П'ять Балів - Поділених на Чотири.

- Куди ти йдеш?

Я дивлюся вниз на кобилку, яка більш-менш слідує за мною відтоді, як приїхала сюди тиждень тому. - Привіт, Скуталу. Ми нікуди не йдемо... - Це, звісно, нахабна брехня. Ми з подругами знали, що портал Дівчат Еквестріі відкривається завтра вранці, і швидко вирішили, що з нашої вісімки гриваста шістка поїде сьогодні ввечері і перевірить портал. Шайнінг і Біг Мак залишаться тут, на фермі, щоб організувати сотні інших поні. Як тільки ми, гриваста шістка, переконаємося, що портал справжній і готовий до використання, ми дамо сигнал, і вся маса поні на фермі помчить до порталу і покине Землю до того, як влада встигне відреагувати на повідомлення про тисячу розумних поні, що біжать через Айову.

На жаль, щоб зберегти порядок, план повинен залишатися в таємниці, поки не настане час перевезти всіх цих поні. На папері це звучить чудово, але коли такі милі маленькі кобилки, як Скуталу, ставлять тобі запитання, це складніше, ніж здається. Зараз вона дивиться на мене своїми щенячими собачими очима. - Я нікому не скажу, присягаюся!

Я посміхаюся до Скуталу і нервово сміюся. - Скуталу, з якого дива ти вирішила, що ми їдемо? А ми... ми точно не їдемо! - Я знову нервово сміюся.

Кобилка закочує очі. - Можливо, я виглядаю так, ніби мені лише 10 років, але до того, як сталося це перетворення, я була людиною, такою ж дорослою, як і ти. Ну ж бо, Деш, не бреши мені. Крім того, я чула, як Біг Мак і Шайнінг обговорювали, що робити після того, як ви вшістьох підете сьогодні ввечері. - Скуттс почухує обличчя. - Тільки вони не казали, куди ви підете. Або чому...

Я дивлюся на кобилку і намагаюся протистояти її благальним очам. Чорт забирай, вона чарівна. Я гладжу її гриву. - Слухай, мала, ми намагаємося тримати це в таємниці...

- Але...? - Вона нахиляється вперед.

- Але ми з шістьма гривастими втечемо звідси сьогодні вночі. Як тільки стемніє, ми вшістьох вислизнемо звідси подалі від усіх. Ми підемо на північ, щоб...

- Ти кидаєш нас!? - верещить кобилка.

- Що? Ні, це не так! - Я намагаюся її заспокоїти. - Ми просто будемо діяти, як розвідники. Ми думаємо, що знаємо, де є портал назад до Еквестрії! Але проблема в тому, що він знаходиться посеред людського міста. Ми хочемо відправити туди лише нас шістьох, щоб перевірити, чи він працює. Як тільки ми розчистимо шлях, і це буде безпечно для вас, ми надішлемо повідомлення. Тоді всі ви, знаєте, додаткові поні можуть прийти за нами.

- Додаткові поні!? - Мила маленька кобилка вже не виглядає милою, а навпаки, виглядає досить розлюченою. - Що, це все, що ми для вас? Просто зайвий багаж, за яким треба доглядати?

Я відступаю на крок назад. - Облиш, Скутсе, ти ж знаєш, що я не це мала на увазі. Ми просто не можемо увійти в людське місто з тисячею поні на буксирі, ти маєш це розуміти...

- О, я чудово розумію. - Скуталу витирає сльозу з обличчя. - "Залиш усе дивовижній Рейнбоу Деш та її дивовижним друзям". Решта з нас тут лише для того, щоб заважати, чи не так? Найкраще, якщо ми всі просто будемо стояти тут, нічого не робити і просто будемо "дуже вдячні" за те, що ти зробила всю важку роботу за нас. Боронь Боже, щоб хтось інший тут не забрав у вас увагу.

- Скуталу, я...

- Знаєш що? Не знаю, навіщо я взагалі тебе шукала. - Вона насупилася і розвернулася, щоб піти. - Ти навіть не справжня Рейнбоу Деш. Ти просто зарозуміла, пихата людина, яка носить її шкіру. Справжня Деш зрозуміла б, що таке друзі.

Я намагаюся покликати її, але слова не виходять. Все, що я могла зробити, це дивитися, як вона йде, і роздумувати про те, як глибоко її слова зачепили мене. Можливо, вона має рацію...

Через мить позаду мене з'являються повільні, важкі кроки копит. - Що ж, вона сприйняла це добре.

Я витираю очі хусткою. - Ха, так, діти в наші дні, я права? - Я обертаюся і дарую Шайнінг Армору фальшиву посмішку. - До речі, вибач, що порушила безпеку операції, це більше не повториться.

