Зміст
  • Пролог. Феї чи фейки?
  • Частина перша. Перпендикулярний світ. Розділ перший. Обмін учнями
  • Розділ другий. "Клуб мандрівників між світами"
  • Розділ третій. Команда в штабі
  • Розділ четвертий. Земля — Ялмез
  • Розділ п'ятий. Новий рік у новому місті
  • Розділ шостий. На шляху до Сил
  • Розділ сьомий. У театралці
  • Розділ восьмий. Гість, що шукає Гостей
  • Розділ дев'ятий. Де тонко, там і рветься
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (до антракту)
  • Розділ десятий. Надія для злодія та крадія (після антракту)
  • Частина ІІ. Із замку в замок. Розділ 11. Бал при дворі
  • Розділ 12. Коридори і таємниці
  • Розділ 13. Крок у невідоме
  • Розділ 14. Зникнення
  • Розділ 15. Королівство серед руїн
  • Розділ 16. Іржа
  • Розділ 17. Іскри летять
  • Розділ 18. Різні лики вогняні
  • Розділ 19. Чи сон це?
  • Розділ 20. Пісня сирени
  • Розділ 21. Сирена у небезпеці
  • Розділ 22. Совість у червоному
  • Розділ 23. Голоси, що літають навколо
  • Розділ 24. Кожен хоче побути лицарем
  • Розділ 25. Сонце і Земля
  • Розділ 26. Вогонь і вода
  • Розділ 27. Крапки над і
  • Розділ 25. Сонце і Земля

    Стояла непроглядна тьма останньої години перед світанком. Сонце тільки готувалось зійти — чи Земля готувалась підставити світилу той бік, на якому лежав Медгород із околицями?

    Вероніка прокинулась, як тільки сонце зійшло, — та вона цього не бачила, навколо був ліс, а на небі хмари. Вона вийшла на ґанок і задумалась про все, що сталося за останні дні, — і думки ці були невеселі... Зсередини аж пекло, так хотілося помиритися з Левком, та вона вже знала, що попросити пробачення важче, ніж думають всі. Історія з «совістю» це показала. Однак таки доведеться — Пташка говорила, що скоро сюди прийдуть її друзі. Як же складеться майбутня розмова?

    ***

    Левко зупинився, втомившись бігти на рожеве світло. Безсонна ніч, пошуки, погоня за Сиреною... бійка і смертельна небезпека, роздуми.... Усе давалося взнаки і сповільнювало. Та в той самий час, як сонце торкнулося горизонту, у нього відкрилося друге дихання — ніби сонце поділилося силою із тим, хто так на нього схожий. І він знову помчав, наче мідна стріла, у напрямі, що вказала Пташка.

    Зустріч, якої Вероніка так боялася, ставала все ближчою і була невідворотною, як зустріч Землі і Сонця.

    ***

    Він ще здалеку примітив цей будиночок, а тепер — розгледів на ґанку зіщулену постать у такому знайомому пурпуровому. Радісно підскочило серце: таки знайшов!

    — Вероніко! Нарешті! Ти й не уявляєш, як я боявся, що з тобою щось сталося!

    Вона злякано здригнулась, відвела руки від обличчя. Якусь хвильку сиділа застигла, а потім зірвалась на ноги і метнулась до дверей... але Левко був уже поряд і міцно схопив її за руку.

    — Нє, нікуди не втечеш! Я й так тебе шукав цілу ніч, — випалив він і продовжив лагідніше: — Розказуй, чи все добре, і як ти тут опинилася?

    Він всадовив її туди ж, на сходинки, і обійняв однією рукою. Вероніка спочатку напружилась, а потім ткнулась лицем в його плече і розридалась. Більше бігти від правди було нікуди, і вона почала, як могла, пояснювати:

    — Ну як... Я тоді подумала, що мені не місце серед вас. Так, втікати — не вихід, але я просто більше не могла! Віолетта вказала мені на це, і я раптом все збагнула... Що ви всі нормальні люди, а я... — Вона не договорила, заплакавши ще дужче.

    Левко сидів, не знаючи, що сказати на ці сльози і плутані пояснення.

    — Ну ж бо, не плач, краще поясни... — нарешті видавив із себе.

    — Це я Віолетті... це я зробила так, щоб вона втратила голос. Не питай, чому. Дала їй холодної води. А потім ще й на тебе накричала, що ти її захищаєш. А тоді на ще й на Яру — так, вона мені явилась. І нарешті на всіх вас. А так же не можна поводитися! Тому й втекла. І заблукала. І вийшло так, що і цим я вам нашкодила. Вибач, що довелося шукати мене цілу ніч. Наробила я ділов, все зіпсувала...

    Левко нарешті почав здогадуватись, що ж трапилося між дівчатами. Не поділили його. А він і сам... якщо подивитися чесно... не зовсім у тому невинний. Він відчув, що зараз же має розставити всі крапки над і, але як це, просто отак сказати? І тому він почав оповідати зовсім про інше, намагаючись заспокоїти Вероніку і себе:

    — Ти не одна наробила ділов. Зараз я розкажу, що в нас там було. А було страшне: ви обидві зникли, з’явився якийсь голос, схожий на Сирену, і навіював нам із Марком всяку дурню! А майстер Дигер і Стас заснули зачарованим сном, і ми не змогли їх добудитися, щоб вас шукати. Врешті-решт і Марко мене залишив, пішов за тим голосом, і я боюсь за нього, хоча Пташка і говорить, що це на краще...

    — Пташка? Ти теж її бачив?

    — Так, вона сказала бігти до цієї хатинки, вказувала путь, коли згасло рожеве світло. А потім розвернулась і полетіла у Руїни. Певно, до Марка... А я і сам знайшов тебе. Ох, Вероніко, ну ти й налякала нас! Але добре, що ти тут, здається, це безпечне місце.

    — Так, Пташка радила посидіти і почекати на вас. А ви мене шукали, і певне, дуже сердились... — опустила очі вона, знову засоромившись.

    — Та пусте! Яка різниця, головне, що знайшов, тому зараз радий, як дурень. Хіба ти не бачиш? Ну, не бійся ж уже мене!

    Він зазирнув їй в обличчя і посміхнувся, продемонстрував цю дурну радість. Вероніка відчула, що тенета тривоги, сорому і паніки потроху її відпускають, і слабко усміхнулась у відповідь. Як добре, що прийшов поки що один Левко, і він не сердиться, і взагалі з ним говорити якось не так складно, як вона боялась. Невже все може знову стати добре?

    — А я саме думала про тебе перед тим, як ти прийшов, — зітхнула вона. — Боялась, як я тобі в очі подивлюсь після тої сварки. А тепер от подивилась, і нічого.

    — Ну, знаєш, сварка — діло двох людей! Я теж молодець, не зміг тоді тебе заспокоїти, хоча мав що сказати. Чесно кажучи, — зітхнув Левко, збираючись з духом (одне діло — вислуховувати зізнання, а інше — зізнаватись самому!) — чесно кажучи, ти була права щодо Віолетти і мене. Так, я трохи на неї заглядався.

    «Ой, ні», — подумала Вероніка.

    — Але... надовго вона не змогла мене полонити. Подумаєш, чудовий голос і гарні коси! У мене он теж вони є, — засміявся Левко, щоб приховати зніяковіння.

    «А в мене немає», — знову злякалась Ніка.

    — І... як би то мовити... — затнувся Левко, та відразу ж продовжив, — ти мені подобаєшся більше. І раніше — ще з того дня у театралці. Жаль, що я не зміг тоді це сказати — проблем було б менше. Ти не тільки гарна і ні на кого не схожа — ти й чесна, відкрита і маєш совість, а ще — можеш сказати, що думаєш. Я от не завжди можу.

    Вероніка відчула, що червоніє — і з радощів, і з ніяковості.

    — Ти знову мене переоцінюєш. Це я — чесна і відкрита? Я ж страшенно скритна! От навіть не знаю, що тобі сказати на все це... — урвала вона, не договоривши «хоча сказати є що».

    — Ну так і я теж скритний, — посміхнувся він. — Просто по-іншому. Гарна з нас пара, еге ж?

    — Пара... — серце тьохнуло. Нарешті. Вероніка відчувала, що хоча Левко і жартує, водночас говорить серйозно, просто прикривається сміхом.

    — Жаль, що ми змогли це все спокійно сказати лише тепер, після всіх хвилювань. Але це значить, що й вони мали сенс...

    — Добре, що мали. Я вже не знала, як це все може добре закінчитися. Але тепер, я тебе прошу, давай просто тихенько посидимо, послухаємо ліс... Не кожний ранок — такий...

    — Відтепер у нас все буде по-новому, — пообіцяв він.

    І вони замовкли, слухаючи дзвінку тишу. Хоча вона була не абсолютною, а наповненою — ліс вітав сонце, що сходило десь за деревами, поки що незриме. Видно було тільки маленькі рожеві хмарки над головою, які поступово стали жовтогарячими, далі золотими... Про закоханих часто кажуть, що вони почуваються одними на весь світ, та тут світ нуртував навколо: голосисто співали пташки, таємниче шепотілося листя. Свіже повітря обдавало холодом, так що хотілося зайти під дах, але тим ясніше відчувалось тепло сплетених рук — і вони все сиділи, сиділи обійнявшись, аж доки сонце не зійшло так високо, що почало сліпити очі. Тоді Левко встав і, широко позіхнувши, спитав:

    — Е-х, поспати б! Але спершу ми маємо дізнатись, чи точно безпечна ця хатинка. Пташка все-таки дивна, хто її зна.

    — Ой, ти правий, а я і не подумала, — підскочила і собі Вероніка. — Треба перевірити! Як добре, що тобі це спало на думку!

    — Ну так це перше, чого мене вчили — бути насторожі, — відповів Левко, і вперше за цей ранок вони згадали, що він королевич. Але відразу ж і забули.

