Розділ п'ятий. Новий рік у новому місті

Перше вересня у Медових Землях — не тільки початок навчання, а й Новий рік: свято різнокольорових вогників, взаємних пригощань та гулянь на всю ніч. Тому сьогодні (останній день літа, перший день у Медгороді) четверо друзів зустрілися на ярмарку.

Прийомні батьки у першу чергу повели мандрівників між світами сюди — познайомити з містом, придбати святковий одяг медоземної моди та самим купити все для свята. Оля вибрала симпатичну сукенку в червоно-жовту клітинку, Віолетта — довге бузкове плаття зі шнурівкою. Що купили хлопці, ми не знаємо, вони обновками не хвасталися.

Дівчата умовили Стаса зняти хвилинне відео в новому вбранні. Він погодився, але тільки на фоні Головної площі, щоб ще й місто зняти. Паша пішов із друзями, як звичайно. Батьки всім дозволили погуляти на площі пів годинки, бо це було недалеко, показали дорогу та залишились на ярмарку. Новий рік потребував багато всього — і солодкого, і солоного — для святкової гри «великий обмін». 

На площі довго вибирали ракурс. Урешті зійшлися на думці, що це буде відео, як вони виходять із провулку і бачать серце Медгорода у всій красі — і башти фортеці, і ріку Молочну, і голубий собор.

У провулку все йшло прекрасно: Паша знімав, Стас із дівчатами йшли вулицею та розповідали, як почався перший день у Ялмезі. Та на виході до площі сталася несподіванка. До Паші раптом підійшла якась дівчина й, трохи шаріючись, спитала:

 — Вибачте, а що ви робите?

Пашко ледь не спіткнувся. Зробивши страшні очі, зиркнув на Стаса: «Що робити?». Той так само ошелешено подивився, та скоро знайшов вихід: 

— Привіт! (Паш, камеру на дівчину). Ви питаєте, що це? За допомогою цього пристрою ми збережемо назавжди цей момент, щоб потім ще раз його подивитися. Ніби у театрі, — як умів, пояснив їй Стас. — Пробачте, ви ж місцева? Можна задати вам декілька питань? 

— А чому ви думаєте, що я не місцева? — спитала та. Вона і справді була не схожа на медоземку — світліша шкіра, попелясто-срібне волосся та сірі очі відрізняли її від смаглявих та чорнобривих мешканців. «Аубійка?» — припустив Стас. 

— Просто ми самі не звідси, — посміхнулась Оля, — ми щойно приїхали з ... Стасе, а як у Ялмезі називають Землю?

— О, тобто ви з Гордого світу? Я так і знала! — здогадалася незнайомка. — З нашої школи декілька учнів туди поїхали, а я маю надто багато роботи тут... То що ви хотіли спитати?

— Ну, хоча б просто познайомитися. А потім розкажіть трохи про себе і місто. Я Стас Хроленко, це Оля та Віолетта, а знімає нас Паша. А ви?

 — Та давайте на ти, ми ж не дорослі! Мене звати Франческа або просто Франка, я живу тут із п’яти років, а взагалі приїхала з Ауби. Навчаюсь у п’ятому класі, до речі, я староста, а також веду театральну майстерню. 

 — О, ми також до п’ятого класу ідемо, — згадала Оля. — Як добре, що ми тебе зустріли!

— Франко, які твої улюблені місця в Медгороді? — вів інтерв’ю Стас. Вона здогадалася і підіграла:

— Ох... Мені подобаються тихі вулички біля ріки, там завжди так прохолодно, й набережна, де часто танцюють, і сад біля школи, і, звичайно, мій театр (хоча це і невеличка прибудова), і наша дзвіниця (до речі, хочете туди піднятися?). Звідти видно все місто!

 — Це класна ідея! А нас пустять? — засумнівався Паша.

— Церковний сторож — дідусь мого друга Марка, тож пустить. Йдемо?

— Зараз. Закінчимо це відео, — сказав Стас, і, підійшовши ближче до камери, попрощався з підписниками. 

Далеко йти не треба було, собор був тут же, на площі. Як пояснила Франка, церкви в Медових Землях звичайно голубі (щоб нагадували небо) та їх дзвіниці побудовані у формі маяка. У залежності від того, кому присвячений храм, вибирається колір ліхтаря.

Як же хвилююче було стояти на самісінькому вершечку церкви-маяка, поряд із незгасним малиновим ліхтарем, і дивитись на місто, поля, ліси, ріку! Від далекої площі їх відділяла лише невелика ажурна огорожа. Стас знову знімав відео, а Франка показувала, де що у місті знаходиться. 

— Ось там, відразу за садом, наша школа — видно її скляний дах. Ось фортеця, біля неї в’язниця. За річкою, якщо придивитися, можна побачити мою домівку — той блакитно-сірий будинок. 

— Дивіться! Це ті пагорби, з яких ми приїхали? — вказала Віолетта на схід.

 — Напевне. А з цієї сторони — Франка повела їх на північ, — ми бачимо вдалині Олександрівський замок. 

— Ух ти! Вау! Яка краса!

І справді, видовище було захопливе. Знизу — масивні й не надто гарні стіни, а зверху вежі, що вищі, то легші й тонші, які закінчувалися довгими шпилями. Навіть зелено-золоті прапори можна було роздивитися. 

 На південь і захід за містом виднілися ліси до самого горизонту, які прорізувала лише річка Молочна. Далеко на сході, у димці, вгадувалися Соснові Висоти. 

— Це і є наша країна. Як бачите, вона не й така маленька — з захованою гордістю промовила Франка. І тихенько додала, — як жаль, що ми не можемо її облетіти...

***

Сонце зайшло, але Медгород переповнювало світло: усі віконця золотисто сяяли, у дворах і на площах горіли вогнища, а перехожі несли в руках різнокольорові ліхтарики — розпочинався Новий рік! Там-сям на вулицях збиралися групи молоді, яка готувалася до святкового обміну. Але це були лише дорослі хлопці та дівчата: менші мали спочатку встигнути на шкільне свято. Початок школи відзначається також в цей же день: коротке привітання від адміністрації відразу після заходу сонця, а потім танці біля багаття. За годину-дві всі розходяться святкувати додому, блукати вулицями або сидіти на головній площі, де зустрічають світанок.

Четверо друзів зустрілися біля школи з Франкою, яка і повела їх до інших однокласників. Уже зібралося багато учнів, хоча вони прийшли доволі рано. В центрі було пусто, там якраз установлювали гілки для майбутнього вогнища. 

— Егей, люди! — вигукувала горда староста, коли вони продиралися крізь юрбу, — привітайте наших гостів з іншого світу!

 Усі відразу звертали увагу, розпитували, пригощали печивом. Франка на хвилину кудись побігла, а повернулась із високим хлопцем і низенькою дівчиною. Це були її друзі Марко і Вероніка Маричі, двоюрідні брат і сестра. Вони були схожі як дві краплі води — обоє дуже смагляві, кароокі, з темно-каштановим волоссям, типові медоземці. 

Скоро прийшла їхня класна керівничка — пані Верба, і сказала, що свято от-от розпочнеться, тільки-но всі замовкнуть. Через хвилину в центр вийшов директор школи із смолоскипом і почав промову:

— Сердечно вітаю всіх вас, мої любі навчителі та учні, з Новим роком! Він настане за кілька годин, і ми, впевнений, проведемо його радісно та з честю здолаємо всі перешкоди. Але майбутній рік для нашої школи особливий: ми вітаємо гостей із Гордого світу! Вони будуть працювати і навчатися тут аж до літа. Бачите, як символічно вийшло: здавна в Медових Землях у новорічну ніч люди влаштовують «великі обміни». Ми ж провели свій обмін — відправили наших рідних, «солоденьких» дітей туди, а на їх місце прийняли зовсім інших. 

— Надіюсь, нас тут не з’їдять, — пожартував Паша. Компанія пирхнула, а Стас відповів:

— Не бійсь, ми несмачні, нітратні — як з’їдять, то потруяться.

Директор вже закінчував напучування:

— Вітаю вас в нашій школі, гості з далекої та близької України! Вірю, ви знайдете спільну мову із нашими учнями. Ми всі різні, «солодкі», «солоні» чи навіть «із перчинкою» — але  через це можемо навчитися у інших чогось нового. І нехай наша школа буде як багатий стіл в святкову ніч, де поряд стоять солодке та солоне, які лише відтіняють одне одне. На цих словах я нарешті завершую і запалюю наше багаття. Ясного вам року!