- Забудь про це. - Шайнінг робить крок уперед і впирається копитом у моє плече. - З тобою все гаразд, Деш? Справді?

Я скидаю свій емоційний фасад і дивлюся на свої копита. - Знаєш, я ніколи не просила цієї ролі. І це не означає, що я хочу все кинути. Невже люди справді думають, що я з нетерпінням чекаю на те, щоб сьогодні вночі виїхати і попрямувати до порталу? - Мої очі знову починають сльозитися. - Мені й без того важко, щоб мої друзі думали, що я навмисно їх покидаю.

- Агов... - Шайнінг тулиться до моєї шиї і обіймає мене по-конячому. - Це нелегко для кожного з нас, але цей друг знає, що ти робиш правильні речі.

Я обіймаю його у відповідь. - Дякую, Шайнінг. Ти впевнений, що Скуталу не права? Може, нам варто триматися разом, як група. Це, безумовно, був би "поні-спосіб" вирішення проблем.

Шайнінг розриває обійми і посміхається. - "Поні-шлях" не ідеальний, подивись, що сталося з Еквестрією, коли всі пішли за ним. Іноді трохи людського здорового глузду і стратегії - це кращий спосіб ведення справ, особливо коли ти проти небезпечного ворога.

Я зітхаю і дивлюся на свої копита. - Але ж ми поні. Хіба ми не повинні робити все по-їхньому?

Він грайливо штовхає мене в плече. - Але ми ще й люди, не забувай про це. Трохи поні, трохи люди. Я думаю, що баланс між ними буде ключовим у перемозі над Діскордом, коли ми дістанемося до Еквестрії.

Я примушую себе засміятися. - Ну, знаєш, це тільки якщо він чекає на нас там, і якщо нам дійсно доведеться битися з ним. Може, він уже давно пішов, і за порталом немає нічого, крім друзів і зелених пасовиськ.

Посмішка Шайнінг зникає. - Деш, ми обоє знаємо, що ця подорож може закінчитися лише одним способом.

Я урочисто киваю. - Так, я так і думала, що ти це скажеш.

- Тож давай зробимо так, щоб це сталося, йди охороняй зону порталу для нас і надішли повідомлення, як тільки все буде чисто.

- Ти впевнений, що не можеш піти з нами? - Я потираю копитом об землю. Я полюбила Шайнінга. Мені не дуже хочеться залишати його на фермі.

Він киває. - Ми це вже обговорювали, Деш. Ми з Біг Маком залишимося тут і охоронятимемо ферму. Як тільки ви шестеро дасте знати, ми допоможемо перенести всіх до порталу до того, як він закриється. І крім того... - Він робить паузу, щоб розкуйовдити мою гриву, - Я знаю, що певний райдужний пегас буде у вашій команді. Вона справжня задирака, немає нічого, з чим би вона не впоралася.

Я зашарілася. - Дякую, Шайнінг. Піклуйся про всіх поні, а ми дамо тобі знати, як тільки зможемо, коли шлях буде відкрито.

- А коли ви, друзі, збираєтеся вирушати?

Я дивлюся на смартфон, прив'язаний до моєї передньої ноги. - Через чотири години. Тоді стемніє, і це буде за шість годин до того, як портал відкриється.

- А після цього портал працюватиме ще три дні. - Шайнінг бурмоче собі під ніс. - Гаразд, я краще піду попрощаюся з Реріті і переконаюся, що вона зібралася.

- Звучить непогано, піду подрімаю перед виходом. - Я роблю крок вперед і дарую йому один швидкий поцілунок. - О, і Шайнінг... дякую.

Нашу приватну мить перериває цокіт копит поні, що наближається. Я озираюся і бачу молодого пегаса, що риссю наближається до нас, якого я не впізнаю. Очі поні загоряються від хвилювання, коли він наближається. - Боже мій, Рейнбоу Деш! Ми можемо поговорити? Ти мені так сподобалася в шоу!

Я зітхаю і повертаюся обличчям до пегаса, але перш ніж встигаю відкрити рота, щоб заговорити, Шайнінг піднімає копито і обриває мене. - Привіт, на жаль, Деш щойно збиралася піти на такий необхідний відпочинок. Але я був би більш ніж радий відповісти на будь-які твої запитання.

Я схиляю голову до голови Шайнінга і тихо дякую. - Це справді було необов'язково...