    ***

    — Дивись, це кухня, тут спала я, — Вероніка показувала хатинку, а Левко уважно роздивлявся всі кутки — мало що там може бути небезпечного. — А в іншій кімнаті, напевно, стоїть та квітка, що світилась рожевим і вела тебе.

    — Справді? Я хочу її подивитися, перш ніж спати.

    — Тільки я боюсь у ту кімнату заходити, — призналась Вероніка. — Там чуються чари.

    — А ми тільки зазирнемо, — посміхнувся він краєчком губ. — І ще, раз Пташка каже, що краще нам поки пожити тут, то, певно, комусь треба буде спати у цій кімнаті. Тож давай роздивимося.

    Левко привідкрив двері. За ними була і справді захаращена чим попало кімната, але зараз, на подив Вероніки, вона вже не здавалась страшною, незважаючи на темінь. Справа падало ранкове блідо-жовте світло, а от інші вікна майже до верху були заставлені чим попало — іржава праска, клубки ниток, якісь клунки... Великі тіні по краях кімнати були, певно, шафами і скринями. Один куток повністю займав глиняний посуд, а стіна напроти була увішана образами. Ікон було багато, і всі — старовинні, деякі доволі дивні, ніби іноземні. А на одній були зображені двоє, жінка і якась інша істота, і у обох були німби! Здається, це були святі-злютовані, Сила і її людина, — але на погляд звичайних медоземців це було дивно (ікони з Силами навколо святих вони бачили, а таке ні). Біля стіни з образами був столик, ослін і килимок.

    — Цікаво, хто ж тут живе, — мовив Левко. — Здається, чи то святий, чи силодій, чи то якийсь лахмітник. А де ж та квітка?

    Вони пройшли кімнату навскоси, роззирнулися і ледве помітили її на одному з підвіконь. Вероніка розгледіла засохлі паростки, які стирчали з-за стосу книг. Разом розчистили простір і роздивились грубенький горщик, в якому колись жила невідома їм рослина. Вона була схожа на великий тюльпан. Товстий стовбур і сухе суцвіття. Пелюстки тверді — добре, що коли Левко їх торкнувся, вони не обсипалися. Квітка була наче кам'яна — чи ні?..

    — Вона ніби мертва... — розчаровано мовив хлопець. — Що ж сталося?

    — А вночі світилася. Трохи лячно, якщо чесно...

    Придивившись, вони помітили, що знизу, біля самої землі, щось зеленіло. Маленька смужечка, що йшла по всьому стеблу, була останнім нагадуванням про життя.

    — Напевно, вона ледь-ледь ще тримається на світі. Може, квітка ще оживе, якщо її полити?

    Вероніка пішла на кухню пр воду, а Левко тим часом зацікавився маленькою книжечкою, що лежала зверху інших томиків. Шкіра, яка слугувала палітуркою, була незрозумілого буро-сірого кольору, багато де порепалася. Хлопець розгорнув крихкі сторінки і заглибився у стародавній текст.

    6 сніжня. Днесь єсть добрий день для зачатку мого діла — великий празник, день святого мого покровителя. На него я і покладаю свою надію, же змогу здобить те, що давно хотілем — одійнять Меч у невірного, кторий нам скруту великую чинить. Поможи мі, Боже, у моєму бої!

    «Напевно, це розповідь про якогось лицаря», — вирішив королевич. Перегорнув багато сторінок, ближче до кінця.

    6 юнія. Приїхалисьми вчора. Тут, на Румовищі, можна жити — якщо не боїш ся привидів. А ми з моєю Н. таки їх ся не боїмо. Поставили поки що хижку, а до зими маємо збудувати дім. Н. весела, радіє такій пригоді.

    «А тут уже з’являється і дама», — зауважив Левко таємничу Н.

    Коли повернулася Вероніка із кухликом води, він показав рукопис їй.

    — Цікаво, хто б це міг писати? Наш відлюдник? — Вона підійшла ближче і подивилась на текст.

    — Скоріше якийсь лицар. Книжка доволі давня, мені здається, і мова там якась древня. Напевно, хазяїн цього дому любить різні старі речі. Е-ех...— Левко ще раз позіхнув і мовив наостанок: — Але я подумаю про це після сну, а то скоро прийдуть наші, а я досі не спав...

    — А я буду за чатового, так? — засміялась Вероніка. — Я зараз нізащо не засну.

    — От і добре. Якщо з’явиться Пташка, буди мене. Треба все-таки її розпитати — хто вона, де Марко, і що це взагалі за хатинка.

    Вони повернулись на кухню, і Вероніка із усмішкою спостерігала, як Левко вмощується на канапі, як просить закрити фіранки, і відчувала, що щаслива. А потім присіла поряд і почала читати знайдений рукопис. І здавалось їй, неначе вона справжня господиня, а навколо — їхній дім.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Магда Май
    06.02.2024 16:19
    До частини "Розділ 25. Сонце і Земля"
    Спойлер!
    Милий розділ. Епізод, де Левко зробив вибір, атмосферний і логічний, плюс такі таємничість, затишок, романтика.) Ще й нотатки лицаря для повного щастя. 🥰
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше