Зміст
  • Пролог. Феї чи фейки?
  • Частина перша. Перпендикулярний світ. Розділ перший. Обмін учнями
  • Розділ другий. "Клуб мандрівників між світами"
  • Розділ третій. Команда в штабі
  • Розділ четвертий. Земля — Ялмез
  • Розділ п'ятий. Новий рік у новому місті
  • Розділ шостий. На шляху до Сил
  • Розділ сьомий. У театралці
  • Розділ восьмий. Гість, що шукає Гостей
  • Розділ дев'ятий. Де тонко, там і рветься
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (до антракту)
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (після антракту)
  • Частина ІІ. Із замку в замок. Розділ 11. Бал при дворі
  • Розділ 12. Коридори і таємниці
  • Розділ 13. Крок у невідоме
  • Розділ 14. Зникнення
  • Розділ 15. Королівство серед руїн
  • Розділ 16. Іржа
  • Розділ 17. Іскри летять
  • Розділ 18. Різні лики вогняні
  • Розділ 19. Чи сон це?
  • Розділ 20. Пісня сирени
  • Розділ 21. Сирена у небезпеці
  • Розділ 22. Совість у червоному
  • Розділ 23. Голоси, що літають навколо
  • Розділ 24. Кожен хоче побути лицарем
  • Розділ 25. Сонце і Земля
  • Розділ 21. Сирена у небезпеці

    — Дівчата! Там на озері таке! — крикнув Левко, тільки добігши до вежі. — Добре, що вас там не було. Я вже не знаю, що і думати. Тут, здається, з’явилася сирена!

    Тиша у відповідь.

    Вони зазирнули у спальню — так і є, нікого! Три спальники лежать рівно, один зіжмаканий.

    — Може, вони просто вийшли і зараз повернуться? Ну, в туалет перед сном, — відповів Марко на незадане питання.

    Чекаючи дівчат, хлопці встигли переодягтись в запасний одяг, який Левко без зволікань взяв серед речей майстра Дигера — бо свою одіж він роздав ще на початку дівчатам. До речі, де ж вони? Ще почекати? Кілька хвилин пішло на те, щоб підвернути довгі штанини і рукава. Минула друга хвилина, третя. Нема!

    Намагаючись не нервувати, Левко і Марко обійшли вежу, до болю в очах вдивляючись у тіні й плями місячного світла. Це не рукави светра Віоли? Ні, дві гілки деревця. Чи це не сірий плащ Вероніки? Ні, просто камінь так освітлений... І, наче комариця уночі, носилася поряд думка — а що, як Ніка зникла ще раніше, просто вони не надали цьому значення? І, якщо досі не вернулася, то заблукала серйозно... А вони весь вечір дурнею займались, а потім ледь не побились, від своїх переживань... які ніяк не допоможуть!

    — До Хру в нору! — вилаявся Марко. — Так не годиться! Де ж вони могли дітися?!

    — У мене таке враження, наче сирена вже і тут побувала, — мовив Левко.

    — От не кажи так!

    — Ми маємо перевірити всі варіанти! Гайда на озеро.

    — Давай спочатку розбудимо майстра Дигера. Може, він розбереться?..

    — І то правда, — погодився Левко, не розуміючи, що підсвідомо відтягує похід у страшне місце.

    Хлопці зайшли на другий поверх, де спали вчитель і учень.

    — Пане Дигере, вставайте, в нас біда! — шарпнув силознавця за плече Марко, і враз його ніби легко вдарило струмом. — Дівчата загубились!

    — А ще на озері з’явилася сирена! Нам потрібна ваша допомога. Я сам не впораюся, — говорив Левко, але марно.

    Ні вчитель, ні Стас не просиналися, скільки б хлопці їх не кликали. Спокійні бліді обличчя здавалися насмішкою.

    — Що ж його робити? — зло і розгублено казав Марко, коли вони спускалися.

    — Погукаємо дівчат тут, а як не вийде — підкрадемося до альтанки. Тільки б сирена знову не заспівала!

    — Треба якось її перехитрити. Вуха заткнути, чи що...

    — Ні, це не допоможе. Пам’ятаєш, вона ж впливає прямо на мозок. Тоді краще зайняти його якоюсь одною думкою — щоб нічого зовнішнього не пробилося.

    Марко подивився на королевича скептично:

    — Думаєш, спрацює?

    — Хоча б спробуємо... — зітхнув той. — Треба співати або читати вірші.

    — Чи повторювати таблицю множення, — знову підколов Марко, а потім згадав, що він служить у церкві паламарем. — А якщо серйозно, то краще молитися.

    І от вони вже підкрадаються до альтанки, прикриваючи плащами ліхтарі. Дійшли кущів, за якими був освітлений пустир, і скам’яніли з подиву: на грязі виднілися сліди маленьких ніг. Тут явно були дівчата!

