Зміст
  • Пролог. Феї чи фейки?
  • Частина І. Перпендикулярний світ. Розділ 1. Обмін учнями
  • Розділ 2. "Клуб мандрівників між світами"
  • Розділ 3. Команда в штабі
  • Розділ 4. Земля — Ялмез
  • Розділ 5. Новий рік у новому місті
  • Розділ 6. На шляху до Сил
  • Розділ 7. У театралці
  • Розділ 8. Гість, що шукає Гостей
  • Розділ 9. Де тонко, там і рветься
  • Розділ 10. Надія для злодія та крадія (до антракту)
  • Розділ 10. Надія для злодія та крадія (після антракту)
  • Частина ІІ. Із замку в замок. Розділ 11. Бал при дворі
  • Розділ 12. Коридори і таємниці
  • Розділ 13. Крок у невідоме
  • Розділ 14. Зникнення
  • Розділ 15. Королівство серед руїн
  • Розділ 16. Іржа
  • Розділ 17. Іскри летять
  • Розділ 18. Різні лики вогняні
  • Розділ 19. Чи сон це?
  • Розділ 20. Пісня сирени
  • Розділ 21. Сирена у небезпеці
  • Розділ 22. Совість у червоному
  • Розділ 23. Голоси, що літають навколо
  • Розділ 24. Кожен хоче побути лицарем
  • Розділ 25. Сонце і Земля
  • Розділ 26. Вогонь і вода
  • Розділ 27. Крапки над і
  • Розділ 28. Експерименти у Хатинці Надії
  • Розділ 29.  Хтось бреде собі самотньо із янголом на плечі
  • Частина ІІІ. Скарби Руїн. Розділ 30. Новий Голос Сил
  • Розділ 31. Що ж ти, Стасе, накоїв?
  • Розділ 28. Експерименти у Хатинці Надії

    Вони стояли, розглядаючи чудесну знахідку.

    — Якщо ця квітка і справді Дар Сил, то має лікувати хвороби, — мовив Марко. — Треба перевірити.

    І побіг надвір.

    — Бистрий, як перелесник, — посміхнувся Левко.

    — До перелесника далеко, — засміялась Ніка.

    Віола ж нічого не казала, враз відчувши себе якоюсь зайвою: ось щасливі закохані, ось «знахар» Марко, який зараз зайнятий ботанічними дослідами — а вона одна, і знову не має нічого, крім хворого горла, яке залишилося після всіх зусиль її та Яри.

    Прибіг «знахар», тримаючи у руках якісь довгі листки:

    — Келих не лікує сам, а тільки підсилює лікувальні здатності рослин. Тож спробуємо найпростіше — кинемо туди подорожник.

    Листки впали і лежали ніби під склом. Вони дивились, дивились... Нічого не відбувалось, тож Марко розчаровано мовив:

    — Ну добре, хай воно полежить. Якщо щось зміниться, то спробуємо полікувати чиюсь ранку. Думаю, ми її знайдемо...

    — А якби не знайшли, то довелося б палець різати для експерименту? — засміявся Левко.

    Віола тим часом відійшла від компанії і задумливо ходила світлицею. Торкалась запилених речей, гидливо морщилася.

    — Ви там усе? — врешті окликнула інших. — Я щось не дуже хочу в цій кімнаті жити, брудно. Давайте на кухні.

    — І як ми там помістимося?

    ***

    — Що, аж туди лізти? — Віола навіть рота розкрила. — А як?

    Величезна конструкція, аж під стелю, нависала над ними і справді викликала легкий страх. Білені стінки, на яких ледь проступали старі малюнки... Схожі на закриті ставнями вікна заслінки...

    — Не бійсь, скільки літ люди спали на печі — і нічого, — відповів Левко. — Та і залізти не складно, ось сюди ногу поставити, сюди...

    — Ти умієш лазити, тобі легко казати!

    — Ти теж умієш! — відбив Левко. — Он по деревах.

    Віола тільки зітхнула.

    — Ми підсадимо, — втішив її Марко. — Але щоб там було добре спати, треба пічку гарно натопити. Ночі зараз холодні. Я навіть не знаю, чи справимося ми...

    — Треба вже починати збирати дрова, от і все, — розпорядився королевич. — Пішли. А потім ще обід готувати, постіль шукати...

    ***

    — Перш ніж ми запалимо піч, треба перевірити, чи справна вона, — мовив Марко.

    Він зазирнув у неї, але нічого не побачив — навіть павутиння, що було добре. Почухав потилицю і продовжив, згадуючи, як вдома батьки топили пічку:

    — Значить, ми розпалимо маленький вогонь і подивимося, чи йде дим у димар, а чи в хату. Хто-небудь, підете на двір і перевірите, добре?

    Вони кивнули. Марко взяв кілька галузочок, Левко подав відповідальному за вогонь своє кресало, і можна було починати.

    — Нам потрібен папір, у когось є? З ним розгориться скоріше.

    — Тут повно старих книг, але я не думаю, що ними можна топити пічку, — відповів Левко. — Пошукайте по кишенях, може, щось завалялося...

    Всі вивернули кишені, але нічого не знайшли. Тільки Вероніка витягла якийсь аркушик. Розгорнула, замружилась і зіжмакала:

    — Це чиїсь гріхи записані...

    Левко спаленів, а потім засміявся:

    — От так давати людям свій одяг... То мої.

    — Нічого, не переживай, — взяв ситуацію під контроль Марко, згадавши, як він служив у церкві паламарем. — Гріхи якраз заведено палити... Давайте сюди.

    — І як же я так їх досі не знайшла? — ніби сама до себе мовила Ніка, віддаючи листок брату.

