок на березі. Річка протікає прямо повз школу, я можу висадити нас за кілька сотень ярдів від місця.

- Звучить непогано. Відвезіть нас туди, капітане.

~~~~~~

- То це і є школа? - Я поглядаю на Твайлайт, поки ми біжимо берегом річки до похмурої на вигляд будівлі.

Вона повільно киває. - Це, мабуть, те саме місце. Великий комплекс із забитими вікнами.

- І не кажучи вже про липкі логотипи у вигляді підкови повсюди, - додає Раріті.

- Чудово, тепер нам просто треба...

- Машина! Пригнися! - кричу я, пірнаючи в зарослі кущів разом з усіма.

Пінкі зітхає, поки ми чекаємо, коли машина проїде повз нас. - Знаєте, не знаю, як ви, дівчата, а я з нетерпінням чекаю того часу, коли нам не доведеться ховатися в кущах щоразу, коли ми чуємо, що хтось наближається.

Я висуваю голову з кущів і дивлюся, як машина повертає за ріг. - Так, вибач за це, Пінкі. Сподіваюся, це ненадовго, ми просто не хочемо привертати увагу, поки всі не будуть готові пройти через портал. Ми не можемо дозволити собі бути спійманими зараз.

Джек прикусила язика. - Це якщо портал взагалі тут.

- Так, Епплджек. Має бути. - Твайлайт дивиться на нічне небо. -Місяць щойно зійшов у зеніті. Згідно з легендою, портал щойно активувався і закриється за 72 години.

Я опускаю погляд на смартфон, прищібнутий до передньої лапи, і дивлюся на час. - Гаразд, не будемо гаяти часу. Де статуя?

Твайлайт киває. - Це біля фасаду будівлі, так що...

- Ш-ш-ш! Тихо! - Я розвертаюся і нахиляю вуха до річки.

Кілька секунд панує мертва тиша, а потім Флаттершай тихо запитує. - Що там?

Я морщу чоло. - Це... нічого. Мені просто здалося, що я чула щось на річці.

Твайлайт прочищає горло і повертається до свого плану. - Як я вже казала. Статуя має бути перед входом, давай зайдемо за ріг цієї будівлі.

Ми йдемо мовчки, і мої очі сканують навколишнє середовище. По всьому цьому проклятому місцю висять картини з підковами та зображеннями коней. Не кажучи вже про дивні збіги з усіма білбордами навколо. Ось плакат з рекламою Budweiser, з Клайдейлами на передньому плані і в центрі. Потім реклама якогось бренду страхування життя, де зображена літня пара на конях. Потім реклама якихось ліків із зображенням фермера в сідлі. Чорт забирай, є навіть плакат з рекламою Lucky Charms, і чомусь мультяшний лепрекон їде верхи на коні. Це навіть не має сенсу! - Твайлайт, серйозно, якого біса. Це місце лякає мене до біса.

Реріті киває. - Так, у мене теж таке відчуття. Тут точно щось витає в повітрі.

Твайлайт крокує поруч із нами. - Згідно з моєю теорією, портал знаходиться тут, і місто відчуває збурення. Гадаю, всі тут це відчувають і реагують на це, тільки не знають, що саме.

Я плямкаю губами. - Боже, який міцний. Я майже відчуваю його смак.

Пінкі озирається на нас, червоніючи. - Цього разу це була не я! Клянуся!

Реріті дивиться на неї і кілька разів моргає. - Чесно, Пінкі... жарти про пукання? У такий час?

Джек хіхікає. - Гадаю, краще зараз, ніж посеред битви з Діскордом.

Флаттершай зітхає і намагається відвести нас від теми. - Отже... Твайлайт, це фасад школи?

- Мммм! - Твайлайт озирається. - Схоже, мої передбачення були правильними. Тепер статуя має бути прямо перед головними воротами зліва від нас. Вона має білу основу і, здається, зроблена з мармуру.

- Мммм, тренере, тоді у нас проблема. - Пінкі перебиває, махаючи копитом у бік головних воріт. - У нас немає статуї.

- Чекайте, що? - Ми всі обертаємося і дивимося на ворота, розуміючи, що Пінкі була абсолютно точна у своїх словах. Ми риссю виходимо з укриття і рухаємося до головних воріт, де явно мала бути статуя.

- Це має бути тут! - Я озираюся на фасад школи, щоб переконатися, що ми на правильному місці, і так, фасад колишньої школи безпомилково впізнаваний. І якщо вже говорити про безпомилковість, то це гігантське заглиблення в землі, в якому, очевидно, колись стояла статуя. - Ніби хтось підняв статую і втік з нею.

- Вона... зникла? - Твайлайт опускається навпочіпки.

Пінкі насміхається. - Та ну! Хто краде статуї!? Серйозно!

Твайлайт починає панікувати. - Ні, ні, вона має бути тут! Заворушення, місто, портал... Статуя має бути тут! Вона не може зникнути! Вона... вона просто повинна бути тут! Це наш єдиний шлях назад!

- І вона була перенесена всередину польового будинку через неодноразові спроби вандалізму, - спокійно каже Епплджекс.

Панічна атака Твайлайт завмирає. - Чекай, що? Звідки ти знаєш?

- Люба, гадаю, це написано на табличці, яку вона читає. - Реріті жестом показує на бронзову дошку, яку Ей-Джей оглядає біля підніжжя того місця, де, очевидно, колись стояла статуя.

Джек киває. - Її перенесли в приміщення в 1993 році, гадаю, це польовий будиночок он там. - Вона показує копитом на велику кам'яну будівлю через дорогу з назвою школи, написаною вгорі.

Твайлайт витирає піт з чола. - Ну, хе-хе, то був непотрібний переляк. Хоча, гадаю, приємно чути, що їм довелося перенести його через вандалізм. Це вписується в теорію про те, що людей тягне до цього місця.

Я погоджуюся. - Так, і я вважаю, що ми повинні бути вдячні, що її перенесли. Це місце страшенно вразливе. - Я кривлюся, озираючись навколо. Ціла житлова вулиця бачить нас прямо зараз, і перенести наші портальні витівки всередину покинутої будівлі звучить як чудова ідея саме зараз.

Твайлайт заспокоює своє дихання. - Так, ти маєш рацію. Фортуна посміхнулася нам, портал на вулиці було б неможливо захистити.

Я починаю рушати до будівлі. - Чудово, тож ходімо візьмемо... - Я замовкаю, бо краєм ока бачу, як щось пірнуло в невеликий кущ.

- Деш? Давай візьмемо що? - Джек штовхає мене в бік.

Я прикушую язика. - Нічого, зовсім нічого. Просто мені здалося, що за нами хтось стежить. - Хоча я сказала їм залишатися вдома, я мовчки бурмочу.