Він посміхається і відштовхує мене. - Дурниці, у тебе попереду довга ніч. Йди спати, а далі я візьму все на себе.

~~~~~~~

З точки зору - Шайнінг Армора.

Рейнбоу Деш ще раз тиснеться до моєї щоки, перш ніж розвернутися і полетіти, щоб відпочити перед своєю великою ніччю. Я озираюся на поні. - Мене звуть Шайнінг Армор, чим можу бути корисним?

Пегас починає довго розповідати історію свого життя, і я зітхаю, намагаючись повернутися до ферми, а оповідач все ще йде за мною і розмовляє. Хоча я не проти поспілкуватися з цим поні і послухати його історію, у мене був певний часовий ліміт. Мені дуже потрібно знайти Реріті серед сотень поні на цій фермі. До її від'їзду залишилося лише кілька годин, і я хочу попрощатися з нею так, як може попрощатися лише жеребець...

- Шайнінг Армор, сюди!

- Реріті? - Я обертаюся на поклик і бачу свою дівчинку, яка притулилася до вхідних дверей фермерського будинку і спокусливо посміхається до мене. Моє серце злегка калатає, коли я бачу, як вона дивиться на мене коханими очима, очевидно, вона в такому ж настрої, як і я. Схоже, ми сьогодні рано їмо десерт!

- Ох... - Пегас, з яким я був, дивиться на Реріті, а потім на мене. Здається, він зрозумів натяк. - Я не вчасно? Я можу зайти пізніше.

Я посміхаюся до пегаса. - Як це люб'язно з твого боку! Ми ще зустрінемося пізніше. Зараз мені і моїй кобилі треба, гм, надолужити згаяне.

Пегас хіхікає і повертається до поля, а я підбігаю до своєї кобили і грайливо цілую її в морду. Вона якось дивно посміхається. - Ляжеш зі мною в ліжко? Коханець?

Я нетерпляче киваю і йду за нею в будинок. Трохи незвично, що вона так відверто говорить про своє збудження, але до біса, це наша остання ніч разом на фермі. Ми швидко піднімаємося нагору, і я магічним чином відчиняю двері до нашої спальні. За мить я хапаю кобилу за передні копита і кидаю її на ліжко. Я починаю цілувати її копита і посміхаюся до неї. - Я збираюся так тебе зачарувати, що ти все ще відчуватимеш мене завтра вночі, коли будеш за сотні миль звідси.

Реріті лише посміхається і розкидає ноги, лежачи на спині. Я пірнаю до її рота і дарую їй глибокий поцілунок, як закуску до того, що буде далі. Вона залишається напрочуд спокійною, коли я відчуваю смак її рота. Що ж, подивимось, наскільки вона буде спокійною, коли я почну головну подію. Я дивлюся вниз на свій таз і посміхаюся своєму ерегованому члену. Час для...

БЛАМ! Моя шерсть стає дибки від шоку, коли двері спальні відчиняються.

- Що в гриві Селестиї? - Я озираюся на двері і бачу, що в дверях стоїть Крізаліс з виразом жаху на обличчі. А поруч з нею стоїть не менш перелякана Реріті.

Зачекайте... що?

- НІ, ПОГАНИЙ ПЕРЕМІННИК! - Крисаліс верещить і заскакує в кімнату, хапаючи кобилу на ліжку за допомогою своєї магії. Я дивлюся вниз на того, на кого збирався сісти, і бачу, як він по-овечому посміхається до мене, світячись зеленим світлом. За мить він перетворюється на випадкового чорного перемінника.

Крізаліс стягує його з ліжка і витріщається на нього, а я стою, охоплений сумішшю жаху і шоку. Я невиразно помічаю, як перемінник насупилася на свою королеву, та пробурмотіла. - Ох, це був просто жарт. Я не збиралася дозволити йому зробити щось насправді. Я не збиралася дозволити йому щось зробити.

Кризаліс вишкірює на неї зуби. - Дігіт! Ти не дуже допомагаєш нашій справі! - Вона повертається до Реріті і зітхає. - Мені дуже шкода, вона трохи жартівниця і, мабуть, хотіла пожартувати над Шайнінгом за його ставлення до нас. Але це навряд чи було доречно, і я дуже перепрошую за нього! Ви повинні зрозуміти, що я ніколи б не потурала таким діям своїх родичів.

Я відчуваю, як сіпаються мої брови і рот, як моя кипляча лють і повна розгубленість змагаються між собою за позиції в моєму мозку. Справжня Реріті оглядає мене з ніг до голови і повільно повертається до Кризаліс. - Кріс, тобі, мабуть, краще піти, поки він не зірвався...

Я бачу, як Реріті виводить її за двері, вибачаючись перед Кризаліс і дякуючи їй за те, що вона помітила, що тут щось відбувається, перш ніж сталося щось погане. Після того, як двері зачинилися і королева мінявців опинилася на вулиці, Реріті обернулася до мене і похитала головою. - То що, ледве врятувався, любий?

- Я... ліжко з поні-комахою... поцілунок... I... - Мої копита тремтять.

- О, Боже, здається, ти зламав собі мозок. - Вона посміхається у своїй милій манері і притискається до мене на ліжку, цілуючи в мордочку. - Це був просто жарт, любий. Давай я відволічу тебе від цього...

- Але... але... перемінник був... - Я сиджу, все ще тремтячи від люті та шоку, а поцілунки Реріті повільно спускаються вниз по моїй шиї. Вона штовхає мене назад на ліжко і цілує все нижче і нижче. Врешті-решт вона досягає своєї мети, і я відчуваю, як її мокра мордочка торкається мого жеребця. Ну, добре, це один із способів зняти стрес...