Юрба підхопила побажання. Чоловік підніс свій смолоскип до купи гілок в центрі. Почувся тріск: зайнялися соснові голки, спалахнули яскравим полум’ям. Свято почалося! 

— Хух, нарешті, — зітхнув Марко (а гості з Гордого світу з ним були згодні). — Цього року щось він розійшовся. 

— Як ти можеш так говорити? — обурилася Франка. — Наш директор — талановитий оратор! Колись, може, і я так навчусь складати слова. 

— Годі вам, — примирливо сказала Оля. — Пішли вже мінятися! Мені не терпиться спробувати цей ваш звичай! Що треба казати?

— Це просто, — відповіла їй староста. — Що в нас є?

Вероніка подала їй маківничок. 

— Міняю солодке на солоне! Кому треба смачнючий маківник, га? — гукнула Франка. 

До них відразу ж підійшов хлопчик, який хрумкотів смаженими горішками, і «великий обмін» відбувся. Вони взяли кожен по горішку, а потім почали і самі вишукувати в натовпі, чого б їм хотілося. І треба сказати, що припаси від прийомних батьків ішли добре, а жуйки і шоколадки, взяті з дому, — ще краще! 

Крім їжі, на святі було багато танців, співів та виступів, і всі різні — серйозні, смішні, навіть трошки ущипливі. Сутінки навколо яскріли вогниками: на деревах висіли ліхтарики, у темному склі купола школи миготіли імпортні гірлянди (з Гордого світу привезені), а іскри від багаття летіли на небо — доповнювати число зірок. 

 Усі так веселилися, що ледве не пропустили важливу новину. У перерві між хороводом і парним танцем до Франки та її компанії підійшов учитель, що займався виховною роботою. Він чомусь дуже поспішав, тому швидко спитав:

— Франю, нам потрібно поставити спектакль на наступний тиждень. До нас приїде сам король Данило, щоб подивитись, чи добре школа прийняла гостей. Ми маємо достойно його зустріти. Ти зможеш?

І, не чекаючи її відповіді, пішов далі. Здається, він трохи випив — хоча на шкільному святі не наливали. Видно, він зміняв «горіхи на горілку» ще раніше.

— От діла... — задумливо промовила директорка театру, — а мої ж актори поїхали... Вони ж зараз у Гордому світі...

***

Вранці першого вересня до українського посольства в Медових Землях завітав гість. Пройшов мимо кав’ярні, де всі охочі могли скуштувати традиційні борщ та вареники, а також підключитися до інтернету, на жаль, лише місцевого. У цій мережі могли спілкуватися всі, хто в країні по той бік пагорбу мав гаджети — але тільки між собою. Також тут була доступна всім карта і конституція країни, а ще енциклопедія і путівник. 

Але сьогоднішній користувач прийшов не по інтернет. І навіть не по «солоне на солодке», як спочатку здалося жіночці на рецепції — адже це був хлопець років чотирнадцяти, саме час для обмінів! Та він запитав її про зовсім інше:

— Скажіть будь ласка, пані, є відомості про школярів із Гордого світу?

— Так, вони вже розмістилися у прийомних сім’ях, — відповіла вона й прикинула тон розмови. За виглядом її співрозмовник схожий на дуже юного шляхтича, який чомусь прийшов один, без батьків чи слуг. Дивно, але все одно треба розмовляти ввічливо — хто їх знає, цих медоземських дворян...

— А де їх можна знайти?

— Вони вступили до Медгородської школи, кожен до потрібного класу. Кого саме ви шукаєте, прошу пана? 

— Напевне, своїх однолітків, — стиха посміхнувся хлопець. — Ви не знаєте, хто зараз наставник у п’ятого класу?

— Одну хвилинку. Олена Верба, — відповіла жінка, порившись у базі даних свого комп’ютера. — Викладає природознавство, можете звернутися до школи, але сьогодні там вихідний.  

— Красно дякую, пані. До побачення, — він коротко вклонився і пішов до виходу, вигадуючи план дій. 

«Отже, наступний пункт — школа. У простих дітей навчання починається завтра. Жаль, що в мене приватний вчитель, а  то б я вже давно познайомився з цими іншосвітянами... Ну  що ж, через два дні я буду вільний, спробую підійти!»

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.