~~~~~~

Нам не знадобилося багато часу, щоб увійти в покинутий польовий будинок і знайти статую. Вона виявилася більшою, ніж виглядала в мультфільмі. Масивна, імпозантна фігура коня, що піднявся на дві ноги, стоїть на міцній мармуровій основі, і все це посеред головного атріуму масивної будівлі. Ми вшістьох стоїмо перед нею, не знаючи, як зробити перший крок.

- Отже... ми просто пройдемо через основу, так? - тихо запитує Джек.

Я ковтаю. - Такий план... - Я не хочу цього визнавати, але я не поспішаю проходити через цю штуку. Наскільки ми знаємо, це можуть бути наші останні миті життя.

Твайлайт робить крок вперед і обходить статую. - Деш, ти подзвониш на ферму і скажеш, щоб вони приїхали сюди негайно?

Я дивлюся на смартфон на передній лапі і хмурюся. - Ну... ми ж повинні спочатку протестувати портал, так? Просто переконатися, що він працює?

Твайлайт дивиться на масивну статую, і я чую, як вона голосно ковтає. - Т-так. Звичайно, я просто просуну копито...

- Обережно, Твай. - Ми всі, затамувавши подих, спостерігаємо, як Твайлайт підходить все ближче і ближче, потім піднімає передню ногу і підносить її до основи статуї. Ближче, ближче.

БУМ

Копито Твайлайт вдаряється об твердий мармур. Вона розгублено відступає назад. - Е-е... може, це не той бік?

- Ох, облом. - Пінкі скиглить, а Твайлайт намагається знайти вхід до порталу з обох боків статуї, але так і не знаходить.

Ми всі починаємо обмінюватися нервовими поглядами, і Флаттершай говорить. - Хм... може, він ще не відкритий? Чи правильний час? Чи, може, дата неправильна?

- Дата правильна! Як і час! - Твайлайт здригається, явно перебуваючи у стресовому стані. - Має бути відчинено! Ми відчуваємо ауру в місті! Він має бути відкритий! Ну ж бо, де твій портал!

Джек потирає підборіддя. - Може, це тому, що статую перемістили? Може, портальну штуковину не перемістили разом зі статуєю, і вона все ще пов'язана з травою надворі?