~~~~~~

Я дивлюся на годинник, коли Реріті і я, накульгуючи, спускаємося сходами. - Три години!? Як ми протрималися три години? Це ж якийсь рекорд для пари!

Реріті червоніє. - Ну, технічно, це тривало лише дві години. Потім ми обидва пішли в душ...

- Що привело нас до наступних 45 хвилин веселощів. Я знаю, люба, я там був. - Я оговтався і поцілував свою кобилу. - Але все одно, три години поспіль. Це має щось значити. Б'юся об заклад, що ніхто на цій фермі не протримався так довго!

Реріті закочує очі. - Любий, чому все повинно бути для рекорду? Хіба ми не можемо робити це просто тому, що кохаємо одне одного?

Я цілую її мордочку ззовні, коли ми йдемо на кухню. - Це просто річ, яку хлопці люблять робити, люба.

Вона грайливо відштовхує мене, хіхікаючи. - О, не розповідай мені про "те, що роблять хлопці". Я нагадаю тобі, що більшу частину свого життя я провела...

- Перепрошую, Шайнінг Армор? Тут до тебе прийшли.

Ми з Реріті дивимося на якогось безіменного земного поні. Я махаю йому копитом. - Гаразд, гаразд, я буду за хвилину. - Я повертаюся до Реріті й цілую її в губи. - Отже, про що ми говорили?

Озивається другий, більш знайомий голос. - Ем, Шайнінг? Тобі справді варто вийти назовні, як пропонує цей хлопець.

Я обертаюся. - Деш? Я думав, ти спиш.

Вона киває. - Так, я спала, до п'ятнадцяти хвилин тому. Потім у нас з'явилася нова відвідувачка, і вона та, з ким тобі справді треба поговорити. - Деш незручно переносить свою вагу на копита.

Я піднімаю брову: що за поні може бути настільки важливим? Я ще раз швидко цілую Реріті, а потім підходжу до Деш. - Хто там? Це ж не Селестія знову, чи не так? Чи, може, Луна? - Деш веде мене вниз по коридору, коли ми залишаємо Реріті у вітальні. Мені трохи хочеться, щоб Реріті пішла зі мною, але, сподіваюся, ця зустріч з ким би вона не була, не займе багато часу.

Рейнбоу знову заговорила. - Ну, відвідувачка королівської крові, але це не Луна і не Селестія. Вона трохи більш, ну, особиста, ніж вони.

Я зупиняюся на середині кроку, Деш щойно сказала, що вона з королівської родини? Я дізнаюся про це за секунду, коли Деш відчиняє бічні двері, і з тієї кімнати лунає голос, м'який, як шовк. - Шайнінг? Шайнінг Армор! - Моє серце завмирає, і я дивлюся на власника голосу. Я знаю, хто це, ще до того, як мої очі зареєструють її рожеве хутро.

- Принцеса Кейденс...

Деш і ще кілька поні, що оточують нас, завмирають, спостерігаючи за нами і чекаючи, коли напруга спаде. Ні для кого на фермі не секрет, що ми з Реріті романтично пов'язані. Єдине питання, яке турбує всіх, і мене також, - що означає присутність Кейденс у цьому всьому.

Вона оглядає мене з ніг до голови і злегка червоніє. - Ти, вау, справжня знахідка. Не можу повірити, що колишня я змогла зловити тебе.

- Х-ха, т-так... - Я заїкаюся, відчуваючи, як червонію. Не знаю, кого Кейденс думає, що обманює. Вона до біса розкішна. Порівняно з нею, інші кобили в окрузі можуть бути просто тваринами на фермі. Я маю на увазі, що Реріті та кілька інших поні мають певну привабливість, але ця алікорн у своїй власній довбаній лізі. Її тонка талія і вигнуті боки, здається, навіть не підкоряються законам фізики, вона виглядає як фізичне втілення чистої жіночої, кінської краси.

Вона втирає витончене копитце в килим. - Так, це якесь божевілля, так?