    ***

    ...Віола бігла, аж поки не опам’яталась на лісовій галявині, яку бачила вперше. Злякано позирнула назад — але там нікого не було, лише спокійно сяяла місячна доріжка на плесі.

    Точно! Озеро! Треба повернутися, поки не загубилася. Обережно, через два кроки оглядаючись, Віола стала пробиратися назад. І раптом завмерла: зненацька почулись голоси Левка і Марка. Хлопці гучно перегукувались, не на жарт перелякавшись через якусь сирену, яка десь поблизу співала. Що за дурня, подумалося їй. Та тут же жар опалив її лице: здається, вони мали на увазі її! Побачать — будуть попереджати, а вона ж не посміє признатись, що це все через неї! Чогось миттю злякавшись такої дурної ситуації, Віола затаїлась за деревом, не виходячи, але спостерігаючи. Через кілька хвилин показались хлопці, які тихенько підійшли, аж раптом застигли, пильно роздивляючись сліди.

    — Це ж... Сирена схопила когось із дівчат! — жахнувся Левко. — Певне, Ніку — в неї така маленька ніжка...

    — Значить, вона таки втекла! — вигукнув Марко. — І попалася. І все через кого?!

    Несвідомо його рука лягла на нещодавню знахідку за поясом.

    — Заспокойся! Я тут ні до чого! — нахмурився королевич.

    Від його виправдань Марко прямо налився гнівом:

    — Теж мені, ні до чого!

    Віола побачила, як він тягне з-за пояса іржавий меч. Що робити?!.. Вона вміє лише одне! І, не особливо думаючи, заспівала перше-ліпше, що прийшло в голову на тему примирення: «I trying, I trying to sleep, but I can`t, but I can`t, when you all have guns, for hands…»

    “Яро, допоможи їм перешкодити... Хай тільки не повбивають одне одного!”

    Хлопці від пісні здригнулись і одночасно повернули голови в її сторону.

    — Нам не можна вбивати, — сказав Левко якимось дерев'яним голосом. — Відійди.

    — Не можна вбивати... — погодився Марко, але раптом затрусив головою, намагаючись повернути контроль над собою. — Але ж побитися можна?

    Віола не витримала такої логіки й засміялась — і цього виявилось достатньо, щоб пісня перервалася і перестала діяти.

    — Я знаю! Сирена там! Чуєш?— гукнув королевич уже своїм голосом. — За нею!

    І Марко, який уже вихопив меч, войовниче змахнув їм і побіг першим прямо на неї!

    Такого вона точно не очікувала. «Ну, Яро! Оце так допомогла!» — подумала дівчина і (що ж поробиш) припустилася кудись у напрямку замку. Там вона точно зможе сховатися.

    ***

    Віола добігла до першої ж будівлі Руїн і могла передихнути. Це була вежа, з якої починалась галерея, якою вони колись вперше підійшли до води.

    Вона забігла на другий поверх і присіла коло вікна, шибки з якого вилетіли, певно, ще двісті років тому. Сидіти у чорній тіні було страшно, визирати у вікно — теж: десь там носилися хлопці, яких бачити не хотілося зовсім. Серце стукотіло як навіжене, в ньому перемішалося все: і страх, і гнів, і розчарування. Чому знову все вийшло не так?..

    Дівчина хотіла б перебирати в умі варіанти, що сталося. Та що вона могла знати про магічні пісні? У цьому вона довіряла Ярі... А може, марно? Може, все, що казали медоземці про неї — правда? Вона — Сила-Вигнанниця, яка хоче харчуватися емоціями людей. Тому-то вона й береться сповняти мрії! А як їх виконати — не знає.

    «Я всього-то хотіла романтичної історії, а вона все це повернула по-своєму! Що ця брехунка зробила мені доброго?.. Мама вчила, що всього треба добиватися самій — певно, так і є. Ну що ж, даю їй останній шанс!» — подумала Віола, набравшись сміливості (чи навіть нахабства).

    — Яро, — покликала горе-співачка, — ти не знаєш, чого не подіяла моя пісня?..

    «Подіяла», — почула миттєвий відклик. Почекала хвилинку пояснень, та їх не було. Що ця Сила собі думає?! Чи знову зайнята? Так не піде!

    — Як же подіяла? Мене ледь не вбили за неї!

    «Ну чого ти кричиш? Сама винна, не треба було тоді сміятися. Ми як домовлялись: ти співаєш, я вкладаю в голос потрібні емоції. Якщо спів перервався, чим мені діяти?»

    — А перша? Тоді, в альтанці! Я всього лиш хотіла, щоб на мене дивилися із захватом — а не щоб ганялися по всьому лісу, обізвавши сиреною. Здається, ти зробила щось не те!