    — А якби знайшла раніше, то, певно, читала б, не втрималася? — відразу ж відповів Левко. Якось нервово відповів, аж на себе не схоже.

    Тепер уже Вероніка почервоніла — вона що, дасть привід сумніватися?.

    Марко ніби вирішив її рятувати:

    — Знаєте, у Соснових Висотах є монастир, де такі листки з гріхами збирають, а потім на них смажать їжу і роздають прочанам. І там дуже популярна страва, скажімо, «ковбаски на гріхах».

    — Правда?! — подала голос Віола.

    — А хтозна, — сховав посмішку Марко. — Може, правда, може, хтось придумав.

    І він поліз у пічку, клацаючи кресалом навколо маленької хижки з пари гілочок, накритих «гріхами».

    —Це неправда, — виніс вердикт Левко. — В монастирі ковбасу не їдять, ченцям не можна м’ясо.

    — Так вони ж не собі, а людям... О, здається, розгорілося! Біжіть дивіться, чи йде дим, якщо йде — несіть дрова!

    На двір кинулися двоє — спочатку Ніка, а потім Левко із німим питанням в очах.

    Дівчина підняла на нього серйозний і лагідний погляд:

    — Не переживай, не читала я твоїх гріхів! Чого ти так про мене думаєш?

    — Ну ти ж читала чужий щоденник...

    — І ти, здається, теж! — вигукнула Вероніка. — Але то — хтось невідомий, а ти інша справа. Це правда, що мені цікаво все про тебе, і недоліки теж, але не ж настільки, щоб читати записки зі сповіді! Якби знайшла її раніше, викинула б десь. Ну чого ти?..

    — Та добре, вірю. Просто чогось переполошився... — засоромлено засміявся хлопець і замовк.

    Вероніка не знайшлася, що відповісти, їй було і ніяково від ситуації, і приємно, що її думка хвилює Левка. І ось нарешті з’явився привід заговорити про щось інше — показалася біла хмарка з димаря.

    — Горить! Горить! — загукали обидва і заходилися носити припасені надворі дрова (трохи нарубали хлопці, а ще трохи тут було).

    ***

    Після обіду нарешті було трохи вільного часу. Марко заснув, втомлений своєю кочегарською роботою, Левко десь зник. Дівчата залишились на кухні вдвох — і явно не знали, що казати одна одній. Вони нібито вже помирились уранці — але зараз Віола була якась сумна, і Вероніка не наважувалася її розговорити.

    Урешті вона втекла з кухні, зайшла до світлиці — і знайшла там Левка, той сидів там і розкладав по підлозі листочки щоденника, які ранком розлетілись.

    — Що, читачу чужих щоденників, таки хочеш дочитати це страхіття? — присіла Ніка поряд.

    — Маю знати, чим небезпечний Меч.

    Вони обидва озирнулись у куток, де Марко поставив його, як тільки прийшов до хатинки.

    — І що вичитав?

    — Що Меч належав «невірному», тобто Вогняному Змієві. Він нападав на народ автора, тож той вирішив його перемогти. Жаль, благородний початок — і такий фінал... Хоча, може, ти читала ще не зовсім кінець, і Н. вижила... А я поки не знайшов наступної сторінки.

    — Ну шукай, шукай, — зітхнула Ніка. — А я не вірю, що там все закінчилося добре.

    — Та чого ти так похмуро на все дивишся? — примітив зітхання Левко. — Може, ображаєшся?

    — Та ні, просто. Така я вже людина.

    — Не вірю. Принаймні не тільки тому. У тебе щось сталось? — подивився він прямо.

    — Ну, насправді я не знаю, що з Віолеттою робити, — призналась вона. — Вона явно сумна і хвора, і я не розумію, як із нею розмовляти. Було б добре її вилікувати, але я зовсім цього не вмію... Це Марко знається трохи на травах, як і мама. А я завжди була для цього надто вперта, та й голова мені від них болить.

    — Може, треба попросити Марка, він приготує зілля, а ти їй його запропонуєш?

    — А як не візьме?

    — Ну тоді сама винна. Не переживай, ти тут не одна, ми з Марком не дамо тебе ображати.

    Тут у кімнату забіг, ніби почув, що про нього розмовляють, заспаний Марко, а за ним і Віола, притримуючи довгий поділ.

    — Ви не дивились Квітку? Як я про неї забув! — І він кинувся до того підвіконня. — О, листя зникло!

    — У кого є якась ранка? Покажіть руки! — скомандував королевич.

    Найбільше подряпин виявилося у Вероніки (далася взнаки біганина по лісу!). Вона, трошки лякаючись, занурила пальці у суцвіття, повне розчину. Відчула, як рідина проникає в шкіру... як зволожуються і відпадають шкірочки з подряпин... А коли витягла руку, то не могла стримати радісного вигуку: її ранки, які з’явились після нічних пригод у лісі, зникли!

    — Значить, працює! Це таки Перебинтський Келих! — вигукнув Марко, сам не свій від радості.

    Інші троє відповіли йому щасливим сміхом — хто заливистим, хто приглушеним... Не кожен день відбуваються такі експерименти, які підтверджують, що дивовижне поряд! А Вероніка на загальному підйомі наважилась (трохи несподівано для себе) мовити:

    — Раз воно працює... Віоло, давай ми тобі горло вилікуємо! — І на цьому її запал закінчився, залишилося тільки відчуття, ніби вона зависла на гребені хвилі — вийде чи ні? Попливе чи потоне?

    — Що, хочеш, щоб і я в експерименті взяла участь? — примружилась та, але по-доброму. — Ну, якщо хтось знає, які трави туди покласти — то я не проти...

    Здається, човник примирення таки попливе.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.