Я заходжу до кімнати і розтираю шию. - Так... можна і так сказати.

Деш робить крок вперед і запитує очевидне. - То ви все ще чоловік і дружина, чи як? А як же ваша дитина?

Я роблю покерне обличчя і поглядаю на Кейденс, у якої такий самий вираз. Вона нервово кусає губу. - Так, це те, про що я прийшла запитати Шайнінг. Це було так давно, розумієш? Чесно кажучи, я нічого не пам'ятаю про все це. Я сподівався, що ти знаєш, у чому справа.

- Так, про це... - Я здригнулася і повернулася до подруги. - Деш, ти не проти залишити нас наодинці? Думаю, нам потрібен час, щоб все обговорити.

- Звісно. - Вона киває і вискакує з кімнати, потім повертається, щоб зачинити за собою двері.

Я простягаю копито. - О, і Деш?

- Хм?

Я показую на годинник. - Для вас, друзі, вже майже нульова година. Щасти вам там.

Деш коротко киває мені. - Далі я сама.

~~~~~~

З точки зору - Рейнбоу Деш.

Я киваю Шайнінг і виходжу в коридор. Щойно я виходжу в коридор, я помічаю Реріті, яка терпляче чекає в холі, поки її жеребець закінчить розмову з відвідувачем. Вираз її обличчя дає зрозуміти, що вона точно з'ясувала, з ким він там. Га, я зовсім не заздрю її становищу. Особливо зважаючи на те, що сьогодні ввечері їй доведеться покинути ферму разом з нами. Вона залишає ферму, знаючи, що залишає Шайнінга наодинці з Кейденс.

Я прикусила губу. - Е-е, Реріті?

Вона дивиться на годинник. - Я знаю, нам треба йти.

Я хитаю головою. - Ні, ми можемо почекати кілька хвилин, поки Шайнінг і Кейденс вирішать свої розбіжності. Ти повинна поцілувати його на ніч, перш ніж ми підемо.

Вона м'яко посміхається. - Дякую, Деш, зустрінемося в котеджі, як тільки все закінчиться.

- Не поспішай, - заспокійливо обіймаю її, - і не хвилюйся, я знаю, що він любить тебе більше, ніж того алікорна. Вона для нього лише спогад зі сну, а ти - та, кого він кохає останні п'ять років. Ти навіть змінила вид і стать, а він все одно кохає тебе. Кейденс навіть не можете мріяти про таке міцне кохання, як це.

Вона червоніє, але нічого не каже, а я пробираюся коридором і виходжу в темряву надвір. Вже майже північ, на щастя, більшість поні в цей час або сплять, або знаходяться в приміщенні. Ми зможемо вислизнути звідси непоміченими.

Приємно те, що ми вже майже все спакували для подорожі. Все наше спорядження чекає на нас у котеджі Флаттершай на краю ферми. Нам просто потрібно зустрітися, переодягнутися і вирушити. Я біжу до котеджу риссю, дивлячись на годинник, і лаюся, коли розумію, що вже запізнююся. Через хвилювання через Кейденс я втратила лик часу. Що ж, принаймні, я не буду останньою, Реріті знадобиться кілька хвилин. Сподіваюся, інші чотири кобили не дуже засмутяться через наше запізнення.

Я відчиняю двері котеджу, цілком очікуючи побачити чотирьох нетерплячих кобил. Натомість бачу порожню кімнату з усім нашим спорядженням, яке все ще чекає на столі. Збентежена, я ще раз дивлюся на годинник. Ми мали виїхати 10 хвилин тому, де ж усі, в біса, поділися? Я повертаюся на вулицю і озираюся, щоб побачити, чи немає їх десь поблизу. Все ще нікого не бачачи, я стрибаю в повітря і починаю повітряний пошук.

~~~~~~

- Епплджек! Ось ти де! - Я приземляюся біля стайні і бачу, як Епплджек ніжно погладжує одного з багатьох диких коней на фермі. Зараз коні - не більше, ніж реліквії. Тварини, що залишилися ще до того, як всі ці поні-трансформації вразили нас. Але, реліквії минулої епохи чи ні, Ей-Джей все ще годує їх і доглядає за ними щодня.

Я підхожу ближче і чую, як Ей Джей розмовляє з конем, ніжно погладжуючи його по гриві. - ...Ти зможеш бути сильним заради мене, Пранкер? Я можу не повернутися ще дуже, дуже довго, але я знаю, що з тобою та іншими кобилами все буде гаразд. - Ей-Джей зупиняється і витирає очі хусткою. - Ти дуже допомогла нам, коли ми з братом були людьми, знаєш? А тепер, коли ми поні, ми розуміємо, як це, мабуть, було, коли вас використовували для такої роботи. Нам обом дуже шкода, що ми так тяжко працювали на тобі. Але я їду зараз, а він їде завтра... і я не знаю, коли ми повернемося, і чи повернемося взагалі.