Твайлайт ховає обличчя в копитах. - Гарна ідея, Ей-Джей, але ні, цей портал працює не так.

Я піднімаю брову. - А ти тепер експерт у внутрішній роботі міжгалактичних порталів, панночко?

Вона проводить копитами по гриві і робить глибокий вдих. - Так, про це. Я думала про це протягом останнього тижня або близько того, Деш. Я майже впевнена, що це не космічний портал, і я майже впевнена, що Еквестрія не на іншому кінці галактики, а прямо тут. Це як альтернативна версія Землі, щось на кшталт паралельного всесвіту.

Ми п'ятеро розгублено перезирнулися і повернулися до Твайлайт. - Повтори?

Вона махає нам копитом. - Це єдине, що має сенс. Якщо там існує магія, а сонце і місяць не контролюються гравітацією, тоді Еквестрія не існує ніде в нашому всесвіті. Єдине логічне пояснення - це якась альтернативна реальність, яка знаходиться прямо тут. Це Земля, просто не наша Земля. - Вона робить глибокий вдих. - Як я вже казала кілька днів тому, збіги зазвичай означають, що щось відбувається за лаштунками. За останні кілька тижнів у нас було багато збігів, але найбільший з них - це той факт, що дія Дівчат Еквестріі відбувається в тому ж світі, куди нас теж заслав Діскорд. Це дуже дивний збіг, вам не здається? Навіщо відправляти нас у єдиний світ, який також має зручне дзеркало, що пов'язує його з Еквестрією?

Флаттершай опустила очі. - Тому що... у нього не було вибору?

Я примружую очі. - Стривай, ти кажеш, що Діскорд знає, що є портал, який веде назад до Еквестрії? Він знає, що ми можемо використати це дзеркало, щоб повернутися додому? Ми потрапимо у смертельну пастку!

Твайлайт піднімає копито. - Заспокойся, і ні, я не думаю, що він знає про це дзеркало. Що ми знаємо, так це те, що наші два світи пов'язані між собою, вони існують як дві сторони одного аркуша паперу. Істоти на одному боці не бачать іншого, але в рідкісних випадках потужна магія проникає на інший бік. Я думаю, що цілком можливо, що прокляття Діскорда просто перекинуло нас на інший бік цього "паперу", але він, мабуть, не має жодного уявлення про те, що там. Він просто закинув нас сюди, знаючи, що ми будемо ізольовані від його нового королівства. Але якщо нам пощастить... - Твайлайт знову дивиться на статую, - ...є й інші дірки в папері, і цей портал - головний.

- Але ж він не відкритий! - Я махаю передніми копитами в повітрі. - Твоя наукова лекція - це фантастично, Твайлайт. Справді, п'ять зірок з п'яти, я б прийшла ще раз... але годі, яке це має значення, якщо портал запечатаний!

Твайлайт підійшла ближче до статуї. - У тому-то й річ, що не можна просто запечатати щось подібне. Портал вбудований у саму тканину наших всесвітів, він, мабуть, старший за планету. Портал все ще тут... Я думаю, що він просто не активний, тому що хтось заблокував один з виходів. Розумієш? Це якби хтось пофарбував лампочку в чорний колір і увімкнув її; вона все одно увімкнеться і працюватиме, як зазвичай, але ззовні виглядає так, ніби вона вимкнена!

Ей-Джей штовхає мене в бік. - Деш, гм, Твайлайт божеволіє, чи це тільки мені здається?

Я озираюся і бачу, як Твайлайт ставить передні копита на мармурову статую. Вона заряджає свій ріг і починає бити копитом по мармуру. - Ну ж бо! Відкривайся! Відчинись, дурню! Розблокуй себе, я знаю, що ти можеш це зробити! Працюй зі мною, статуя! Давай!

Я прикусила язика і кивнула Ей-Джей, а потім зробила крок вперед до явно божевільної Твайлайт. - Слухай, ти намагалася, ми всі намагалися, але це не працює Твайлайт. Мені шкода.

Вона продовжує бити копитом по мармуровій основі, а також починає вистрілювати в неї випадковими заклинаннями. - ВІДКРИВАЙСЯ! Я ЗНАЮ, ЩО ТИ ТУТ, ПОРТАЛ. ПРОСТО ВІДКРИЙСЯ!

Я ухиляюся, коли з її рогу починають вилітати випадкові спалахи фіолетової магії. - Твайлайт! Стій, випадкова магія просто так не спрацює.

БУМ!

Я збиваюся з копит, коли багряно-золотий вибух відривається від основи статуї і дезорієнтує мене. - Дідько, всі в порядку?! - Я підхоплююсь і моргаю, щоб прояснити очі, напівочікуючи, що зі статуї щойно вилетів сам Діскорд.

- Зачекай, це що, ....? - Флаттершай замовкає.

Я примружуюся на багряно-золоте зображення, що пропливає перед нами. Це зовсім не Діскорд, насправді, він навіть не справжній. Схоже на голограму...

- Сансет Шиммер? - Твайлайт робить крок вперед і махає копитом крізь голограму жовто-червоного поні. Зображення Сансет мерехтить, коли Твайлайт проводить копитом по ньому. - Що це, якийсь запис? Я його запустила?

Пінкі підскакує до голограми Сансет Шиммер і схвильовано цокає копитами. - О, я бачила фільм про них. "Допоможи мені, Сансет Шиммер. Ти наша єдина надія!"'

Сансет Шиммер не звертає уваги ні на неї, ні на нас, і починає говорити, не дивлячись нікуди. - Агов? Твайлайт? Я можу лише припустити, що це ти отримуєш це повідомлення. Якщо ти це чуєш, то чутки правдиві, і тебе та твоїх союзників заслали на Землю. Це справді жахлива, жахлива новина, і мені шкода, що мене не було поруч, щоб захистити тебе і Селестію, коли Діскорд напав. Я повинна була бути там, разом, можливо, ми могли б... - Голограма зупиняється, щоб проковтнути клубок у горлі. - Ні, немає часу шкодувати про такі речі. Слухай, Твайлайт, я повернулася в Еквестрію, як тільки відчула, що щось не так, але, як ти знаєш, цей портал відкривається лише кожні 30 місяців. Коли я дісталася до Еквестрії, було вже надто пізно. Діскорд, схоже, взяв під повний контроль більшу частину землі.

Вона робить паузу і дивиться на щось через плече. - У мене... у мене не так багато часу. Діскорд зможе відчути мою магію, і він зрозуміє, що я просто таємниче з'явилася нізвідки. Він прийде розслідувати. І тому я залишаю це повідомлення. - Вона робить паузу і нервово облизує губи. - Слухай, Твайлайт, якщо ти чуєш це повідомлення, це жахливо, бо це означає, що він дістався до тебе... але це також означає, що у нас є шанс. Діскорд не знає про портал, що з'єднує наші світи, його магія ще давніша за нього, і вона трималася в таємниці незліченні тисячоліття. Думаю, він відправив вас туди, думаючи, що це квиток в один кінець, але це дзеркало зможе повернути вас усіх назад.

Я закочую очі на голограму. - Та ну, Шерлоку. Ми вже давно це зрозуміли. Хоча могли б скористатися твоєю порадою кілька тижнів тому.

Джек штовхає мене в ребра, щоб я замовкла, і ми знову зосереджуємося на записі Сансет, коли вона знову починає говорити. - Єдина проблема в тому, що Діскорд запитає, звідки я взялася. Я б побігла назад через портал, щоб сховатися на Землі, але вже занадто пізно, він знає, що я була тут, у цьому місці. Якщо я втечу, він знайде портал, і він потрапить під його контроль. Я, ну, я не збираюся тікати і дозволити цьому статися. Я вийду і дозволю йому схопити мене тут, в Еквестрії. Він, напевно, буде катувати мене, щоб отримати відповідь про те, звідки я прийшла... Але портал має залишатися таємницею. Це твій єдиний шлях назад. Я не можу дозволити йому знайти дзеркало, незважаючи на ціну. І є тільки одна річ, яку я можу зробити, щоб він його не знайшов...

Очі Твайлайт загоряються, і вона киває на запис. - Знищити його.

Не минає й миті, як запис Сансет наслідує її. - Я маю знищити дзеркало. Але не хвилюйся, портал не постраждає, він просто буде заблокований, оскільки цей вихід зламаний. Ти зможеш легко полагодити його зі свого боку, коли прийде час. Просто приклади свій ріг до кам'яної статуї і сфокусуй свій розум на іншому великому дзеркалі в Еквестрії. Неважливо, яке дзеркало, будь-яке дзеркало в Еквестрії підійде, якщо воно достатньо велике. Просто переконайся, що у тебе є його чітке зображення в голові, а потім торкнися рогом цього каменю. Твоя магія повинна спрямувати портал до нового дзеркала, і портал причепиться до нього та відновить фізичний зв'язок між нашими світами. Це буде схоже на магніт, що прилипає до сталевої пластини, все, що тобі потрібно зробити, це підвести його ближче.

Сансет киває нікому конкретно. - Сподіваюся, ти отримаєш це скоро і прибудеш до того, як Діскорд зміцнить свою владу. Багато поні все ще намагаються чинити опір, твій приїзд дійсно змінить ситуацію. Просто пам'ятай, коли ти прибудеш, ти повиненна...- Позаду Сансет почувся раптовий гуркіт, і вона здригнулася від шуму. - Дідько! Його поплічники нагорі, у мене немає часу. Я повинна зламати цей кінець! Я молюся, щоб ти якось отримала це повідомлення, Твайлайт. Ми всі розраховуємо на тебе! - На зображенні Сансет видно, як загоряється її ріг і лунає тріск. Через півсекунди зображення і аура заклинання різко зникають.

Ми вшістьох стоїмо там кілька секунд, і я прочищаю горло. - Ну... це було мило з її боку.

- Не дуже, - чітко сказала Твайлайт. - Ми облажалися.

Тим часом, Реріті голосно насміхається над Твайлайт. - Ну ж бо, Твайлайт, віддай їй шану! Вона буквально щойно віддала своє життя, щоб дати нам цей шанс! Діскорд, напевно, зробив з нею жахливі речі, бо вона вирішила сховати цей камінь, щоб ми його знайшли. Ми всі знаємо, що наша зустріч з Діскордом не буде легкою, але давайте. Будьмо вдячні за те, що нам дано.

Ей-Джей поплескала Твайлайт по спині. - Так! До того ж, ми тепер знаємо, як полагодити портал!

Твайлайт саркастично піднімає брови. - Невже?

- Чому ж, так, ми... - Ей-Джей затинається, - Ну, знаєш, "подумай про інше дзеркало" і доторкнися до рогу, про який нам щойно розповіла Сансет.

Твайлайт вказує копитом на статую. - Так, вірно, продовжуй. Зосередься на іншому дзеркалі в Еквестрії. Знаєш, на всіх тих дзеркалах в Еквестрії, про які ми ще пам'ятаємо...

Я вдарився копитом. - Ох... лайно. Ми не знаємо, як виглядають інші дзеркала. Сансет так і не зрозуміла, що нам стерли пам'ять.

Флаттершай б'є копитом по землі. - Вона також, здається, не усвідомлювала, що нам знадобиться двадцять п'ять років, щоб дістатися сюди, хоча, гадаю, це не має великого значення.

Твайлайт продовжує. - Цього не може бути, останній шматочок пазлу прямо тут, але ніхто з нас не має знань, щоб ним скористатися. Єдині дзеркала, які мені спадають на думку, - це дзеркала з мультфільму, але то були лише малюнки художників, нам потрібен точний спогад про справжнє дзеркало! Але у нас немає ніяких спогадів...

- Твайлайт. Стій. - Я піднімаю копито, посміхаючись, згадуючи групу, що йшла за нами на вулиці. - У нас все гаразд, цього разу доля нам справді посміхнулася.

- Тобто...?

Я посміхаюся. - За нами весь цей час стежили. - Я розвертаюся обличчям до темного входу в будівлю, потім прочищаю горло, перш ніж закричати. - СВІТТІ БЕЛЬ! СКУТАЛУ!

Мій голос відбивається від стін, і через кілька секунд ми чуємо тихий цокіт крихітних копит ШКМ, що виходять зі своєї схованки. Епплблум сором'язливо притискає вуха. - Ох, невже це було так очевидно?

Я закочую очі. - Навіть якби я не чула вас, по дорозі сюди, я наполовину припускала, що ви все одно були б тут. Я маю на увазі, що ШКМ не слідкує за нами і потрапляє в неприємності? Пф.

Світті нервово сміється. - То ти не сердишся?

Я махаю копитом. - Трохи, але забудь про це. Ти можеш бути нашим єдиним ключем до повернення. Ти ж казала мені, що маєш спогади зі свого старого життя в Еквестрії, ти випадково не пам’ятаєш жодного дзеркала в Понівілі, чи не так??

Твайлайт робить крок уперед. - Стривай, у неї є спогади про Еквестрію? Чому мені ніхто не сказав!? Це ж дивовижно!

Епплджек нервово облизує губи. - Слухай, Твайлайт, це складно. Давай не будемо про це зараз? Таймер порталу відраховує час.

- Так, так, вибач, я просто... вау. - Твайлайт похитала головою. - Гаразд, Епплджек має рацію, зараз не час це обговорювати. Давай зосередимося на чомусь одному. Ти можеш чітко пригадати якісь дзеркала?

Світті Белль повільно киває і дивиться на Реріті. - У моєї сестри було багато таких у бутіку Карусель. Найкраще, мабуть, те, що глибоко в підвалі. - Світті робить паузу, щоб кивнути самій собі. - Там був такий глибокий підвал, де Реріті зберігала старі сукні. На стіні, на самому дні, висіло величезне запилюжене старе дзеркало.

Ми всі обмінюємося поглядами, і Епплблум каже. - Думаєш, це спрацює?

Всі погляди падають на Твайлайт, і вона знизує плечима. - Ей, не питайте мене. Цього разу ви всі знаєте так само багато, як і я. Ми всі чули одне й те саме повідомлення від Сансет.

Світті робить кілька кроків ближче до статуї. - То, може, мені просто спробувати?

Твайлайт киває. - Звичайно, варто спробувати в будь-якому випадку.

Світті Белль киває, а потім піднімає очі на масивну статую коня. Вона повільно хитає головою. - Я завжди ненавиділа ці фільми про Дівчат Еквестріі ... - За мить вона заплющує очі і впирається копитом у мармурову основу.

- Зосередься, Світті Белль! - ШКМ починають вигукувати слова підбадьорення. - Ти зможеш!

Твайлайт втихомирює їх. - Дівчатка, тихо! Дайте їй подумати.

У кімнаті швидко настає гробова тиша, і ми всі спостерігаємо, затамувавши подих. Ріжок Світті починає світитися зеленим, і вона повільно підносить його до каменя. Через те, що здається вічністю, її ріг торкається основи статуї.

Мордочка конячки зосереджено шкрябає, а я тихо молюся. - Давай, кобилочко. - Не минає й миті, як я починаю відчувати, як волосся на моїй шиї стає колючим, а кімната наповнюється статичним електричним зарядом.

- Нннн, майже... вийшло... - Голос Світті слабшає.

Я роблю крок назад, відчуваючи, як від статуї випромінюються неприродні хвилі енергії. І раптом це сталося. Неясний спалах і раптовий тріск, який випромінюється назовні, збиваючи Світті Белль з копит і відкидаючи її подалі від основи статуї.

- Світті Белль! - Усі члени ШКМ підбігають до неї. - З тобою все гаразд?

Лежачи на спині, вона тихо кашляє, а потім переможно піднімає копито. - Вийшло... портал відкрито.

Всі погляди переводяться на статую, яка з цієї відстані виглядає так само, як і завжди. Ніхто з нас не наважується поворухнутися, а Твайлайт кусає себе за копито. - Це правда? Вона справді відкрита? Я боюся перевіряти...

- Чур я! - Пінкі радісно підстрибує до нього.

- Пінкі, зачекай! - кричить половина з нас в унісон. Пінкі підстрибує прямо до статуї, зупиняючись за кілька сантиметрів від мармурової основи. Вона дивиться на неї кілька секунд і нахиляє голову. Ми всі затамували подих, коли Пінкі піднімає копито...

- Буп! - Пінкі б'є по мармуру, але її копито проходить прямо крізь камінь, змушуючи його мерехтіти, як воду.

Джек знімає свого капелюха. - Мила Селестія... це спрацювало.

Я нервово ковтаю. - Ми зробили це, друзі, ми знайшли шлях додому.

- Це чудово, але... - Флаттершай ковтає. - Будь ласка, скажи мені, що я не єдина, хто зараз наляканий до нестями.

- Ти точно не одна, Флаттершай. - Джек повільно киває. - Ми всі знаємо, що чекає на нас по той бік порталу, і настав час з цим змиритися.

Реріті звужує очі. - Я не можу позбутися відчуття, що ми всі жахливо не готові битися з будь-ким, не кажучи вже про напівбога хаосу. У нас взагалі є хоч якийсь план, як з ним боротися?

- Ми будемо не самі. - Я повертаюся до смартфона, пристебнутого до ноги. - Час викликати кавалерію, у нас буде ціла армія, щойно я зателефоную на ферму.

- Зачекай. - Твайлайт робить крок вперед. - Я хочу спершу перевірити його. Швиденько увійти і вийти з порталу, щоб переконатися, що це не миттєва смертельна пастка. - Вона наближається до порталу.

- Це справді гарна ідея, Твайлайт? - Флаттершай кусає своє копито. - Сансет сказала, що Діскорд відчув її магічну присутність, коли вона прилетіла. Ти можеш попередити Діскорда, якщо раптово з'явишся, а потім так само раптово зникнеш. Хіба нам не потрібен елемент несподіванки і все таке?

