Розділ 14. Зникнення

Оля прокинулась від того, що її хтось трусив за плече.

— Віоло, ти чого?!

— Тихше, тихше… Я тебе хочу про дещо попросити. Вставай скоріше, поки сонце не зійшло.

— Чого тобі в таку рань?

— Я хочу всього лише одну фоточку біля того порталу. Ну будь ласка, Олю! Кого ще просити?

Дівчина знехотя злізла з ліжка. Розуміючи, що навряд чи все минеться "лише однією фоточкою", одягнулась потепліше.

Віолетта вже чекала її, потихеньку фарбуючи вії. Закінчивши усі приготування і взявши гітару — важливий елемент фотосесії — дівчата навшпиньках вислизнули з Багатодітної гостьової.

— А ти часом не хочеш спробувати відкрити той портал? — запідозрила Оля дорогою.

— Ой, думаєш, я вмію? — відповіла та питанням на питання, аж тут вони досягли Камінної зали, напівтемної і тихої, і розмова сама собою затихла.

Тепер почалося найскладніше: Оля допомогла Віолі вилізти на парапет, подала гітару, коли та добряче вчепилася рукою у стовп, поправила їй одяг.

Небо за спиною Віоли було вже зовсім світлим. Ось показався краєчок червоногарячого сонця… Гітаристка підняла свій інструмент, поклала пальці на струни. Сонце виднілося якраз за її рукою. Яке буде фото! "Музика змінює реальність"... Чи ні, краще "Я відкриваю двері в невідоме".

Оля примірила кадр. Безшумний "клац" — і копія Віоли з'явилася на екрані.

— Дивись, як кльо..! — затнулася Оля.

Віоли на балконі не було. Телефон випав із рук дівчини.

***

— Як зникла? — ще сонна панна Верба ніяк не розуміла Олю.

— Я зробила фото, потім дивлюсь — її немає. І внизу теж.

— Тоді вона, напевно, перемістилася до Руїн…

— Але ж Віола не хотіла! — скрикнула Оля. — Ми просто вийшли пофоткатися…

На шум розбірок до батьківської кімнати стали заходити інші підлітки. Когось новина шокувала, хтось потай заздрив її удачі. Але ще більший переполох підняв Паша, який, повернувшись із питанням до Стаса, здивувався, що того нема за спиною — а таке бувало рідко!

Усією компанією вони завалилися в хлоп'ячу спальню, щоб перевірити, де ж він дівся. Стасове ліжко було абияк застелене, а коло подушки лежала записка.

"Панно Верба, якщо ви це читаєте, значить, я зміг пройти через портал. Не хвилюйтесь через мене: я взяв із собою все, що потрібно, тому в лісі не пропаду. Щодо школи, то я попрошу, щоб учитель принца написав мені пояснення.

Передайте Паші та всім нашим, щоб не скучали, а шукали спосіб теж сюди потрапити. Це було б класно.

Хай не сердяться, що я пішов сам: мені дуже хочеться це спробувати, а якби не вдалося, не хотілося б, щоб хтось дізнався. Ще раз кажу, що чекаю на вас.

Стас"

— Мене мама приб'є, — якось по-дитячому простогнала молода вчителька.

— Таж мають бути грамоти від короля, — спробувала заспокоїти її Франка.

— Та звісно, але все одно — хіба добре, що школа втратила аж двох учнів із Гордого світу?

***

Біля порталу все було, як і півгодини тому: пусто, тихо, валяється розбитий телефон. Вони обдивилися стовпи уважніше. Паша помітив, що у круглому ящичку зверху щось біліє, потягнувся і дістав дві грамоти. Всі згрупувалися навколо нього, намагаючись прочитати.

Це були два абсолютно однакові листки, жовтуваті й цупкі (як і більшість в Ялмезі), списані прямими чорними літерами. Грамоти,  видані на імена Хроленка Станіслава та Сиренко Віолетти, Сподвижників королевича Лева та учнів майстра Дигера. Начебто все нормально, але чому зникла Віола, яка цього не планувала? Чи планувала?

— О-о, що ви тут роздивляєтесь? Невже хтось вже встиг пройти крізь портал? — почули вони голос пана Граба. Він ще звечора обіцяв зайти і розповісти програму на день.

Після пояснень придворний зацікавився грамотами та написом на них. Спробував відколупнути фарби чи навіть змочити послиненим пальцем, але марно: букви залишилися тими же.

— Схоже, воно надруковано на лазерному принтері! — почала розгадувати і Оля. — Це такий  пристрій, який припалює фарбу...

— Ой, яка різниця! — перервала їх вчителька. — Головне те, що діти зникли!

— Та чого ви так хвилюєтесь, панно! Я якраз від короля, який  передав повідомлення: все в порядку, ритуал почався, за два тижні діти будуть у місті. А вас запрошують на екскурсію!