Я підбігаю риссю до Епплджек і сідаю навпочіпки. Вона піднімає дуже важливу тему, з якою я ще не до кінця змирилася. Я маю на увазі, якщо припустити, що портал спрацює, ми не просто покинемо ферму на деякий час. Ми покинемо всю планету і попрямуємо до Еквестрії. Якщо припустити, що ми туди потрапимо, є лише два варіанти, як усе це закінчиться. Діскорд або переможе нас, і про нас більше ніколи не почують. Або ми переможемо Діскорда, і портал зачиниться за нами. Ми залишимося в країні поні, країні, якій наші тіла справді належать. Але незалежно від того, як закінчиться ця подорож, не схоже, що ми повернемося на цю ферму найближчим часом.

Джек треться мордою об морду дикого коня. - Я ніколи не забуду, як ти нам допомогла, Пранкер, і мені шкода, що мене не буде поруч з тобою, коли ти постарієш. - Ей Джей робить паузу, і дикий кінь ласкаво тиснеться до її шиї.

Я тихо прочищаю горло. - Джек, мені неприємно це казати, але нам треба їхати...

- Так, так, я знаю. - Вона знову витирає очі хусткою, потім востаннє гладить коня по гриві. - Ми залишимо записку на фермі Джонсонів. Це мила літня пара, яка живе за кілька миль звідси. Коли ми всі підемо, Джонсони прийдуть і заберуть вас на свою ферму. У них гарне пасовище, найзеленіші поля, які тільки можна собі уявити... - Кінь тихо ірже і переносить свою вагу. Джек сопе і востаннє поплескує коня. - Прощавай, дівчинко...

Я даю їй ще одну мить, перш ніж обережно кладу копито на її плече. - Нікому з нас нелегко розлучатися, Ей-Джей.

Вона знову витирає очі насухо і киває мені. - Я знаю, знаю. Це просто дрібниці, які змушують тебе хвилюватися, чи не так? - Вона кидає останній погляд на свого улюбленого коня, перш ніж розвертається, щоб піти зі мною. - Просто, ну, я була там, коли цей кінь народився. Мені тоді було лише десять чи близько того років. Я годувала її цукром і розчісувала гриву кожного дня, коли вона була кобилкою.

Я сором'язливо посміхаюся до подруги. - Можеш годувати мене цукром і розчісувати гриву кожного дня, якщо хочеш.

Вона грайливо б'є мене по плечу. - Та замовкни, ти ж знаєш, що я маю на увазі. Цей кінь - це моє дитинство.

- Я знаю, я просто граюся. До речі, це було твоє останнє прощання? Ходімо до котеджу, сподіваюся, решта вже там.

Вона киває. - Так, я готова їхати. Настільки, наскільки я коли-небудь буду готовою залишити все позаду.

Я зітхаю. - Джекі, можливо, ми робимо неправильні речі. Це неправильно, залишати все, що ми коли-небудь любили.

Вона стискає губи. - Деш, я остання, хто хотів би покинути дім, повір мені. Але ми всі знаємо, що це єдиний вибір, який у нас є на даний момент. Якщо ми залишимося тут, ми в повній дупі. Їжі не вистачить надовго, а люди рано чи пізно нас знайдуть. Ми обидва знаємо, що йти до порталу - це єдиний вихід.

Ми підходимо ближче до котеджу, і я киваю. - Так, просто, я не знаю. Я починаю сумніватися, чи варто нам залишати останні шматочки нашого людського життя позаду. Ти ж знаєш, як мені подобається бути Рейнбоу Деш, але фізично залишати всю Землю позаду, назавжди?

Джек зціпила зуби. - Щойно нам повернули к'юті марки і відростили гриви та хвости, це було неминуче. Поні просто не вписуються в цей світ. Все, на що ми можемо зараз сподіватися, це на те, що Еквестрія все ще буде поруч з нами.

Флаттершай підскакує до нас ззаду. - Та годі вам, дівчатка, не будьте такими. Це ще не остаточний кінець, ви ж знаєте.

Я піднімаю брови. - Флаттершай? Як довго ти за нами стежиш?

Вона знизує плечима. - О, недовго, я щойно повернулася. Ходила попрощатися з деякими поні, яких зустріла за останні кілька днів.

Я б'ю копитом. - Флаттершай, це мала бути таємна місія.

- Не хвилюйся, усім, з ким я відкрито говорила про це, я сказала, що це секретна місія, як ти і сказала. - Вона невинно посміхається.

Ей Джей хитає головою. - Гаразд. Так чи інакше, що ти мала на увазі під "це не кінець"? Ми, в буквальному сенсі, прагнемо залишити світ позаду.

Вона підходить до нас. - Але ж ми не йдемо назавжди. Якщо ми дійдемо до Еквестрії і владнаємо справу з Діскордом, то портал не зачиниться за нами назавжди. Ми все одно зможемо користуватися ним, щоб відвідувати Землю кожні тридцять місяців, чи не так?

Ми з Ей-Джей перезирнулися, і я промовила, - Сподіваюся, що так. Але давай зосередимося на чомусь одному. Перш ніж ми зможемо навіть думати про повернення через два роки, нам потрібно зробити з десяток речей.

- Досить вірно. - Ей-Джей спльовує вбік, коли ми підходимо до котеджу. - Ну що, ми готові йти?

Я відчиняю двері котеджу і бачу Твайлайт, яка самотньо сидить за столом і дивиться на нас. - О, ось ви де, дівчатка, я вже подумала, що ви поїхали без мене, бо я запізнилася.

Флаттершай хитає головою. - О ні, ні, ні, ні, ми б ніколи не пішли без тебе, Твайлайт.

- Ми б ніколи не поїхали без тебе, - жартую я. - Ти єдина, хто знає, де знаходиться портал.

Ей-Джей закочує на мене очі. - Дуже смішно. Але де Реріті і Пінкі? У нас тут ніби як міжпросторовий ліміт часу...

- Я тут, Ей Джей, - лунає дзвінкий голос Пінкі прямо перед нами.

Я піднімаю голову і бачу, що Пінкі, з незрозумілих причин, сидить поруч з Твайлайт. Я прикушую язика, і так само інші кобили навіть не поцікавилися, звідки вона взялася. - Гаразд... тож ми просто чекаємо на Реріті. Вона не повинна довго чекати.

Ей-Джей жестом показує на Твайлайт. - Чому ти не поспішала сюди? Не те, щоб я заперечувала, нам все одно треба дочекатися Реріті, але мені просто цікаво. Знаєш, ти не з тих поні, які запізнюються на події.

Твайлайт почухала обличчя. - Я натрапила на когось нового на фермі. Це було... незручно.

Я піднімаю брови, вона зустріла Кейденс? - Як все пройшло?

Твайлайт потирає шию. - Ну, я перекусила перед тим, як піти, повернула за ріг і натрапила на... Спайка.

- ЩО!? - розгублено запитуємо ми вчотирьох, а Пінкі для більшого ефекту додає ще й дубль з плювком.

Вона хіхікає. - Так, я була так само шокована, як і ви, друзі. Я просто витріщилася на нього і намагалася усвідомити той факт, що на кухні охолоджується двоногий дракон.

Флаттершай нахиляється вперед. - Ви взагалі розмовляли?

- Ну, так. - Твайлайт киває. - Він був більшим, ніж у серіалі, він був приблизно такого ж зросту, як і людина. Тож я подумала: "Гей, Спайку... ти досить високий".

Я здивувалася. - Це один із способів возз'єднатися з другом через 25 років.

Вона продовжує. - Він був такий же незграбний, як і я. Він розповів, де був і як сюди потрапив. Здається, у нього все досить добре, зважаючи на все.

Ей-Джей плескає її по спині. - Приємно чути, що ви знову зустрілися. Коли все це закінчиться, ти зможеш повернути йому роботу.

- Ха-ха, так, щодо цього. - Твайлайт кашляє у копито. - Оскільки я не знала, про що з ним говорити, я подумала, що, можливо, він хоче, щоб я дала йому якісь секретарські завдання. Як у старі часи, розумієш? Тож я запитала його: "Слухай, не хочеш підшивати мої нотатки чи щось таке?".

Я моргнула. - Ти справді щойно запитала давно втраченого друга, чи не міг би він попрацювати для тебе?

Твайлайт знову розтирає шию. - Так, і все пройшло приблизно так, як ти й очікувала. Він трохи розлютився і пустився в тираду про те, що "я думав, що я для тебе більше, ніж просто асистент!" і так далі.

Пінкі хіхікає. - О, Спайк, завжди жартівник.

Ей-Джей зітхає. - Ви двоє принаймні розійшлися на хороших умовах?

Твайлайт киває. - Звичайно, але саме тому я і затрималася. Я мала вибачитися, а потім поговорити з ним про деякі речі. Він хороший хлопець, я з нетерпінням чекаю на зустріч з ним, коли все це закінчиться.

- Коли що закінчиться? - Реріті з'являється у дверях, трохи захекана.

- Фантастика, ми всі тут! - Я поплескала її по спині, потім нахилилася і прошепотіла, - з Шайнінгом все гаразд?

Вона коротко киває мені. - Так... так, ми всі тут. Ходімо?

- Так, ходімо. - Ей-Джей киває і починає передавати нам сідельні сумки, щоб ми всі вдягли їх. Щоправда, трохи тривожно, що на нас справжні сідельні сумки з її сараю, але байдуже, вони виконують свою роботу.

- Гаразд, дівчатка, залишилося лише одне питання. - Твайлайт розгортає на столі карту Айови. - Звідси сто миль до міста-порталу Дюбюк. Тож ми подорожуємо на конях, машині чи літаку?

Пінкі знизує плечима. - Сто миль? Поїдемо машиною, інші варіанти просто безглузді.

- У нас немає машини, Пінкі, і ми не можемо їхати копитами.

Вона посміхається. - Давай просто поїдемо автостопом!

Флаттершай хитає головою. - Не знаю, Пінкі, подорожувати автостопом як поні не зовсім безпечно. І навіть якщо водій буде добрим, нас помітять багато людей. Їздити містами та автострадами в машині, повній поні. Не думаю, що це життєздатно.

Твайлайт тре копитом підборіддя. - Можливо, Флаттершай має рацію, гадаю, пішки буде найкращим способом дістатися туди непомітно.

Реріті посміхається. - Я вважаю, що час має вирішальне значення, чи не так? - Вона тицяє копитом у піктограму аеропорту в нашому місті. - Літак або гелікоптер був би ідеальним варіантом. Ми могли б зафрахтувати щось і пролетіти 100 миль в найкоротші терміни.

Епплджек хитає головою. - Я так не думаю, Реріті, насправді буде досить важко знайти пілота для чартеру в такий час. І де ми візьмемо такі гроші? Має бути кращий спосіб дістатися туди.

Я вивчаю карту і нахиляю голову. - Джек...

Вона озирається на мене. - Що таке?

- Пам'ятаєш літо 2010 року?

Джек секунду дивиться на мене, потім переводить погляд на мапу і посміхається. - Це... може спрацювати.

Твайлайт встає між нами. - Літо 2010? Що може спрацювати?

Я сміюся з такої простоти і проводжу копитом лінію на карті. - Твайлайт, звідси сто миль до Дюбюка, нашого цільового міста. Так сталося, що це місто лежить прямо на річці Міссісіпі.

- Міссісіпі протікає поруч з нашим містом, це не більше десятка миль від нашої ферми. - Джек закінчує за мене. - Ще влітку 2010 року ми з Деш брали напрокат річкові човни в одному місці неподалік звідси. Ми каталися на водних лижах вгору і вниз по річці. Човни ходять досить швидко, а Міссісіпі протікає якраз через Дюбюк...

Твайлайт посміхається. - Ми пливемо вгору по Міссісіпі під покровом темряви, і наш човен пришвартовується всього за кілька кварталів від порталу біля покинутої середньої школи. Це геніально! Швидко і непомітно!

Пінкі плескає копитами. - Я завжди хотіла покататися на човні!

Флаттершай і Реріті обмінюються поглядами. Перша говорить. - Ти впевнена, що зможеш керувати човном копитами? Та ще й посеред ночі, на темній річці?

Ей-Джей киває. - Гадаю, що впораюся, я постійно брала напрокат такі човни. Я знаю ці елементи керування, як свої п'ять пальців! Е-е, я маю на увазі, як свої копита...

Реріті робить лицекопита. - Фантастика, давайте просто проігноруємо цей відступ. Як ми взагалі плануємо орендувати човен опівночі? Хіба всі крамниці не зачинені?

- Зараз не лише північ, але й ми поні, - додає Флаттершай. - Ми що, просто зайдемо в пункт прокату?

Я махаю копитом. - Це не проблема. У місці, де ми з Джеком часто бували, є автоматичний касир. Ти просто проводиш кредиткою, а він видає набір ключів і починає виставляти рахунки погодинно.

Твайлайт насміхається. - Це страшенно безвідповідально з їхнього боку. Що, якби неповнолітній або хтось інший взяв напрокат човен без ліцензії?

Джек з посмішкою накидає на неї сідельні сумки. - Як ти думаєш, звідки ми з Деш знаємо про це місце? Тому що саме так ми робили, коли були дітьми.

- Ах, це були часи, Джек.

- Ви двоє нестерпні. - Реріті хитає головою на нас.

Я починаю застібати ремені. - То що скажеш, Джек. Нелегально взяти напрокат швидкісний катер і промчатись річкою, востаннє? Як в старі добрі часи?

- Заради старих добрих часів, Деші.