Зміст
  • Пролог. Феї чи фейки?
  • Частина перша. Перпендикулярний світ. Розділ перший. Обмін учнями
  • Розділ другий. "Клуб мандрівників між світами"
  • Розділ третій. Команда в штабі
  • Розділ четвертий. Земля — Ялмез
  • Розділ п'ятий. Новий рік у новому місті
  • Розділ шостий. На шляху до Сил
  • Розділ сьомий. У театралці
  • Розділ восьмий. Гість, що шукає Гостей
  • Розділ дев'ятий. Де тонко, там і рветься
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (до антракту)
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (після антракту)
  • Частина ІІ. Із замку в замок. Розділ 11. Бал при дворі
  • Розділ 12. Коридори і таємниці
  • Розділ 13. Крок у невідоме
  • Розділ 14. Зникнення
  • Розділ 15. Королівство серед руїн
  • Розділ 16. Іржа
  • Розділ 17. Іскри летять
  • Розділ 18. Різні лики вогняні
  • Розділ 19. Чи сон це?
  • Розділ 20. Пісня сирени
  • Розділ 21. Сирена у небезпеці
  • Розділ 22. Совість у червоному
  • Розділ 23. Голоси, що літають навколо
  • Розділ 24. Кожен хоче побути лицарем
  • Розділ 25. Сонце і Земля
  • Розділ 26. Вогонь і вода
  • Розділ 27. Крапки над і
  • Розділ 22. Совість у червоному

    Вероніка нарешті втомилась від бігу і присіла під деревом. Усе було марно: до ранку їй з лісу не вибратися... та й потім не факт, що пощастить. Хай там як, доведеться ночувати тут. Утікачка постелила на траву плащ (як добре, що він доволі цупкий!), і сіла, притулившись до стовбура. Кілька годин подрімати, може, вийде... 

    На межі між сном і явою почула тихий голос — знайомий, дівчачий: 

    — Ну що, рада, що втекла? 

    Дівчина здригнулася і кинула погляд назад — у темряві вгадувалася невисока фігурка.

    — Віоло?! — вигукнула Ніка, здавалося, на весь світ. — Як ти мене знайшла?

    — Ти так ломилася крізь ліс, що це було неважко. 

    Запанувала  тяжка мовчанка. Та й що на таке скажеш? Втікачка хотіла б, щоб її знайшли, але ж не Віола! 

    — Щось сталося? Чи навіщо ти мене шукала?.. — врешті спитала Вероніка. 

    — Та от цікаво, чи не соромно тобі, — зронила та. 

    «Що?..» Гнів і сором наповнили по вінця — та зрештою вигоріли, бо від правди не втечеш. Хотіла сказати «вибач», але ніяк не могла видавити з себе. 

    — Щось я не бачу, щоб тобі було соромно! — засміявся голос Віоли. 

    Вероніку ніби блискавка вдарила: це точно однокласниця?! Та, хай яка противна, так би себе не поводила. Хто ж тоді...

    — А ти... хто взагалі? — обернулась ще раз, але за спиною нікого не було. 

    — Я? Твоя совість!  — почулося вже з другого боку. — Ти позбавила подругу голосу — тепер мучся, чуючи його!

    Хто тут?! У Вероніки потемніло в очах, кров запульсувала у скронях. Їй навіть здалося, що дерева і місяць забарвилися червоним полиском. Багряне сяйво ніби рвалося зсередини всіх предметів навколо, а жар палив обличчя, як не ховай його у мокрі долоні. 

    Що відбувається?! Може, вона просто перенервувала і втомилась? Їй мариться? Треба розвіятися, скоріш у дорогу, втекти звідси! 

    Але  ні світло, ні голос не зникали, хоча нікого поряд не було. І це лякало просто до втрати дару мови.

    — Ти дивуєшся, чому навколо все червоне... Думала, Совість ходить у білому? Так ти вибрала костюми на спектакль, правда? — вколола невидимка згадкою. — Та знай: нечиста Совість завжди у червоному, навіть якщо кров не пролилася. Боляче ж усе одно було! А ти ідеш собі, ніби не при чому, ніби тобі все одно на свою помилку. 

    Вероніка пришвидшила крок, відчайдушно затикаючи вуха, але марно — голос чувся так само.

    — Ніби тобі плювати! Так і запишемо — раба Божа Вероніка не розкаюється. А значить, навіки залишиться такою — безсердечною отруйницею, яка думає тільки про себе. 

    — Ні... — прошепотіла Ніка, яка ще більше злякалась від «раби Божої» — значить, це не демон із нею розмовляє, він би так не сказав! — Мені страшенно шкода, і я зроблю все, щоб виправитися! 

    — Ха, я бачу, як ти готова виправитися! Ти навіть не могла попросити вибачення! Так і будеш мовчати і вічно втікати, я ж знаю...