Епплджек махає їй копитом. - Флаттершай має рацію, ти не можеш пройти через портал, поки не прийде час атакувати, Твайлайт.

- Що ж, ми повинні перевірити його один раз, перш ніж відправити через нього тисячу поні, - зітхає Твайлайт.

Я роблю крок уперед. - Я зголошуюся! Туди-сюди, швидка пригода! Я повернуся за одинадцять секунд.

Скуталу скиглить. - Що? Одинадцять секунд? Давай, Деш!

Я прикусила язика. - Хе-хе, тихіше, Скутсе, це серйозно. - Я озираюся на Твайлайт. - У мене немає рогу, тож я не повинна видавати магічний підпис або щось таке, що відчуває Діскорд. Гадаю, варто ризикнути й перевірити портал, так?

Твайлайт чухає копитом шию. - Так, мені це не подобається, але треба перевірити. Щасти тобі там, і повертайся якнайшвидше.

- Зрозуміла, сестричко. - Я знімаю свій смартфон і передаю його їй, а потім роблю крок ближче до порталу. Обережно перевіряю його одним копитом. - Гей, а хіба цей портал не перетворює істот на поні, коли вони потрапляють до Еквестрії? Чи не буде дуже погано, якщо поні увійде в нього з цього боку?

Твайлайт знизує плечима. - Гадки не маю. Не думаю, що це щось дасть, якщо чесно, ти вже поні, це не може перетворити тебе на когось, ким ти вже є.

- Гаразд... - Я ковтаю, нервово вдивляючись у мерехтливий портал.

- Злякалася, Деш? - Епплджек посміхається.

- Н-ні, просто чекаю кілька с-секунд, ось і все. - Мій тремтячий голос підводить мене.

- Давай, туди і назад, швидко, швидко! - Пінкі ляскає копитами. - Ти зможеш, Деші!

Я ковтаю і киваю. - Гаразд, поїхали, на рахунок три. Один...

- Вперед, Деш!

- Два...

- Обережно там!

- Три! - Я стрибаю вперед, гадаючи, що це буде останнє, що я зроблю живою.

- Хай щастить! - Голос Твайлайт спотворюється і розтягується позаду мене, коли я проходжу крізь портал. Я кричу, коли відчуваю, як портал хапає моє тіло, стискає і з силою крутить мене навколо себе. Я одразу втрачаю відчуття верху і низу, і відчуваю, як мене стискає отвір, який здається мені на десять розмірів замалим для мене. Посеред цього всього, перед моїми очами темніє.

~~~~~~

Еквестрія

Я кліпаю в темній, запиленій кімнаті. Я жива? Чи я була без свідомості? Я кашляю і встаю на копита, подумки перевіряючи, чи все на місці на моєму тілі. Озираюся на брудне дзеркало, з якого вийшла, і бачу своє звичайне відображення - Рейнбоу Деш, що дивиться на мене. Добре, портал мене зовсім не змінив, що, мабуть, має сенс. Я кручу головою, щоб зосередитися на своїй поточній місії, і швидко оглядаю запилену кімнату, в якій опинилася.

Я точно в якомусь підвалі чи погребі, і тут майже непроглядна темрява. Схоже, тут ніхто не ходив десятки років. Мені дуже хочеться піднятися сходами і зазирнути у вікно... але ні, я мушу повернутися на Землю прямо зараз. Кожна секунда тут може видати мою позицію. Я роблю глибокий вдих, з радістю смакуючи мій перший справжній смак кінського повітря після довгої відсутності. На смак воно... як старий підвал. Я розчаровано морщу ніс. Гаразд, час вийшов, повертаймося на Землю. Я підходжу до дзеркала і ще раз проскакую крізь портал.

~~~~~~

Земля

- Гм... Деш?

- Ух... - Я відчуваю холодну землю під собою. - Нагадай мені поставити цьому порталу поганий відгук на Google Maps, це як отримати удар в живіт щоразу, коли ти ним користуєшся. - Я струшую волосся з очей і моргаю, щоб прояснити зір.

- Чорт забирай, ти... - Твайлайт підходить до мене, її очі широкі, як обідні тарілки.

Я піднімаю брову. - У чому проблема? Я повернулася. Ти що, не очікувала, що я не повернуся, чи що? - Я сідаю, тремтячи. Чорт, тут стало дуже холодно.

Реріті підскакує до мене. - Деш, люба, ти...

- Я повернулася! - Я здіймаю обидва кулаки в повітря, стаючи на коліна. Відчуваю звичну вагу, що відскакує від грудей, і прохолодний вітерець на спині. - Зачекай...

Реріті закінчує своє речення, - ...ти людина.

Я опускаю погляд на своє довге каштанове волосся і дивлюся на руки. - Ох... бляха. Я повинна була це передбачити.

Твайлайт піднімає брови. - Схоже, що портал просто підлаштовує твоє тіло під місце призначення.

Я розтираю передпліччя руками, щоб зігрітися, усвідомлюючи, що я також повністю гола. Це має сенс, але я гадаю, що оголеність - це незначна деталь, яку забули показати у фільмі про те, що сталося з Твайлайт. - Що ж, лайно. Принаймні я розфарбована, як нормальна людина, а не обтягнута синьою шкірою, як у тому дурнуватому фільмі.

- Отже, це хороша новина, так? - Флаттершай озирається на інших, невпевнена в собі.

Я встаю і потягуюся, відкидаючи довге волосся з очей і намагаючись знову звикнути до того, що я двонога. - Звісно, Флаттершай. Це чудова новина, це означає, що коли все закінчиться, у нас буде можливість повернутися на Землю людьми.

Джек підскакує до передньої частини натовпу поні, щоб поглянути на мене. - Дякувати Богу за це, я мріяла про шанс перетворитися на хлопця і... - Джек завмирає, коли вона бачить моє тіло. - Та годі тобі... Трясця твоїй матері. Хіба він не міг просто повернути нас назад у наші початкові тіла? Хіба це було б занадто багато, щоб просити!?

Твайлайт вказує копитом на мене, розмовляючи з Джеком. - Ти дивишся на справжню людську версію Рейнбоу Деш; а як ти очікувала, що Деш буде виглядати? - Твайлайт м'яко посміхається мені. - Вибач, Деш, боюся, твоє справжнє людське тіло зникло назавжди. Але не хвилюйся, ти чудово виглядаєш у цьому. Багато людей вбили б, щоб мати таке тіло.

- Що ти маєш на увазі? - Я нахиляю голову. - Що змінилося з моєї первісної людської сутності? У мене все ще є крила чи щось подібне? - Я кружляю на місці, намагаючись зрозуміти, що відрізняється від мого старого тіла. Я почуваюся нормально, тобто я європеоїдна людина нормального зросту.

- Шкода, що у мене зараз немає камери, це безцінно. - Скуталу і ШКМ починають хіхікати.

- Ну ж бо, розкажи мені, що сталося? Що змінилося?

Твайлайт червоніє і дивиться в землю. - Ти... Ну, Деш, ти все ще жінка.

- Що...? - Я дивлюся вниз на свої оголені груди і бачу дві соковиті, пружні груди. Моєму мозку знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що зазвичай їх там не було, коли я була людиною. Я настільки звикла до своєї статі поні, що забула, що в людському житті я була чоловіком. - Ох... ох вау...

- Ого - це правильно. - Очі Пінкі широко розплющуються. - Чорт, гарні цицьки.

Я прикусила язика. - Пінкі, замовкни.

Вона висовує свій язик на мене. - Але я впевнена, що мої будуть більші, якщо я пройду туди і вийду назад.

Я відчуваю, що червонію. - Пінкі!

Світті Белль хіхікає. - Ну, технічно, якщо фанон правильний, то найбільші мали б бути в Епплджек. Чи то була Флаттершай?

Я ховаю обличчя в долоні, раптом дуже добре усвідомлюючи, наскільки повністю відкрите моє оголене тіло для всіх. - Ця дискусія відбувається не зараз.

Ей-Джей стогне. - Так, тож я просто скажу зараз, що я, мабуть, ніколи не повернуся через цей портал, якщо це означає, що я стану блондинкою з великими грудьми.

Реріті злегка хіхікає, а потім киває. - Це цілком зрозуміло, Ей-Джей, груди виглядають так безглуздо, що я не знаю, чия ідея була покласти їх туди на людей. - Вона махає копитом на мій виставлений товар. - Поглянь, як безглуздо вони на ній виглядають!

Я стогну. - Чи можемо ми просто поквапитися і покінчити з цією самогубною місією? - Я намагаюся краще прикритися, вже сумую за своєю поні, вкритою хутром.

Твайлайт посміхається. - Поки прибуде підкріплення, пройде кілька годин, тож краще влаштуйся зручніше у своєму тілі, панночко.

- Діскорде, просто вбий мене зараз... будь ласка.