 

***

І ось вони на найвищій вежі замку. Звичайно, на самий верх нікого не повели — нічого товктись під ногами у дозорних — але навіть із п'ятого поверху чудово видно всі околиці.  Далеко зліва сріблилась річка, прямо виднівся Медгород, обперезаний передмістями. Десь там на півдні, за містом, ліс, а в лісі озеро, а над озером руїни, куди пішли їх друзі…

— Яка краса, — тихо зітхнула Франка, притримуючи розвіяне волосся, — до чого ж жаль, що не можна звідси взяти і полетіти...

Вероніка стривожено глянула на неї. Подруга і раніше мріяла про польоти, але ж не на краю балкона!

— Скажіть, а яка висота цієї вежі? —  тим часом спитала Оля у їх провідника. Вона зі своїми друзями-хлопцями любила залазити в різні будівлі та міряти їх висоту (і там з ними і познайомилася вдруге).

— Це найвища точка королівства, 77 саженей. Вище нього — хіба лише якась гора в Соснових висотах, — із гордістю мовив пан Граб.

— Ого! — мовив Паша Олі, — скільки це — сажень?

— Не пам'ятаю я. Жаль, що Стаса немає, він би знав, — зітхнула подруга.

— Ха, Стас… Сто проц, він на таку висоту в своїх Руїнах не залізе, — віджартувався Паша, щоб приховати тривогу. На що той дурний Хроленко підписався?..

— Значить, сам винуватий. Треба записати, у нас такого рекорду не було ще, потім похвастаємся, — Оля зробила помітку в записничку, який носила з собою.

Невисока Вероніка звично топталася за спинами інших, які з захватом роздивлялися околиці. Вона не любила висоту, ці розмови про намагання залізти повище тривожили її. Ще місяць тому їй було б все одно — ну, різні люди бувають. А зараз стало якось соромно за себе. Ось вони всі, ясно, змогли б пройти той портал на балконі, хоча й не намагаються… А вона що? Так і пропустить цей шанс, хоча для них із Левком все тільки почалося… Треба якось навчитися не боятися висоти, якщо вже хочеться стати хоча б Сподвижницею королевича.

— Дайте і мені подивитися, — вдавано спокійним голосом попросила дівчина і пробралася до краю.

Кинувши лише один погляд униз, Вероніка почула, що перед очами темніє, починають танцювати миготливі квадрати, а голоси зливаються в гул. Клята висота…

***

Франка не знала, як би розважитись. Вона сиділа в кімнаті сама: всі інші на екскурсії, бідолашечка Вероніка спить собі, а їй що робити? Гуляти замком... Можна ж заблукати, а як подружці щось знадобиться? Вона ж спеціально не тільки провела її до кімнати, а й залишилась, щоб попіклуватись. На щастя, Вероніка тільки на хвильку втратила свідомість, і хоча й налякала всіх, вимагала не присутності лікаря,  а просто сну. Франка ж залишилася тільки через своє бажання... і от тепер маєш!

Дівчина пройшлася кімнатою, зазирнула в Батьківську спальню, а потім у хлопчачу. Чекайте, а що це у Стаса під подушкою, книга? Яке щастя, вона врятована від самоти!

Це виявився посібник із силознавства. Франка пригадала, що хлопець дуже цікавився Силами, навіть щось брав у бібліотеці. Але — читати перед сном підручник?

Дівчина погортала книжку, подивилася зміст. Різновиди Сил, їх місце в серед творінь, взаємодія з людьми, список дарів, роль в історії… І ця пафосна медоземська класифікація. Теж мені, Сили Світла! А чому немає Сил Темряви?

Франка пошукала місце, де Стас зупинився. У книжці була закладка: згорнута в кілька разів роль Гаспара. «Та від мети не хочу...» — виднілися слова його монологу. Закладена була друга глава, про суть Сил та їх місце серед творінь. Про їх спільноту та тих, хто виходив з неї. Загалом це був доволі нуднувато написаний текст підручника, але що ще робити?..

Погортавши його трохи, змучена тривогою і раннім підйомом Франка і не помітила, як заснула.

Через деякий час прокинулася Вероніка. Подивилась на втомлену подругу. Будити не хочеться, валятись у ліжку теж. Доганяти екскурсію не вийде... Дівчина взяла ковдру, пристроїлася на широкому підвіконні. З нього добре видно той клятий балкон з порталом, крізь який вона нізащо не насмілиться пройти.

Два стовпи схожі здалеку на літеру Л (і плювати, що насправді це Я-портал). Вероніка стала водити пальчиком по запотілому склу, несвідомо пишучи букви й шепочучи слова:

Л-

Лев-

Левко-

королевич-

-ич, яка ця Віолка! Вибила собі місце Сподвижниці! А я мені що?

Коли Франка прокинеться, вона не знайде своєї подружки, лише королівська грамота лежатиме на підвіконні.

***

Всі, хто був на екскурсії, знову завернули до Я-портала. Панна Верба вирішила перевірити, чи не пішов хтось іще (може, все ж діти придворних?) на випробування до Руїн. Там їх і зустріла сама не своя від тривоги Франка з грамотою для Вероніки.

— Нічого не розумію, — мовив пан Граб, — наскільки мені відомо, всі грамоти мають бути зверху, у ящику.

— Так вона і не підходила до цих гаспидських порталів! Лежала в ліжку, спала вона! Як ви це поясните? — надривалася Франка, яка ніби власну дитину втратила.

Молода вчителька побіліла, пан Граб задумливо крутив ґудзик.

— Ось що, — мовив нарешті придворний, — ми з панною вихователькою сходимо до короля. Може, майстер Дигер йому вже написав про позапланових гостей. Більше ми зробити не зможемо.

Дорослі пішли. Оля заспокоювала Франку, брат Вероніки Марко напружено щось обдумував.

— А хто дасть гарантію, що вона не ходила сюди? — зненацька мовив Паша, і перебиваючи заперечення Франки, продовжив: — Тут не так далеко. Наші кімнати он там, їх навіть видно. А грамоту міг хтось занести...

— І не розбудив мене, га? — огризнулась Франка.

— А може бути так, що вона виконала всі умови для переміщення, не встаючи з ліжка? — продовжила міркування Оля. — Давайте згадаємо: треба було придумати новий спосіб відкриття порталу, не боятися його пройти та мати сильне бажання це зробити. Чому б їй це не виконати? Може, не потрібно торкатися порталу, щоб його відкрити — достатньо, я не знаю, віршика про нього скласти, чи що?

— Все може бути… Але навіщо їй те випробування? — заговорив Марко. — Це ж не для дівчат, а для юнаків, щоб там не казали. Тим більше їй це було б на шкоду, я знаю, — прямо після хвороби ночувати в лісі!

— Ну так там королевич, — зронила Франка, — вони ніби подобалися одне одному, поки ми не дізналися, хто він. Але чому вона мені не сказала! Навіть не призналася, що знову про нього думає!

— Це зараз не так важливо, — суворо мовив Марко, — гадаю, мені слід піти за нею. Що б там не творилося, я допоможу і їй, і Віолі, яка теж незрозуміло як там опинилася, а потім ми прийдемо додому — тут же недалеко.

Вона завмерла з відкритим ротом, а потім знов заголосила:

— Ні, Марку, послухай! Це небезпечно!

— Знаю, — відповів той, чомусь перевіряючи кишені. Дістав один зі своїх ножів, дав Паші зі словами: «Може, і вам знадобиться». Той від цього якось знітився: все посерйознішало на очах. Оля теж захвилювалася: невже хтось пройде у портал прямо зараз?

А Франка одна за всіх репетувала:

— Марку Марич! Ти зовсім з глузду з'їхав! Очевидно же, що тут якась страшна таємниця! Хто знає, яка сила допомагає пану Дигеру? А якщо пройти крізь портал — це все одно що продати душу до пекла? Ми маємо рятувати їх, а не йти в ту саму пастку. Підготувати план, знайти їх в лісі…

— А якщо шукати буде нікого?! — врешті не стримався хлопець, та потім стишив голос. — Все так, Франю. І цим займешся ти. А я піду зараз.

— Ну скажіть йому, що він йолоп! — востаннє крикнула Франка, коли Марко пішов до порталу. Та Оля і Паша мовчали, не знаючи, хто ж тут правий.

— І як вас відкрити, трикляті кошачі воро... — хлопець із силою штовхнув стовп. Ящик зверху захитався, і звідти, повільно кружляючи, випала ще одна грамота. Літери на ній іще трохи тліли. Марко ж зник, навіть не встигнувши закінчити слово. Невже гнів так само відчиняє ці двері, отак просто?..

***

Тихо було на возі. Панна Верба вже розповіла про візит до короля, передала його слова: "майстер Дигер — достойна людина, до того ж він обіцяв писати кожного дня". Звісно, вони чекали до пізнього вечора і бачили цей лист — такий спокійний та привітний, про щасливий день у лісі, де кожен знайшов собі роль у свиті королевича.  Однак лист не розвіяв їх сумніви, а, навпаки, тільки посилив. Хоча хтозна, може дівчата і справді хотіли потрапити на ритуал?

Діти вже обговорили сотні варіантів, які пояснювали поведінку їх друзів, і тепер нудилися. Паша потихеньку, поки вихователька заснула, вирізав щось на возі Марковим ножем. Франка читала Стасів підручник, намагаючись знайти якісь підозрілі відомості щодо Сил. В Олиному записничку була заповнена не одна сторінка (збоку здавалося, що Важливими Думками, але насправді — просто завитками), однак було видно, що вона так цієї справи не залишить.

До Медгороду поверталася лише половина молоді.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.