    — Тобі мій дар не подобається?! — раптом пролунало вголос, аж виляски пішли.

    Віола зойкнула.

    — Подобається, — відповіла, навіть не задумавшись. І зрозуміла, що збрехала: не так вона цей дар уявляла! — Але... Ти казала, що виконуєш мрії! Чому ж ти робиш це так.. неточно?

    — Мрії — моя пожива, — відповіла Сила. — Як хочу, так і виконую.

    Повітря завібрувало, червоні відблиски затанцювали на стінах.

    — Якщо не вмієш, то і не берись! — відказала дівчина. — Мені твій дар не допоміг. І я думаю, краще я буду спілкуватися з хлопцями сама, аніж ставати для них страховиськом!

    — Ха-ха, це ти називаєш страховиськом? — засміялась Яра, враз проявившись у вигляді обличчя з вогненним волоссям. — Невинний спів на галявині... Я можу зробити так, щоб вони з жаху відверталися, ніби побачили стару бабу всю в виразках! Чи навіть щоб дивилися, як на пусте місце! Але... — її голос пом’якшився. — Навіщо мені це?

    Світло враз приглушилося і засяяло рівно, а Яра продовжувала тоном зраненої ідеалістки:

    — Я прагла дружби з людьми, і від своєї мрії не відмовлюся ні за що. Хай навіть вони свої мрії зрадять і зневáжать мій дар. Чи, може, ти все ж не така? Ти цінуєш красу, маєш тонку душу, а я можу допомогти тобі показати це всьому світові! Хіба ти цього не прагнеш?... — останні слова розсипались, ніби пахучі пелюстки. Обличчя Яри стало прекрасним і невинним, волосся розгладилося...

    Та Віола вже не довіряла колишній «подрузі». Ага, щоб весь світ признав у ній сирену?

    — Я буду сповняти свої мрії сама, — задерши носа, мовила вона.

    — Ну як хочеш, мила моя, — ніби й не було того спалаху, мовила Сила. — тільки знай: ми все одно пов’язані. Всі, хто пройшов крізь портал, дали мені доступ до тієї емоції, яка його відкрила. Я хотіла вам віддячити, дати більше можливостей... Та якщо ти не хочеш користуватися моїм чарівним голосом... — вона питально подивилась на співачку, яка затято покрутила головою, а тоді зітхнула і промурмотіла: — то я буду користуватися твоїм. Так, як мені хочеться.

    Віола застигла з відкритим ротом, ніби справді втратила мову. Користуватися її голосом? Це в голові не вкладалося. Яра вселиться в неї?! «Ой, чому ж я не послухалась Левка!»

    — Мені нема чого в тебе вселятися, дурна дівчинко, — засміялася Яра жахливо-мелодійним сміхом, в якому вгадувався власний голос Віоли, — я ж не злий дух. Я могутня Сила, і мені зовсім не потрібно тіло тринадцятирічної школярки з прищами і виведеним ластовинням. Нащо мені воно, ха. Мене цікавить увага (як і тебе) — і я візьму собі те, чого тобі хотілося, та не дісталося! А ти поки полежи тут, щоб не заважала у моєму маленькому спектаклі.

    Віола відчула дикий жар, який накрив її всю, ніби плащ, залишивши вільною лише голову. Сотні сяйливих червоних ниточок налетіли на неї і скували всі рухи, так що вона заклякла на підлозі, лиш могла панічно роззиратися.

    — Бачиш, яка я добра: не дам тобі ні замерзнути, ні задихнутися під моєю ковдрою. Тим більше, що голова тобі зараз ніяк не допоможе... Ну лежи, і подумай над своєю поведінкою! — з цими словами вигнанниця махнула вогненним волоссям і вилетіла в вікно.

    А Віола лежала, страждаючи на горло, знову німа — як риба, як старе кіно, як та дівчина з п’єси, яку ставили ще недавно і водночас так давно. Як там її, Надія? Вона б її добре зрозуміла...

    Ех, якби тільки хтось міг би допомогти! Може, хлопці знайдуть її — та, напевно, нескоро. А за довгу ніч у пусту вежу може навідатися будь-хто — хоч павук, хоч пацюк. Чи навіть вовк. Певно, світло його відлякає... авжеж, авжеж, так хочеться в це вірити, та не віриться...

    Надіє, надіє, чи ти існуєш?

    ______________________________________________

    * Guns for Hands — пісня Twenty One Pilots з альбому Vessel. Рядок, який співає Віола, перекладається так: «Намагаюсь, намагаюсь заснути, та не можу, не можу, коли у вас всіх замість рук зброя (вогнепальна)».

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.