    Тихий жах затоплював все навкруги. Совість, чи хто б то не був, — права. Вона дійсно вчинила гріх, але нічого зробити з цим не можна. У неї справді не стане сміливості сказати про це ні Віолі, ні Левку, через якого все почалося...

     І, ніби пекельна карусель, перед очима крутилося: пісня біля вогнища, заздрість... руки, чашка, холодна вода... кашель і питання королевича... І знову, і знову — вогнище, вода, жар, холод, вогнище, вода... Господи, як це зупинити?!

    Раптом у потойбічно-червоному лісі майнуло щось синє, свіже, ніби небо перед світанком. Вероніка підняла очі, відволіклася від нав’язливих (нав’язаних?) думок. А синє створіння, що вилося стрічкою десь у вишині, виявилося пташкою. І прямо від неї почувся голос:

    — Залиш її! Ти не маєш права карати це дитя. Кожному досить власного сумління, чи не так, Яро?  

    — Боже... — прошепотіла Вероніка, налякана втретє за цю ніч: Совість, пташка, Яра! Але якщо від її від півсвідомого вигуку видиво не зникло, значить, думала вона, пташці можна вірити? 

    Не зник і голос. Навпаки — проявився сяючим обличчям жінки з розкуйовдженим волоссям.

    — Хіба я кажу щось неправдиве? — серйозно поцікавилась вона. 

    — Ти поводишся як злий дух! Це вони люблять навіювати людям муки сумління, які ведуть у відчай! А ти ж не хотіла бути такою, — мовила їй пташка, яка, певно, щось знала. — Хіба не ти казала, що не будеш живитися страхом, як інші Сили-Вигнанці? 

    Обличчя Яри здригнулося, на ньому проступив вираз невдоволення і сум’яття, та враз він змінився нахабством. 

    — Чого я раптом маю слухати тебе, якийсь Дар Сил? Я сама собі пані! І маю право розмовляти з людьми, тобі це відомо. Ось зараз цим і займуся! В Руїнах лишилося ще кілька діточок... 

    Вогняний вихор розвернувся і помчав назад, на галявині потемніло. Вероніка зітхнула з полегшенням — але відразу ж схопилась за голову:

    — Вона ж до наших полетіла!   

    І, оскільки допомоги чекати було більше не від кого, закричала у темряву:

    — Пташко, ти ще тут? Можеш її зупинити?

    — Спробую! — відповів жіночий голос. — Я не сильніша за Силу, але щось та можу. А ти лети звідси... тобто біжи... у напрямку світла. Там хатинка відлюдника, мого друга і господаря. Яра в ній тебе не дістане. І чекай на своїх друзів!

    Прошурхотіли крила, промайнув темний силует, і дівчина залишилася одна. Роззирнулася.  І швидко пішла у напрямку рожевого, наче світанок, пломінця, що жеврів серед дерев. Що ж це там таке?.. Свічка, лампадка?

    За довгою дорогою вона зовсім заспокоїлась. Хай там як, а нарешті сталося щось добре. Цікаво, що ж це за пташка з голосом жінки? Може, той самий Дар Сил, який був у Надії, нареченої  Гаспара-крадія? Схоже на те... І що ж вона, живе весь цей час у цьому лісі, а люди і не знають?

    Скоро між чорно-сірих тонких дерев стала видна хатинка, з вікна якої і лилося рожеве світло. Значить, їй сюди?

    Вероніка обійшла будиночок навколо, знайшла двері — ті виявилися незамкненими. Було трохи страшно заходити у незнайомий дім, але що ж, в лісі ночувати? Глибоко зітхнувши, вона зайшла у темні сіни. З-під одних дверей виднілася рожева смужка світла, яке її дуже цікавило, але і лякало. Вероніка туди тільки зазирнула: велика кімната була захаращена речами, впізнати які було складно через незвичне освітлення. А на підвіконні ледь рухалась, розливаючи потоки рожевого, пурпурового, світло-червоного сяйва, велика квітка у горщику. Вона здавалась живою — більше, ніж звичайна квітка. І це трохи лякало: невідомо, що ж вона приховує?

    Незважаючи на те, що таємниця виявилася такою прекрасною, Ніка прикрила двері і наосліп знайшла вхід у іншу кімнату — на кухню. Тут несподіванок не було, та  роздивитися все було складно у місячному світлі. Стіл, піч, лавки... У кутку стояла канапа, на якій дівчина і задрімала, укрившись своїм плащем. Та перш ніж поринути у сон, вона встигла подумати: «А скоро ж сюди прийдуть наші... і як ми порозуміємося? Чи зможу тепер сказати "вибач"?»

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Магда Май
    30.10.2023 21:16
    До частини "Розділ 22. Совість у червоному"
    Спойлер!
    Аж хвилювалася за Вероніку. З докорами сумління легко переборщити, а тут ще й ліс, темінь і самотність. Гарно показаний епізод, кінець інтригує.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше